Примітки 3 страница

Оповіджена мною на иньшім місцї ⁵⁵) історія c. Добрян в львівській королївщинї служить характеристичним прикладом тих „новин”, які заводили ся й переводили ся в селянських відносинах в звязку з сильним збільшуваннєм фільваркового господарства. В початках десь другої чверти XVI в. заложено в Щирецькій волости поруч старого фільварку в Щирцї ще другий в Добрянах. Щоб постачити йому робітників, адмінїстрація хотїла підвисшити панщину в Добрянах; але селяне не піддавали ся, покликуючи ся на свій давнїй привилей XV в., що обовязував їх робити тільки вісїм днїв до року. Супроти того адмінїстрація присадила на ріжних кавалках ґрунтів кільканадцять малоземельних господарств (в 1565 р. було їх 17 на 4 ¹/₂ ланах), з обовязком двохденної панщини, щоб забезпечити робітника фільваркови. Самі одначе королївські ревізори признали таке становище за ненормальне й дорікали старостї, що він не потягає селян старої осади до вищої панщини; вони (вже в друге) наказали селянам робити два днї на тиждень, а староста поспішив ся заявити, що він при такій підвишцї панщини потрапить заложити ще оден фільварок, і дїйсно заложив третїй фільварок в сусїднїм селї Красові. Селяне, що правда, й сим разом спротивили ся підвисшенню, але нам інтересні тут ті напрями, якими йде великогосподарська економія, а вони відбивають ся в сїм епізодї дуже добре. І в переважній масї такі епізоди кінець кінцем кінчили ся повною побідою над опозицією селян.

Матеріал, яким ми отсе оперували, зібраний з галицьких королївщин; безперечно одначе, що тими-ж дорогами йшло господарство і в маєтностях приватних. Там, де маємо ми якісь звістки з сеї сфери, бачимо такіж явища як і по королївщинах. Я мав нагоду навести замітку ревізорів 1565 р., що в Сяніцькій землї убуло подимне в приватних маєтностях тому, що шляхта „зігнала чимало селян з їх ґрунтів, забираючи їх на фільварки для свого прожитку” ⁵⁶). В поборових реєстрах 1589 р. в Ярославських маєтностях читаємо: Рудановичі 12 ¹/₄ ланів, а 2 ¹/₂ забрано до двору (на фільварок), Вербна

7 ¹/₂ ланів, а 7 забрано до двору, Ляшки 11 ³/₄ ланів, а 2 забрано до двору ⁵⁷). В маєтностях Конст. Корнякта зігнано й забрано „до двору” цїле село Сьвяте, де ще по реєстру 1515 значило ся 12 селянських ланів ⁵⁸). В Тичинській волости в Гальвиговій 47 ланів, 4 ¹/₂забрано до двора ⁵⁹), і т. д.

Розвій малоземельних господарств в приватних маєтностях, ішов таким же скорим кроком як по королївщинах. Тим часом як у сяніцькій королївщинї в 1560-рр. число малоземельних супроти числа осїлих селянських ланів в старих осадах виглядає близько як 2:9, в загальнім рахунку королївщини як 2:15, а в цїлім повітї (в маєтностях королївських і приватних разом) в реєстрі 1589 ся пропорція випадає як 4:9: таку величезну надвишку (майже у-двоє против королївщин 1560-х рр.) мусїли дати головно маєтности приватні.

В перемиській королївщинї процент малоземельних зростає ще сильнїйше: тільки в старих осадах в 1560-х рр. їх відносини виглядали як 1:2, в 1589 р. в цїлім повітї майже як 2:3 ⁶⁰). На Побужу-ж сей процес розвинув ся ще скорше: там уже реєстр 1569 р. показує число малоземельних господарств майже рівне з числом ланів: в Холмській землї на 2.825 селянських ланів було малоземельних 2.101 (в 1589 р. 2.669), в Белзькій на 2.375 в 1569 р. малоземельних 2.837; разом на 5.200 ланів 4.938 малоземельних уже в 1569 р. ⁶¹).

Докладнїйші пояснення поборових реєстрів сих земель дають деякі цїкаві вказівки на сю еволюцію. З загального числа 4.938 малоземельних 1569 р. тільки 2.222 мали рілю, решта се „загородники без рілї” і коморники — два означення, що означають теж саме властиво. В 1578 р. на загальне число малоземельних було загородників з рілею 1.651, отже ся катеґорія зменшала ся, а натомість зростало число загородників без рілї й коморників. Одначе в поодиноких повітах ми стрічаємо часом значний зріст в катеґорії загородників з землею (нпр. в Красноставськім вона зростає з 224 на 505, Грабовецькім з 176 на 246); може се залежати почасти від иньших способів відріжнювання сих катеґорій у ріжних ревізорів, але скорше мабуть тут маємо реальні ріжницї; те саме, що бачили ми вище, коли з тяглих селян, забераючи їм землю, робили малоземельних загородників, а загородницькі господарства дробили ся, чи також умисно творили ся з господарських мотивів через забираннє рілї, — перетворяли ся в загородників без рілї або коморників — людей, що коли не займали ся ремеслом, жили як зарібники (на загальне число 2.641 коморників 1578 р. тільки 248 мали худобу).

Сьому подвійному процесу пролєтаризації: обезземеленню й обтяженню панщиною селянська людність часами пробувала ставити опір, частїйше — коли не годна була помирити ся з ним, кидала свої оселї й мандрувала туди, де меньша нагнїтала панщинна шруба — з слабшим або й зовсїм не розвиненим фільварковим господарством. Так рухаєть ся лава осадників на Поднїпрове й Побоже (про сей похід будем говорити на иньшім місцї), а за нею — як ловецькі племена за зьвірем, що мандрує з старих осад, — сунули ватаги панів, рухало ся панське господарство з фільварком і панщиною. Тільки утїкачі — селяне ставили ширші кроки, нїж та важка артилєрія великого паньського господарства, й поколїння минали, перше нїж „на нових землях” виростав панський фільварок і в свої крипи брав селянина. Особливо в східно-полудневій Українї місцеві кольонїзаційні обставини ставили сильні перешкоди розвоєви фільварчаного господарства — хоч воно лежало в плянї, in spe кождої шляхетської займанщини ⁶⁴), а експорт лїсових товарів, що в першій половинї XVII в. вів ся, як ми бачили, на широкі розміри майже з цїлої української території, приготував дороги, способи й пляни експорту збіжа.

В остатнїй чверти XVI і в першій XVII в. хлїборобство на вивіз, фільваркове господарство в ширших розмірах, з своїми приналежностями, опановує Волинь і починає заберати також сусїднї части Київщини. Не тільки в північно-західнїй части Волини, близшій до Буга, а і в східнїй та полудневій ми стрічаємо ся з експортом збіжа. Так нпр. в 1596 р. в однім процесї фіґурує служебник кн. Острозького, що веде підводи з збіжем з Полонських маєтностей, себто з київського погранича, „до Буга” ⁶³). Обовязки селян ходити з підводами „до Буга” стає звичайним явищем на Волини з кінцем XVI в. ⁶⁴), і звідти розширюєть ся й далї: в аренднім контрактї Бердичівської маєтности, в Житомирськім пов. 1611 р. селяне також обовязують ся піти підводою з кождої пів-волоки раз на рік „до Буга або до Львова” ⁶⁵). Волинські господарі та арендарі, навіть не великі, висилають транспорти збіжа: „комяги зі збіжем до Литви, а на шкутах до Прус і Кгданска” ⁶⁶), і наскільки сї безпосереднї транспорти були тут річею росповсюдженою та жизненною, показують нпр. ухвали волинських соймиків, що домагають ся, аби громада м. Ґданська не присвоювала собі права суда над шафарями й службою їх сплавів — панськими, волинськими підданими ⁶⁷). Крім того розвій горілчаного промислу й консумції, а навіть вивозу (горілку також вивозили навіть до Ґданська) та годівля худоби на експорт давали також попит на збіже, й фільваркове господарство на Волини в першій половинї XVII в. доходить значних розмірів, несучи за собою й свої атрибути: зріст панщини, роздробленнє ґрунтів і т. и. Як було показано на своїм місцї ⁶⁸), трехденна панщина з пів-волоки (15 морґів), з ріжними додатковими роботами й робочими днями, стає вже тут нормою в першій половинї XVII віка, а доходить і чотирох і пяти днїв на тиждень, одним словом — доходить уже дуже високого напруження.

Таж система — інтензивного як на той час господарства (показчиком сеї інтензивности одначе була виключно висота селянської панщини) ⁶⁹) поступала в Поднїпровє та Побоже, але завдяки ріжним перешкодам не встигла опанувати сї території перед великим народнїм рухом, який і змів її завязки. Загалом беручи, хлїборобство не вийшло тут за границї власного прожитку та того попиту, який давало йому вареннє горілки й пива та по части, в деяких місцевостях — годівля худоби на вивіз. В цитованім вище контрактї 1634 Калиновскі з своїх уманських маєтностей в уплату грошей обовязують ся вислати поташ, мід, волів ⁷⁰). Боплян, описуючи східню Україну 1630-х рр., в браку експорту бачить головну причину слабого розвою хлїборобства й навіть — лїнивости козаків (розуміти — взагалї місцевої людности): „родючість ґрунту, пише він, дає збіже в такім богацтві, що часто не знають, куди його подїти, тим більше, що не мають сплавних рік” ⁷¹). Коли одначе експортували попіл з Уманя й Лисянки, Гадяча й Миргорода, то й транспорт збіжа та иньших продуктів рільного господарства був, очевидно, тільки питаннєм часу: треба було тільки відповідно стверднути суспільно-економічним відносинам, настільки, щоб можливою стала значна панщина — ся перша і одинока підстава панського рільного господарства, і експорт збіжа з східньої України став би теж на порядку дня.

Дата добавления: 2015-06-04