Філософське творчість Достоєвського

Філософське творчість Достоєвського має не одну, а кілька вихідних точок, але найбільш важливою і навіть визначальною для нього була тема про людину. Разом з усією російської думкою Достоєвський-антропоцентрічен, а його філософський світогляд є, перш за все, персоналізм, пофарбований, правда, чисто етично, але зате і досягає в цій забарвленні надзвичайної сили і глибини. Ні для Достоєвського нічого дорожче і значніше людини, хоча, можливо, немає і нічого страшніше людини Людина-загадковий, витканий з протиріч, але він є в той же час - в особі самого навіть незначного людини - абсолютною цінністю. Воістину-не стільки Бог мучив Достоєвського, скільки мучив його людина,-в його реальності і в його глибині, в його фатальних, злочинних і в його світлих, добрих рухах. Звичайно-і справедливо, звичайно,-прославляють те, що Достоєвський з неперевершеною силою розкрив «темну» сторону в людині, сили руйнування і безмежного егоїзму, його страшний аморалізм, що таїться в глибині душі. Так, це вірно. Антропологія Достоєвського насамперед присвячена «підпіллю» в людині. Було однак, дуже односторонньо не звертати уваги на те, з якою глибиною розкриває Достоєвський і світлі сили душі, діалектику добра в ній. У цьому відношенні Достоєвський, звичайно, примикає до споконвічної християнської (тобто святоотецької) антропології; Бердяєв абсолютно неправий, стверджуючи, що «антропологія Достоєвського відрізняється від антропології святоотецької». Не тільки гріх, порочність, егоїзм, взагалі «демонічна» стихія в людині розкриті у Достоєвського з небувалою силою, але не менш глибоко розкриті руху правди і добра в людській душі, «ангельське» почало в ньому. У тому-то й сила і значущість антропологічного антиномизма у Достоєвського, що обидва члени актіноміі дані у нього у вищій своїй формі.

Ми назвали персоналізм Достоєвського етичним, - і це означає, перш за все, що цінність і неразложимость людської істоти пов'язані не з його «цвітінням», не з його вищими творчими досягненнями,-вони притаманні й маленькому дитинці, ще безпорадного та недолугий, ще не здатному нічим себе проявити. Персоналізм Достоєвського належить до онтології, а не до психології людини, - до його суті, а не до емпіричної реальності. Але саме сприйняття людини у Достоєвського внутрішньо пронизане етичною категорією,-він не тільки описує боротьбу добра і зла в людині, але він шукає її в ньому. Людина, звичайно, включений в порядок природи, підпорядкований її законам, але він може і повинен бути незалежний від природи. Як раз у «Записках з підпілля» з вражаючою силою висловлена ​​ця незалежність духу людського від природи,-і там же проголошується, що справжня суть людини - в його волі і тільки в ній. «Все-то справа людське, здається, справді в тому тільки й полягає, щоб людина щохвилини доводив собі, що він-людина, а не штіфтік»,-читаємо в тих же «Записках з підпілля». Це самоствердження є утвердження своєї незалежності від природи,-все гідність людини в цьому якраз і полягає.

Але саме тому справжнє в людині і полягає лише в його етичної життя-тут, і тільки тут, людина є по суті нове, вище, незрівнянне буття. У цьому сенсі вже в «Записках з підпілля» ми знаходимо такий апофеоз людини, яка перетворює його якщо не в центр світу, то в найважливіше і дорогоцінне явище. Достоєвському абсолютно чужий і огидний той «антропологізм», який ми бачили раніше у російських позитивістів і полупозітівістов (Чернишевський, Лавров, Кавелін, навіть Михайлівський), - він ближче за всіх до Герцена з його патетичним затвердженням незалежності людського духу від природи. Натуралізм в антропології висміяно нещадно Достоєвським в «Записках з підпілля», - і тому всі його подальше вчення про людину так глибоко відмінно від тих (пізніших) навчань, які, сходячись з Достоєвським у вченні про аморализме в людині, трактують це в дусі примітивного натуралізму. Для Достоєвського аморалізм, схований у глибині людини, є теж апофеоз людини, - цей аморальність - явище духовного порядку, а не пов'язаний з біологічними процесами в людині.

Але чим категоричніше це онтологічне звеличення людини, тим нещадніше розкриває Достоєвський фатальну невлаштованість духу людського, його темні руху. Основна таємниця людини в тому й полягає, за Достоєвським. що він є істота етичне, що він незмінно і непереможне варто завжди перед дилемою добра і зла, від якої він не може нікуди піти: хто не йде шляхом добра, той необхідно стає на шлях зла. Ця етична сутність людини, основна його етична спрямованість є не упереджена ідея у Достоєвського, а виведення з його спостережень над людьми.

Але тут починаються парадокси, в яких розкривається вже не тільки ця основна етична сутність людини, але і вся проблематика людини. Перш за все, з винятковою їдкістю Достоєвський висміює той поверхневий інтелектуалізм в розумінні людини, який досяг найбільш плоского свого вираження в побудовах утилітаризму. «Записки з підпілля», в безсмертних сторінках, говорять про те, що «людина є істота легковажне», що діє найменше для власної вигоди: «коли, в усі тисячоліття бувало, щоб людина діяла з однієї своєї вигоди?» Уявлення про людину, як істоту розумове, а тому і розсудливому, є чиста фікція, - «тому що натура людська діє вся цілком, - всім, що в ній є-свідомо й несвідомо». «Хотень може, звичайно, сходитися з розумом., Але дуже часто і навіть більшою частиною абсолютно і вперто розбіжності з розумом». «Я хочу жити,-продовжує свої зауваження людина з підпілля,-для того, щоб задовольнити всієї моєї здатності жити, - а не для того, щоб задовольнити однієї тільки моєї розумовоїздібності. Розум задовольняє тільки розумової здібності людини, а бажання є прояв усього людського життя». Найдорожче для людини - «своє власне, вільне й вільне хотіння, свій власний, хоча б і дикий, каприз»; найдорожче та найважливіше для людини - «за своєю дурною волі пожити», і тому «людина завжди і скрізь, де б він не був, любить діяти так, як він хоче, а зовсім не так, як велить йому розум і совість».

війна і мир

Історія написання. У 1856 році Л.Толстой розпочав роман “Декабристи”. Героєм його мав стати учасник повстання 1825 року на Сенатській площі, який повертається після заслання із Сибіру. Але поступово, працюючи над складною історичною темою, письменник відчував необхідність розширити рамки роману, тому він звертається до подій Вітчизняної війни 1812 року, у якій брав участь його герой-декабрист. Кінець-кінцем оповідь розпочинається з 1805 року. Автор писав у щоденнику, що хоче провести своїх героїв “через історичні події 1805, 1807, 1812, 1856 років”. Таким чином, “Війна і мир” мала стати частиною грандіозного плану письменника, який охопив найважливіші події російського життя. Проте в процесі роботи він змінює свої наміри й обмежується періодом 1805-1820 років. Хоча весь історичний проект письменника не був здійснений, роман “Війна і мир” став великим досягненням художнього генія його автора.

Працюючи над твором, він користувався численними історичними документами, знайомився з учасниками подій, збирав цікаві факти й спогади. У романі відтворені й сімейні враження. Прототипом княжни Мар’ї Волконської була мати письменника, в образі Наташі Ростової поєднані деякі риси С.Берс, його дружини, та її сестри Тетяни. У романі діють і реальні історичні особи – Кутузов, Наполеон, Давидов та ін. Проте автор рішуче заперечував думку, що він пише “мемуари”, а не літературний твір. Художній образ у нього – це складне переплетіння багатьох життєвих явищ. За словами письменника, його історичні образи відрізнялися від справжніх, тому що він вільно “розпоряджався їхніми долями і думками”, щоб зачувати не лише “закономірності історичного процесу, а й закономірності розвитку людської душі під впливом тих чи інших подій”.

Історична основа роману. У творі розповідається про три етапи боротьби Росії з бонапартистською Францією. У першому томі зображено події 1805 року, коли Росія воювала спільно з Австрією і на її території; у другому – 1806-1807рр., коли російські війська перебували у Пруссії; третій і четвертий томи присвячені Вітчизняній війні 1812 року у Росії. В епілозі дія відбувається у 1820 році.

Автор розкриває причини поразки Росії у війні 1805-1807 років, правдиво висвітлює важливі моменти російської історії – Шенграбенську, Аустерліцьку, Бородінську битви, в образах Кутузова і Наполеона показує роль видатної особистості в історії, робить важливі висновки про значення народних мас у суспільному процесі. Фактично у “Війні і мир” порушуються важливі проблеми всього ХІХ століття, тому що в подіях 1805-1820 років Толстой шукає відповіді на питання 1825 року (повстання декабристів), 1830-1840років (духовна і соціальна криза суспільства), 1861 рік (відміна кріпосного права). Поєднання історичного минулого із сучасністю дає можливість письменникові зробити певні узагальнення щодо майбутнього.

Жанр. Сам Толстой відмовляється від жанрового визначення свого твору, вважаючи за краще називати його просто» книгою”. Письменник мав рацію, тому що традиційні жанри, які існували до написання “Війни і миру”, не вичерпували художньої структури роману. У “Війні і мирі” поєднуються елементи сімейно-побутового, соціально-психологічного, філософського, історичного, батального романів, а також документальної хроніки, мемуарів та ін., що дозволяє охарактеризувати його як роман-епопею. Ця жанрова форма вперше з’явилася в російській літературі в стала художнім відкриттям Толстого.

“ Війна і мир” як роман-епопея має такі ознаки:

• 
  поєднання оповіді про події загальнонаціонального значення з розповідями про долі окремих людей;
• 
  відображення широкої панорами російського та європейського життя ХІХ століття;
• 
  зображення різних типів з народного та світського середовища, змалювання дійсності у багатьох соціальних планах та виявах;
• 
  в основі роману – визначальні події, які дають змогу відтворити тенденції історичного процесу;
• 
  поєднання реалістичних картин із життя ХІХ століття з філософськими роздумами автора про свободу і необхідність, роль особистості в історії, випадковість і закономірність тощо.

Головним героєм роману-епепеї є народ. Толстого цікавила місце народних мас в історії, їхній вплив на хід тих чи інших подій. За словами письменника, центральна ідея твору – “думка про народ” – у назві роману. “Мир” – багатозначне слово.) З одного боку, це явище, протилежне війні, а з іншого – людська спільнота і всесвіт взагалі. Це те, що протистоїть насильству і руйнуванню. Працюючи над романом, письменник мріяв про духовну єдність людей, про братерське возз’єднання з метою протидії війни та суспільному злу і несправедливості.

Показ народної психології у романі поєднується з розкриттям “діалектики душі” окремих персонажів, що визначає особливу поліфонію твору який є відображенням складної і суперечливої епохи.

Образна система. Визначальними для характеристики образів Толстой вважав два критерії: 1) ставлення до народу, до рідної землі; 2) моральний стан героїв, тобто духовне життя чи духовна смерть. Тому персонажі в романі поділяються за принципом контрасту. З одного боку – герої, у яких втілюються принципи простоти, добра, правди, патріотизму, а з іншого – ті, хто “духовно мертві” й протистоять народові.

Роман розпочинається зображенням світського суспільства – салону Анни Павлівни Шерер, де панують неправда і лицемірство. Вельможне панство використовує слова “ми”, “наш”, “Росія”, але розмова про важливі національні проблеми перетворюється на просте базікання.

Постійні гості салону змальовані сатирично. Коло їхній інтересів – це придворні плітки, інтриги, розмови про багатство і кар’єру. Мова, жести, міміка присутніх визначаються світським етикетом. Автор порівнює салон Шерер з роботою прядильної майстерні. Це порівняння підкреслює бездуховність життя світського суспільства.

Егоїстичне життя аристократів, зосереджене на дріб’язкових інтересах, втілюється в образах Курагіних. Василь кураг ін, егоїст і кар’єрист, намагається стати спадкоємцем графа Безухова, багатого вельможі, а коли це не вдається, готовий на все, щоб одружити П’єра Безухова зі своєю дочкою Елен, вродливою, але бездушною кокеткою. Однак на цьому він не зупиняється, вирішивши оженити сина Анатоля, “безтурботнтого дурня”, на багатій княжні Болконській. У Василя Курагіна немає ні власних переконань, ні твердих моральниїх принципів. А його розбещений син Анатоль Курагін із властивою йому впевненістю приймає розкішщне життя як належне. Курагіни не здатні активно діяти, а тому життєвих благ домагаються обхідними шляхами.

Іронічно змальований Борис друбецький, який, з погляду багатьох, є людиною великих можливостей. Він розумний, вольовий, активний. Але поступово автор розкриває його холодну корисливість, уміння робити кар’єру, вчасно відкинути добрі наміри. Ці риси особливою силою виявляються, коли він досягає своєї мети – багатства, одружившись із некрасивою Жюлі Карагіною.

Іронічна тональність переважає і в зображенні Берга, зятя Ростових, полковника “з Володимиром і Анною на шиї”. Відсиджуючись у штабі, він встиг нахапати чимало нагород, а тепер, переїхавши до Москви, захоплено розповідає графу Ростову про доблечсть російських військ. Однак слова його звучать фальшиво, бо він заклопотаний не долею війська, країни, а лише власними корисливими інтересами.

Автор розвінчує і державну адмівністрацію, сатирично зображуючи Растопчина, далекого від народу, та Аракчеєва, “вірного виконавця і наглядача за порядком й охоронця царя”, який вмявляє свобю відданість Олександрові, застосовуючи жорстокість і насилля.

Інакше змальовано провінційне дворянство, близьке до народу. Письменник не замовчує, що Ілля Андроійович Ростов своєю нетямущістю і безпорадністю довів свою сім’ю до зубожінгня. Але автор цінує в Ростових простоту, гостинність, життєрадісність, любов і повагу, які панують у сім’ї, а також добре ставлення до селян. Микола Ростов, одружившись із Мар’єю Болконською, став не просто праном, а справжнім господарем, уважним до життя простих людей. Однак письменник-реаліст не приховував жорстокості поміщицького кріпосного господарства, зазначивши, що Микола Ростов “селянам ніколи не потурав”.

Із симпатією автор зображує горду і незалежну сім’ю Болконських. Старий Болконський упертий, владний, ні перед ким не схиляє голови, освічений і чесний, але водночас людина із важкою вдачею. Він виховав гідних дітей – Сина Андрія, який намагаєтьсяч зенайти сенс життя, і дочку, лагідну княжну Мар’ю, яка воє покликання убачала в любові й самопожертві. Толсой вважає, що провінційне дворянство має народну основу, тому в романі Ростови, Болконські, а токож П’єр Безухов і Ахросимова протистоять столичній аристократії та панівній бюрократії.

Андрій Болконський. Князь Андрій – один із улюблених образів письменника. Освічений і шляхетний, незадоволений власним життям і навколишнім середовищем, він поринає в духовні пошуки сенсу буття. В портреті героя автор підкреслює не лише зовнішні, а й психологічні риси. Відразу впадає у вічі “втомлений, нудьгуватий погляд”, однак поява П’єра Безухова викликає в нього добрі почуття: він “посміхнувся несподівано доброю і приємною посмішкою”.Під час розмови з П’єром “... його сухе обличчя все тримтіло нервозним пожвавленням кожного мускула; очі, в яких раніше здавався згаслим вогонь життя, тепер променисто, яскраво блищали”. Його рухливе обличчя не приховувало почуттів і змінювалося залежно від ставлення до різних людей, виявляючи симпатію чи неприязнь. Огидними йому були кар’єритси, бюрократи, розумові та моральні нікчеми, але з людьми щирими, нефальшивими він ставав добрим і відкритим.

Це обдарована натура з неабиякими потенційними духовними можливостями. Здатний критично мислити і схильний до самоаналізу, він водночас мрійник, але йому властивий філософський склад розуму. У нього багате і складне внутрішнє життя, глибокі почуття. Людина сміливої волі, динамічна творча натура, він прагне до суспільної діяльності. Це прагнення поєднується з честолюбством, бажанням мати славу і владу. Але при цьому Болонський ніколи не порушить закони совісті. Чесний, він прагне слави, безкорисливого подвигу.

Князь Андрій живе в період суспільного зубожіння, яке охопило дворянство ів роки Вітчизняної війни 1812 року. Війна пробудила в ньому честолюбство. Культ Наполеона спонукає його мріяти про свій “Тулон”, який він прагне завоювати не в штабі, а в бою, виявивши хоробрість і мужність. Участь у війні 1805 року – початковий етап його духовного розвитку. У бою під Аустерліцем Андрій тяжко поранений і, поринаючи очима в безкрає небо над головою, переконується в дріб’язковості своїх честолюбних мрій. Розчарувавшись у славі, вівн відчуває велике благо в тому, що залишив удома, повертається в Лисі Гори, щоб виправдатися перед дружиною, спокутувати вину перед нею, та знаходить її умираючою. Мертве обличчя маленької княгині – “ах, що ви зі мною зробили?” – ще довго переслідуватиме князя Андрія як німий докір за його холодне і жорстоке ставлення до сім’ї, а як результат – похмурий, пригнічений настрій, душевна криза.

Важливим моментом душевного воскресіння князя Андрія є його зустріч із П’єром у Богучарово. Безухов запалює андріяжагою нового життя, роздмухуючи вогник, який тільки жеврів у душу Болконського “під попелом гіркого розчарування і скепсису”. Зустріч із наташею Ростовою остаточно відродила князя Андрія. У нього з’являється бажання діяти, поринути в суспільне життя. Він мріє про нові реформи для народу, прагне своєю діяльністю служити державі. Після зустрівчі з Наташею Андрій уперше за багато років відчув себе справді щасливим. Однак випадкове захоплення дівчини Курагіним викликає у нього трагічне розчарування, злість проти життя і людей. Але нове небезпека для країни, загроза поновлення знову змінюють Андрія, його патріотизм чітко виявляється вже перед Бородінської битвою: “Французи зруйнували мій дім і йдуть зруйнувати Москву, кривдили і кривдять мене кожну хвилину. І так само думають Тимохін і вся армія. Треба їх покарати”.

Князь Андрій дедалі більше зближується з народом, головне своє покликання він убачає тепер у тому, щоб служити йому. Він піклується про свлїх селян і, як і вони, прагне захищати батьківщину. У полку його називали “наш князь”, ним пишалися, його любили. Отже, в духовному оновленні князя Андрія значнук роль відіграє народ, заради якого він тепер живе і діє. Смерткльно поранений у бою, Болконський зрозумів нарешті справжні людські цінності, які не мають нічого спільного з матеріальними благами вбо славою: “все, всіх любити. Завжди жертвувати собою задля любові – значило нікого не любити, значилдо не жити цим земним життям”. Коли поряд із ним знову з’явилася Наташа, князь Андрій інакше поглянув на минуле і свої стосунки з людьми: “Все, що є, все існує тільки тому,що я люблю... Любов – Бог, і вмерти – означає мені, частині любові, повернутися до загального і вічного джерела”. Зі смертю князя Андрія й2ого любов, думка, істина не вмирають – вони яскравим променем запалюють у душі Наташі Ростової, яка теж духовно змінилася.

П’єр Безухов. Як і Андрій Болконський, П’єр приваблює читачів ідейними пошуками, прагненням знайти свої місце у суспільстві.Якщо князь Андрій – натура інтелектуальна, вольова, то П’єр більш емоційний, мрійливий, захоплений суперечливими почуттями. Однак обидва вони незвичайні особистості. У салоні Шерер П’єр вирізняється з-поміж інших гостей. Це “масивна, товста молода людина зі стриженою головою, в окулярах, у світлих панталонах за тодішньою модою, із високим жабо і в коричневому фраці”. Погляд його “розумний і водночас сором’язливий, спостережливий і природний”.

Відрізняючись від представників аристократичного кола незалежністю поглядів, щирим ставленям до людей, П’єр довго перебував під впливом різних спокус, культ яких процвітав у його середовищі. Він захоплюється чуттєвими насолодами, Курагіни втягують його у вир світського життя, але душа П’єра прагнула іншого – більш змістовного і осмисленого буття. Постійні пошуки сенсу існування зближують П’єра із маоснством. Він гадає, що саме серед них знайде шляхи “відродження до нового життя”. Прагнення самовдосконалення Безухов поєднує з надією на удосконалення всіх людей. Він готовий допомагати людям, творити добро задля них. Під впливом масонсьеких ідей Безухов звільняє своїх селян від крвпацтва, але натрапляє на протидію, яку йому не вдається перебороти. Хитрий управляючий, обманюючи П’єра, робить лише вигляд проведення реформ. П’єр щиро радіє, що його селянам тепер живеться краще, але насправді тягар нововведень погіршив їхнє життя.

Незабаром Безухов починає розуміти справжню сутність речей. Він усвідомлює, що за словами масонів про рівність і братерство людей, про мудрість і доброчинність криються досить прозаїчні прагнення. Отже, масонство і філантропія виявилися неспроможними змінити життя П’єра і людей. Розчарований, він відчуває себе неначе в замкненому колі, з якого йому ще більше хотілося вирватися. Кохання до наташі пробуджує душу П’єра, але справжній злам у поглядах на життя відбувається вньому під впливом подій 1812 року. Поїздка до Можайська на поле Бородінської битви відкриває перед П’єром новий, до цього часу не відомий йому світ народного життя. На батареї Раєвського він стає свідкомгероїзму, мужності й сміливості простих солдат, захоплюється їхньою рішучістю захистити рідну землю. У нього з’являється бажання увійти “в це загальне життя всім єстом, пройнятися тим, що робить їх такими”. Прагення діяти так, як “вони” (солдати), породжує намір убити Наполеона, позбавити народи Європи зла, яке несе ця людина. Його нещодавне захоплення Наполеоном згасає.

Залишаючись у захопленій французами Москві, П’єр зіткнувся з багатьма невідомими явищами, суперечливими фактами і процесами. Він встановлює добрі стосунки з французьким капітаном Рамбалем, якрого потім врятовує від смертельної небезпеки. Рамбаль також відчуває довіру, симпатію до П’єра. Здавалося б смертельні вороги, представники ворожих таборів повинні поводитися інакше, але Толстой як психолог шукає загальнолюдські засоби протидії насильству. На вулицях Москви Безухов спостерігає сцени мародерства, приниження людей. Арештований французькою військовою владою, П’єр переживає трагедію людини, прирееної на смерть за нескоєні злочини. Він відчуває душевне потрясіння, ствши свідком розстрілу невинних жителів Москви. І це торжество аморальності, жорстокості пригнічує його, змушує замислитися над проблемами недосконалості суспільства і окремої людини.

Страждання, через які пройшов П’єр у полоні, роблять його чутливим до земних радощів, що дарують людині природа, життя. Він доходить висновку, що крім задоволення нагальних людських потреб осоновою існування і щастя є свобода вибору способу життя. Процес духовного оновлення П’єра духже влучно охарактеризувала Наташа: “Він став якийсь чистий, гладкий, свіжий, неначе з лазні...” Сам П’єр, радіючи своєму відродженню, пов’язує його з відходом від звичайного способу життя, від усталених форм мислення.

Четверта частина останнього тому роману закінчується картинами, в яких змальовано щасливе кохання П’єра і Наташі. Але життя продовжується, триває і духовних розвиток героїв. В епілозі автор розкриває новий етап духовної еволюції П’єра Безухова: потреба в діяльності, яка виникла в дні війни і трохи рпиглушена насткпними подіями, в його житті не зникає.безухов активно втручається у солціальну дійсність, мріє поліпшити її. Письменник змальовує риси майбутнього декабриста. Соціальне несправедливість і політичний гніт викликають обурення П’єра. Він переконаний, що негаразди в суспільстві можна ліквідувати єдиним зусиллям чесних людей: “Всі бачать, - говорить П’єр, - справи йдуть так погано, що цього не можна просто залишити, й обов’язок усіх чесних людей протидіяти цьому в міру сил”. Отже, думка П’єра про вдовконалення роду людського в епілозі роману втілюється у дієве прагення оновити людину і суспільство, знищити соціальний і політичний гніт, об’єднати задля цього передових людей сучасності.

Образи Наташі Ростової та княжени Мар’ї. Велике значення в романі мають жіночі образи, в яких втілено духовні й сімейні ідеали Толстого. Наташа – уособлення кращих рис національноо характеру. Її образ подається автором у процесі розвитку. На початку роману це тринадцятирічна дівчинка, “чорноока, з великим ротом, некрасива, але жвава”, вона була “в тому милому віці, коли дівчина уже не дитина, а дитина ще не дівчина”. Сповнена любові до всіх, ласкава, життєрадісна, Наташа – улюблениця сім’ї. Їй здавалося, що життя – це безкінечне свято, а навколишній чвіт – чудова гармонія. Підростаючи, Наташа стала привабливою дівчиною, яка чарувала всіх безпосередністю й оптимізмом.. Толстой-психолог передає найтонші порухи почуттів героїні: від остраху перед майбутнім і пекучого очікування кохання до піднесеного відчуття щастя і молодості. Наташа любить людей, захоплюється красою природи, вона розуміє народну культуру і сама не відділяє себе від простого народу.

Дівчина керується а житті передусім серцем, почуттями, і це призводить її до непоправних помилок, як, наприклад, в історії з Анатолем Курагіним, з яким вона збиралась втекти. Однак вона сама ж і усвідомлює свої помилки, і спокутує їх своїм подальшим життям. Під час вітчизняної війни наташа виявляє патріотизм, здатність до самопожертви, відданість своєму народові. Нв її вимогу всі підводи Ростових, приготовлені для від’їзду сім’ї, були надані пораненим. Майно Ростових залишилося в Москві, але для героїні багатство нічого не варте, коли йдеться про життя людей. В епілозі автор змальовує Наташу одруженою. Вона, яка мріяла про романтичні стосунки, знайшла себе в сімеймому житті. За цей час вона змінилася: “риси обличчя її визначились і мали вираз м’якості і ясності”.У ній вже не було того вогню, тієї юної жвавості й молодої чарівності, але Наташа “світилася” іншим вогнем – красою любові до сім”ї, чоловіка, дітей.

Княжна Мар’я багато в чому схожа на Наташу, але й відрізняється від неї. Якщо Наташа у житті керуєтьсяпереважно серцем, то Мар’я більш розсудлива, поміркована. Наскільки Наташа життєрадісна й емоційна, настільки княжна Мар’я стримана і серйозна. Наташа шукає особистого щастя, а княжна Мар’я бачить своє призначення в самопожертві задля людей. Однак вони мають і спільні риси. Обидві – патріотки, здатні віддати своє життя заради батьківщини і народу. Обидві – берегині сімейного спокою, вони втілюють уявлення Толстого про призначення жінки в суспільстві. Їхній світ – це світ духовної краси й безмежної любові.

а) Андрій Болконський

Князь Андрій – один із улюблених образів письменника. Освічений і шляхетний, незадоволений власним життям і навколишнім середовищем, він поринає в духовні пошуки сенсу буття. Відразу впадає у вічі "втомлений, нудьгуючий погляд”, однак поява П’єра Безухова викликає в нього добрі почуття: він Огидним йому були кар’єристи, бюрократи, розумові та моральні нікчеми, але з людьми щирими, нефальшивими він ставав добрим і відкритим. Важливим моментом душевного воскресіння князя Андрія є його зустріч із П’єром у Бугучарові. Безухов зустрічі з Наташею Андрій уперше за багато років відчув себе справді щасливим. Однак випадкове захоплення дівчини Курагіним викликає у нього трагічне розчарування, злість проти життя і людей.

він убачає тепер в тому, щоб служити йому. Він піклується про своїх селян і, як і вони, прагне захищати батьківщину. У полку його назвали "наш князь”, ним пишалися, його любили. Смертельно поранений у бою, Болконський зрозумів нарешті справжні людські цінності, які не мають нічого спільного з матеріальними благами або славою: "Все, всіх любив, завжди жертвувати собою задля любові – значило нікого не любити, значило не жити цим земним життям”. Зі смертю князя Андрія його любов, думка, істина не вмирають – вони яскравим променем запалають у душі Наташі Ростової, яка теж духовно змінилася.

б) П’єр Безухов

Як і Андрій Болконський, П’єр приваблює читачів ідейними пошуками, прагненням знайти своє місце у суспільстві. Залишаючись у захопленій французами Москві, П’єр зіткнувся з багатьма невідомими явищами, суперечливими фактами і процесами. Здавалося б, смертельні вороги, представники ворожих таборів повинні поводитися інакше, але Толстой як психолог шукає загальнолюдські засоби протидії насильству. І це торжество аморальності, жорстокості пригнічує його, змушує замислитися над проблемами недосконалості суспільства й окремої людини.

Четверта частина останнього тому роману закінчується картинами, в яких змальовано щасливе кохання П’єра і Наташі. В епілозі автор розкриває новий етап духовної еволюції П’єра Безухова: потреба в діяльності, яка виникла в дні війни і трохи приглушена наступними подіями, в його житі не зникає. Отже, думка П’єра про вдосконалення роду людського в епілозі роману втілюється у дієве прагнення оновити людину і суспільство, знищити соціальний і політичний гніт, об’єднати задля цього передових людей сучасності.

в) Образи Наташі Ростової та княжни Мар’ї.

Велике значення в романі мають жіночі образи, в яких втілено духовні й сімейні ідеї Толстого. Наташа - уособлення кращих рис національного характеру. Її образ подається автором у процесі розвитку. Дівчина керується в житі передусім серцем, почуттями, і це призводить її до непоправних помилок, як, наприклад, в історії з Анатолем Курагіним, з яким вона збиралася втекти. Однак майно Ростових залишилося в Москві, але для героїні багатство нічого не варте, коли йдеться про життя людей. Вона, яка мріяла про романтичні стосунки, знайшла себе в сімейному житті. За цей час вона змінилася: "риси обличчя її визначились і мали вираз м’якості і ясності”. Княжна Мар’я багато в чому схожа на Наташу, але й відрізняється від неї. Якщо Наташа в житті керується переважно серцем, то Мар’я більше розсудлива, поміркована. Їхній світ – це світ духовної краси й безмежної любові.

Наташа Ростова — ідеал письменника, бо він любив її найбільше з усіх своїх героїнь. Уперше ми знайомимося з Наташею — тринадцятирічною дівчинкою, коли вона випадково вбігла до кімнати, у якій сиділи гості. Автор неодноразово підкреслює зовнішню непривабливість своєї героїні, проте звертає увагу на її чарівність, простоту, безпосередність. Наташа сповнена життєвої енергії. Героїня прагне все робити сама, відчувати за всіх, усе бачити, в усьому брати участь. Прагнення Наташі до яскравого, повноцінного життя впливало на людей, які були поруч з нею. Князь Андрій у якихось господарських справах приїжджає до Відрадного — маєтку Ростових. На той час він переживає важку душевну кризу, здавалося б, ніщо не може відродити його до життя. Але щось наче пробуджує його від сну. Цим «щось» стала зустріч із Наташею. Він заздрить умінню дівчини бути щасливою. Ніч, проведена у Відрадному, відіграла велику роль у долі Волконського. Уміння Наташі бачити й відчувати красу навколишнього світу, її щасливий, поетичний світ допомагають князеві по-новому сприймати й відчувати життя. Для Л. М. Толстого дуже важливим є зв'язок героїв його роману з народом, з природою. Це наче лакмусовий папір, що показує, чого варта людина. Цінним і прекрасним в ній є єдність з іншими людьми, потреба кохати й бути коханими. Ось як пише Толстой про Наташу: «Сутність її життя — кохання». Воно визначає її життєвий шлях. Мабуть, і Анатолем Курагіним Наташа захопилась, бо мала потребу повноцінно кохати й бути коханою. За свою помилку героїня сама себе засуджує. Вона відчуває, що переступила моральну межу, вчинила неправильно. Але змінити обставини вже було неможливо. Пробачити собі ту мить, у яку не знайшла сили подолати кохання, що її занапастило, вона ніколи не зможе. Така вже її сутність: усе, що робить, робить щиро й чесно. Улюблена толстовська героїня втілює в собі те, що завжди було властиво російській жінці — милосердя. Коли загинув Петро, молодший братик, який і на війні грав у війну, то, підтримуючи матір, вона сама відроджується до життя. Перемагає любов до людей, прагнення бути разом з ними. Наташі властивий глибокий патріотизм. Згадаймо, якою вона вбігла до кімнати, вимагаючи віддати підводи пораненим! Нелегко було піти на це батькові. Треба було вивезти хоча б щось із скромного посагу його дочки. Але вчинити всупереч власній совісті граф Ростов не зміг. І дочка щиро радіє тому, що поранених буде вивезено з Москви. Наташа викликає у нас захоплення своєю добротою, простотою, природністю. І хоча я не в усьому погоджуюсь із Толстим у трактуванні цього жіночого образу, який був його ідеалом, впевнено можу сказати: багато поколінь будуть навчатися у Наташі Ростової її вмінню робити добро, кохати, відчувати красу навколишнього світу, бути вірною дружиною й люблячою матір'ю.

Образ Платона Каратаева викликав і викликає суперечливі судження. Поширенийо думку, що в цьому образі письменник втілює реальну, але слабку сторону морального й психологічного вигляду російського патріархального селянина (властиві йому смиренність, покірність, ідеї непротивлення злу насильством, що мали своїх соціально-історичних корінь у російської дійсності). Висловлюється й інша точка зору, відповідно до якої Каратаев є втіленням кращих народних рис - добра, працьовитості, людяності

Як би те не було, безсумнівно, що самому Толстому Платон Каратаев був дуже близький. Каратаев, сказано в романі, «залишився назавжди в душі Пьера найдужчим і дорогим спогадом і уособленням усього російського, доброго й круглого». Для Толстого кругле представляло ідеал досконалості, внутрішньої гармонії; але в ньому ж укладене подання про замкнутість і обмеженість. Пьер все-таки будував своє життя більше широко й більш усвідомлено, ніж це могло бути в Каратаева. Безухов вибирає шлях соціальної активності, а не каратаевского непротивлення. У цьому випадку не тільки толстовські герої, але й сам автор зіштовхувалися із труднейшей проблемою. З одного боку, «думка народна» у тлумаченні Толстого вимагала відмови не тільки від індивідуалістичного, але й взагалі індивідуального початку: проголошувався принцип «ройової» життя, при якому люди, як бджоли, повинні були спільно робити одна справа, ніяк не виділяючись із загальної маси. Пьер, мимоволі приймаючи цей принцип, намагається бути таким же, «як всі»; і князь Андрій намагається прилучитися до природної, народної стихії (знайти в собі те, що є «у кожному солдаті»). Істотно, що для них цей рух не вниз (до «юрби»), а нагору, до збагнення високої народної правди, до народу, моральні норми якого стають для них зразком. Але відмовитися від інтелектуального життя, від продовження пошуків істини вони не в змозі, тому що інакше вони втратили б своя людська індивідуальність

У роботах ряду літературознавців уже було замічено, що істина для автора «Війни й миру» полягає не в проповіді опрощення, відмови від завоювань культури, а в «сполученні* загальнолюдських цінностей, втілених в образах головних героїв роману, із провідними принципами російського народного життя. Складність і глибина духовного життя в «Війні й світі» по самій своїй суті нероздільні з безискусственной простотою. Пройде не набагато більше 0 років, і Толстой заявить про свій остаточний перехід на позиції патріархального селянства, але в романі «Війна й мир» настільки рішучих висновків ще не зроблене

В Епілозі роману (щоставиться до 1820 р.) відтвориться атмосфера напружених ідейних суперечок, характерних для преддекабристской епохи. Товстої відповідно до тенденцій свого власного духовного розвитку не робить Пьера прихильником активних політичних дій. Він побоюється екстремального розвитку подій як з боку селян, так і з боку уряду. Безухов говорить Миколі Ростову: «Ми тільки для того, щоб завтра Пугачов не прийшов зарізати моїх і твоїх дітей і щоб Аракчеев не послав мене у військове поселення...»

Пьера захоплено слухає син Андрія Болконского - 5-літній Николенька. Мрія про славу, про популярність, що володіла ніколи його батьком, проявляється в ньому з недитячою силою. Думка про героїв Плутарха його надихає: «Я зроблю краще. Усі довідаються, усі полюблять мене, усе захопляться мною». У дослідницькій літературі часто говорять про важкі життєві випробування, які очікують Пьера Безухова. Великий шлях шукань, «проб і помилок» відкривається й перед Николенькой Болконским. Епілог роману-епопеї не стільки підбиває підсумок оповіданню, скільки відкриває нові перспективи, що зовсім природно для жанру, у якому написана «Війна й мир».Як справедливо помітив А. В. Чичерин, «Четвертий тім «Війни й миру» обривається на зав'язці нового ряду великих подій, на тім, що назрівають нові конфлікти, що молоде покоління починає самостійно мислити».

1867 рік. Л. М. Толстой закінчив роботу над епохальним романом своєї творчості «Війна й мир». Автор відзначав, що в «Війні й світі» він «любив думку народну», поетизуючи простоту, доброту й моральність російської людини. Цю «думку народну» Л. Толстой розкриває, зображуючи події Вітчизняної війни 1812 року. Не випадково Л. Толстой описує війну 1812 року лише на території Росії. Історик і художник-реаліст Л. Толстой показав, що Вітчизняна війна 1812 року була війною справедливої. Обороняючись, росіяни підняли «кийок народної війни, що карала французів на той час, поки навала не буде припинене». Війна докорінно змінила життя всього російського народу

Дата добавления: 2015-06-26