Примітки 1 страница. 1) Лїтература: Löschin Geschichte Danzigs топ dor ältesten bis zur neuesten Zeit, Dauzig, 1822

¹) Лїтература: Löschin Geschichte Danzigs топ dor ältesten bis zur neuesten Zeit, Dauzig, 1822. äHirsch Danzigs Handels- und Gewerbegeschichte unter der Herrschaft des deutschen Ordens, Leipzig, 1858. Lauffer Danzigs Schiffs- und Waarenverkehr am Ende des XV Jhrh., 1894 (Zeitschrift des Westpreussischen Geschichtsvereines, XXXIII). Damus Danzigs Beziehungen zu Frankreich, 1881 (Zeitschrift, V). Kunze Das erste Jahrhundert der deutschen Hanse in Englang, 1891 (Hans. Gesch.-Blätter). Kestner Danzigs Handel mit Portugal im sechszehnten Jhrh., 1880 (Zeitschsr. І), і йогож Die Handelsverbindungen der Hansa speciell Danzigs mit Spanien u. Portugal seit 1583 (ib. V). Hirsch Ueber den Handelsverkehr Danzigs mit den Italienischen Staaten zu Ende des 16 Jhrh., 1847 (Neue Preuss. Provianzialbl.). Про торговлю з Польщею Шельонґовского Pieniądz (більш компілятивно). Про торг збіжем:

Naude Die Getreidehandelspolilik der Europäischen Staaten vom 13 bis 18 Jhrh., 1896 (Acta Borussica) розд. VI.

²) Lauffer ор. c. c. 36, 40-1.

³) B 1490 на загальну суму 241 тис. сотнарів всї иньші роди збіжа (пшениця, ячмінь, стручкові) дають не сповна 8 тис., в 1492 — півпята тисячі сотнарів.

⁴) Volum. legum. I c. 69.

⁵) Наводжу отсї цифри влоцлавських митних записок з Ставіского (Encyklopedya rolnicza II c. 199-200):

1537 року збіжа з фільварків лаштів 5.084 ¹/ ₂, скупного 1.195, разом 6.279 ¹/ ₂.

1558 р. збіжа proprii laboris 3.158, скупного, 907, увільненого 1468, разом 5.534.

1560 р. збіжа шляхетського 5.013, міст вільних 1.846, увільнених 843, оподаткованих 2.256, разом 9.958.

1579 р. збіжа з маєтностей духов. 379 ¹/ ₂ зі староств 881 ¹/ ₂ (+ маку 72); шляхецького 3.331 (+ 393 маку), з міст 1.194 ¹/ ₂ (і маку 143 ¹/ ₂); осібно в Бидґощі записано 2.709 ¹/ ₂, з сїл 33 ¹/ ₂, на комягах 2.867 (і маку 49); всього вивезено до Ґданську обчисленого збіжа 16.939 лаштів.

⁶) Script. rerum. polon. XV c. 219.

⁷) Naude ор. c. с. 345.

⁸) Бершадскій І c. 142.

⁹) Жерела III c. 21 (красноставська королївщина), 63 (холмська), 77 (городельська), 225 (сокальська — wyelie lyudzi, ktorzi stamtąd zboze do Gdańska spuszczaią), пор. c. 116 — при королївщинї грубешівській, що зачисляєть ся до тих, які nad portem lуеzą, і Архивъ VII. II c. 356 (пор любомльська)

¹⁰) Жерела III с. 21-2.

¹¹) Ibid. c. 177.

¹²) Жерела II c. 230.

¹³) Ibid. II c. 203.

¹⁴) Scriptores rerum polonicarum XV c. 218.

¹⁵) Див. звістки зібрані у Лозїньского Patrycyat c. 47.

¹⁶) Акты Зап. Рос. III с. 29, пор. с. 54.

¹⁷) Бершадскій II ч. 229.

¹⁸) Ibid. ч. 279.

¹⁹) Жизнь кн. Курбскаго І c. 256, Архивъ Югоз. Р. І. І c. 340.

²⁰) Площанскій Прошлое Холмской Руси І c. 213.

²¹) Опись луцької книги ч. 2036 c. 8, (ч. 18), 9 (ч. 5), 10 (ч. 13).

²²) Опись луцької книги ч. 2036 c. 14 (ч. 26), 2040 ч. 11 (ч. 35), 2042 с. 3-4 (ч. 43).

²³) Акты Зап. Р. III c. 76, 77.

²⁴) Полишаю на боцї рабівничу експльоатацію лїсів.

²⁵) Беру лашт ґданський і золотий угорський як одиницї загальні й незмінні: цїна золотого польського тягом спадала супроти золотого угорського.

²⁶) Цифри сї подаю з певним застереженнєм: вони походять з обчислень польського дослїдника з другої половини XVIII в. Ф. Лойка. На великий стид польської історичної науки за півтора столїтя по тім нїчого не було зроблено в сїм напрямі, й новійший дослїдник польського економічного житя А. Шельонґовский (в книжцї Pieniądz c. l55) подає тільки сї обчислення Лойка з його паперів.

²⁷) Цифри 1565-1570 р. з люстрацій виданих в Жерелах, ранїйші — з невиданих, зібраних мною інвентарів.

²⁸) Pamiętniki o dawnej Polsce, zebr. Albertrandi I c. 99.

²⁹) Цифри ланів беру з обрахунку Яблоновского (Ruś Czerwona с. 407), як приблизно вірні. В своїх таблицях він бере відносини числа фільварків до числа селянських ланів як показчик розвою фільваркового господарства, але без огляду на великість фільваркового господарства (до сього дещо у нього на c. 414-5, але на жаль не представлене в докладних цифрах).

³⁰) Перевожу ріжні місцеві міри на лашти ґданські для одностайности, бо місцеві міри були не однакові: так на ґданський лашт ішло 14 кірцїв любомльських, 19 городельських і грубешівських, 20 холмських (і стількиж більше меньше мац ратенських), 22 ¹/ ² красноставських, 24 сокальських, 26 ¹/ ² белзьких і любачівських, 29 камінецьких. Судячи з цїн збіжа (в більш меньш однакових — чи трохи лїпших обставинах торгу) корець лежайський мусїв бути майже однаковий з любачівським.

³¹) Архивъ Югозап. Р. VII. II c. 153, 259.

³²) Див. в т. V c. 155 епізод з львівським селом Ставчанами з 1444 р. В поборовім реєстрі перемиської землї 1515 р. читаємо при однім селї: Stobyenycze, lan. 4, lan. 2 ad сurіаm conversi (Źródła XVIII. І c. 134).

³³) Жерела II c. 232-3.

³⁴) decurioni qui ex medio ipsorum ad labores custodiendos eligitur, ad laborandum compellantur, скаржать ся в 1548 р. селяне Беська й Вороблика в сяніцькій королївщинї — Матеріали ч. 97.

³⁵) Жерела II c. 232, 242-3, Матеріали ч. 117-119.

³⁶) Жерела II c. 261, 267, 270.

³⁷) Volum. legum. II c. 438, III c. 178 і дальші (див. в т. V c. 345 і 370-2).

³⁸) yz szami do tego dali prziczine, кажуть про селян ревізори — Жерела II c. 120.

³⁹) Жерела VII c. 237.

⁴⁰) Жерела III c. 395, VII c. 231, і розвідка при т. VII c. 7.

⁴¹) Напр. в c. Шегинях, перемиської королївщини між рр. 1553 і 1565 число тяглих господарств з 8 ланів упадає на 5, а число загородників зростає з 11 на 24. В c. Поздячу на місце давнїх 8 цїлоланових господарств, які застаємо ще 1553 р., в 1565 нагло бачимо 30 господарств на 9 ланах — правдоподібно перемірено ґрунти, знайдено при тім оден лан більше, і подроблено старі великі господарства. В Острові (Львівського староства) число ланів в рр. 1545-1565 спадає з 26 ¹/ ² до 20, а число господарств помножуєть ся з 42 до 51, і т. и. (див. мої вступні розвідки при Жерелах).

⁴²) Про загородників, їх економічне становище й обовязки див. в кінцевих роздїлах моїх вступних розвідок при Жерелах (т. I-III і VII).

⁴³) Жерела III c. 274

⁴⁴) Жерела VII c. 229.

⁴⁵) Про неї в т. V c. 108 і далї.

⁴⁶) Див. про се в т. V c. 187 і далї.

⁴⁷) Див. статистичні таблицї у вступній розвідцї до II т. Жерел, c. 5-9.

⁴⁸) В тринадцяти осадах Сяніцької волости було:

селянських ланів
господарств

в девяти осадах Боської волости:

селянських ланів	160 ^2/3	169 ^1/4	170 ^1/2
господарств

див. близше мою вступну розвідку в III т. Жерел.

⁴⁹) В інвентарі 1523 р. бачимо їх тільки в двох селах, разом 9, в інв. 1548 в однім (сїм).

⁵⁰) Що правда, тут треба часом числити ся з приростом в рахунках, а не в дїйсности: при новім помірі старі прирібки дораховували до давнїйше принятого числа ланів — ми знаємо нпр. такий факт в c. Добрянах, де ревізори, переміривши селянські ґрунти, на місце 14 ланів, які числили ся за селянами, наміряли їx 36. Се село я не беру в рахунок, але і в иньших могли заходити часом подібні випадки, нам не звісні близше.

⁵¹) Се збільшеннє в р. 1565-1570 одначе обіймає не ті самі села; зріст в тих самих селах вийшов би не так значний.

⁵²) Жерела т. І, вступна розвідка c. 28-9, пор. т. V Історії c. 191. Супроти гадки, прийнятої в польських наукових кругах, повтореної й новійшим польським економістом (Szelągowski, Pieniądz c. 14), що „упадок цїнн грошей в XVI в. був одною з головних причин заміни чиншів роботою, або значного погіршення долї сїльської людности”, мушу піднести, що така заміна чиншів панщиною стрічаєть ся дуже рідко, принаймнї в приступнім нам матеріалї. Натомість звичайно, з актами в руках, можемо слїдити, що чинші й данини зістають ся давнї, а панщина зростає не залежно, поруч них. І коли-б шляхта хотїла перевести грошеві чинші на якісь більш сталі доходи, далеко простїйше було-б заступити їх натуралїями, які не падали в цїнї. Але такої тенденції не слїдно, навпаки широко практикуєть ся викуп натуралїй грішми.

⁵³) Див. в т. V c. 191.

⁵⁴) Факти з північно-західнього поясу в т. V і далї і в Жерелах т. VII, вступна розвідка c. 7 і далї.

⁵⁵) Т. V c. 197-8, Жерела VII c. 7-8.

⁵⁶) Історія V c. 156.

⁵⁷) Źródła XVIII. I c. 4.

⁵⁸) Ibid. c. 16, пор. 132.

⁵⁹) Ibid. c. 11.

⁶⁰) Див. статистику 1565 р. у вступних розвідках II і III тому, а цифри поборових реєстрів у Яблоновсвого Źródła XVIII. 2 с. 125 (порівняти цифри ланів і загородників-коморників).

⁶¹) Див. у Яблоновского c. 124. Maximum обезземелення дає Городельський і Грабовецький повіт; в Городельськім на 185 ланів в 1569 р. було 328, в 1578 — 483 загородників і коморників; в Грабовецькім на 280 ланів було в 1578 р. загородників і коморників 703.

⁶²) Пор. сказане в т. V c. 218 і далї. Про кольонїзаційні й господарські обставини східньої України спеціальнїйше буду говорити в VI томі — тут їх тільки дотикаю.

⁶³) Архивъ Югозап. Рос. VI. І ч. 82.

⁶⁴) Нпр. Архив VI. І ч.101 c. 337 (Ковельск. пов), 149 (Острозьк. пов), пор. ч. 123, 146 і т. и.

⁶⁵) Ibid ч. 114.

⁶⁶) Ibid. ч. 146.

⁶⁷) Архивъ II. І c. 239, волинська інструкція 1638 р.: aby Gdańszczanie szyprów naszych, s flisami nie sądzili, ani osób do sądów nienależnych nie przyciągali. Пор. тамже інструкцію 1645 р.: Gdańszczanie uzurpuią sobie nad prawa władzą, sądy swe pod frior rosciągaiąc na szyprów, szlachte i flisy, poddane szlacheckie.

⁶⁸) Див. т. V c. 214-5.

⁶⁹) При тім характері великої панської господарки, де вона користала безплатно не тільки з роботи своїх підданих, але із їх інвентара або й інструментів господарських, трудно говорити про якісь особливі капітали, вкладувані тим великим господарством в хлїборобську культуру, як то читаємо і у новійшого дослїдника економічних відносин України Ол. Яблоновского (Ukraina, III c. 265): „По усталенню економічних відносин і зверхньої безпечности в західнїй части річи посполитої, нагромадили ся там, наслїдком сильного піднесення доходів з маєтностей, показні господарські засоби, не малі капітали. Капітали ті звертають ся власне до богатих, а пустих до тепер просторів українських земель — дальших, українських, що витворяли безграничне поле для всякого рода економічної дїяльности. В початку XVII в. господарська енерґія, висиливши ся на заходї, переносить ся, майже вповнї, до тих дївичих земель.” В дїйсности капітали викладали ся розмірно мінїмальні, панське господарство йшло вже по проторених слїдах господарства селянського і досить довго обмежало ся експлоатацією сього селянського господарства дорогою ріжних даней, десятин, або ріжних монополїй — горілчаної, тютюнної, варення й шинковання пива й т. д., та такою „сухою”, без всяких вкладів експльоатацією природних богацтв, як виріб поташу і т. и.

⁷⁰) Як вище c. 191-2.

⁷¹) Вид. Ґолїцина c. 19.

ФОРМИ ПРОМИСЛУ ЗВЯЗАНІ З СЇЛЬСЬКИМ ГОСПОДАРСТВОМ: ВАРЕННЄ СОЛИ, ЙОГО ТЕХНЇКА, ПРАЦЯ НАЄМНА І ПАНЩИННА, РОЗМІРИ ПРОДУКЦІЇ, РАЙОН ЗБУТУ. РУДИ. СЕЛЇТРЯНІ БУРТИ. ГУТИ Й ПАПІРНЇ. ПРОМИСЕЛ МЛИНСЬКИЙ, МЛИНСЬКИЙ ПРИМУС, ВАЛИЛА, ТАРТАКИ, ФОРМИ ВЕЛИКОГО МЛИНСЬКОГО ПРОМИСЛУ. ВАРЕННЄ ПИВА, СЕЛЯНСЬКЕ ПИВОВАРЕННЄ Й ЙОГО ОБМЕЖЕННЯ; ВАРЕННЄ МЕДУ, ПАЛЕННЄ ГОРІЛКИ; ЗНАЧІННЄ СИХ ПРОМИСЛІВ В БАЛАНСЇ ВЕЛИКОГО ГОСПОДАРСТВА. ЗАГАЛЬНІ ЗАМІТКИ, НЕРАЦІОНАЛЬНІСТЬ ШЛЯХЕТСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА, ТОРГОВИЙ БАЛАНС ПОЛЬЩІ, НАДМІРНИЙ ВИВІЗ, ВИЧЕРПАННЄ ПРИРОДНИХ БОГАЦТВ.

З ріжних галузей господарства промислового окрім промислу лїсового, про котрий говорив я вище, на ширші розміри вело ся вареннє соли на галицькім Підгірю, обслужуючи не тільки потреби цїлої західньої України й становлячи оден з важнїйших предметів внутрішньої торговлї, але й даючи певну скількість сього продукту на експорт.

Початки його виходять за всякі історичні границї; найдавнїйшу згадку про вивіз соли з сих варниць в східно-українські землї маємо в оповіданню про подїї з кінця XI віка ¹), і в пізнїйших віках вона не переставала обслужувати не тільки західнї, а й східно-українські землї; вивозили її, безперечно, здавна і за Карпати і в сусїднї польські землї. В XV в., коли польське правительство з фіскальних мотивів замкнуло границї для довозу соли з Прусії, розширяєть ся ринок руської й краківської соли на північ: сіль руську починають в значних масах транспортувати Сяном і Вислою, аж до Бидґощі (Бромберґа); се було в значній мірі заслугою державця галицьких жуп Кристофа de Sancto Romulo, Ґенуезця, що осїв в Галичинї в серединї XV в., кілька разів державив „руські жупи” та розвинув торг руською солею на ширші розміри ²). Докладні звістки, які люстрації 1564-70 рр. дають про сї жупи, дають нам можність добре познайомити ся і з технїкою продукції, і з способами продажі, районом торгу і т. д. Відсилаючи по близші подробицї до них ³), я тут виберу тільки дещо — що може мати інтерес в звязку з тими питаннями й явищами, які нас тут займають.

Вареннє соли ґрупувало ся головно в кількох гнїздах — коло м. Соли (теп. Стара Сіль) в Перемищинї (на полудне від Перемишля), коло Дрогобича і коло м. Долини в Жидачівщинї. Сї гнїзда зістали ся в правительственній експльоатації й стояли під управою осібного адмінїстратора, т. зв. жупника руського, й мали технїчну назву „жуп руських”, а з окрема називали ся „жупа перемишльська”, або „сїльська”, „жупа дрогобицька” і „жупа долинська” ⁴). Крім того були поменьші варницї на всїм Підгірю від Сяніччини до Покутя: в Галицькій королївщинї „на чотирох місцях”, в околицї Коломиї — варницї колись міські, але здавна відібрані ріжними панами, в Коропецькій волости, в Снятинщинї коло Косова, і т. и. ⁵). Технїку варення описують нам ревізії жуп сїльських й дрогобицьких. Кожда жупа мала одну чи більше (два-три) криниць — т. зв. вікна, звідки „суровицю”, себто соляну ропу тягнули кінським приводом (т. зв. керат), і ся суровиця розходила ся до великих зелїзних сковород (патель) — „панв” або „черинів” (староруський термін, що задержав ся тут до пізна). Вони були ставлені в шопах чи т. зв. „вежах”, і на них виварювала ся сіль з тої ропи. Панвами звали ся більші пателї (зроблені з 50 зелїзних блях), черинами меньші (з 30 блях); на перших варили сіль мілку, яку зсипали в бочки, або продавали мірою; на других т. зв. „товпясту” — формовану в грудочки, т. зв. tołpy, тепер топки (правдоподібно, се староруська „головажень”). Сї грудки раховали на тисячі; така „тисяча” в дрогобицькій жупі відповідала кірцеви мілкої соли; в перемишльській шість тисяч „старої форми” рахувало ся на колоду, отже півтори тисячі на корець; в бочку входило півтори колоди. На вивареннє одної панви треба було від трох до пяти великих возів дерева (на возї мало бути не меньше 20 „плах”), відповідно до часу й обставин: зимою виходило більше дерева як лїтом, стара „панва” потрібувала більше нїж нова, рідка суровиця більше як густа, як суровиця сама переставала йти, то пускали в „вікна” воду з джерел, і вареннє такої штучної суровицї потрібувало „силу дерева”. За день можна було виварити три до чотири панви, і виходило з кождого варення півтретя, три або чотири колоди соли, відповідно до густоти суровицї. Таких „панв” перемиська жупа мала сїм, а девять „черинів” для варення соли формованої. В жупі дрогобицькій панв було пять, потім шість; черинів королївських 12, але ще кількадесять панських і міщанських, на яких продукція вела ся в меньших розмірах і чимало по селах, арендованих або закладаних самими селянами. В Долинській жупі були самі черини: 4 королївських і велике число черинів міщанських і селянських — понад 150, але з продукцією дрібною: на деяких черинах виробляли 16-20, найбільше 15-20 возів соли до року.

В жупі перемишльській, по части дрогобицькій, вареннє соли вело ся в стилю більшім, зближенім до нинїшньої промислової господарки, тим часом як в жупі долинській — так само як в галицьких або коломийських, вело ся в стилю дрібного, так би сказати кустарного промислу, подібно як вело ся рудництво, гутництво і т. и. ⁶). При тім досить ориґінальними, ріжними способами комбінував ся сей промисловий стиль з практиками підданськими й панщинними.

В жупі перемишльській адмінїстрація сама вела вареннє соли на згаданих 7 великих „панвах”, працею наємних робітників. При кождій панві мав бути оден „зварич”, оден „лопатник” і оден рубач до дерева; зварич й лопатник разом діставали від колоди звареної соли близько по ¹/₂ гроша (8 денарів), то значить у двох заробляли за день роботи коло 6 гр., на своїх хлїбах; рубачам платило ся за тиждень роботи 8 гр. ⁷). Дерево адмінїстрація давнїйше купувала — в самбірськім старостві, і в иньших сусїдних місцевостях, але в серединї XVI в. зроблено з того панщинний обовязок: для „ратовання жупи” придано було пять сїл з самбірського староства, і обложено їх обовязком возити дерево. Бувши при самбірській королївщинї, сї селяне платили дани й чинші й робили панщину на фільварку по кілька день, ходячи на роботу за кілька миль (докладно означена вона при однім селї — три днї з дворища на тиждень). Адмінїстрація жуп заступила се обовязком привозити з кождого лану (міряного дворища) два вози дров на тиждень: оден віз за панщинні роботи, другий за чинші й данини, а в селах, де лїси були близші — за саму панщину два вози на тиждень, „коли хочуть, вибравши дорогу й час”. Була то заміна для жуп дуже добра, бо віз дерева, „на якім має бути більше як двадцять плах лупаних” ⁸), сама вона рахувала за 2 ¹/₂ гр. Але видно була вже закорінена навичка при таких замінах робити великі зиски на селянській працї, бо й адмінїстрація й ревізори, очевидно, сильно сумнївали ся, чи ще не належить підвисшити того обовязку: ревізори кладуть натиск на те, що селяне ходили ва роботу за кілька миль, отже обовязки возити дрова дають дуже легку заміну її. Тим більше, що дерева таки не ставало для потреб жупи. Ревізори 1570 р. кажуть, що на загальне число виварених панв 6.800 в тім роцї тільки 1.044 виварено „данними дровами”, а решта купованими ⁹). Вивозили ті пять сїл всього 17 тис. возів дерева, що можна рахувати на 3 ¹/₂ тис. сажнїв шестистїнних, вартости 1.400 зол.; можна ними було виробити, по обчисленню ревізорів, 13 тис. бочок соли, вартости (на місцї) коло 9 тис. золотих ¹⁰).

Вареннє соли на черинах було орґанїзоване — инакше, як комбінація аренди й панщини. На девяти черинах сольської жупи обовязані були робити перед міщане й загородники м. Соли, по чотири коло кождої панви, своєю працею й своїми дровами, в певній черзї, без перерви, з виїмком сьвят і підчас жнив, коли вони мали „пильну потребу домашню” — яких трох тижнїв, або коли підчас злої дороги не можна було привезти дерева. З кождого чериня мали вони дати за тиждень 16 колод соли; решта виробленої соли мали на свою користь, але не могли нею самі торгувати, але мали віддавати адмінїстрації жуп по цїнї 12 гр. за колоду, тим часом як ся адмінїстрація від себе продавала її по 14 гр., отже діставали по 2 гр. від колоди. Крім того мали платити за достаченнє їм суровицї і причиняти ся до будови веж і черинів ¹¹). В сумі була то досить тяжка панщина: особливо давав великі трудности обовязок постачати дрова на вареннє. Лїси в сусїдстві були вже винищені; „мало знайдеть ся великого дерева, більше дрібного та молодого як здатного.” В прилучених селах також не богато було гаїв, і брак дерева давав себе відчувати й тут. Щоб помочи собі, адмінїстрація жупи за ріжні „прероґативи” накладала на міщан і підданих обовязок возити дерево за плату. Плата та одначе не стояла в нїякій пропорції до трудів, яких то коштувало: за т. зв. фіру, себто скількість дерева, потрібного для виварення панви (отже 3-4 вози, з котрих кождий раховано 2 ¹/₂ гр.) платила вона 4 ¹/₂ гр. „Щоб запобігти тому видаткови й тяжкости людській”, ревізори проєктували сплавляти дерево Днїстром, що тече в милі від м. Соли, й відти возити ¹²), але сього досить раціонального проєкту не прийнято: при закоріненій системі приватноправного державлення королївщин не легко було вже переводити такі пляни, що мали ростягати ся на кілька королївщин.

В дрогобицькій жупі сіль варено купованим деревом і найманим робітником; віз дерева плачено 6 до 7 ¹/₂ гр., так що паливо під одну панву раховано на 400 зол. річно. Черини королївські арендовали ся; з приватних за достарченнє суровицї й право варення брано від тижневої роботи по пів колоди соли, т. зв. кошової ¹³). Отже тут не було такої комбінації панщини з промислом. В долинській жупі самі жупники не варили соли, а тільки арендовано черини, та побирано, подібно як в Дрогобичу, соляну контрибуцію з приватних черинів, що користали з жупних вікон — від волової мажі (запряженої чотирма волами) брали три маци або 3:6 тисячі топок соли ¹⁴).

Загальні розміри обороту жупної продукції ревізори 1570 р. представляють ся в таких цифрах: в перемишльській жупі виварено 18 тис. колод мілкої соли, або 12 тис. бочок; соли формованої 5 тис. колод ¹⁵). В дрогобицькій жупі стільки-ж мілкої соли, а сіль формована, як знаємо, продавала ся самими продуцентами. Вивареннє 12 тис. бочок, вартости коло 8 ¹/₂ тис. зол., в перемишльській жупі коштувало, разом з видатками адмінїстрації, ремонту і т. и. 5.400 зол.; в дрогобицькій 5.700 зол. Чистий дохід обох жуп, разом з митними доходами, оцїнено на 12 тис. зол. ¹⁶)

Жупи східно-галицькі (галицькі, коломийські, косівські) обслужували крім своєї землї і сусїднього Закарпаття ще Волинь, Побуже, також сусїднї білоруські землї, в части й східню Україну. Жупи дрогобицькі й перемишльські обслужували західню Галичину, сусїдню угорську Русь і взагалї північну Угорщину, а висилали значні транспорти соли також в землї польські. Кождий рід соли мав свій район збуту. Так з перемиської жупи сіль формовану забирали до міст і місточок Перемишльської землї, на доли, „аж до самих границь Сендомирської землї”; сіль мілку забирали фірмани з підгірських околиць: „до всеї Сяніцкої землї, і до Угорщини, до підгірських містечок Перемиської землї — аж під Ряшів, і далї — аж до повіту Сендомирського й Краківського”. Що не заберали фірмани — підчас злої дороги або якоїсь застої, пакувало ся в бочки й відвозило ся на склад до Перемишля, на спуст ¹⁷).

В дрогобицькій жупі „фірман іде густо й тягом, по кілька сот”. Міщане дрогобицькі й городецькі займали ся розвозом і дрібною продажею соли з дрогобицького жупа в околицях сусїднїх; їх рахують ревізори на 140 возів річно, окрім таких що возять сіль в возах „не мшоних” (не випакованих мохом). „Угри й люде з гірських околиць на конях і в великих тайстрах возять сіль в свої краї гірські — найбільше від жнив до посту”; ревізори рахують середно 180 таких транспортів на рік. Судячи з цифри соляного мита і пояснень урядників, загальний рух фірманів в дрогобицькій жупі треба числити не меньше 5.000 до 6.000 фір, не рахуючи ще фірманів шляхетських: тих що заплатила мито, треба рахувати на яких 2-3 тисячі, а богато приходило міщан з привілєґіованих міст — „тих вільностей (пашпортів) від тих міст урядники показували дуже богато узлів, купами звязаних, і з того рахували утрати більше як на дві тис. зол.” а реально вплинуло мита тільки півтори тисячі ¹⁸).

Що не продавало ся мілкої соли на місцї, як сказано, йшло на спуст до Бидґощі: звозили то до перемишльського сплаву і весною спускали на шкутах Сяном і Вислою. Річний спуст числять на 12 тис. бочок; для того треба було 60 великих човнів т. зв. „шкут” (добра шкута брала 200 бочок), — але „через брак лїсу'”, що вже в 1560-х рр. почав давати себе відчувати тут, шкути рідко вже робили ся такі великі: як кажуть ревізори — деякі шкути беруть тільки по сто кільканадцять бочок. Куповали їх „у своїх підданих” за 16-18 зол., у панів за 25-30 і вище. За спущеннє шкути „над єз перемиський” платили по 30 зол., а 6 гр. за переправленнє з єзу під міст — відси зачинала ся лїпша плавба. На шкуту треба було по 11 люду служби окрім 2,,ротманів”. Сплав трівав середно чотири тижнї; кошти спусту 12 тис. бочок до Бидґощі рахують ся на 6 тис. зол.; бочка соли, що на місцї продавала ся 20-25 зол., в Бидґощі рахуєть ся на гривну, отже у двоє.

Я спинив ся трохи на сих подробицях, бо се властиво одинокий по своїй великости взірець орґанїзації промислу на більші розміри на нашій території в тих часах. Промисел нпр. рудний вів ся в дрібних розмірах — анальоґічно з дрібним вареннєм соли, поодинокими підприємцями на невеликих фабриках — „рудах”, або й селянами. Часто така руда майже не виходила за обслугу потреб більшого панського двору та його найблизшого сусїдства; иньші давали деяку надвишку на вивіз.

Так нпр. руду під Калушом місцевий староста „держить більше для своєї потреби: як що й продають, то тільки аби заплатити ремісників”; руду довозять селяне за плату з Жидачівщини за кілька миль; ковалям за виробленнє 12 возів зелїза платить ся по 1 зол. ¹⁹). Руда любачівська одна арендуєть ся за 16 зол., за чотири вози доброго зелїза й великих шин (віз вартости 48 гр.), і 4 плужних зелїза (по 10 гр.), друга за 32 зол. і вісїм возів зелїза ²⁰). За взірець більшої руди може служити руда врочівська з Любачівщини: її державлено за 200 зол. руднику ²¹); але тут лучили ся й иньші доходи: з ставу (став був приналежністю руди, бо товкли руду водними приводами) та иньших приналежностей: руду врочівську держав давнїйше рудник за привилеєм з великим ґрунтом, „на котрім є рілї, лук і лїсів досить”, — так що дохід з руди був тільки одною з складових частин цїлого господарства, і то досить маловажною. Причиною була як мала видатність руди, так і примітивні способи її оброблення. Руду городецьку нпр. староста скасував, бо рудник дуже нищив лїси: „давав з неї лише 12 грив., а дерева спалив на які 100 зол.”; на тім ґрунтї осаджено чотирох селян на півланових господарствах ²²).

Прикладом рудного промислу селянського — зовсїм дрібного, вповнї домашнього може послужити згадуване вже при иньшій нагодї c. Рудники під Луцьком: в нїм 14 дворищ і тутешнї селяне не несуть иньших обовязків окрім того що дають зелїзо на замок: на оден фільварок дають річно два плужні зелїза, вісїм серпів, чотири коси, два малі руські сошники, дві мотики, два заступи, дві сокири, два зелїза сьвітильні; на другий фільварок — теж саме, окрім сокир; окрім того на замок дають сокири — коли буде потреба, мотику, заступ, дванадцять грабель, одно зелїзо сьвітильне, і шини для гармати й ланцюха — давнїйше давали ті шини свого виробу, але „тепер їм новина заведена: кажуть купувати на торгу шину по 2 гр.”, а виходить їх річно 200-300 штук ²³). Видко, шини селянського виробу були лихі.

Розкидані були сї руди й гути зелїзнї в північнім, лїсовім поясї — де й зіставили по собі такі численні слїди в хороґрафії в видї різних „Руд”, „Рудень”, „Рудників”. В реєстрах 1569 р. показано в Перемиській землї гут зелїзних 12, в Львівській землї 13 ²⁴); було їх досить також в землях Холмській і Белзькій, пізнїйше множать ся вони також в Полїсю київськім і волинськім. Крім того, що задоволяли місцеве запотрібованнє, вони висилали також значну скількість зелїза в полудневі краї. Нпр. в наведених вище записках про вивіз на Поділє бачили ми великі транспорта зелїза, цїлими возами ²⁵); ішли вони й далї, на Волощину — в однім контрактї львівський купець, забираючи від „візантийського” купця партію мухаіру, за те обовязуєть ся поставити йому 1.200 возів „зелїза земського доброго'' ²⁶). З-за границї, одначе приходило також зелїзо — не тільки в делїкатнїйших фабрикатах, а і в сировім видї: в таксї 1633 р. „зелїзо нїмецьке” на сотнари, бляхи угорські й такіж нїмецькі „до ковальської, слюсарської й мечницької роботи, на сотнари, сталь ракуська й угорська, також на сотнари” ²⁷). Отже свого зелїза не вистарчало — може було воно й лихшого виробу та не витримувало конкуренції з заграничним.

Дата добавления: 2015-06-04