Як кількісні, так і якісні методи розподіляються на методи збору даних і методи аналізу даних

Усі практичні методи, що застосовуються для вирішення дослідницьких завдань як на етапі розробки, так і на етапі реалізації соціальних проектів, розподіляються на кількісні та якісні. Найбільш зрозуміле пояснення різниці між ними (хоча й дещо спрощене), полягає в тому, що кількісні методи мають справу із числами, а якісні – із словесними характеристиками [16]. Традиційно, кількісні методи вважаються більш переконливими, ніж якісні, тому що люди більше вірять підрахункам, ніж словесним доказам, опертим на логіку і міркування. Наприклад, якщо результати навчальної програми профілактики куріння в школі демонструються так: ”кількість учнів-курців після навчання зменшилася з 51% до 49%”, то люди більше переконані у достовірності цього результату, ніж словесного твердження, що “до початку навчання курила більша частина учнів, а після навчання стала курити менша частина”, хоча обидва повідомлення правдиві.

До теоретичних методів прийнято відносити загальнонаукові (наприклад, порівняння, аналіз, синтез, інтеграція, диференціація, ідеалізація, узагальнення, індукція, дедукція тощо). Практичні методи, в даному випадку, це сукупність специфічних технологій, процедур і способів діяльності, за допомогою яких здійснюється науковий супровід соціальних проектів [5]. Саме про практичні методи і йдеться нижче.

З точки зору класифікації, уся сукупність методів і методик, які застосовуються науковим супроводом соціальних проектів, так само як і взагалі соціальною роботою, може бути розподілена на дві великих групи – теоретичну і практичну.

Методи збору даних

Але це не означає, що кількісні методи більш важливі для наукового супроводу соціального проекту, ніж якісні. Навпаки, багато явищ, що відбуваються в процесі проектної діяльності, за своєю природою такі, що не можуть бути виміряні числами або тільки числами, без відповідних описів. Тому дослідження, які здійснюються в процесі наукового супроводу соціальних проектів однаковою мірою користуються якісними і кількісними методами, які сукупно дають можливість отримати достовірні дані щодо процесів і результатів проектної діяльності.

Що стосується методів аналізу даних, то, на наш погляд, виходячи із практичних потреб соціальних працівників, на них не варто детально зупинятися в цій книзі, тому що це великий масив спеціалізованої інформації, опанування якою потребує багато часу і спеціальної підготовки. Доцільно лише зауважити, що методам кількісного аналізу традиційно присвячено багшато наукових праць, до яких, в разі потреби, можна звернутися [29;30;31;32;33;34]. Дещо менше розроблялися методи якісного аналізу, хоча останніми десятиліттями й з цієї тематики з’явилося достатньо ґрунтовних робіт [35;36;37].

Стосовно методів збору даних доцільно зауважити, що в більшості випадків їхня належність до кількісних чи якісних методів визначається не стільки технологією власне збору даних, скільки технологією підготовки зібраних даних до наступного аналізу – кількісного чи якісного. Якщо зібрані дані передбачається піддати кількісному аналізу, вони кодифікуються*, набувають числових значень і обробляються відповідними комп’ютерними програмами.Якщо передбачається якісний аналіз, зібрані дані можуть бути представлені в описовому словесному вигляді. Вняток становлять лише кілька методів (наприклад, формалізоване інтерв’ю, письмове анкетування), які апріорі вважаються кількісними і в практиці не застосовуються для потреб збору якісної інформації.

До основних методів зборуданих, які застосовуються в процесі наукового супроводу соціальних проектів, належать:

· спостереження;

· опитування;

· фокусоване групове інтерв’ю (фокус-група);

· вивчення повідомлень засобів масової інформації;

· вивчення документації проекту;

· вивчення даних інших інституцій стосовно проекту;

· перевірка (знань, умінь, навичок тощо) користувачів проекту;

· неформальна дискусія.

Меншою мірою застосовуються такі методи збору інформації як етнографічний; біографічний; тестування (психометричне, фізичне, ситуаційне, проективне); клінічне випробування; моделюючі ігри; вивчення щоденників подій, речових доказів, фотографій, відеозаписів тощо, хоча, при потребі, й вони можуть бути залучені до наукового супроводу соціальних проектів. На думку авторів, недоцільно докладно зупинятися на їх описі – у вітчизняній практиці наукового супроводу соціальних проектів вони вживаються не так вже й часто. Також недоцільно наводити організаційні і технологічні аспекти деяких процедур, які виконуються у процесі застосування найбільш поширених методів збору даних (наприклад, процедур формування вибірки, кодифікації даних, технології розробки інструментарію досліджень тощо). Це великий масив спеціальної інформації, яка добре викладена в багатьох наукових працях із соціології, широко доступних вітчизняному читачеві [38;39;40;41;42;43].

Натомість є сенс показати характерні особливості найбільш уживаних методів збору даних, знання яких стане в нагоді організаторам соціальних проектів і практичним соціальним працівникам, висвітлити узагальнені характеристики цих методів, показати спільне й відмінне, властиве кількісному і якісному підходам.

Слід зауважити, що звертаючись до соціологічних методів, теоретики соціальної роботи найбільше уваги приділяють таким методам, як біографічний, вивчення документації, спостереження і опитування. Вони розрізняють кілька типів спостереження і опитування, залежно від характеру процесу. Так, спостереження класифікується на контрольоване (формалізоване) й неконтрольоване, включене (спостерігач бере участь у діяльності тих людей, за якими спостерігає) і невключене, польове (в природних обставинах) і лабораторне (у штучно створених ситуаціях), випадкове і систематичне. Опитування розподіляється на письмове (анкетування) й усне (інтерв’ювання), очне (особисте) і заочне (поштове, телефонне, за допомогою засобів масової інформації), експертне і масове, вибіркове і загальне [5].

У наведеному далі описі найбільш важливих, з точки зору наукового супроводу соціальних проектів, методів збору даних, автори, в деяких випадках, користуються іншою термінологією, більше прийнятою у науковій літературі із проблем оцінки соціальних проектів [16].

Спостереження. В практиці наукового супроводу соціальних проектів найбільш ефективними варіантами застосування спостереження (як і багатьох інших методів збору даних) є такі, що виконуються у природних умовах дії проекту (польові) і здійснюються систематично (не випадково). Саме про них і йдеться далі.

Неформалізоване спостереження. Людина, що виконує спостереження (спостерігач), упродовж певного часу спостерігає за процесом упровадження проекту, не контактуючи з його учасниками і користувачами. Вона занотовує у довільній формі факти і явища, які спромоглася спостерігати, і в описовому вигляді викладає свої враження стосовно побаченого – процесів і результатів окремих видів діяльності та проекту в цілому, об’єктів проекту, персоналу, якості менеджменту тощо. Таке спостереження відносять до якісних методів збору даних.

Важливою перевагою цього методу вважається непотрібність контактувати для здобуття інформації із людьми, за діяльністю яких ведеться спостереження. Спостерігач не спілкується із джерелом інформації, нікого не розпитує, тобто не впливає на характер отриманої інформації своєю присутністю. Але це справедливо за умови, що присутність спостерігача не настільки помітна тим людям, за діяльністю яких ведеться спостереження, щоб вони змінювали свої дії відповідно до уявного образу, який вони бажали б створити у свідомості спостерігача. На практиці це досить складно організувати – непомітно увійти в соціальний проект. А люди, які знають, що за ними спостерігають, можуть діяти інакше, ніж за звичайних обставин. Якщо ж умови якоїсь діяльності і уможливлювали б приховане спостереження, це було б неприйнятно з етичних міркувань. Тому неформальне спостереження частіше виконується у контакті із персоналом і користувачами проекту. Спостерігач підтримує зв’язок із проектом протягом тривалого часу, аби учасники звикли до нього і не сприймали як контролера.

Одним із недоліків, притаманних усім модифікаціям методу спостереження, є те, що інструментом дослідження стає сам спостерігач. Відповідно у процес спостереження він вносить власні уявлення і упередження, мимоволі може не помічати якихось деталей і, навпаки, приділяти надмірну увагу тому, що хоче помітити.

Структуроване спостереження (вживається також назва “формалізоване спостереження”). Якщо в ході спостереження будь-якого процесу проектної діяльності, спостерігач не лише занотовує у вільній формі явища, що відбуваються у його присутності, а чітко реєструє їх за визначеною формою/структурою, таке спостереження вважається структурованим (формалізованим). Дослідник може розробляти протокол реєстрації заздалегідь і робити відповідні позначки в ході спостереження (в реальному часі) або зафіксувати перебіг подій технічними засобами (аудіо-, відеозаписом) і складати протокол спостереження пізніше. В будь-якому випадку зареєстровані події кодифікуються для наступного аналізу. Кодифікована інформація постає вже не в розповідному, а в числовому вигляді, може бути піддана комп’ютерній обробці і проаналізована кількісними методами. Такий варіант структурованого спостереження належить до кількісних методів збору даних. Якщо спостерігач не передбачає кількісного аналізу, а зупиняється на словесному описі зареєстрованих подій, такий варіант належить до якісних методів збору даних. Зазвичай, це не має сенсу, адже ретельна розробка протоколу реєстрації побаченого і слугує, перш за все, цілям кількісного аналізу як найбільш переконливого. Структуроване спостереження можна організувати у певних випадках так, щоб не вступати в контакт з людьми, діяльність яких спостерігається.

Включене спостереження (інколи його називають “спостереження-участь”). Основною характерною ознакою цієї модифікації методу спостереження є те, що спостерігач не лише вступає у контакт з тими людьми, діяльність яких спостерігає, а й бере безпосередню участь у подіях, що відбуваються. Така участь створює можливість для психологічного наближення до персоналу і користувачів проекту, побутових контактів, відчуття дії проекту “ізсередини”, кращого розуміння мотивів діяльності, процесів і результатів. Спостерігач не занотовує свої враження в присутності інших, навпаки, намагається створити довірливу атмосферу і приховати свою роль спостерігача. Після закінчення фрагменту діяльності, у якій спостерігач брав участь, він усамітнюється і занотовує в довільній формі факти і явища, які він спостерігав. Здебільшого спостережене викладається в описовому вигляді, тому ця модифікація методу спостереження відноситься до якісних методів збору даних. Отже включене спостереження має усі риси неформального, хоча це не виключає застосування, при доцільності, деяких компонентів структурованого (формалізованого) спостереження. Наприклад, деякі із отриманих даних спостерігач може після подій реєструвати протокольно, згодом кодифікувати і піддавати кількісним методам аналізу.

Опитування. Залежно від завдань наукового супроводу і характеру даних стосовно проекту, які потрібно зібрати, застосовується опитування, яке за способом проведення поділяють на анкетування, що передбачаєсамозаповнення респондентом (“носієм” інформації) бланка запитальника та інтерв’ю, у ході якогореспондент відповідає на запитання інтерв’юера (людини, що ставить запитання) в усній формі, а інтерв’юер фіксує відповіді. Респондентами опитувань можуть бути:

· учасники проекту (менеджери, інший персонал, користувачі);

· експерти із розробки і впровадження соціальних проектів або окремих видів діяльності, що застосовані в проекті;

· інші члени суспільства (організатори проекту, політики, працівники органів державної влади, громадських організацій, засобів інформації тощо), обізнані з питань проектної діяльності;

· члени суспільства, не обізнані з питань проектної діяльності (наприклад, пересічні громадяни певної території, якщо потрібно дані стосовно соціального середовища дії проекту або його популярності в суспільстві).

Залежно від завдань дослідження та кількості респондентів, які потенційно володіють потрібною інформацією, можуть опитуватися усі респонденти (суцільне опитування цільової групи) або їх частина (вибіркове опитування). У цьому разі респонденти обираються згідно з технологією формування вибірки (за умов дотримання вимог до репрезентативності вибірки*), яка грунтовно висвітлена в методичній соціологічній літературі [42].

Інтерв’ювання за методикою проведення може бути особистим (віч-на-віч), телефонним або проведеним за допомогою електронних засобів інформації (наприклад, опитування в ході телевізійних програм); анкетування – індивідуальним (респондент заповнює запитальник наодинці, без присутності дослідника), груповим (у групі респондентів кожен заповнює свій запитальник індивідуально в одній аудиторії у присутності дослідника, наприклад, анкетування школярів в учбовому класі), поштовим або проведеним за допомогою засобів масової інформації (наприклад, анкетування на шпальтах газет і журналів, інтернет-опитування).

Враховуючи завдання дослідження, обсяг вибірки, методи аналізу, які передбачається використовувати після отримання інформації, дослідник при підготовці запитальника для проведення інтерв’ю обирає методику проведення інтерв’ю і відповідно готує інструментарій. Залежно від того, наскільки вільно інтерв’юер може змінювати послідовність запитань та їх формулювання, інтерв’ю поділяють на неформалізовані та формалізовані.

Неформалізоване інтерв’ю передбачає наявність високого професіоналізму інтерв’юера, оскільки часто для проведення такого інтерв’ю готується лише загальний перелік питань чи дослідницьких завдань (сценарій) опитування, а інтерв’юер залежно від ситуації варіює як їх послідовність, формулювання, так і напрям усієї розмови, дотримуючись загальної методики проведення інтерв’ю й орієнтуючись на завдання дослідження. Мета неформалізованого інтерв’ю – отримати розповідь людини на тему, що цікавить дослідника, таким чином, щоб у цій розповіді проявилися істинні думки і почуття людини. Отримавши згоду респондента на проведення неформалізованого інтерв’ю, дослідник починає розмову із загальних запитань, щоб зорієнтуватися стосовно характеру і рівня обізнаності конкретної людини по різних аспектах тематики інтерв’ю. Далі різним респондентам пропонуються здебільшого різні запитання стосовно тих аспектів проблеми, у яких респондент краще орієнтується (наприклад, менеджер проекту, скоріше, обізнаний із питань управління, ніж конкретної методики втручання в ситуацію клієнта, з чим краще обізнаний соціальний працівник, який виконує цю роботу). Якщо в ході спілкування інтерв’юер отримує важливе для дослідження повідомлення, котре відхиляється від теми інтерв’ю, він може змінити тематику, що планувалася, і ввести інтерв’ю в русло нової теми. Інтерв’юер не повинен підказувати якісь варіанти відповідей, показувати респонденту свої враження, іншим чином впливати на характер інформації. Натомість інтерв’юер ретельно відстежує невербальні прояви респондента; спонукає його до вільної розповіді власними словами у зручному темпі, час від часу застосовуючи прийом зондування, тобто пропонуючи респондентові низку запитань до тих пір, доки не вирішить, що певний аспект розмови вичерпаний. Інтерв’юер занотовує основні моменти розмови, а після закінчення інтерв’ю, якомога скоріше фіксує письмово решту інформації, свої враження і відчуття. Найзручніше робити аудіозапис інтерв’ю, який пізніше розшифровується для наступного аналізу. Ці польові матеріали згодом піддаються якісному аналізу. Оскільки вони мають словесну розповідну форму, то й метод неформалізованого інтерв’ювання належить до якісних методів збору даних. Теоретично можливо кодифікувати частину даних неформального інтерв’ювання, якщо багато респондентів сповістили значну кількість даних, які можна згрупувати за схожими ознаками з тим, щоб застосувати кількісні методи аналізу. Але в практиці інтерв’ювання учасників соціальних проектів за умов зазвичай невеликої кількості респондентів і розмаїття розповідного матеріалу, здійснити це дуже складно.

Формалізоване інтерв’ю. При його проведенні інтерв’юер користується єдиним для всіх респондентів запитальником чи сценарієм (переліком необхідних дослідницьких запитань), оскільки передбачається кількісна обробка отриманих результатів. Розподіляється на два види інтерв’ю – глибинні (неструктуровані) та структуровані. Для проведення глибинного інтерв’ю дослідник заздалегідь визначає тематику і предмети інформації, які його цікавлять, розробляє чіткий перелік запитань, які повинні бути висвітлені респондентом, повідомляє тематику інтерв’ю респонденту і надає йому можливість вільно висловитися на визначені теми таким чином, яким респондент це собі уявляє. В ході роботи інтерв’юер, певною мірою, допомагає респондентові, спонукаючи його до продовження розповіді після кожного її відносно закінченого фрагменту, доброзичливими нейтральними репліками (наприклад, “що було далі”, “коли це було”, “як це сталося”, “чому це зробили” тощо), поки не отримає повну інформацію стосовно всіх аспектів, які його цікавлять. Але інтерв’юер не повинен впливати на відповіді будь-яким чином, у тому числі й у невербальний спосіб (мімікою, рухами, інтонацією), приховувати свої думки стосовно переваг якихось відповідей, наголошувати на об’єктивності, в тому числі й щодо можливих негативних аспектів обговорення. Інтерв’юер реєструє розповідь у доступний спосіб (скорописом, стенографуванням, аудіозаписом) і згодом розшифровує записи. Оскільки глибинне формалізоване інтерв’ювання передбачає більшу міру регулювання змісту бесіди, ніж неформалізоване інтерв’ю, певну частину даних можна кодифікувати і аналізувати кількісними методами. Але частіше за умов незначної кількості респондентів дослідник може не вдаватися до кодифікації і подальшого кількісного аналізу, зупинившись на словесному описі виявлених ефектів і якісному аналізі. Такий варіант формалізованого глибинного інтерв’ю належатиме до якісних методів збору інформації.

Особливістю, що впливає на характер даних глибинного інтерв’ю, є відмінності уявлень і поінформованості різних людей стосовно різних аспектів начебто однакових тем, що обговорюються, різні думки стосовно того, що є найважливішим в обговоренні. Наприклад, обговорюючи певний соціальний проект, одні респонденти більше схильні розповідати про його зміст, інші – історію, треті – результати, четверті – взаємозв’язки процесів тощо. Інтерв’юер має бути готовим до цього і доповнювати інформацію, якої не вистачає, із інтерпретації відповідей інших респондентів на ту ж саму тему.

Готуючись до структурованого інтерв’ю, дослідник ретельно розробляє відповідні запитання. Саме жорсткі вимоги до опрацювання запитань, перш за все, відрізняють цей варіант інтерв’ювання від двох попередніх (неформалізованого і глибинного). Запитання мають бути тестовані у пілотному режимі, відповідно скориговані, при потребі, знов тестовані і так до тих пір, доки дослідник не впевниться в наявності всіх передумов до забезпечення інформативності, достовірності і надійності відповідей*. Запитання бувають трьох видів: відкриті – такі, відповіді на які респонденти можуть дати своїми словами, вільні відповіді розповідного характеру; закриті (їх, зазвичай, більшість) – такі, до яких інтерв’юер додає вичерпний перелік можливих варіантів відповідей, з яких респондент має обрати один або кілька варіантів, що йому підходять; та напівзакриті, що передбачають як перелік відповідей, так і залишають для респондента можливість дати власну відповідь на поставлене запитання. Особливе місце відводиться також запитанням, що стосуються соціально-демографічних даних реапондента і передбачають короткі відповіді стосовно віку, статі, професії тощо. Коли форма структурованого інтерв’ю розроблена, інтерв’юер пояснює респондентові мету опитування і ставить запитання, точно дотримуючись визначених формулювань і послідовності, працюючи із різними респондентами. Якщо інтерв’ювання особисте (не телефонне), воно може проводитись на території респондента, інтерв’юера або в нейтральному місці. Кожен із варіантів має свої вади і переваги з точки зору витрат часу і коштів і обирається залежно від конкретних умов дослідження.

Анкетування. Так само як і структуроване інтерв’ю, відрізняється високими вимогами до розробки запитань, але на відміну від інтерв’ю, респондент не спілкується з інтерв’юером, а власноруч заповнює анкету. Переваги анкетування в тому, що респонденти мають достатньо часу для обміркування і формулювання відповідей, можуть готуватися до заповнення анкет, поновлюючи свої знання із документальних джерел, не обмежені графіком зустрічі, як це буває при інтерв’юванні. Спектр запитань анкети може бути ширшим, ніж у структурованому інтерв’ю, час якого обмежений, кількість відкритих і закритих запитань також може бути більшою. Недоліки поштового анкетування переважно пов’язані із можливістю неповернення певної частини анкет. Якщо відсоток неповернення значний, анкетування може втратити сенс – адже думки тих, хто повернули анкети можуть бути не характерними для усієї цільової групи, яку передбачалося опитати. Крім того, не всіх людей можна анкетувати, для заповнення анкет потрібна певна підготовка – як мінімум, володіння мовою анкети і писемністю, елементарними навичками формулювання думок. Це накладає певні обмеження стосовно анкетування дітей певного віку, іноземців, малоосвічених, психічно хворих людей тощо. Існує також імовірність, що потенційний респондент доручить заповнення анкети іншій людині. З точки зору якісного аналізу анкетування також дещо втрачає, передусім – особисті враження інтерв’юера, які складаються під час особистого контакту з респондентом. Але в більшості випадків це на так вже й суттєво, тому що анкетування дає найбільш зручні дані для кодифікування і подальшого кількісного аналізу, тобто належить переважно до кількісних методів збору даних. Природно, це не виключає можливості аналізувати відкриті відповіді якісними методами. Деякі недоліки поштового анкетування компенсує групове анкетування, якщо є можливість зібрати певну кількість респондентів у одному місці. Тоді усувається проблема неповернення анкет і виключається можливість передачі респондентом анкети для заповнення іншій людині. Цей спосіб дуже зручний, якщо потрібно анкетувати, наприклад, учнів шкіл, яких досить легко зібрати в одній аудиторії, але він не підходить для анкетування, наприклад, молодих людей, які навчаються або працюють в різних організаціях і яких поєднує лише територіально-поселенська ознака.

Класичний приклад усунення вад і використання переваг різних способів анкетування являє собою національне опитування молоді України, яке було проведене Українським інститутом соціальних досліджень (нині – Державний інститут проблем сім’ї та молоді) 1999 р. в межах українсько-канадського проекту “Молодь за здоров’я” [44]. Для того щоб охопити анкетуванням молодих людей віком від 10 до 22 років, незалежно від роду занять і місця проживання, була прийнята така стратегія, коли генеральна сукупність складалася з двох незалежних сукупностей: учнівська молодь віком 10 – 14 років та вікова когорта 15 – 22-річної молоді. Опитування респондентів із числа учнівської молоді було організовано так, що вони заповнювали анкети в аудиторії у присутності інтерв’юера. Опитування інших респондентів виконувалось за місцем проживання, коли молоді люди заповнювали анкети у присутності інтерв’юера або повертали анкети інтерв’юерові при повторному візиті. Завдяки тому що Державний інститут проблем сім’ї та молоді має у розпорядженні мережу з більше як 130 інтерв’юерів у всіх областях країни, було опитано 1794 респонденти віком 10–14 років і 1685 респондентів віком 15–22 роки, що дало можливість уперше в Україні узагальнити та проаналізувати проблеми здорового способу життя дітей, підлітків та молоді.

Фокусоване групове інтерв’ю (частіше вживається коротка “робоча” назва – фокус-група). З точки зору потреб наукового супроводу соціальних проектів, цей метод збору даних може бути вельми корисним, якщо потрібно висвітлити різні, можливо альтернативні позиції учасників проекту стосовно подій, що відбуваються в ході проектної діяльності, уявити можливі шляхи удосконалення проекту. Крім того, він може бути корисним для встановлення рівня популярності проекту серед представників різних суспільних груп або його впливу на різні цільові групи, як ті, що беруть участь у проекті, так і ті, яких проект безпосередньо не стосується (якщо дослідник вважає, що вони мали б відчувати такий вплив). Організовуючи фокус-групу, дослідник збирає зазвичай 6–12 представників цільової групи, які, на його думку, у той чи інший спосіб прямо (наприклад, менеджери, інший персонал, користувачі проекту) або дотично пов’язані із проектом (наприклад, експерти-фахівці, політики, держслужбовці, представники засобів інформації тощо). Протягом досить короткого часу (близько 1–1,5 години) дослідник послідовно пропонує питання для обговорення за попередньо розробленим сценарієм і спостерігає взаємодію учасників між собою: оприлюднення різних позицій, переконливість аргументації на їх захист, процес зміни позицій, висловлювання різних версій і почуттів стосовно однакових фактів, процесів і результатів проекту, узгодження і загострення суперечностей, пошук і відпрацювання спільних точок зору, прояви взаємостосунків учасників фокус-групи між собою тощо. Завдяки дискусійній атмосфері в ході групового обговорення часто з’ясовуються такі питання, які не можуть бути висвітлені індивідуальними методами збору інформації (інтерв’ювання, анкетування тощо). Хід фокусованого групового інтерв’ю зручно фіксувати за допомогою аудіо- або відеозапису, який згодом розшифровується, матеріали диференціюються за спільними ознаками і узагальнюються для наступного якісного аналізу. Метод фокус-груп на практиці відноситься переважно до якісних методів збору даних, хоча теоретично не виключена можливість кодифікації отриманих даних і кількісного їх аналізу. Але сенс у цьому може бути в тому разі, якщо отримано достатній масив одноманітних даних, які можна впевнено класифікувати за схожими ознаками.

Неформальна дискусія як метод збору даних також може висвітлити певні питання, які не можуть бути з’ясовані індивідуальними методами збору інформації. Цей метод має деякі спільні риси із фокусованим груповим інтерв’ю, але відрізняється відсутністю чітких обмежень за кількістю учасників, часом проведення та чітких вимог до технології проведення (наявністю і роллю людини, яка веде фокус-групу та її помічника – модераторів, фасилітаторів тощо), деяких інших умов роботи. Неформальна дискусія має також деякі спільні риси із неформальним інтерв’юванням, але відрізняється й від цього методу (наприклад, кількістю учасників, технологією організації і проведення, характером попередньої підготовки дослідника і його поведінки в ході дискусії). Інколи в ході неформальної дискусії дослідник може організувати мозковий штурм, коли різні учасники проекту (менеджери, інший персонал, волонтери тощо) в умовах обмеженого часу і спеціально стимульованої активності пропонують власні методи вирішення якоїсь проблеми. Хоча зазвичай мозковий штурм використовується для пошуку шляхів вирішення неясних питань, що виникають у ході проектної діяльності, а не для власне збору даних, але спостерігаючи, як зіштовхуються різні пропозиції, дослідник може отримати корисну інформацію стосовно проекту, яку проблематично отримати іншими методами. Неформальна дискусія переважно належить до якісних методів збору інформації, хоча не можна повністю виключити той варіант, що отриманий матеріал можна організувати для кількісного аналізу.

Вивчення повідомлень засобів масової інформації. Цей метод корисний для наукового супроводу соціальних проектів, якщо потрібно з’ясувати рівень поінформованості громади стосовно певних питань, пов’язаних із проектом; існування сприятливого або несприятливого впливу інформаційних засобів на проектну діяльність; громадську думку стосовно проблем, з якими пов`язаний проект, тощо. Залежно від способів обробки інформаційних повідомлень, цей метод збору даних може бути якісним, коли превалюючі інформаційні тенденції демонструються в описовому вигляді. Він може бути й кількісним, коли зміст повідомлень диференціюється за спільними ознаками, кодифікується і обробляється методами кількісного аналізу. В цьому разі аналізується не лише зміст повідомлень, а й характеристики їх оприлюднення. Для цього вишукуються усі повідомлення з певного питання, які протягом визначеного часу з’явилися, наприклад, у першій (за накладом) десятці друкованих видань, першій (за аудиторією) п’ятірці електронних засобів тощо. Розробляється класифікатор, який показує стосовно кожного повідомлення:

· обсяг повідомлення – кількість друкованих знаків, тривалість хвилин трансляції тощо (свідчить про важливість повідомлення);

· місце повідомлення в інформаційному засобі – час трансляції, номер сторінки видання тощо (також свідчить про важливість повідомлення);

· вид мас-медіа, де з’явилося повідомлення, – електронне чи друковане (свідчить про потенційне охоплення аудиторії);

· впливовість інформаційного засобу, де з’явилося повідомлення, тобто його місце у формальних рейтингах, наприклад, за обсягами накладу, аудиторії тощо або неформальних – рейтингах на думку глядачів/читачів, колег-журналістів тощо (також свідчить про потенційне охоплення аудиторії).

Вивчення документації проекту. Один із найважливіших методів збору даних, з якого зазвичай і починається науковий супровід етапу реалізації соціального проекту. Цей метод найбільш об’єктивно дозволяє довідатися принаймні про офіційні передумови, умови і параметри впровадження проекту. Документальними джерелами слугують документи планування і звітування у ході проекту, прийняті форми обліку діяльності і ресурсів, протоколи періодичних зустрічей і поточних обговорень, пропозиції щодо фінансування, контракти і угоди з персоналом, кореспонденція партнерів проекту, інструкції, правила для різних категорій учасників проекту, інформаційні матеріали, створені в ході проекту для учасників і громадськості, законодавчо-нормативні акти, які регулюють проектну діяльність у чинному правовому полі тощо. Переваги цього методу збору даних полягають у тому, що:

· документи є єдиним офіційним джерелом, у якому відображені цілі, завдання, об’єкти, види діяльності, теоретична основа, очікувані результати і ресурси проекту, і це одразу окреслює поле діяльності і напрями наукового супроводу;

· документи створюються одночасно із документованими подіями, тобто відбивають ті реалії, що були на час їх створення. Інколи довідатися про ці реалії іншими методами буває неможливо;

· документи не змінюються з часом, тому об’єктивно свідчать про попередні події;

· збирати дані із документів значно легше і дешевше, ніж іншими методами, які потребують спеціальної організації, підготовки і ресурсів;

· документи містять багато даних стосовно самих різних аспектів проекту;

· документальні дані вже певною мірою систематизовані, принаймні викладені у зрозумілому вигляді.

Як і кожний метод збору даних, вивчення документації проекту має певні вади, зокрема:

· документи створюються не для дослідницьких потреб наукового супроводу, а з іншими цілями, і це певною мірою ускладнює роботу дослідника (наприклад, слід розуміти, що обґрунтування проектної діяльності, створене для організацій, що фінансують проект, зазвичай підкреслює переваги і, деякою мірою, уникає акцентування можливих проблем; протокол засідання більше віддзеркалює ухвалені рішення, ніж висвітлює суперечності точок зору персоналу тощо);

· інколи якійсь документ може залишитися незавершеним або загубитися;

· дані можуть виявитися неточними або застарілими;

· стандартні документи проекту можуть не містити потрібних даних;

· оцінки процесів і результатів, які містять документи проекту, зазвичай виконуються персоналом, і це може знижувати їх об’єктивність.

Дата добавления: 2015-06-25