РОЗДІЛ VIII. Чигирині пан Скшетуський застав старого Зацвіліховського дуже схвильованим і стривоженим; той із нетерпінням виглядав князівського посланця

Чигирині пан Скшетуський застав старого Зацвіліховського дуже схвильованим і стривоженим; той із нетерпінням виглядав князівського посланця, бо із Січі доходили дедалі загрозливіші вісті. Уже не викликало сумнівів, що Хмельницький готується зі зброєю в руках помститися за свої кривди і повернути давні козацькі привілеї. Зацвіліховському стало про нього відомо, що він побував у Криму в хана і просив татарської підмоги, якої з дня на день очікував на Січі. Отже, все свідчило про те, що готувалася велика від Низу до Речі Посполитої виправа, яка за татарської підмоги могла стати фатальною.

Гроза відчувалася дедалі ближче, виразніше, страшніше. Вже не глуха, незрозуміла тривога розповзалася Україною, а звичайнісінька впевненість у неминучій різні й війні.

Великий гетьман, котрий спершу не дуже цим переймався, зараз підтяг свої війська до Черкас; висунуті вперед форпости коронних військ діставали аж до Чигирина, а це було найголовніше, щоб затримувати збіглих, бо городові козаки й простолюд почали масово втікати на Січ. Шляхта скупчувалася в містах. Подейкували, що у південних воєводствах мають оголосити набір у народне ополчення.

Дехто, не чекаючи звичного у таких випадках королівського заклику, одіславши дружин і дітей у замки, вирушав до Черкас.

Нещасна Україна розділилася на дві половини: одна поспішала на Січ, друга – в коронне військо; одна була за тодішній порядок, друга – за дику волю; одна прагнула зберегти те, що віками наживалося працею, друга хотіла в неї це добро відібрати. Невдовзі обом судилося забруднити братські руки кров’ю власного тіла. Жахливий конфлікт, перш ніж прибрати релігійні гасла, що були зовсім чужі для Низу, затівався як війна соціальна.

Та хоч чорні хмари заступили українське видноколо, хоч від них падала зловісна тінь, хоч усередині в них клекотіло й гуркотіло, а удари грому перекочувалися з кінця в кінець, люди ще не усвідомлювали, яка нечувана насувається гроза. Можливо, не усвідомлював цього і сам Хмельницький, котрий тим часом надсилав краківському воєводі, козацькому комісарові й коронному хорунжому листи, сповнені скарг і ремствувань, а заодно й присягань у вірності Владиславові Четвертому і Речі Посполитій. Хотів він виграти час чи припускав, що якийся договір іще може покласти кінець конфлікту, – кожен думав по‑своєму, і тільки дві особи ні на мить не тішили себе щодо цього надією.

Особами цими були Зацвіліховський і старий Барабаш.

Старий полковник теж одержав від Хмельницького листа. Був він глумливим, погрозливим і сповненим образ. «Ми починаємо з усім Військом Запорозьким, – писав Хмельницький, – ревно просити і благати, щоб усе гаразд було із тими привілеями, які ваша милость у себе ховав. А позаяк ховав ти їх задля власної користі й наживи, то все Військо Запорозьке вважає тебе гідним полковникувати над вівцями або свиньми, але не над людьми. А я прошу вибачення у вашої милості, якщо чимось не догодив в убогій господі моїй у Чигирині на святого Миколая і що поїхав на Запорожжя, не сповістивши і не попрощавшись».

– Ви тільки погляньте, добродії мої, – звернувся до Зацвіліховського і Скшетуського Барабаш, – як він із мене знущається, а це ж я його навчав військової справи і майже за батька йому був!

– Отже, він з усім Військом Запорозьким привілеїв домагатиметься, – мовив Зацвіліховський. – І війна, просто кажучи, буде громадянська, з усіх воєн найстрашніша.

А Скшетуський на це:

– Бачу, квапитися мені треба; дайте ж мені, добродії, листи до тих, із ким мені по приїзді слід зв’язатися.

– До кошового отамана у тебе є, ваша милость?

– Є від самого князя.

– Тоді я дам тобі до одного курінного, а його милость Барабаш має там родича, теж Барабаша; від них про все й довідаєшся. От тільки чи не запізнилися ми з такою експедицією? Князь хоче знати, що там насправді діється? Відповідь коротка: лихе діється! Він хоче знати, що робити? Порада коротка: зібрати якнайбільше війська і з гетьманами з’єднатися.

– То пошліть до князя гінця з відповіддю й порадою, – сказав пан Скшетуський. – А я мушу їхати, бо мені наказано, і князівського рішення змінити не можу.

– А чи знаєш ти, ваша милость, що це страшенно небезпечна поїздка? – спитав Зацвіліховський. – Народ уже такий збурений, що вгамувати його важко. Якби не було близько коронного війська, чернь і на нас би накинулася. А що ж тоді там? Ти ніби драконові в пащу лізеш. – Ваша милость хорунжий! Иона не в пащі, а в череві кита був, але з Божою поміччю живий лишився.

– Тоді їдь. Відвагу твою хвалю. До Кодака, ваша милость, доїдеш безпечно, а там роздивишся, як діяти далі. Гродзицький – жовнір бувалий, він тобі порадить якнайкраще. А до князя я сам, напевно, вирушу; якщо вже мені битися на схилі літ, то краще під його рукою, ніж під чиєюсь іншою. А тим часом байдак або дубас для вашої милості приготую і гребців дам, які тебе до Кодака завезуть.

Скшетуський вийшов і попрямував просто до себе на квартиру, на базарний майдан до князевого будинку, щоб зробити останні приготування до від’їзду. Попри небезпеки цієї подорожі, про які йому говорив Зацвіліховський, намісник думав про неї не без певного вдоволення. Майже на всій довжині, аж до Низу, він мав побачити Дніпро, пороги; а землі ці були для тодішнього рицарства якимись зачарованими, таємничими, куди тяглася всяка жива душа, спрагла до пригод. Багато хто, проживши все життя в Україні, не міг похвалитися, що бачив Січ, хіба що схотів би записатися до братства, а охочих зробити це з‑поміж шляхти було й зовсім мало. Часи Самека Зборовського минули назавжди.

Розбрат між Січчю і Річчю Посполитою, що почався за Наливайка і Павлюка, не тільки не припинився, а дедалі більше поглиблювався, і приплив на Січ шляхетного люду польського і вкраїнського, що ні мовою, ні вірою не різнився від низових, значно зменшився. У таких, як Булиги‑Курцевичі, знаходилося не багато наслідувачів; узагалі на Низ до братства гнали тепер шляхту тільки нещастя, безвихідь, одне слово, гріхи, яких спокутувати не можна.

Тому‑то якась таємниця, непрозірна, як дніпровська імла, оточувала драпіжну низову республіку. Про неї розповідали дива, і панові Скшетуському кортіло побачити їх на власні очі.

У те, що звідти не повернеться, він, правду кажучи, не вірив. Посол є посол, особливо від князя Ієремії.

Роздумуючи собі, він дивився з вікна своєї квартири на базарний майдан. Так минула година‑друга, коли це враз Скшетуському здалося, що він бачить дві знайомі постаті, які прямують у Дзвонецький Кут, де була крамниця волоха Допула.

Намісник придивився уважніше. Це були пан Заглоба із Богуном.

Вони йшли, тримаючись попідруч, і невдовзі зникли в темних дверях, над якими стриміла мітла, що означала шинок і винарню.

Намісника здивувало і перебування Богуна в Чигирині, і приятелювання його з паном Заглобою.

– Жендзяне! До мене! – покликав він пахолка.

Той з’явився у дверях сусідньої кімнати.

– Слухай‑но, Жендзяне: підеш он у ту винарню, над дверима якої стримить мітла. Знайдеш там товстого шляхтича з діркою в лобі і скажеш, що його хоче бачити один чоловік, котрий має до нього пильну справу. А якщо спитає, хто, не кажи.

Жендзян майнув, і через деякий час намісник побачив, як він повертається з паном Заглобою.

– Вітаю тебе, ваша милость! – мовив Скшетуський, коли шляхтич з’явився в дверях кімнати. – Чи впізнаєш ти мене?

– Чи впізнаю? А щоб мене татари на лій перетопили і свічок із нього у мечетях наставили, якщо не впізнаю! Це ти, ваша милость, кілька місяців тому Чаплинським двері у Допула відчиняв, що мені особливо до смаку припало, бо я одного разу із в’язниці в Стамбулі звільнився в такий же спосіб. А що поробляє пан Бурлака герба Зірвиштанько разом зі своєю цнотою і мечем? Чи й досі йому на голову сідають горобці, думаючи, що то всохле дерево?

– Пан Підбип’ята здоровий і просив кланятися вашій милості.

– Він вельми багатий шляхтич, але страшенно дурний. Якщо він зітне такі три голови, як його власна, то йому зарахується тільки півтори, бо посіче він трьох недоумків. Тьху! Ну й спекота, хоч надворі лише березень! Аж язика в роті не повернеш.

– У мене є чудовий мед, може, ваша милость, чарочку хильнеш?

– Дурень відмовляється, коли розумний частує. Мені саме фельдшер мед пити прописав, щоб меланхолію від голови відтягло. Тяжкі часи для шляхти настають: dies irae et calamitatis[57]. Чаплинський зі страху перепудився, до Допула не ходить, бо там старшина козацька п’є. Я один мужньо протистою небезпекам, складаючи тим полковникам компанію, хоч їхнє полковникування дьогтем смердить. Добрий мед! І справді чудовий. Звідкіля це він у тебе, ваша милость?

– Із Лубен. То, кажеш, тут багато козацької старшини?

– Кого тут тільки нема! Федір Якубович тут, старий Філон Дедяла тут, Данило Нечай тут, а з ними любимчик їхній, Богун, котрий мені приятелем став відтоді, як я перепив його і пообіцяв усиновити. Усі вони тепер у Чигирині смердять і дивляться, в який бік податися, бо не сміють поки що відкрито за Хмельницьким піти. А якщо не підуть, то буде моя заслуга.

– Чому?

– Бо, п’ючи з ними, я їх на бік Речі Посполитої перетягую і вірними вмовляю бути. Якщо король не зробить мене старостою, то знай, ваша милость, що нема справедливості й віддяки у цій Речі Посполитій і ліпше курей на яйця саджати, ніж головою важити pro publico bono[58].

– Ліпше, ваша милость, важити, б’ючись із ними. Але здається мені, що ти тільки гроші марно викидаєш на частування, бо в такий спосіб їх на наш бік не перетягнеш.

– Я гроші викидаю? За кого ти, ваша милость, мене маєш? Чи не досить, що я фамільярничаю з хамами, то ще за них платити? Це фавор, я вважаю, що дозволяю їм за себе платити.

– А Богун що тут поробляє?

– Він? Нашорошує вуха, щоб, як і інші, почути щось про Січ. Задля цього сюди й прибув. Це улюбленець усіх козаків. Усі з ним, як мавпочки, заграють, бо переконані, що переяславський полк за ним, а не за Лободою піде. А хто, скажімо, може знати, до кого реєстрові Кричевського пристануть? Богун брат низовим, як треба йти на турків чи татар, але зараз він дуже обережний, бо мені під чаркою зізнався, що закоханий у шляхтянку і хоче з нею одружитися. Ось чому йому ні до чого перед одруженням із холопами брататися, ось чому він прагне, щоб я його усиновив і до герба допустив… Ох і славний же в тебе мед, ваша милость!

– Налий собі, ваша милость, іще.

– Наллю, наллю. Не в шинках такий мед продають.

– А чи не питав ти, добродію, як звати ту шляхтянку, з якою Богун одружитися зібрався?

– А навіщо мені, мосьпане, її ім’я? Знаю тільки, що як вона Богунові роги наставить, то зватиметься пані оленихою.

Намісник раптом відчув велику охоту дати панові Заглобі у вухо, але той, нічого не помітивши, вів далі:

– Замолоду я був хлопець хоч куди. Розказав би я вашій милості, за що муки в Галаті прийняв! Бачиш оцю дірку у мене в лобі? Досить буде, коли скажу, що мені її євнухи в сералі тамтешнього паші пробили.

– А ти ж казав, що куля розбійницька!

– Казав? І правду казав! Кожен турчин – розбійник. Господь Бог не дасть збрехати.

Подальшу розмову перебив прихід Зацвіліховського.

– Ну, добродію наміснику, – мовив старий хорунжий, – байдаки готові, гребці у тебе люди надійні, рушай же з Богом хоч зараз. А ось і листи.

– Тоді я накажу людям іти на берег.

– А далеко ти, ваша милость, зібрався? – запитав пан Заглоба.

– У Кодак.

– Гаряче тобі там буде.

Але намісник цих слів уже не чув, бо вийшов із кімнати на подвір’я, де при конях стояли семени, вже майже готові в дорогу.

– На коней і до берега! – скомандував пан Скшетуський. – Коней перевести у човни й чекати на мене!

Тим часом у кімнаті старий хорунжий сказав Заглобі:

– Чув я, що ти, ваша милость, із полковниками козацькими злигався і пиячиш із ними.

– Pro publico bono, добродію хорунжий.

– Бистрий маєш розум, ваша милость, і його в тебе, здається, більше, ніж сорому. Хочеш козаків in poculis[59]прихилити до себе, щоб, коли переможуть, друзями тобі були.

– Ну то й що! Мучеником турецьким будучи, ще й козацьким стати не хочу, і нема в цьому нічого дивного, бо двома грибами можна найсмачніший борщ зіпсувати. А щодо сорому, то я нікого не запрошую, щоб пив його зі мною – сам вип’ю, і, дасть Бог, він мені не гірше від цього меду смакуватиме. Заслуга, як олія, нагору спливе.

Цієї миті повернувся Скшетуський.

– Люди вже рушають, – сказав він.

Зацвіліховський наповнив чарки.

– За щасливу подорож!

– І щасливе повернення! – додав пан Заглоба.

– Пливти вам буде легко, вода висока.

– Сідайте ж, милостиві панове, доп’ємо. Невелике барильце.

Вони посідали й розлили мед.

– Цікавий край побачиш, ваша милость, – мовив Зацвіліховський. – Поклонися від мене у Кодаку панові Гродзицькому! От жовнір так жовнір! На краю світу сидить, далеко від гетьманського ока, а порядок у нього такий, що дай Боже, аби в усій Речі Посполитій такий був. Я добре знаю Кодак і пороги. Колись туди частіше їздили, і на душі сумно стає, як подумаєш, що усе це вже минуло, а тепер…

Тут хорунжий підпер сиву голову рукою і глибоко задумався. Стало тихо, чути було тільки кінський тупіт у воротах – це решта людей пана Скшетуського виїжджала на берег до байдаків.

– Боже мій! – мовив, прокинувшись від задуми Зацвіліховський. – І все‑таки раніше, хоч чвари і не вщухали, краще було. От як сьогодні пам’ятаю, під Хотином, двадцять сім років тому! Коли гусари під командою Любомирського в атаку на яничар ішли, то молодці у своєму окопі шапки підкидали і кричали: «Пускай, батьку, з ляхами вмирати!» А сьогодні що? Сьогодні Низ, якому належить бути форпостом християнства, пускає татар у межі Речі Посполитої, щоб напасти на них, коли вони вертатимуться зі здобиччю. Або ще гірше: Хмельницький навіть єднається з татарами, аби разом із ними християн убивати…

– Тож вип’ємо з горя! – перебив Заглоба. – Ох і мед!

– Дай же, Боже, чимскорше вмерти, щоб війни громадянської не бачити, – мовив далі старий хорунжий. – Спільні гріхи треба кров’ю змивати, але не буде це кров спокути, бо брат брата вбиватиме. Хто на Низу? Русини. А хто у війську князя Яреми? Хто у шляхетських загонах? Русини. А хіба мало їх у коронному таборі? А я сам хто такий? Ох, нещасна Україно! Кримські поганці накинуть тобі ланцюг на шию, і на турецьких галерах веслуватимеш!

– Та не побивайся ти так, добродію хорунжий, – озвався пан Скшетуський, – бо ми, здається, скоро заплачемо. Може, ще і в наше віконце засяє сонце!

Але сонце саме заходило, і його останні промені відсвічували червоним блиском на білій голові хорунжого.

У місті дзвонили до вечерні й до похвальної.

Вони вийшли. Пан Скшетуський попрямував до костьолу, пан Зацвіліховський до церкви, а пан Заглоба до Допула у Дзвонецький Кут.

Уже смеркло, коли вони знову зійшлися біля пристані на березі Тясмину. Люди пана Скшетуського уже сиділи в байдаках. Веслярі ще носили спорядження. Холодний вітер дув від гирла, яке було неподалік, до Дніпра, і ніч обіцяла бути не дуже погожою. При світлі вогню, що палав на березі, вода в річці криваво виблискувала і, здавалося, з неймовірною швидкістю спливала кудись у невідому темряву.

– Ну, щасливої дороги! – мовив хорунжий, сердечно стискаючи юнакові руку. – Будь, ваша милость, пильний!

– Не турбуйтеся. Дасть Бог, скоро побачимось.

– Тільки вже, мабуть, у Лубнах або у князівському таборі.

– Так ти, ваша милость, остаточно до князя зібрався?

Зацвіліховський підняв руки вгору:

– А що ж мені лишається? Війна так війна!

– Зоставайся ж у доброму здоров’ї, добродію хорунжий.

– Хай тебе Бог береже!

– Viva valegue![60]– кричав Заглоба. – А якщо тебе, ваша милость, вода донесе аж до Стамбула, уклонися султанові. Якщо ж ні, то нехай йому хрін!.. Ох і добрячий був мед!.. Брр! Як тут холодно!

– До побачення!

– До зустрічі!

– Хай Бог помагає!

Зарипіли весла, вдарили об воду, і байдаки попливли. Вогонь, що горів на березі, почав швидко віддалятися. Довгенько ще бачив Скшетуський старечу постать хорунжого, освітлену полум’ям багаття, і враз якась незрозуміла туга стиснула йому груди. Несе його вода, несе, але відносить від доброзичливих сердець, від коханої, від рідних місць, несе невблаганно, як доля, але у краї дикі, у темінь…

Із гирла Тясмину байдаки випливли у Дніпро.

Вітер свистів, весла плюскотіли одноманітно і сумно. Веслярі почали співати:

Ой, то не пили пилили,

Не тумани уставали.

Скшетуський загорнувся у бурку і влігся на постіль, яку вимостили йому жовніри. Він почав думати про Гелену, про те, що вона досі не в Лубнах, що Богун залишився, а він од’їздить. Побоювання, недобрі передчуття, турботи обсіли його, як круки. Він спробував боротися з ними, але стомився, думки його почали плутатися, змішалися якось дивно з посвистом вітру, з плюскотом весел, із піснями рибалок – і він заснув.

Дата добавления: 2015-06-04