Процесуально-криміналістичне оформлення фотозйомки, кінозйомки та відеозапису 5 страница

Письмова мова — це вираження думок людини за допомогою різних мовних засобів (синтаксису, орфографії, лексики, пунктуації, стилістики). Письмова мова кожної людини відрізняється власним стилем викладання, словниковим складом, загальним рівнем грамотності. Для письмової мови людини характерними є індивідуальність і відносна сталість.

Почерк — це манера написання, виражена в системі рухів, які фіксуються в рукопису. Почерк залежить від рівня розвитку особи і закріплення в неї письмово-рухових навичок. Своєрідність почерку виявляється в певній сукупності загальних та окремих ознак. Ідентифікаційними властивостями почерку є його індивідуальність (виражається в наявності ознак, які рідко зустрічаються) і відносна сталість (основні ознаки почерку не зазнають істотних змін протягом ідентифікаційного періоду).

Упродовж всього життя людини почерк зазнає певних змін, він розвивається, вдосконалюється. Найбільшу стабільність має сформований почерк, який частіше за все є наявним у особи 25-річного віку. Варіант ознак почерку не може вважатися перешкодою для ідентифікації.

Почерк людини пов’язаний з її умовно-рефлекторними діями та діяльністю великих півкуль головного мозку. Навчання письму, неодноразові повтори написання одних і тих самих літер, цифр, знаків призводять до вироблення графічних навичок. Властивості почерку (індивідуальність та відносна сталість) пов’язані з динамічним сте-реотипом (нейрофізіологічною основою навичок). Графічний навик охоплює три головні групи навичок:

1) технічні (спосіб техніки письма);

2) безпосередньо графічні (вміння зображувати літери (цифри), об’ єднувати їх у слова);

3) орфографічні (вміння визначати фонеми (звуки) та відображати їх письмовими знаками).

Ідентифікаційні ознаки письма

Зовнішні прояви відносно стійких навиків письма, що відобража-ються в рукописі, становлять систему ідентифікаційних ознак письма, яка охоплює ознаки письмової мови, топографічні ознаки письма та ознаки почерку. Причому для кожної особи ця сукупність ознак є неповторною.

Ознаки письмової мови поділяються на загальні та окремі. До за-гальних ознак належать: рівень володіння письмовою мовою (високий, середній, низький); ступінь розвитку граматичних та стилістичних навичок (високий, середній, низький); довжина речень (велика, середня, мала); переважаючі типи речень (прості, складні); використання фразеологічних засобів; лексичні ознаки й обсяг словникового запасу та ін.

До окремих граматичних ознак письмової мови належать орфографічні чи пунктуаційні помилки, своєрідність побудови окремих речень, наявність у реченнях стилістичних чи синтаксичних помилок (вживання архаїзмів, діалектизмів, жаргону, скорочень, професіоналізмів, тавтології тощо).

Ознаки письмової мови мають важливе ідентифікаційне значення для встановлення авторства письма, а також допоміжне значення — для ідентифікації особи за почерком. 

Топографічні ознаки письма характеризують особливості розмі-щення тексту в цілому або окремих його частин — це стійкі звички розміщення тексту. Під час вивчення топографії звертають увагу на поля, абзаци, побудову рядків за напрямком, розміщення розділових знаків чи лапок, спосіб перенесення слів, нумерацію сторінок тощо. Так, вирізняють розмір полів — малий (до 10 мм), середній (до 20 мм) і великий (понад 20 мм), абзаци — малі (20 мм), середні (30 мм), ве-ликі (понад 40 мм), лінію полів — пряма, хвиляста, опукла, ввігнута, ступінчаста.

Ознаки почерку поділяють на загальні та окремі. Загальні ознаки характеризують почерк як систему рухів. До них належать:

1) виробленість почерку — відображає здатність того, хто пише, користуватися сучасною системою скоропису; визначається темпом письма і координацією рухів при виконанні письмових знаків та їх з’єднань. Під виробленістю почерку розуміють рівень володіння технікою письма, що виявляється в здатності виконувати рукописний текст у швидкому темпі, стійкими координованими рухами. Існують три ступеня виробленості почерку: вироблений (високий) недостатньо вироблений (середній) невироблений (низький)

2) складність почерку — свідчить про те, якими рухами виконуються письмові знаки, конфігурацію їх будови. Розрізняють простий, спрощений та ускладнений почерки;

3) нахил почерку — залежить від напрямку згинаючих рухів при виконанні прямолінійних елементів. За нахилом почерк буває прямим, правонахильним, лівонахильним, косим та безладним:

4) розмір почерку — визначається висотою малих літер: великий (5 мм і більше), середній (від 2 до 5 мм), дрібний (не перевищує 2 мм):

5) розгін почерку — характеризує протяжність (розмір) руху по горизонталі і визначається відношенням ширини знаків до їх висоти, а також відстанню між письмовими знаками. Вирізняють: стиснутий (малий розгін) — ширина малих літер менша за їх висоту, відстань між буквами незначна; середній — ширина малих літер приблизно дорівнює їх висоті, а також відстані між літерами; розгонистий (великий розгін) — ширина малих літер більша за їх висоту, відстані між літерами збільшені:

6) зв ’язність почерку — полягає в безперервності виконання певної кількості письмових знаків та їх частин у межах одного слова. Характеризується як мала (при з’єднанні літер у більшості слів по дві-три), середня (при з’єднанні від чотирьох до шести) та велика (при виконанні шести і більше знаків в одному слові при безупинному русі рукою в процесі письма):

7) натиск почерку — характеризує інтенсивність і розміщення зусиль на пишуче приладдя при виконанні письмових знаків. Визна-чається ступенем:

8) переважаючі форма і напрям рухів — форма рухів буває прямолінійною і криволінійною. Вирізняють округлий (ліво- і правоокруж- ний) та кутастий почерк.

Окрема ознака почерку — це характеристика рухів, що виявляється при виконанні окремих літер чи їх елементів. Виокремлюють певні групи рухів, які використовуються для вивчення окремих ознак почерку:

1) форму траєкторії рухів при виконанні письмових знаків та їх елементів (дуго-, круго-, петлеподібна);

2) напрямок рухів (зліва направо, зправа наліво, право- чи ліво- окружний тощо);

3) протяжність рухів;

4) спосіб початку (з крапки, завитка, петлі) та закінчення руху;

5) вид з’єднання елементів у літері (примикаючий, інтервальний тощо);

6) кількість рухів;

7) послідовність рухів;

8) розміщення точки перетину рухів щодо лінії рядка або інших елементів знака;

9) складність рухів тощо.

Окремі ознаки почерку мають важливе ідентифікаційне значення, оскільки вирізняються своєрідністю та стійкістю. Такі ознаки зберігаються навіть при умисному зміненні особою свого почерку.

При підготовці матеріалів для судово-почеркознавчої експертизи головним завданням слідчого є надати у розпорядження експерта до­броякісні порівняльні зразки. У разі потреби слідчий має право вине­сти постанову про вилучення чи відібрання зразків почерку, необхідних для порівняльного дослідження. Про відібрання зразків складається протокол (ч. 1 ст. 199 КПК).

Зразки для експертного дослідження поділяються на експеримен­тальні (спеціально одержані для цілей даної конкретної експертизи) та вільні (створені або одержані поза зв’язком із розслідуваною кримі­нальною справою, як правило, до її порушення). Іноді можуть вико­ристовуватись умовно-вільні зразки почерку, тобто такі, що виконані після порушення кримінальної справи, але поза зв’язком з експерти­зою.

Основні вимоги щодо вільних зразків почерку: достовірність (без­сумнівність) походження; відповідність досліджуваному документу (близькі за часом виконання, формою і змістом, виконані аналогічним письмовим приладдям та ін.), достатність зразків за кількістю. Екс­периментальні зразки одержують тоді, коли відсутні вільні зразки або вони недостатні за обсягом і якістю. Експериментальні зразки почерку, підписів, цифрових записів повинні відповідати досліджуваному до­кументу за матеріалом письма, письмовим приладдям і бути надані у достатній кількості.

Експериментальні зразки відбираються під диктовку чи шляхом самостійного написання підозрюваним (обвинуваченим) за пропози­цією слідчого або судді і обов’язково в їхній присутності. При цьому використовується текст досліджуваного документа або складається спеціальний текст з використанням окремих слів, їх поєднань чи цифр з досліджуваного.

У разі необхідності дослідити рукописний текст експерту надають:

1) вільні зразки письма підозрюваного (обвинуваченого) на 8-10 арку­шах; 2) експериментальні зразки — на 5-10 аркушах. Вільні та екс­периментальні зразки засвідчуються слідчим або суддею.

Для вирішення питання про те, чи виконано підпис певною особою, необхідні такі зразки: вільні та експериментальні зразки підпису осо­би, від імені якої виконано досліджуваний підпис; вільні зразки підо­зрюваного у вигляді текстів; вільні зразки підписів підозрюваної особи; експериментальні зразки, виконані у вигляді написів прізвища особи, від імені якої зроблено підпис.

Експериментальні зразки підписів одержують на кількох аркушах паперу через деякі проміжки часу. При призначенні експертизи під­писів експерту рекомендується надавати: вільні та експериментальні зразки почерку на 8-10 аркушах, по 10-15 вільних і 20-30 експеримен­тальних зразків підписів особи. Експериментальні зразки відбирають­ся на окремих аркушах паперу (по 5-6 підписів на кожному аркуші) або на таких самих бланках, що й досліджуваний документ.

Почеркознавча експертиза призначається за мотивованою поста­новою (ухвалою) слідчого або судді (суду), де вказуються об’єкти, які мають бути досліджені.

Судово-почеркознавча експертиза — судова експертиза, основним завданням якої є ідентифікація виконавця рукопису тексту, цифрових записів або підпису. Така експертиза вирішує також деякі неідентифікаційні завдання, а саме: встановлення факту виконання рукопису в не­звичних умовах або у незвичайному стані виконавця, умисно зміненим почерком із підробленням (імітацією) почерку іншої особи, визначення статі виконавця, а також належності його до певної вікової групи.

Типові питання, що вирішуються експертизою, такі: чи виконано рукопис певною особою; чи виконані кілька рукописів однією особою; чи виконано рукопис умисне зміненим почерком; чи виконано рукопис у незвичних умовах; чи перебувала особа, яка виконала рукопис, у не­звичайному стані; чи володіє особа, яка виконала рукопис, навичками письма спеціальними шрифтами; особою якої статі виконано рукопис; до якої вікової групи належить виконавець рукопису.

Методика судово-почеркознавчої експертизи передбачає чотири стадії дослідження:

1) попереднє ознайомлення з матеріалами (вивчення матеріалів кримінальної справи, ознайомлення з документами — речовими дока­зами і зразками, з питаннями, які поставлені перед експертом, та ін.);

2) роздільне дослідження (здійснюється роздільне вивчення доку­мента — речового доказу та зразків для порівняльного дослідження; провадиться виявлення загальних і окремих ознак письма та почерку); порівняльне дослідження (виявлені ознаки зіставляються; ре­зультати порівняння заносяться до спеціальних таблиць — розро­бок);

3) оцінка наслідків і формулювання висновків (оцінюється індиві­дуальна сукупність виявлених ознак; експерт робить висновок про наявність або відсутність індивідуальної тотожності).

Існують певні особливості дослідження почерку, який зазнав умис­них змін. Найбільш поширеними видами умисного змінення почерку є скорописне маскування (умисна зміна зовнішнього вигляду почерку); наслідування друкованого почерку (той, хто пише, обирає для себе новий вид письма, яким він зазвичай не користується); зміна особою пишучої руки (виконання письма лівою рукою); імітація чужого по­черку (наслідування почерку іншої особи); наслідування шкільних прописів; наслідування недостатньо виробленого почерку. Так, озна­ками зміни особою пишучої руки є розлад координації рухів, нестійкий нахил, нерівномірність розташування літер щодо горизонтального рядка, ознаки «дзеркальності» окремих елементів, розмір і розставлян­ня літер, злами овальних та вертикальних штрихів тощо.

Під час дослідження експерт має виявити ознаки, що виникли вна­слідок умисного спотворення почерку. Встановлюються стійкі ознаки та їх достатність для ідентифікації особи, яка писала.

25.Способи підробки підписів, ознаки їх встановлення

Підпис - це особливий вид рукопису, що відображає прізви­ще особи у вигляді букв або умовних знаків, і такий, що має засвідчувальне значення.

Підписи класифікуються за:

- належністю особи: від імені реально існуючої особи; від імені вигаданої особи;

- засвідчувальиим значенням: справжні; несправжні;

- умовами виконання: виконані у звичних (природних) умо­вах; умисно чи ненавмисно змінені;

- складом: буквенні (літерні - підпис тільки з букв); штри­хові - підпис складається зі штрихів, що букв не утворюють; змішані - підпис складається із букв та штрихів (без літерних знаків);

- інформативністю: повні (коли в підписі наявні всі букви прізвища); скорочені; ускладнені (додано ініціали або умовні поєднання штрихів, а на завершення - розчерк).

Ознаками підписів є:

- розчерк - напрямок завершального штриха;

- співідношення ліній основи письма і верхніх закінчень штрихів;

- гладіолаж - зменшення розміру штрихів на кінці підпису;

- розміщення підпису відносно тексту документа і лінуван­ня на папері (топографічна ознака).

Умисна зміна власного підпису з метою відмовитись у май­бутньому від неї називається автопідробленням.

Є такі види автопідроблепня:

- спотворення ознак підписного почерку;

- обведення підпису олівцем або чорнилами;

- вироблення нового варіанта підпису.

26.Особливості огляду і дослідження електронних документів та технічного обладнання, пристроїв з їх виготовлення

Найчастіше в кримінальних справах використовуються документи, які виступають як письмове джерело доказів, тобто інформація в них викладена у вигляді рукописного або друкованого тексту. Але останнього часу все частіше в господарчих операціях (і не тільки в них) використовуються так звані “електронні” документи, тому вони теж фігурують у кримінальних справах про економічні злочини. Електронний документ може являти собою копію звичайного письмового документу (коли документ набирається і друкується за допомогою комп’ютерної техніки) але може мати і самостійне значення як, наприклад, електронна база даних, програмне забезпечення комп’ютерної системи банку чи підприємства. Вчинення розкрадань майна та інших економічних злочинів з використанням підроблених документів за допомогою комп’ютерної техніки або з втручанням (внесенням змін) в електронну базу даних, програмне забезпечення підприємства або банку робить необхідним дослідження цих документів під час розслідування. Вирішення цього завдання потребує використання спеціальних знань з комп’ютерної техніки та програмного забезпечення, зокрема, шляхом залучення до участі в слідчих діях відповідного спеціаліста.

Особливість електронного документа, це відсутність жорсткої прив’язки до носія, тобто той самий документ може існувати на окремих носіях, залишаючись при цьому автентичним. Встановлено, що у достовірному вигляді документ існує лише на машинному носії.

Закон України “Про електронні документи та електронний документообіг” дає таке визначення: електронний документ — документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною. (ст. 5). Обовязковим реквізитом електронного документа є електронний підпис (ст. 6). Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.

Коли ми говоримо про електронний документ як доказ, то нас відповідно цікавить питання про оригінал такого документа. Як відмічав Коваленко Є.Г. до електронного документа неможливо застосовувати такі терміни, як “оригінал” та “копія”, бо можуть існувати лише ідентичні за своїм змістом копії одного електронного документа на різних носіях. Однак Закон України “Про електронні документи та електронний документообіг” містить наступне визначення оригіналу електронного документа: оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов’язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора. У разі надсилання електронного документа кільком адресатам або його зберігання на кількох електронних носіях інформації кожний з електронних примірників вважається оригіналом електронного документа. Якщо автором створюються ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з документів є оригіналом і має однакову юридичну силу.

Результат експертного дослідження багато в чому залежить від своєчасного та якісного проведення слідчих дій (огляду, обшуку, виїмки й т.ін.), тому слідчий має здійснити низку обов'язкових підготовчих заходів (запросити учасників огляду, підготувати технічні засоби тощо). У справах, пов'язаних з комп'ютерними технологіями, участь у слідчих діях спеціалістів в цій галузі знань є обов'язковою.

Оскільки процес виготовлення документів за допомогою комп'ютерних технологій проходить дві стадії (підготовка документа в електронному вигляді і його друк), то на першому етапі дослідження встановлюються електронні дані, засоби, методи підготовки, створення, передачі електронного документа та накладання електронного цифрового підпису (використання особистого відкритого чи закритого ключа).

Для автоматизації роботи з електронними документами може використовуватися низка спеціалізованих редакторів („Word processing” „Cognitive Technologies” й ін.). Загальними ознаками електронного документа є: формат і структура даних, які його складають, наявність (відсутність) певних реквізитів, візуальна форма представлення; окремими: конкретні електронні дані, програмні, програмно-апаратні і апаратні засоби, методи його підготовки, створення, передачі, перевірки цілісності; параметр криптографічного алгоритму формування електронного цифрового підпису, який відомий лише конкретній особі.

В зв'язку з тим, що електронні документи копіюються на змінні носії, друкуються на різних видах принтерів, має досліджуватися весь апаратно-програмний комплекс (комп'ютер, його програмне забезпечення, принтер) створення документа. При цьому експерт має знати основні технічні характеристики комп'ютерних засобів, принцип дії, основні механізми, їх властивості, ознаки виконання документа на принтері певного типу, виду, моделі.

На завершальній стадії огляду документи, засоби комп'ютерної техніки й інші об'єкти упаковуються, опечатуються і вилучаються з дотриманням низки правил.

27. Поняття і можливості криміналістичної фоноскопії

Найпоширенішим засобом спілкування людей є усне мовлення. Воно залишає зміни в матеріальному середовищі, що прийнято називати звуковими слідами. Звукові сліди нерідко використовуються для розкриття, розслідування і попередження злочинів, дозволяють встановити особистість злочинця й інші обставини, що підлягають доведенню. Роль звукових слідів людини істотно зросла останнім часом Це обумовлено тим, що традиційні засоби фіксації — письмові документи — усі частіше заміняються звукозаписом і відео зйомкою. Розширилося їхнє використання й у повсякденні. Сьогодні серед матеріалів кримінальних справ усе частіше присутні:

? фонограми, на яких випадково чи навмисне зафіксована інформація про підготовку, здійснення і приховання злочину, наприклад розмови злочинців, очевидців, потерпілих;

? фонограми, що стали об'єктами злочинних дій (якщо вони викрадені чи підроблені),

? фонограми, що служили знаряддями злочину, наприклад, при вимаганні чи шантажі,

? фонограми допитів і інших слідчих дій, що є додатками до відповідного протоколу.

В усіх зазначених вище випадках аудио- і відеозаписи прилучаються до кримінальних справ як речовинні докази[10].

Хоча з їхньою допомогою фіксується не тільки людський голос, але і безліч інших звукових слідів, основні задачі, розв'язувані при дослідженні фонограм, — ідентифікація людини по голосу і діагностика особливостей його особи (стать, національна і соціальна приналежність, культурний рівень і ін.).

Науковою основою ідентифікації людини по голосу є криміналістична фоноскопія, що вивчає звукову, особливо мовну, інформацію, в основному у виді магнітних і відеомагнітних записів, звуко- і відеозаписуючу апаратуру (магнітофони, відеомагнітофони, диктофони, магнітна стрічка)

Можна сформулювати наступні теоретичні передумови методики ідентифікації особистості по фонограмах усного мовлення.

1. Голос людини індивідуальний. Це обумовлено специфічною формою і розмірами ротової і носової порожнини, горла, органів подиху. Тому фізичні характеристики звуків — частота, тривалість, інтенсивність — у кожної людини строго індивідуальні.

2 Акустична характеристика голосу відносно стійка в часі і залишається індивідуальної навіть при морфологічних і патологічних змінах органів мови.

3. Мова людини характеризується рисами, властивими тільки йому, і визначається соціальними і психічними факторами. особливості мови, що сформувалися ще в юності (приблизно до 20 років), інтонації і взагалі манера говорити стають звичними і майже не міняються впродовж усього життя.

В основу методики фоноскопічних досліджень покладені акустичний і лінгвістичний аналізи усного мовлення. Лінгвістичний аналіз вцілому спрямований на дослідження усного мовлення, що відбиває соціальні, інтелектуальні, психофізіологічні й інші особистісні характеристики людини; акустичний — на вивчення характеристик, обумовлених анатомічними, фізіологічними і психофізіологічними особливостями індивідуума.

Акустичний аналіз базується на численних вимірах спектрально-тимчасових характеристик мовного сигналу і їх наступній статистичній обробці для виявлення індивідуального комплексу ознак. Причому якщо раніш цей процес був досить трудомісткий, розвиток комп'ютерної технології фоноскопічних досліджень дозволило не тільки цілком реалізувати всі можливості аналогових электроакустичних приладів, але і здійснити виміру акустичних параметрів, що раніше було просто неможливо. Комплексний лінгво-акустичний аналіз мови дозволяє проводити ідентифікацію людини навіть по фонограмах низької якості і малої тривалості. Фоноскопічні дослідження проводяться за допомогою вимірювально-обчислювальних комплексів, що включають високоякісну звукозаписну і відтворюючу апаратуру, з'єднану з комп'ютером, оснащеним спеціальним пристроєм введення-висновку акустичної інформації і пакетом прикладних програм для обробки мовних сигналів і подальшого їхнього дослідження.

Крім ідентифікаційних можливо також рішення не менш актуальних для розкриття і розслідування злочинів діагностичних задач, що дозволяють судити про багатьох фізичних, психічних і соціальних ознаках особистості.

28. Мікрооб’єкти: поняття, значення, виявлення, дослідження

Мікрооб'єкти як джерела доказів здавна використовуються в криміналістичному судочинстві. Їх визначають як невидимі або -чаловидимі неозброєним оком об'єкти, котрі в усіх вимірах не перевищують 2 мм (Р.С. Бєлкін). Мікрооб'єкти можуть бути органічного, неорганічного і синтетичного походження.

Мікрооб'єкт — це частина якогось фізичного тіла, що юерегла властивості цілого. В трасологічному розумінні мікрооб'єкт — це слід-предмет, тобто мікроскопічна частка, котра зберігає свої зовнішні ознаки форми і розміру, які характеризують й як індивідуальний об'єкт дуже малих розмірів. Така частка може бути вимірена, зберігати форму, а при взаємодії з іншими об'єктами виступати як слідоутворюючий об'єкт.

Різноманітність фізичних тіл (твердих, сипких, рідких), здатних ділитися і утворювати мікроскопічні частки цілого, сприяла появі в спеціальній літературі та на практиці багатьох термінів, які визначають одне й те ж поняття. Крім терміна "мікрооб'єкти", зустрічаються також терміни "мікротіла", "мікрочастки", "мікро-деталі", "мікросубстанції", "мікроречовини", "мікротраси", "мікро-включення" тощо.

Найбільш повне дослідження мікрооб'єктів здійснили М.Б. Вандер та 0.0. Кириченко. Останній запропонував класифікувати їх за такими підставами: а) за характером зв'язку з подією злочину — мікросліди та мікроутворення; б) за доказовим значенням — мікроречові та мікроматеріальні; в) за розмірністю — парамікрооб'єкти, ультрамікрооб'єкти та субмікрооб'єкти; г) за зв'язком зі слідоутворювальним об'єктом — мікросубсташщ та мікротраси; д) за сукупністю властивостей — мікротіла, мікрочастки та мікроречовини '.

Така класифікація є теж недосконалою. Найбільш доцільно як підстави використовувати філософські посилки, які розрізняють речі та їх відображення. Тому мікрооб'єкти слід поділяти на мікрооб'єкти-частки і мікрооб'єкти-сліди.

Перша група поділяється на мікрочастки і мікроречовини.

Мікрочастки — це матеріальні тіла малого розміру, які мають певну просторово-геометричну форму одиничного тіла. До них відносяться тверді частини різного походження, що відділилися від цілого, наприклад волокна тканин, ошурки, відщепи деревини, насіння рослин, частки лакофарбових покрить, а також сипкі тіла, кожна частка яких зберігає свою форму, розміри і відображає їх при взаємодії з іншими об'єктами. Тому мікрочастку можна інтерпретувати як слід-предмет.

Мікроречовини —це мікрогалькості (порція, об'єм) речовини, що відділилися від твердих, сипких, рідких тіл, не мають зовнішньої форми і втратили власну індивідуальність.

У разі взаємодії твердих тіл вони є слідами металізації, нашарування і відшарування, упресування часток контактуючих тіл одна в одну, наприклад при зіткненні автомашини з перепоною, наїзді на пішохода, контакті одягу злочинця і жертви. Такі сліди мікрочасток нерідко називають перехідними частками, або слідами накладення. Отже, мікроречовини — це рідкі або газоподібні частини цілого (твердого, сипкого, рідкого), які втратили геометричну форму зовнішньої будови і характеризуються лише якісно-кількісними даними речовини.

Друга група мікрооб'єктів — це мікрооб'єкти-сліди у трасо-логічному розумінні. Слід мікрооб'єкта є його відображенням на якомусь носії, що виникає на мікрорівні внаслідок взаємодії (механічної, фізичної, хімічної, біологічної). Це можуть бути сліди тиснення, ковзання, тертя. Мікрооб'єкт є слідоутворювальним до тих пір, поки зберігає певну зовнішню форму. В разі втрати ознак зовнішньо визначеного об'єкта останній перетворюється в певну мікрокількість речовини.

Зараз в експертній практиці використовуються в основному мікросліди механічного походження — сліди тиснення і ковзання на металі (сліди на гільзах, кулях, замках, сліди відмичок і т.п.).

Сліди мікроречовин є матеріальними утвореннями — частинками, що відділилися від цілого. Це різні нашарування у вигляді плям, часточок, що відшарувалися, тощо. Отже, сліди мікрооб'єктів-часток можуть бути трьох видів: слід-предмет, слід-відображення, слід-речовина.

Робота з мікрооб'єктами на місці події. Практика нагромадила певний досвід використання мікрооб'єктів при розслідуванні убивств, зґвалтувань, злочинів, пов'язаних з наркобізнесом, вимагательством та ін. Локалізація мікрооб'єктів на предметах обстановки місця події дає змогу встановлювати механізм здійснення злочину, групову належність матеріалів і речовин. Разом з тим мікрооб'єкти ще недостатньо використовуються як джереча доказів. З урахуванням розмірів мікрооб'єктів, які утруднюють їх безпосереднє сприймання органами чуттів людини, запропоновано три методи їх виявлення: імовірнісний, інструментальний та фотографічний.

При використанні імовірнісного методу рекомендується вивчити конкретну обстановку та механізм вчинення злочину і на підставі його аналізу встановити імовірні місця контакту учасників злочину з матеріальною обстановкою, дослідити ці місця із застосуванням оптичних засобів (лупи, мікроскопи).

Інструментальний метод припускає дослідження слідів контакту не тільки на місці події із застосуванням технічних засобів, а й перенесення інструментального дослідження в лабораторію, кабінет слідчого. Для цього місце контакту, тобто місце, де прогнозується наявнісгь мікрооб'єктів, необхідно вилучити разом із слідоносієм.

Фотографічний метод також є інструментальним, застосовується у поєднанні з імовірнісним.

Наприклад, виявивши місце співудару об'єктів, його необхідно оглянути за допомогою мікроскопа МБС або 10-кратноїлупи, потім крупномасштабно сфотографувати, вилучити сліди разом з предметами або зробити зі-скоби речовини, перенести їх на дактилоплівку, скотч.

Пошук мікрооб'єктів треба розпочинати зразу ж після початку огляду. При цьому рекомендується вжити заходи, щоб запобігти втраті мікрочасток. Необхідно уникати створення протягів, не переміщувати недоглянуті предмети, не торкатися і'х голими руками, не палити, не пересуватися на місці події без дозволу слідчого. Для пошуку мікрооб'єктів треба забезпечити потужне спрямоване освітлення, використовувати світлофільтр, лупу з підсвітленням.

Предмет, що оглядається, перш за все необхідно зафіксувати на місці його виявлення, потім покласти на аркуш чистого паперу і дослідити. Тоді мікрооб'єкти, що випадково відділилися, залишаться на білому папері. Засоби вчинення злочину, одяг, предмети, тканини не можна класти один на одного, поміщати в одну упаковку. Неприпустимим є попереднє контактне поєднання слідоутворювального об'єкта зі слідом — уведення знаряддя в канал речового доказу, "примірювання" взуття підозрюваного до слідів на місці події.

Дата добавления: 2015-06-04