РОЗДІЛ X. трімкі чайки мчали по воді як ластівки, несучи юного рицаря і його долю

трімкі чайки мчали по воді як ластівки, несучи юного рицаря і його долю. Завдяки високій воді пороги великої небезпеки собою не являли. Проминули Сурський, Лоханський, щаслива хвиля перекинула їх через Воронову Забору. Правда, трохи скрипнули човни на Княжому і Стріличому, але ледь‑ледь торкнулися, не розбились. І ось, нарешті, вдалині побачили вони піну й коловороти страшного Ненаситця. Тут уже треба було висаджуватися, а чайки тягти по суходолу. Ця довга й тяжка праця зазвичай забирала цілий день. На щастя, очевидно, від колишніх переправ по всьому берегу лежала безліч колод, які підкладали під човни, щоб зручніше було волокти їх по землі. У всій околиці й у степу не було видно живої душі, на річці не виднілося жодної чайки – пливти на Січ не міг уже ніхто, крім тих, кого пан Гродзицький через Кодак пропускав, а пан Гродзицький зумисне відрізав Запорожжя від решти світу. Тому тишу порушували тільки удари хвиль об скелі Ненаситця.

Поки люди волокли човни, пан Скшетуський придивлявся до цієї дивовижі природи. Страшне видовище вразило його зір. Через усю ширину впоперек річки тяглися сім скелястих визубнів, що стирчали над водою, чорних, пошарпаних хвилями, які повиломлювали у них ніби ворота і проходи. Річка всією вагою води била в ці визубні й відлітала назад, відтак розшаліла, люта, спінена білими бризками, як нестримний скакун, намагалася їх перескочити, але відкинута ще раз, перш ніж хлюпнути через виломи, зубами, можна сказати, вгризалася у скелі, закручувалася в безсилому гніві у потворні круговерті, стовпами злітала вгору, закипала окропом і віддихувалася від утоми як дикий звір. А потім знову – ніби канонада сотні гармат, виття цілих вовчих зграй – схрапне, збереться на силі, і перед новим визубнем така самісінька боротьба, таке самісіньке шаленство. А над прірвами вереск птаства, ніби враженого цим видовиськом, а поміж визубнями похмурі тіні скель, що тремтіли на ковбанях, мов тіні злих духів.

Люди, що волокли човни, либонь, призвичаєні до всього цього, тільки побожно хрестилися, попереджаючи намісника, щоб він не дуже наближався до берега. Існувало повір’я, що тому, хто довго дивився на Ненаситець, урешті‑решт здавалося щось таке, від чого він божеволів. А ще казали, ніби із водокручів часом виринали довгі чорні руки й хапали необережних, котрі надто близько підходили до води, і тоді страшний сміх розлягався в безодні. Ночами навіть запорожці боялися волоком перетягувати човни.

Того, хто сам на човні не перетнув порогів, до низового братства не приймали, але для Ненаситця робили виняток, бо його скель вода ніколи не покривала. Хіба що про Богуна сліпці співали, буцімто він і через Ненаситець пробився, та тільки ніхто цьому не вірив.

Перетягування човнів відібрало майже день, і сонце почало заходити, коли намісник знову сів у човен.

Зате наступні пороги подолали легко, бо вони були повністю залиті водою, і нарешті випливли на «тихі низові води».

Дорогою бачив пан Скшетуський у Кічкасовому урочищі височенну могилу з білого каміння, яку князь на згадку про своє перебування звелів насипати і про яку пан Богуслав Машкевич розповідав йому в Лубнах. Звідси до Січі було вже недалеко, та оскільки намісник уночі не хотів пливти Чортомлицьким лабіринтом, урадилися заночувати на Хортиці.

Він хотів також зустріти бодай одну живу запорозьку душу і попередньо дати знати про себе, аби стало відомо, що посол, а не хтось інший приїздить. Проте Хортиця здавалася безлюдною, що неабияк здивувало намісника, бо від Гродзицького він знав: на випадок татарського набігу тут завжди стоїть козацький загін. Скшетуський із кількома людьми навіть сам подався на розвідку досить далеко від берега, але всього острова подолати не встиг, бо у довжину він тягся на милю, а ніч опускалася темна і не дуже погожа. Тож йому довелось повернутися до чайок, які тим часом люди повитягали на пісок і порозпалювали на нічліг багаття від комарів.

Більша частина ночі минула спокійно. Семени й провідники позасинали біля багать – чатували тільки вартові, а з ними й намісник, якого після від’їзду з Кодака мучило страшне безсоння. А ще його трясла лихоманка. Часом здавалося йому, що він чує кроки, які наближаються з глибини острова, або якісь дивні голоси, схожі на далеке бекання кіз. Але він думав, що то йому вчувається.

Раптом, коли вже добре розвиднілося, перед ним зупинилася темна постать.

Це був челядник із варти.

– Пане, ідуть! – квапливо мовив він.

– Хто такі?

– Напевно, низові – душ сорок.

– Гаразд. Це небагато. Розбуди людей! Вогню додайте!

Семени враз посхоплювалися. Підкинутий очерет бухнув угору полум’ям і освітив чайки й жменьку людей намісника. Решта вартових теж приєдналася до гурту.

Тим часом безладні кроки безлічі людей чулися вже виразніше. Та ось вони стихли, зате хтось погрозливим голосом запитав:

– А хто там на березі?

– А ви хто? – у свою чергу спитав вахмістр.

– Відповідай, вражий сину, бо із самопала спитаю!

– Його високість пан посол від ясновельможного князя Ієремії Вишневецького до кошового отамана, – гучно мовив вахмістр.

Голоси в юрбі замовкли: певно, там почали радитися.

Знову почулися кроки, і за хвилю кілька десятків постатей виринули з темряви. По смаглявих обличчях, низькому зросту й вивернутих кожухах намісник відразу розпізнав, що це здебільшого татари. Козаків було лише кільканадцять. Скшетуському вмить сяйнула думка, що коли татари на Хортиці, то Хмельницький уже повернувся із Криму.

На чолі юрби був велетенського зросту літній запорожець із диким і жорстоким обличчям. Він наблизився до багаття й запитав:

– А котрий тут посол?

Довкола пішов сильний запах горілки – запорожець, напевно, був п’яний.

– Котрий же тут посол? – повторив він.

– Я посол, – гордо відповів пан Скшетуський.

– Ти?

– Хіба я тобі брат, що ти мені тикаєш?

– Май, грубіяне, повагу! – скипів вахмістр. – Треба казати: ясновельможний пане посол!

– На погибель же вам, чортові сини! Щоб вам серп’яхова смерть, ясновельможні сини! А навіщо це ви до отамана?

– Не твоя справа! А життя твоє від того залежить, як скоро я до отамана прибуду.

Цієї миті ще один запорожець вийшов із юрби.

– А ми тут із волі отамана, – сказав він, – пильнуємо, щоб ніхто од ляхів не приходив, а хто прийде, того маємо в’язати й доставляти, що ми й зробимо.

– Хто йде добровільно, того не в’язати не будеш.

– Буду, бо такий наказ.

– А чи знаєш ти, холопе, що таке особа посла? А знаєш, кого я тут представляю?

Але тут втрутився літній велетень:

– Заведем посла, але за бороду – отак!

Сказавши це, він потягся рукою до підборіддя намісника, але тої ж миті застогнав і, ніби вражений громом, упав додолу.

Намісник розчерепив йому голову чеканом.

– Коли, коли! – люто завили голоси в юрбі.

Князівські семени сипнули на допомогу своєму командирові, бахнули самопали, крики «коли! коли!» злилися з брязкотом заліза. Зчинилася безладна бійка. Затоптані в метушні багаття згасли, і темрява огорнула тих, що билися. Невдовзі ті й ті зійшлися так близько, що забракло місця аби замахнутися, і ножі, кулаки й зуби пішли в хід замість шабель.

Зненацька з глибини острова почулося чимало нових голосів і криків – до нападників поспішало підкріплення.

Ще хвилина, і воно прийшло б запізно, бо каральні семени вже брали над юрбою гору.

– До човнів! – громовим голосом крикнув намісник.

Загін на млі ока виконав наказ. На нещастя, чайки, надто далеко витягнуті на пісок, неможливо було тепер зіпхнути у воду.

А ворог тим часом із люттю пробився до берега.

– Вогонь! – скомандував пан Скшетуський.

Залп із мушкетів ураз зупинив нападників, які збентежилися, скупчились і в безладді відступили, залишивши кільканадцять тіл, що лежали, розкинувшись на піску; деякі з них конвульсійно смикалися, як рибини, витягнуті з води і викинуті на берег.

Водночас перевізники з допомогою кількох Семенів, упершись веслами в землю, вибивалися з останніх сил, намагаючись зіпхнути суденця на воду. На жаль, запізно.

Ворог почав атакувати здалеку. Плюскання куль по воді змішалося зі свистом стріл і стогоном поранених.

Татари, дедалі пронизливіше звертаючись до аллаха, підбадьорювали один одного. Їм вторували козацькі крики: «Коли! Коли!» і спокійний голос пана Скшетуського, котрий частіше й частіше повторював команду:

– Вогонь!

Світанок блідим сяйвом освітив битву. Від суходолу видно було юрбу козаків і татар, одних із обличчями при кольбах пищалей, других – перегнутих назад, котрі натягали тятиви луків; від води – дві чайки, затягнуті димом, що спалахували регулярними залпами. Посередині між тими й тими лежали на піску непорушні вже тіла.

В одному із човнів стояв пан Скшетуський, вищий від інших, гордий, спокійний, із намісницьким пірначем у руці й простоволосий, бо татарська стріла зірвала з нього шапку.

До нього наблизився вахмістр і прошепотів:

– Пане, не витримаємо – їх ціла купа!

Але намісника цікавило тепер тільки те, щоб послування своє скріпити кров’ю, приниження гідності не допустити й загинути не без слави. Тому, хоч його семени улаштували собі з мішків із харчами своєрідний заслін, із‑за якого вражали ворога, сам він стояв живою мішенню.

– Добре, – мовив він, – загинемо всі до ноги.

– Загинемо, батьку! – вигукнули семени.

– Вогонь!

Чайки знову затягло димом. Із глибини острова почали наближатися нові юрби, озброєні списами і косами. Нападники розділилися на дві групи. Одна підтримувала вогонь, друга, що складалася із близько двохсот молодих козаків і татар, чекала тільки моменту, аби кинутися врукопаш. Водночас із прибережних кущів виткнулися чотири човни, котрі збиралися вдарити на намісника з тилу і з обох флангів.

Уже зовсім розвиднілося, проте дим, розтягнувшись довгими пасмами у спокійному повітрі, затуляв бойовище.

Намісник наказав двадцятьом семенам повернутися до атакуючих суден, які, гнані веслами, мчали спокійною водою річки зі швидкістю птахів. Вогонь по татарах і козаках, що наступали із глибини острова, через це значно ослаб.

А вони, здавалося, на це й чекали.

Вахмістр знову підійшов до намісника.

– Пане! Татари ножі в зуби беруть, зараз на нас кинуться.

Сотні зо три ординців із шаблями в руках і з ножами в зубах готувалися до атаки. До них приєдналося кілька десятків запорожців, озброєних косами.

Атака мала початися зусібіч, бо човни нападників підпливли вже на відстань пострілу. Борти їхні заклубочилися димками. Кулі, наче град, почали сипатися на людей намісника. Обидві чайки наповнилися стогоном. Через кільканадцять хвилин половина Семенів полягла, решта відчайдушно оборонялася. Обличчя їхні почорніли від диму, руки задерев’яніли, погляд туманився, кров заливала очі, дула мушкетів починали обпікати долоні. Більша частина була поранена.

Зненацька страшний вереск і виття розітнули повітря. Це рушили в атаку ординці.

Дим, розшарпаний рухом маси тіл, ураз розсіявся і відкрив очам дві намісникові чайки, вкриті чорною юрбою татар, що скидалися на два кінських трупи, які роздирають зграї вовків. Юрба ця насідала, клубочилася, вила, видиралася і, здавалося, борючись сама з собою, гинула. Кільканадцять Семенів досі ще чинили опір, а під щоглою стояв пан Скшетуський із закривавленим обличчям, зі стрілою, що застряла аж по оперення у лівому плечі, і відчайдушно захищався. Постать його здавалася велетенською серед довколишнього натовпу, шабля мелькала, як блискавиця. Ударам її відповідали стогін і виття. Вахмістр із одним Семеном пильнували його з боків, і юрба від жаху перед цією трійцею потроху задкувала, але, підпихувана ззаду, сама налягала і гинула під ударами табель.

– Живими брати для отамана! Для отамана! – верещали голоси в натовпі. – Здавайся!

Але пан Скшетуський здавався вже тільки Богу, бо враз поблід, захитався і впав на дно суденця.

– Прощавай, батьку! – у розпачі вигукнув вахмістр.

Але за хвилю теж упав. Рухлива юрба нападників геть покрила чайки.

Дата добавления: 2015-06-04