Примітки 2 страница. Се, розумієть ся, вповнї зміняло справу

Се, розумієть ся, вповнї зміняло справу. Процеси виленського духовенства, що вийшло з послушности Потїєви, зараз се показали. Потїй обжалував їх у трибунал. Трибунал узяв се під наради повного трибуналу, відповідно до автентичної соймової конституції, й рішив справу на користь виленського духовенства. Але Потїй не признав юрисдикції повного трибуналу, відповідно до друкованого тексту конституції і його погляд піддержали духовні члени трибуналу. Вони взяли Потїєву справу на свій суд; тому що повний трибунал не схотїв вислати своїх делєґатів до сеї справи, її розглянули самі духовні члени і рішили туж саму справу на користь Потїя. Така історія повторила ся з кількома Потїєвими процесами (числом пять), і всї вони, наслїдком конфлїкту повного трибуналу з його духовним віддїлом кінець кінцем пішли в королївський задворний суд, а той, тримаючи ся свого тексту конституції, скасував рішення повного трибуналу, признав підсудність сих справ „мішаному суду” і потвердив його рішення на користь Потїя ¹⁰).

Православні занесли протест против сфальшовання тексту конституції ¹¹) — але що значили такі протести? Супроти такої нещирости правительства, просто перфідної, яку воно показало при своїх останнїх пробах „заспокоєння грецької релїґії”, треба було йти пробоєм, ужити рішучих засобів боротьби, щоб змусити його зірвати з сею полїтикою фарисейських фраз і безсовістних обманьств — але на се не було нї сил нї способів. Попереднї тріумфи православних — хоч непевні й ілюзоричні, давали ілюзію сили православного натиску на правительство. Але вони не були осягнені силою православних. Православні лише використали прихильні для них обставини. Тепер тих прихильних обставин не стало.

Православна справа вилетїла на верх на гребню загально-шляхецької рокошової хвилї розбушованої річи посполитої. І правительство мусїло уступати, властиво — удавати, що уступає. Але хвиля потахла, осїла, й православний човен осїв на мілинї.

Рокошовий фермент ослаб. Московська „смута” захопила увагу й інтереси польських полїтиків. Тріумфи московської полїтики Жиґимонта, осягнені в рр. 1610-1, переломили на його користь настрій шляхецької суспільности. А коли за сими тріумфами й пішли розчаровання, загранична полїтика поставила такі поважні питання польскій суспільности, що перед ними мусїли відїйти на другий плян внутрішнї, в тім і релїґійні справи. „Коли хата горить, не час робити в нїй порядки”, говорили на соймі 1613 р., і сими арґументами спихано з дневного порядку всякі серіозні дебати про заспокоєннє релїґійної справи. Дісідентам на сих соймах не удало ся навіть скільки небудь серіозно поставити справу про самовільну зміну правительством конституції про юрисдикцію трибуналу ¹²). Посольська палата стала знову індіферентною до домагань православних. „На соймиках православних тїшать надїями, а на соймах насьмівають ся; на соймиках обіцюють, а на соймах фукають; на соймиках звуть братами, а на соймах єретиками” ¹³). По словам православного „Синопсиса” (1632), aa соймі 1613 р. був виготовлений і навіть прийнятий „згідно” посольською палатою проєкт конституції, „що основно заспокоювала нашу релїґію”, але справа була відложена до дальшого сойму, „через навал справ”. Очевидно, посольська палата, не роблячи опозиції православним, не підперла їх енерґічно перед королем.

Кінець кінцем, рокошові успіхи православних стали початком не дальших тріумфів і здобутків, а гірких розчаровань і зневіря. Бунт, вчинений духовенством митрополичої епархії в Вильнї, Новгородку й Городнї против власти унїятського митрополита й унії, яку воно признало було, а тепер признавати більше не хотїло, може не без впливу рокошових успіхів, — закінчив ся повним погромом православних. Духовний суд рішив дїло на користь Потїя, а королївський суд його рішення потвердив, і король наказав властям віддати церкви в володїннє митрополита. Духовенство піддати ся не хотїло, прийшло ся забирати церкви силою, при участи війська, розбиваючи замки, ломлячи двері і т. и., як оповідали православні. Жиґимонт сам під ту пору трапив ся у Вильнї; православні, обступивши його на дорозї, падали з жінками й дїтьми на колїна перед ним, просячи не насилувати їх совісти, не відбирати церков, але се не здержало його від тих огидних насильств ¹⁴). Під вражіннєм їх став ся тодї атентат на морального справника сих насильств Потїя: православний заїзжий гайдук кинув ся на нього з шаблею, але відрубав тільки пальця. Гайдука взято на тортури, четвертовано, потім стято, а Потїєва кровь, пролита, що правда, з пальця тільки, зробила ще з нього й мученика унїї супроти „фанатиків-православних”.

Заохочений усьпіхами в Вильнї, пробував він забрати церкви і в Київі, але тут „яко на Українї” його аґенти не чули себе сьміло, і власти супроти загальної опозиції православного міщанства, шляхти й козаків не відважали ся підтримувати його так рішучо як у Вильнї. Всеж таки намістник Потїя Ант. Грекович і сам Потїй розпочали тяганину з місцевим духовенством по судах за непослух, а король не жалував грамот, якими передавав під власть митрополита все нові монастирі ¹⁵).

Заразом правительство далї веде свою лїнїю — обсаджує всї єрархічні позиції унїятами, або людьми унїї прихильними. Номінації Малинського на луцьке владицтво король таки не скасував, невважаючи на протести православних, і Малинський — хоч і не без опозиції духовенства й суспільности, зістав ся таки на позиції луцького владики. Подібна доля, очевидно, приготована була й львівській катедрі і тільки припадком її оминула.

Там по довголїтнїх війнах Ґедеона Балабана з брацтвом, в 1602 р. прийшло нарештї до формальної згоди. Став ся нїби то компроміс: брацтво, до тепер не признававши не тільки власти Балабана як місцевого владики, але й авторитета його як патріаршого екзарха, згодило ся признати за ним екзарші права, а за те Балабан признав брацтво ставропіґією, то значить — зрік ся всяких претенсій з свого титулу львівського владики. Заразом обовязав ся не мішати ся в фінансову господарку брацтва, а вибір наступника на владицтво по собі полишив „церкві”, кого вона вибере,-„сукцессій жадной по крови альбо ведлугъ повинноватства не допускаючи'' ¹⁶). Ся остання заява була тим тяжша для Ґедеона, що він в дїйсности мав свого „сукцесора” на катедру в особі свого братанича архимандрита унївського Ісайї Балабана. Ще за часів, коли Ґедеон був в ласках королївських, вистарав ся він для сього братанича королївський привилей на наступство ¹⁷). Пізнїйше і від патр. Мелетія, тодїшнього управителя царгородського патріархату, взято було згоду на се наступництво Ісайї, аби на львівську катедру не всунув ся якийсь унїятський кандидат ¹⁸).

Ся болюча уступка Ґедеона найлїпше характеризує дїйсне значіннє сього помирення його з брацтвом: се була в дїйсности повна капітуляція гордого владики перед львівськими „хлопами”. Під натиском громадської опінїї, що не могла забути, ревности брацької, а Балабанової хитливости на пунктї унїї, він мусїв покорити ся на склонї свого житя. Брацтво нї в чім не уступило владицї — те що воно признало за ним титул екзарха, се не було нїякою уступкою: того титулу брацтво не могло йому не признати, але всїх владичих прав супроти брацтва, за які він боров ся, і навіть екзарших Ґедеон мусїв зрікти ся. І брацтво в своїй завзятости против нього пішло так далеко, що знищило права його братанича, хоч се грозило явною небезпекою православній церкві й єпархії. Львівські сїдельники й кожемяки, при всїй ревности по благочестию дали ще раз доказ своєї короткозорости й браку такту. Треба одначе сказати, що Балабани сю останню уступку може й не брали дуже траґічно. Ісайя був далї „коадютором” свого дядька, брав участь в управі епархією, і дивив ся на себе по давньому як на його наступника, не вважаючи на ту угоду 1602 р.

Коли Ґедеон умер (мабуть в останнїх днях сїчня 1607 р. с. с.), Ісайя полетїв до Львова, щоб узяти в свої руки владицтво. На жаль тільки зараз на перших кроках показало, що він теж Балабан — Ісайя став силоміць добувати катедру, катедральні скарби. Духовенство й брацтво протестовало против його поступовання й його претензій на владицтво ¹⁹). Ісайя похопив ся, старав ся потім затерти сї немилі вражіння, але дарма: братчики рішучо не хотїли Балабана. Даремно їх намовляли з усїх боків, з огляду на небезпечности, які могли вийти для православної церкви, коли б на місце Ісайї, вже узброєного королївським привилеєм і з погляду православности зовсїм певного ²⁰), прийшло ся діставати нового кандидата. Старий кн. Острозький, покликуючи ся на своє становище патріаршого екзарха, дуже сильно намовляв братчиків прийняти Балабана ²¹); але ті завзяли ся — хоч се завзятє грозило ще раз дуже сильною небезпекою для православних. Арцибіскуп львівський відновив свої давні претенсії на рекомендацію кандидатів на владицтво, і право се було йому, розумієть ся, дуже радо признане королем ²²). Ісайя даремне доводив, що звісна угода Балабана з Солїковским погасила всякі претенсії арцибіскупів на якісь права до львівського владицтва ²³). Щоб звалити небезпечного претендента в особі Балабана, король признав сим разом навіть право рекомендації православній суспільности й духовенству — сим разом вони за приводом брацтва грали на руку королївській полїтицї. Вони вибрали й рекомендували галицького шляхтича Остафія Тисаровського (з Тейсарова, в Жидачівщинї) ²⁴). Тодї з боку короля і львівського арцибіскупа Тисаровському мусїли дати пізнати, що він не дістане инакше владицтва, як не пристане на унїю. Тисаровський згодив ся. По словам пізнїйшого нунція Торреса, він під присягою обіцяв, що буде держати ся унїї ²⁵), й тодї арцибіскуп заявив, що годить ся на сього кандидата, й король видав в осени 1607 р. привилей Тисаровському на владицтво.

Так приготований був новий удар православній церкві. Але силї переможця було противставлено зброю рабів — обманьство. Зложивши присягу на унїю перед номінацією, Тисаровський потім публично заявив, що буде непорушно зіставати ся в православній вірі ²⁶). В грамотї виданій на початку 1608 р., на жаданнє місцевого духовенства, він признав, що вважає себе владикою на підставі свобідного вибору православних і на будуще потверджував за духовенством право „вольнои єлєкціи обиранья епископа зъ наны шляхтою и мещаны и брацтвы всЂхъ становъ православія каθолицкоє орієнтальнои восточнои святои церкви людемъ, послушенства св. патріархи θрону константинопольского будучихъ”, а на випадок як би відступив від православної віри, піддавав себе „подъ зверженіє и отнятіє отъ церкве божеє” ²⁷). По словам сучасного біоґрафа Йова Княгинцького, Йов, що брав дїяльну участь в виборчій аґітації і був засмучений вибором Тисаровського, як чоловіка не дуже певного ²⁸), постарав ся вплинути на митрополита молдавського, щоб бодай перед посьвященнєм звязав його присягою, під грозою анахтеми, що не відступить під православної віри, і з свого боку також промовляв до совісти Тисаровського. Але той сам, без вагання заявив, що він сам ревнує за православну віру: „азъ, рече, и о маалЂйшей чертЂ благочестивыя св. соборныя восточныя церкве не пощажу и крове своєя пролїяти” ²⁹). За позволеннєм патріарха, він прийняв сьвященнє від сього молдавського митрополита ³⁰), і дїйсно, принаймнї на зверх, зістав ся до кінця вірним православній церкві й на сїм пунктї не дав приводу до нїяких закидів або підозрінь. Потїй позвав його на суд за незаконне висьвященнє у чужого митрополита й іменував від себе своїм вікарієм — владикою галицьким свого кандидата Рутського, але реального значіння се не мало ³¹). Добре обрахований удар сим разом хибив.

Не хибив за те удар вимірений на православних два роки пізнїйше — на катедру перемиську. Коли вмер тут Копистенський (1610), місцева шляхта й духовенство виставили кандидатів з місцевої православної шляхти, але король сим разом не хотїв справи завивати в вату й без церемонїї дав катедру чоловіку „свому”, про якого міг вповнї певним. Був сим Атанасій Крупецький, канцелярист королївської канцелярії, Русин, але латинник з роду, що перейшов на унїятський обряд для катедри. Був се справжній католицький кандидат, рекомендований перемиським біскупом, накинений не тільки православним Перемишлянам, але й самій унїятській єрархії: Потїй мав своїх кандидатів, і не рад був свому виборови ³²). Православні виставили против нього свого кандидата, тутешнього шляхтича Хлопецького-Шишку і не хотїли признавати Крупецького. Численна тутешня православна шляхта поставила собі точкою чести не дати йому правити владицтвом. Староста тутешнїй Стаднїцкий з своїх мотивів теж підтримував православних і їх кандидата Хлопецького. Королївські дворяне, посилані з Крупецьким, не могли ввести його в володїннє. Духовенство катедральне, підтримуване шляхтою, не допускало його до катедри; сїльські попи його бойкотували. Крупецький кликав їх до суду, діставав на них засуди — вони ті засуди іґнорували. Коли Крупецький приїхав на соймик до Вишнї, шляхта напала з голими шаблями на його помешканнє, підняла стрільбу й змусила його забрати ся. Так від сих початків аж до смерти довженне більше як сороклїтнє владицтво Крупецького пройшло на воєннїй стопі тільки з короткими перервами певного рода перемиря ³³). І коли ми можемо дивувати ся витрівалости чоловіка, що в таких обставинах таки мав охоту держати ся того владицтва і вести за нього ту нескінченну війну, то з другого боку треба представити собі й положеннє православних, що протягом сорока лїт мусїли оружною рукою відбивати ся від накиненого їм правительством владики-унїята, в епархії, де в момент іменовання Крупецького не було анї одного унїята — по словам самих унїятських письменників ³⁴).

Так з 1610 року львівський владика за помічю кривоприсяги перепачкований на сю катедру на довгий час зістав ся одиноким православним епископом на всю Україну — з Білою Русю разом. Робило се великі трудности і викликало сильну депресію. Попросту не ставало духовенства, в міру того як рідшали контінґенти його, посьвящені ще в часах перед унїєю. За житя Балабана Потїй скаржив ся, що з його епархії кандидати удають ся до Львова на сьвященнє, і що він сьвятить їх в таких масах, що повсти міг би збивати з їх волося. Тепер з посьвященнєм стало ще труднїйше — приходило ся з далеких країв мандрувати за сим до Львова, або удавати ся до заграничних епископів. Такі заграничні владики, — особливо Греки, появляли ся досить часто і на Українї, а часом і довше тут пересиджували, сповняючи ріжні епископські функції — там де можна було забезпечити їм безпечний пробуток. Так в 1612-3 рр. в Київі проживав софійський митрополит Неофит і сьвятив людей на ріжні духовні степени; опіка міщан і козаків забезпечала його від усяких переслїдувань духовних (унїятських) чи сьвітських властей і Потїй даремно силкував ся викурити його відти ³⁵).

Сумна се була одначе потїха в такім положенню — тим сумнїйша зрештою, що й виход з неї тяжко було знайти по неудачі всїх дотеперішнїх заходів на всяких дорогах — парляментарній, судовій, рокошовій. Правительство на всї бенефіції, які залежали від нього, допускало тільки людей, що приймали унїю, а за ним се починали дїяти пани з усякими духовними позиціями приватного подавання. „Хто не схоче бути під властю західньої церкви, не дістане по умершім владицї анї привилею, анї владицтва, а нарештї вже й попам попівства не дають (без того)”, скаржив ся рокошанам владика Копистенський ³⁶). „Багато поважних панів намовив до того й. м. митрополит, що і в моїм владицтві силоміць, примусом змусили вони своїх попів до послушности митрополиту; запечатує церкві божі, забороняє відправляти богослуженнє по давньому звичаю сьвятої церкви”.

¹) Грамота в Архиві Ю. З. Р. І. VI ч. 143.

²) Про неї зараз низше.

³) Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 144.

⁴) Архивъ Ю. З. Р. II І ч. 9.

⁵) Інструкція ib. ч. 10.

⁶) Пор. т. V с. 462.

⁷) Конституція 1609 р.: Iż ludzie religiey greckiey gruntownieyszego uspokoienia religiey swey i objasnienia artykułu na przeszłym seymie o tym uczynionego potrzebowali, — tedy teraz przez nawałnosc spraw przyść do tego nie mogąc, odkładamy to w tey mocy do drugiego seymu blisko przyszlego — Volum. legum II c. 465.

⁸) Автентичний текст конституції в сїй справі Verificatia niewinności переказує так: о co forum na trybunał, nie wkładaiąc w to sędziów duchownych, ukazujemy. — Архивъ Югозап. Рос. 1. VI с. 320-1. Але слова: nie wkładaiąc — duchownych очевидна ґльоса, поясненнє авторів „Веріфікації”. Рішеннє литовського трибунала 1617 р., переказуючи арґументи православної сторони, так стилїзує автентичний кінець конституції 1609 р.: „о што форумъ, до трибуналу кола великого указана — на который понктъ, же форумъ у великого кола узнано, небожчикъ ксендзъ Потей митрополитъ кіевскій и протестацыю у кгроду варшавского учинилъ, описуючи въ ней тыє слова, же у великомъ коле енерального головного трибунального о кривды въ добрахъ церковныхъ, будь тежъ въ реліи распрововать ся узнано” — Археогр. сборникъ VI с. 93. Отже автентичний текст звучав мабуть так просто: о со forum na trybunał ukazujemy, без близших пояснень. В публїкації соймових ухвал виглядав він так: tedy o to wolne prawem czynienie przed trybunałem compositi judicii zostawuiemy.

⁹) Докладну реґесту сеї протестації наводить православна публїкація Synopsis albo krotkie spisanie praw... narodowi ruskiemu...nadanych (1632), а згадує про нього і згадане трибунальське рішеннє з 1617 р. — Археогр. сб. VI с. 93.

¹⁰) Історія сих процесів новійше подана в статї проф. Жуковича „ПослЂдняя борьба духовенства митрополичьей епархіи съ ПотЂемъ и уніей” (Христ. чтеніе 1901, VIII), що увійшла в його книжку: Сеймовая борьба... съ 1609 г., вип. I (1903).

¹¹) Про сї протести згадує цитований вище трибунальський декрет 1617 р.. також Synopsis, І. с.

¹²) На сойм 1611 р. виленське брацтво вислало адресу, підписану 68 особами „зацної й родовитої шляхти”, з домаганнєм скасовання королївських рішень, що відсунули трибунал від юрисдикцїї в духовних справах (Synopis c. 568). При тім унїятській єрархії, як доносила вона папі, прийшло ся перетерпіти non leves molestias (Theiner Monumenta III ч. 350). Отже православні рухали ся, скільки могли — але без усяких результатів. Подробиць одначе близше не знаємо, а в конституції з того не попало нїчого.

¹³) Документы объясн. исторію западно-рус. края с. 214.

¹⁴) Акты Ю. и З. Р. II ч. 34: лист самовидця до Януша Острозького, виданий Жуковичом (Сейм. борьба съ 1609 г. с. 37-40).

¹⁵) Архивъ западнорус. митроп. ч. 316, Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 156, 161, Акты Зап. Рос. IV ч. 186.

¹⁶) Акты Зап. Рос. IV ч. 157.

¹⁷) Привилей (з 5/V 1595) в Supplementum ad hist. Russ. monum. ч. 185.

¹⁸) Се оповідає Ісая Балабан в своїй грамотъ з 3/II. 1607. (Наук. сборникъ гал. маг. 1867 с. 370-1). Грамота ся, очевидно, датована по старому стилю, а акти судові з його бушовання у Львові дають дати 12-3 лютого по новому численню.

¹⁹) Протест против Балабана і його репротестація в Supplementum ч. 187 і 188. Що до пізнїйших претензій і насильств Балабана див. грамоту в Архиві Ю. З. Р. І. ч. 64, пор. заяву львівського протопопа з 22/VI, давнїйшого проводиря опозиції против Балабана, де він обіцяє признавати його владикою й відкликує свої протести против нього.

²⁰) „Кгдыжъ то многими способы въ часЂхь теперешнихъ церкви божой заслужилъ и завше годнЂй мимо иныхъ заслуговати и ратункомъ и оздобою оной быти можетъ”, рекомендував його кн. Острозький, як низше.

²¹) Акты Зап. Рос. IV ч. 171.

²²) В 1608 р. видав він йому привилей на потвердженнє сього „права”, так цїнного з становища унїятської полїтики правительства — Архивъ Ю. З. Р. І. X. ч. 67.

²³) Протестація Балабана з 11/IV. 1607 — Supplementum ч. 188.

²⁴) В грамотї своїй король надає йому владицтво мотивуючи тим, що за ним „люде релЂи грецькоЂ и духовенство клерошане рускіє львовскіє прозбы своЂ до насъ чинили — за позволеньємъ тежь вел. кс. Яна Замойского арцискупа львовского, который право своє на то показовалъ” — Акты Зап. Рос. IV ч. 174.

²⁵) Досї одинокою звісткою зістаєть ся оповіданнє Торреса: „становище унїї, писав він в своїм меморіалї, десь в р. 1622, — вповнї добре — всї епископи грецької віри перейшли на віру латинську, окрім владики львівського: той дванадцять лїт тому, під присягою заявивши, що він унїят, був іменований королем і висьвячений митрополитом, але діставши, що йому було потрібне, вернув ся до схизми й досї зістаєть ся при своїм завзятю”. Relacye nuncyuszów II с. 151-2. Видавцї думали, що тут мова про Балабана, але текст виразно вказує на Тисаровського. І хоч цїле оповіданнє великою докладністю не визначаєть ся (Тисаровський не брав сьвящення від митрополита унїятськото, як очевидно розуміє тут Торрес) — але самий факт присяги на унїю Тисаровського не можна підозрівати. Очевидно, що в тодїшнїх обставинах він без того владицтва не дістав би.

²⁶) Новійший історик галицького церковного житя пише з сього поводу: „это было съ его стороны однимъ только дипломатическимъ приемомъ — желаніемъ получить у короля необходимую для своего посвященія правительственную привилегію (въ чемъ безъ озваченной уловки король, безъ сомнЂнія, отказалъ бы). Когда же таковая привилегія была получена, то Тисаровскій заявилъ себя истинно-православнымъ”. Крыловскій Львовское ставропигіальное братство). Досить характеристично.

²⁷) Грамота в Науковім Сборнику 1868 с. 70.

²⁸) „Єгда же узрЂ, яко ничтоже успЂваєтъ и яко мало по благочестіи ревнителей обрЂте ся, прочіи же яко тростина вЂтром колЂблеми и епископа избраша, право не доброє имуща, — устреми ся къ Молдавіи, странствуя къ митрополиту, яко да не прежде рукоположить”, і т. д. Правдоподібно, аґітував він за Балабаном, бо до родини їх взагалї стояв близько.

²⁹) Зоря галицкая яко альбумъ, 1860, с. 235.

³⁰) Verifikacya niewinnosci c. 297, пор. Петрушевича Сводъ лЂтопись під р. 1608.

³¹) Акты Зап. Р. IV ч, 176, 185, Сводная лЂтопись під р. 1608.

³²) Див. його лист в Археограф. Сборн. VI ч. 77, про Крупецького виїмки з рукоп. Льва Кишки й ин. матеріал у Петрушевича Свод. лЂт. під р. 1610-1 і у Добрянского Исторія еписк. перем. с. 13 і далї.

³³) Про сї війни див. вище с. 244, також Сводная ЛЂтопись під рр. 1610 і дальшими, Добрянскій Исторія епископовъ ч. 29а, Łoziński Prawem і lewem І ² с. 294 і далї.

³⁴) Меморіал Суші у Гарасевича Annales c. 319.

³⁵) Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 161, Архивъ западнорус. митроп. ч. 343, Голубева П. Могила І дод. 27.

³⁶) Maciejowski Pismiennictwo III дод. с. 224.

Дата добавления: 2015-06-04