Примітки. Вишенський і Філялєт — се дві кольонни величавого порталю сеї полємічної, чи релїґійно-публїцистичної лїтератури

ПРОГОЛОШЕННЄ УНЇЇ Й ЛЇТЕРАТУРНА БОРОТЬБА ЗА І ПРОТИВ НЕЇ: ПОТЇЙ — ЙОГО ЛИСТ ДО ОСТРОЗЬКОГО І ВІДПОВІДЬ КЛИРИКА, АНТІРРІЗІС, ИНЬШІ ПИСАННЯ ПОТЇЯ, ПОСЛАННЄ МІСАІЛА, ПИСАННЯ ПРАВОСЛАВНІ, ПЕРЕСТОРОГА.

Вишенський і Філялєт — се дві кольонни величавого порталю сеї полємічної, чи релїґійно-публїцистичної лїтератури. На иньших репрезентантах її й їх писаннях ми можемо спинити ся тільки коротко, оцїнюючи їх головно з культурно-історичного становища.

Рукавичку кинену Філялєтом оборонцям унїї в його Апокрізісї, спеціально самому Скарзї, з порадою,,,не вибирати мякших кусків, обминаючи кости, якими міг би подавити ся”, — старий єзуіт не підняв. З унїятсько-католицької сторони можемо занотувати тільки одну книжку (і то близше нам незвістну, бо не дїйшло анї примірника її) п. т. „Справедливоє описаньє поступку и справы сыноду берестейского”, видану в Вильнї в 1597 р. ¹). Зрештою, як показує дальша історія лїтературної боротьби, унїятські круги і не розпоряджали лїтературними силами. Потїй серед них зістаєть ся надовго одиноким лїтературним чоловіком, а круги католицькі сим разом не приходили в поміч. Може бути ще й те, що від коли реальна перевага, завдяки рішучій помочи правительства, виразно виявила ся по сторонї унїї, в унїятсько-католицьких кругах не вважали й потрібним дуже висилювати ся на полєміку, в надїї, що православна опозиція сама буде слабнути й упадати з часами, коли єрархічна й правительственна сила рішучо буде по сторонї унїї. І ми бачимо, що по своїм першім виступі на лїтературній аренї Потїй збирає потиху голоси серед українського панства (адреса волинських панів з 1598 р. — про неї низше), та приватними листами звертаєть ся до панів, як от до кн. Острозького, нагадуючи його давнї унїятські пляни й заохочуючи до „згоди” ²).

Та лист до Острозького послужив початком полєміки: князь поручив звісному нам „острозькому клирику” написати відповідь на сей лист, і ся відповідь живо і зїдливо написана слїдом була видрукована (1598) ³). В нїй „Клирик” досить зручно й сильно збивав Потїєві заохоти до „згоди”, доказуючи, що не кожда згода добра; виступав против ріжних арґументів за унїєю, і між иньшими, щоб діскредитувати фльорентийську унїю, до котрої відкликували ся унїяти, видав при своїй відповіди осїбну „Исторію о листрикійскомь то єсть розбойническомъ ферарскомъ обо флорентийскомъ синодЂ”. Написана тенденційно, безцеремонно що до фактів, але також зручно і лїтературно, закінчена фантастичною, але патетично написаною історією афонського погрому, ся,,исторія” справдї могла зогидити фльорентийську унїю в очах читачів і викликала через се велике невдоволеннє й трівогу серед унїятів. Потїй поспішив ся відповісти на „Отпис”, коротко полємізував тут між иньшим і з поглядами на фльорентийський собор і його історією, а спеціальну публїкацію заповів на пізнїйше. Чи вийшла ся відповідь його осібно, не знаємо — маємо її при виданню великого трактату, який виладив тим часом Потїй против Апокрізіса і випустив у сьвіт з початку в текстї українськім (1598), а потім і польськім (1600) під назвою „Апокрізіс” ⁴).

Трактат сей був виданий анонїмно. Пізнїйша унїятська традиція називає автором його Петра Аркудія, Грека з Корціри, спровадженого Потїєм з Риму ⁵). Але лїтературна манєра книги настільки Потїєва, що він, був, безперечно, не тільки інспіратором, але й автором Аптіррізіса. Написаний він з полємічним темпераментом, як всї писания Потїя, що у всїм — чи в приватнім листї, чи в теольоґічнім трактатї виявляє свою різку, нервову, неповздержливу вдачу. Виклад живий, не без дотепу, але досить вульґарний, і різкість тону — далеко гострійшого і безцеремонного, нїж в Апокрізісї, не викупаєть ся нї щирістю чутя, нї чаром поезії як то було у Вишенського. Метод, який вибрав собі в нїм Потїй, робить сей трактат мало прозорим і тяжким до читання, при всїм інтересї деяких детайлїв. Потїй переходить крок за кроком, параґраф за параґрафом книгу Філялєта, щоб поправити невірний, на його погляд, факт або вказівку, дати иньше осьвітленнє справі, або й просто дати духу свому темпераменту — відповісти терпким словом або грубою лайкою на якийсь докір свого антаґонїста. Особливу увагу дає він насамперед самому берестейському соборови, з нагоди поданого Філялєтом соборного унїверсалу; далї спиняєть ся коло документальної історії унїї, доповняючи поданий Філялєтом матеріал иньшими документами, які в лїпшім сьвітлї мають представить унїонні заходи владиків, і дїйсно дають нераз інтересні відомости й подробицї. Багато місця займають потім полємічні замітки до другої частини Апокрізіса — і знов таки детайлї з історії берестейського собора. Взагалї Потїй зайняв ся головно історично-полїтичною стороною Апокрізіса — тим що дотикало унїї 1596 р., її переведення й її державної правосильности, а в теольоґічних і церковно-історичних справах відіслав читачів до апольоґетики Белярміна ⁶), і взагалї двом останнїм роздїлам Апокрізіса присьвятив розмірно мало місця й уваги ⁷).

В сумі відповідь Потїя стоїть низше Апокрізіса як арґументацією, так із лїтературного погляду, і супроти гордого поклику Філялєта не вибирати з його книги „мякших кусків” досить смиренно звучать слова Потїя, що він полишає „кому ученшому” зайняти ся полємікою з теоретичною частию Апокрізіса —,,да Богъ найдетъ таковый побожный католикъ, который ужаливши ся цнотливого народу росейского и заведенья ихъ невиннаго, откажетъ тому щекарови геретическому на тыє вси потвари и выкруты єго” ⁸). Православні, устами Смотрицького, мали повне право поіронїзувати з Потїя приповідкою: in magnis voluisse sat est ⁹). Всеж таки серед унїятської лїтератури Антіррізіс зайняв одно з перших місць, і серед Потїєвих писань лишив ся твором найважнїйшим. А найбільшим ударом, який він дав православним своєю книжкою, був вивід, що оборонцем їх в Апокрізісї виступив не православний, а „єретик” — одна з тих слабих сторін православної акції, на яку унїяти і католики не преставали вказувати і в лїтературі і в полїтичній боротьбі.

Иньші полємічні писання сих років меньше важні. Новий лист Потїя до кн. Острозького, де той доводив, що владики-унїяти нїчого не нарушили „в церкві східнїй”, викликав нову відповідь — мабуть тогож „Клирика”, звісну нам в рукописях; чи була вона друкована — незнати ¹⁰). Упоминальний лист напр. Мелетія до Потїя, висланий ним в 1599 р. (надрукований в Дермани в 1605 р.) ¹¹), де патріарх полємізував против деяких доґматів і поглядів католицьких богословів, — викликав простору й різку відповідь Потїя, де він боронячи католицьких поглядів, закидав сучасний грецькій церкві, що й вона поєретичила, підпала впливам протестантизма. Самого Мелетія прозивав „ауґсбурґським пастирем, що намішав з молоком правовірних грецьких отців жовч Лютера, миро Кальвина і трутину Цвінґлї” ¹²). В 1603 видав він обіцяну давнїйше Апольоґію фльорентийського собора, звернену против виданої Клириком „Історії”, з початку по польськи, під іменем ректора виленської колєґії Федоровича ¹³), а на другий рік по руськи, также в Вильнї п. т. Оборона собору флорентийского осмого ¹⁴). Рік пізнїйше він з тріумфом представив в виленскім маґістратї лист Місаїла до папи Сикста, відшуканий ним по його словам в церкві кревській, як доказ того, що православні в. кн. Литовського в тих часах признавали ся до фльорентийської унїї ¹⁵). Він слїдом видав його в ориґінальнім текстї (де в чім одначе підправивши його досить незручно), крім того по польськи в книжцї Prawa i przywileie od naiasniejzsych królów polskich. Православні проголосили зараз сей лист фальсифікатом. „Присмотри ся пилно самую рЂчь, — писав автор Перестороги — и знайдешъ, же хоть такіє писма старыє змышляютъ, але рЂчъ вся ПотЂева, як усты сам мовилъ; при томъ знайдеш тамъ слова вЂка теперешного людми уживаємыє, которых старыє предки наши не уживали: бо якъ Поляцы у свой языкъ намЂшали словъ латинскихъ, которыхъ южъ и простыє люди зъ налогу уживаютъ, такъже и Русь у свой языкъ намЂшали словъ польськихъ и оныхъ уживаютъ ¹⁶). Сей відзив не безінтересний, як взірець тодїшньої фільольоґічної критики, але, як виказував я на своїм місцї ¹⁷), критика була несправедлива: лист Місаїла не можна вважати унїятським виробом, і тільки деякі підправки вказують на пізнїйшу руку. Сї підправки одначе дали оправданнє поглядови на лист як на фальсифікат, і православні навіть не вважали потрібним скільки небудь серіозно ним займати ся.

Зі сторони православних окрім згаданих писань Вишенського на книжку Скарґи можемо занотувати також ненадруковані: „Вопросы и отвЂты православному зъ папЂжником”, де в формі відповідей на запитання католика дають ся пояснення на питання доґматичні, обрядові, історичні й культурні, які служили предметом суперечок між православними й унїятами та католиками; книга написана досить приступно і ясно, в дусї Вишенського, з писань котрого таки й користав автор ¹⁸). Зміст вказує на р. 1603. Другий трактат з того часу, т. зв. „книга о вЂрЂ”, надрукована в Вильнї десь в початках XVII в. ¹⁹), звернена не тільки против католицької науки, а також і против протестантської та антітрінїтарської. Се можна вважати відгомоном тої опозиції, яку в правовірних духовних кругах викликала тодїшня тенденція православних полїтиків до найтїснїйшого союзу православних з протестантами, що вела за собою нахил до можливого погодження самих конфесій та легковажаннє релїґійних ріжниць між протестантськими доктрінами і православною наукою (виленський зїзд 1599 р.) ²⁰). Ще виразнїйшу тенденцію — підчеркнути релїґійні ріжницї між православними та протестантами, — уже з унїятської сторони, мала иньша, де що пізнїйша книжка: „Гарьмонія албо согласіє вЂры, сакраменътовъ и церемоней святоє восточъное церкви съ костеломъ) рымъскимъ” (1608, Вильна, в двоязичнім текстї, руськім і польськім). Вона мала на метї виказати, що православних від католиків відріжняють самі другорядні відміни, тим часом як від протестантства і перших і других дїлять ріжницї глубокі, кардинальні ²¹). Більш примітивний характер має реєстр унїятських єресей, споряжений київським монахом єрдодіаконом печерським Леонтієм — тут начислено 34 „єреси”, в суміш доґматичні ріжницї й другорядні чисто формальні відміни (убирати ся на католицький спосіб, числити роки від сотворення сьвіта не по грецькому, а по латинському рахунку. і т. и.) ²²).

Вінчає перше десятилїтє православної полєміки против унїї добре вже звісна нам „Пересторога”, анонїмний трактат, написаний десь коло р. 1605-6 ²³). Автором його вважають тепер звісного львівського братчика Юрка Рогатинця, але від такого визначного дїяча можна булоб сподївати ся відомостей докладнїйших і вірнїйших, нїж фантастичні історії, які оповідає Пересторога. Виданий він був тільки в серединї минувшого столїтя і тодї притягнув до себе живу увагу дослїдників. З початку користували ся ним як історичним джерелом, пізнїйше історична критика виказала баламутність його оповідань про унїю, але „Пересторога'' не перестала бути через се дуже цїнною культурно-історичною памяткою, як інтересний образ поглядів і настрою українських православних кругів того часу.

Автор дає цїлий історичний погляд на долю українського народу. Ми знаємо його вже ²⁴). Задумуючи ся над історичною долею України-Руси, над полїтичним упадком, культурним і суспільним занепадом її, він в дусї тодїшнїх просьвітнїх змагань добачає головну причину сього занепаду в браку культури, осьвіти, а головно — добре орґанїзованої школи, бо без неї мертвим капіталом в українських руках зістала ся навіть Візантийсько-руська книжність, яку дістала й мала стара Русь. В другій половинї XVI в. Русь стала піднїмати ся з сього занепаду, завдяки головно інїціативі й опіцї патріархів (спеціально брацький погляд), почала виходити на добру дорогу — з'явили ся друкарнї, школи, почали засновувати ся брацтва, на єрархічні становища стали виходити люде більш учені — „православіє наше почало было просіявати яко солнце, люди учоныє почали были в церкви божієй показовати ся, учители и строители церкви божієй, и книги друкованыє почали множити ся” ²⁵). Але враг роду людського, побоявши ся такого спасенного поступу, посїяв страх і трівогу в серцях владиків супроти патріарших мішань в справи руської церкви й привів їх до апостазії й піддання папі. Берестейський собор мав то все вивести на чисту воду, але владики, щоб їх не скинено, оголосили Никифора за самозванця й підвели його під процес. Досить коротко й загально оповівши про берестейський собор, хоч автор там „былъ въ тыхъ всЂхъ хоженіяхъ и отправованіяхъ”, він ширше спиняєть ся коло процесу Никифора, потім на процесї против волинських владиків на соймі 1600 р., при тій нагодї вкладає в уста присутного львівського братчика широку промову против унїї, а кінчить потім свою „пересторогу” виводами против римського прімату, зачерпненими в значній мірі з протестантської лїтератури (головно з тогож Люберта De papa romano). Широко закроєний трактат таким чином зістав ся не видержаний в конструкції й застрягає, як то кажуть, у піску, а навіть робить вражіннє чогось недокінченого, урваного. Можливо, що дїйсно він не був викінчений, а його фінал, де автор, перед тим такий горячий прихильник осьвіти й науки, несподївано дає копняка „философії поганскій, аристотелевій науцї”, що „слово божіє выворачаєтъ и инако вЂрити кажетъ”, очевидно таки був дописаний иньшою рукою.

¹) Антіррізіс с. 503.

²) Лист сей Потїй видав потім при Антіррізісї. (Пам. полем. лит. III).

³) Передрукована в Пам. полем. лит. III.

⁴) Передрукований в обох текстах в т. III Пам. полем. лит. Український текст містить в ориґіналї 434 сторінки малого формату. Неясною зістаєть ся звістка, що було ще й латинське виданнє, з іменем Фільотея (її підтримав новійшими часами Леґран, Bibliographie hellenique, III — статя про Аркудія).

⁵) Stebelski Dwa wielkie swiatła I, передм. с. 15. Новійший перегляд питання в статї проф. Студинського — див. прим.

⁶) Антіррізіс с. 899.

⁷) Перегляд перших двох роздїлів займає коло 360 сторін українського тексту, двох останнїх коло 60.

⁸) Антіррізіс с. 899.

⁹) Antigrafe — Пам. полем. лит. с. 1155.

¹⁰) Видана в т. V Памяток.

¹¹) В російськім перекладї видав його Малишевський, M. Пигасъ, II.

¹²) Відповідь Потїя, разом з листом Піґаса, видана була в збірцї: Kazania i homilie Нір. Pocieia, 1714 (Супрасль), по польськи. Проф. Студинський (Ze studyów c. 78) каже, що в 1605 р. вона була видана по грецьки й руськи але таке виданнє минї не звісне.

¹³) Obrona s. synodu Florentskiego powszechnego dla prawowiernej Rusi napisana przez Piotra Fiedorowicza w Wilnie kollegiuni ruskiego i. m. ks. mitropolity ruskiego rektora, a przez Gellasia Rusowskiego, archimandritę wileńskiego na polski język przełożona. Авторство своє відкрив Потїй в листї до Сапіги, толкуючи се тим, що рішив книгу присьвятити кн. Острозькому, а від нього князь присьвяти не прийняв би (Archiwum domu Sapiehów ч. 433).

¹⁴) Див. Голубева Библіограф. замЂчанія с. 359. Докладнїйшої описи сього видання досї не було подано; в показчику Каратаєва воно фіґурує під назвою „Апології флорент. собора”. Крім сих Потїєвих публїкацій на порученнє біскупа київського видана була книжка: Swięty a powszechny sobor we Florencyi odprawiony, переложена єзуітом Пентковским.

¹⁵) Руське виданнє (дефектне і без титулової картки) передруковане в Архиві Югозап. Рос. I т. VII.

¹⁶) Акты Зап. Рос. IV с. 229.

¹⁷) Т. V с. 531 і далї.

¹⁸) Видана в II т. Памятників полем. литературы.

¹⁹) Досї звісні самі дефекти, без титулових карток. Див. про сю книгу Голубева Библ. замЂтки с. 363 і далї.

²⁰) Див. про нього низше.

²¹) Видані в т. II Памятників полем. литературы.

²²) Виданий в II т. Актів Ю. З. Р.

²³) В ориґіналї титул безконечний: „Пересторога зЂло потребная на потомныє часы православнымъ христіаномъ... абы вЂдали, яко нЂкоторыє епископове панствъ коронныхъ, которыє исперва завше подъ владзою и подъ послушенствомъ святЂйшаго виленскаго константинопольскаго патріарха были, а потомъ... отъ своєго патріарха отступили и римскому папежови ся отдали”... Одиноке виданнє в Актах Зап. Рос. IV. Лїтературу див. в прим.

²⁴) Див. с. 330 і 474-5.

²⁵) с. 206.

БОРОТЬБА ПОЛЇТИЧНА: ЗНАЧІННЄ ЛЇТЕРАТУРНОЇ ПОЛЄМІКИ, НЕМОЖЛИВІСТЬ ПОРОЗУМІННЯ, ДЇЯЛЬНІСТЬ ПРАВИТЕЛЬСТВА НА КОРИСТЬ УНЇЇ, ЗАХОДИ ПРАВОСЛАВНИХ НА СОЙМАХ — СОЙМ 1597 Р., ПРАВОСЛАВНІ ПОЗИВАЮТЬ ВЛАДИКІВ НА СОЙМОВИЙ СУД, НЇБИ УСТУПКА ПРАВИТЕЛЬСТВА; СОЮЗ ПРАВОСЛАВНИХ З ПРОТЕСТАНТАМИ-КОНФЕДЕРАЦІЯ 1599 Р., ПРОЯВИ МАЛОДУШНОСТИ — АДРЕСА 1598, НЕВДАЧА СУДУ, НОВІ АТАКИ НА ПРАВОСЛАВНИХ.

Ся лїтературна боротьба православних з унїятами прояснила відносини й розвіяла без останку ілюзії, які пускали перед тим пропаґандисти унїї, а може й самі щиро мали такі гадки — що перехід з православія на унїю се легкий, непомітний крок, трохи не саме тільки признаннє старшинства папи (пригадаймо книгу Скарґи). Полєміка відкрила очі на глубоке проваллє, яке зарисувало ся між тими що перейшли під зверхність римської церкви й тими що зістали ся вірними церкві східнїй. Ті контрасти, — продукт тисячолїтньої відмінної культурної й суспільно-полїтичної еволюції, що ріжнили сьвіт західнїй і східнїй, римський і візантийський — починали проявляти себе й тут, відколи унїятська частина української церкви й суспільности переступила ту фатальну границю й почала приподобляти ся до науки, поглядів, напрямів латинської церкви. Правда, вона не розривала вповнї з старою візантийською традицією, з обрядом, з лїтературною й артистичною стороною старої віри, з її культурною стороною взагалї. З другого боку — хоч православна сторона старала ся, по реакції, відсвіжити свої звязки з грецьким сьвітом, з візантийською культурою й традицією, але сей рух був слабкий в порівнянню з культурними впливами латинського сьвіту, яким підпадала й православна суспільність, її школа й письменство. Се зменьшувало трохи той фатальний роздїл між православною масою й унїятськими відщепенцями в сфері культурній, але в сфері чисто церковній, доґматичній роздїл був величезний.

Лїтературна полєміка виказала се зовсїм ясно на перших же кроках, і тим мабуть поясняєть ся певне ослабленнє її енерґії, помітне по перших її роках. Коли вияснило ся, яка неперехідна безодня дїлить доґматичні погляди сеї й тої сторони, коли полєміка українських православних і унїятів сходила на старі дороги полєміки Греків з Римлянами — сими відвічними паралєльними дорогами можна було йти в нескінченність без всякої надїї коли небудь стрінути ся й порозуміти ся. Православна сторона на перших же кроках своєї полєміки показала, що вона розуміє глубокий контраст доґматичної сторони обох таборів, що вона сильно стоїть на своїй позиції й потрапить її оборонити від всякого нападу. З другого боку сторона унїятська стала на становищі латинської доґматики й її засобами повела війну, й зачіпну й відпорну. Супроти того переконати противника не було нїякої надїї — можна було тільки скріпити своїх в почутю своєї моральної сили й правоти. Поза тим иньші моменти, иньші способи боротьби мали рішити про будучність обох ґруп.

Правительство робило з своєї сторони все, що могло, для скріплення впливів і сили унїятської ґрупи.

Ставши на тім становищі, що перехід на унїю владиків в нїчім не змінив їх прав і власти, і вони зістають ся єдиною законною властю для всїх людей грецького закону, — правительство наказує послух владикам і силкуєть ся всїх православних привести до послушности їм, як своїм законним пастирям ¹). Коли б се удалось, то річ зводила ся до того тільки, щоб з часом всї єрархічні місця замістити унїятами. Право патронату давало королеви на се певну спромогу, і вже від 1595 р., як ми бачили, король роздає владицтва під умовою, що кандидат буде держати ся унїї ²). Правительство й далї всю енерґію свою звертало в сїм напрямі, а поки зіставали ся ще між єрархією противники унїї, старало ся їм на кождім кроцї дати почути свою тяжку руку, та їх коштом зміцнити позиції і сили унїятів. Так король наказує відібрати Печерский монастир від його ігумена Никифора Тура, участника православного берестейського собора, й віддати митропол. Рогозї (поводом служило обвинуваченнє в ростратах монастирського майна і що Тур не прийняв сьвящення) ³). Так само Лещинський монастир в Пинщинї король наказав відібрати від Елисея Плетенецького, також участника берестейського собору — також за непосьвященнє, й віддав холмському владицї Збируйському ⁴). Жидичинський монастир велено відібрати від Гр. Балабана і віддати владицї Терлецькому ⁵). Берестейське брацтво король віддав під власть владики Потїя й наложив баницію на всїх, хто був би йому непослушним ⁶), і т. д. Правда, не завсїди сї розпорядження сповняли ся: київський воєводський уряд (кн. Острозького) нїчого не зробив, щоб сповнити королївське розпорядженнє, й Печерський монастир зістав ся далї в володїнью Тура; так само відборонили Балабани Жидичинський монастир. Але тенденція правительства була зовсїм ясна, й православна суспільність мусїла напружити всї свої сили, аби положити край сїй полїтицї, що засуджувала православну церкву на вимертє.

Коли рішення православного берестейського собору, предложені королеви, не були сповнені: унїя не була уневажнена, а владиків унїятів не скинено, навпаки — король став цїлком по сторонї унїятського собору ⁷), православні, як постановили вперед, рішили доходити своєї справи на соймі. Домаганнє, щоб унїю уневажнено й владиків-відщепенцїв скинено, було внесено православною шляхтою на грудневі соймики 1596 р. і на деяких, особливо українських, переведено резолюцїї по мисли православних. Але на иньших, не вважаючи на поміч протестантів, що підтримували домагання православних під окликом релїґійної свободи (охорони постанов конфедерації в сїй справі), сї домагання не були прийнятї так виразно, а деякі соймики навіть взяли в оборону, з становища релїґійної свободи, право владиків свобідно поступати в дїлї релїґії ⁸). Се не ворожило успіху православним на соймі, і дїйсно, як і на попереднїм соймі, так само й на веснянім соймі 1597 р. домагання православних не були підтримані посольською палатою. Коли посли київського воєводства поставили перед нею постулят, щоб була захована на далї єрархія православна, не унїятська, постулят сей не знайшов співчутя у посольської палати, а коли три днї пізнїйше православні посли, щоб зробити пресію на палату, заявили, що не будуть займати ся нїякими справами, поки посольська палата не підтримає in corpore перед королем їх домагання в справі православної єрархїї, — палата просто відмовила ⁹).

Супроти сього православним послам прийшло ся вислати до короля тільки свою власну депутацію разом з протестантами. Устами звісного нам виленського посла Гулевича вона жадала від короля, щоб владиків унїятів скинено і на далї єрархічні посади роздавано тільки православним, инакше грозила, що православні посли зірвуть сойм. Але на се вона дістала досить різку відповідь, що дїло унїї рішене берестейським собором, а при тім канцлєр приточив, що протестанти як Гулевич властиво не мають голосу в православній справі. Ще слабше підтримана була православна справа в сенатї, бо з сенаторів тільки оден Острозький осьмілив ся виразно порушити релїґійну справу й зробити закид королеви за нарушеннє прав православної церкви ¹⁰). Навпаки другий давнїйший стовп православія — Скумин-Тишкевич уже виступав в оборонї унїї, а протестантські сенатори досить загально тільки підтримували справу православних. Покладаючи ся на се, правительство не тільки не вважало потрібним робити які небудь уступки православними, а навпаки — виступило різко против їх опозиції. Слїдом по депутації православних король зажадав від кн. Острозького, аби поставив перед королївський суд екзарха Никифора, і всї заходи кн. Острозького, аби оборонити екзарха та облекшити його долю, були даремні. Навпаки, король тепер на кождім кроцї давав відчути свою неласку старому князеви, і той в роздражненню нарештї поїхав з сойму перед його закінченнєм. Не вважаючи на те, що нїяких переступств Никифора довести не можна було (його обвинувачувано в шпіонстві в Польщі, в інтересах султана, і в тім, що в Волощинї він поробив великі шкоди своїм поведеннєм), справу його тягнули далї, держачи в вязницї ¹¹). По скінченню сойму королївський суд рішив справу Никифора відложити, доки вишукають ся деякі документи й сьвідки, потрібні для роз'яснення справи, але тим часом його всадили до вязницї в Мальборку, де він і вмер кілька лїт пізнїйше. Православні-ж не могли віддячити ся правительству за його відпорність навіть зірваннєм сойма, бо він і без того зійшов на нїщо, наслїдком роздражнення, яке зарисовувало ся все сильнїйше між шляхецькою суспільністю та королем.

Не осягнувши нїчого сею дорогою, православна суспільність — про шляхецьку говорю, бо ж вона тільки могла активно виступати в сїй сфері, — пробує вдарити на противну сторону формого суду. Волинська шляхта через своїх соймових послів покликала з початком 1598 р. на суд соймовий владиків Потїя і Терлецького за самовільно, без нїчийого уповажнення, підданнє православних під власть папи і такеж самовільне відлученнє від православного собору в Берестю та заложеннє, разом з католиками, свого осібного синоду, на котрім кинули вони клятву на православних. Добачаючи, що тим владики нарушили свої присяги й обовязки, права православної церкви й закони держави, посли жадали, щоб владики уступили ся з своїх урядів і підпали карам за нарушеннє прав ¹²). Справа ся пішла на весняний сойм 1598 р., але на нїм не була трактована. Король заклопотаний був своєю справою — хотїв дістати відпустку з Польщі, щоб їхати в Швецію ратувати свою шведську корону, і всякі дражливі справи старав ся відсунути й можливо злагодити. В відповідь на домагання православних він пообіцяв їх справу розглянути на будучім соймі і видав такого змісту грамоту. Вона була важна з принціпіального боку тим, що тут правительство вперше було змушене признати роздїл який став ся в руській церкві: „митрополитъ и никторые владыкове, такожъ и духовенства и много людей релЂи кгрецкоє.. приступили до згоды зъ костеломъ римскимъ католицкимъ, а другиє зась тоєжъ релЂи греческоє приступити до неє не хочуть, о што межи ними контроверсиє и трудносты были” ¹³). Як ми знаємо, досї правительство стояло на тім становищі, що унїя — дїло рішене зовсїм правильно і формально, грецька церква приступила до римської й далї творить одностайне тїло під властю своєї єрархії, котру повинні всї люде „грецької релїґії” признавати й слухати ся ¹⁴).

Приготовляючи ся до обіцяної розправи на найблизшім соймі, за дволїтню перерву православні постарали ся зміцнити свій союз з протестантами, що були їх вірними помічниками в сих лїтах. Весною 1599 р. став ся в Вильні зїзд православних і протестантів, маґнатів і шляхти. З протестантської сторони задумувано рід релїґійної унїї з православними: протестантські духовні мали зїхати ся до Вильна, а кн. Острозького попросили, щоб привіз учених людей з православного духовенства з Волини, аби дорогою богословських діспут привести до порозуміння коли не у всїх, то принаймнї в деякій части релїґійних питань ¹⁵). Острозький відкликнув ся на сей плян дуже симпатично, намовив дїйсно кількох духовних осіб, Греків і Українцїв, поїхати на зїзд, і на зїздї виступив з промовою, де висловив горяче бажаннє злуки церкви протестантської й православної. Але православні духовні були настроєні більш розважно і поспішили прохолодити соломяний запал князя. Вони заявили, що православні не можуть зробити нїяких уступок, і злука можлива тільки така, що протестанти приймуть православні доґмати, і що взагалї нїяке порозуміннє не можливе без згоди й уповажнення царгородського патріарха. Рішено отже вислати до патріарха лист від протестантських настоятелїв, з прошеннєм, щоб патріарх з свого боку помагав сїй злуцї, а тим часом прийшлось обмежити ся уложеннєм союзу полїтичного. Протестанти й православні звязали ся в формальний союз — конфедерацію. Супроти неприхильної полїтики правительства, супроти кривд і насильств, які дїяли ся протестантам і православним, вони постановили виступати солїдарно всюди і скрізь, боронячи силами протестантів справи й інтереси православних, і навпаки ¹⁶). А для повсечасної сторожі й охорони тих інтересів установили т. зв. ґенеральних провізорів, з виднїйших людей, православних і протестантів ¹⁷).

Поміч протестантів була тим потрібнїйша православним, що серед самої православної суспільности, так однодушно настроєної против унїї зпочатку, замітне було ослабленнє, малодушність, переходи в стан унїатсько-католицький. Я вже згадував, як оден з стовпів православя Скумин-Тишкович на соймі 1597 р. виступив уже з обороною унїї. В р. 1598 з'явила ся адреса, підписана звиш тридцятьма особами з поміж української, головно волинської шляхти, де заявляло ся признаннє для духовних, що потрудили ся для справи унїї, і протест против тих, що в союзї з ріжновірцями виступають против унїї ¹⁸). Адреса звернена до короля й сенату й була, правдоподібно, дїлом Потїя. Вона мала, очевидно, підкріпити прихильну для унїї полїтику правительства. І хоч між підписаними не богато бачимо людей з якогось погляду визначних, вона все таки служить симптомом, що полїтика правительства в інтересах унїї, неприхильність її до православної опозиції, відсуваннє від сенаторських місць, достоєнств, урядів, староств, держав і „иньших користних функцій”, на яке скаржили ся вони в актї конфедерації 1599 р., не лишали ся без впливу на настрій сеї шляхецької суспільности.

І правительство не забарило ся показати, що його нїби уступка, зазначена грамотою попереднього сойму, була тільки хвилевим маневром, а воно з своєї полїтики не має заміру попускати. На жаль, подробиць про заходи православних на соймі нїяких не маємо. З того, що соймовий суд над владиками став ся в неприсутности православних ¹⁹), можна здогадувати ся, що вони демонстративно облишали сойм ще перед тим судом. Очевидно, причиною могло бути тільки відпорне становище правительства. Але сойм і без того розлїз ся з нїчим, і сей відїзд православних мав тільки моральне, а не формальне значіннє; він розвязав руки правительству, і той соймовий процес владиків зійшов на просту формальність. Позвані перед короля владики заявили, що вони сьому судови не підсудні й тільки для вияснення справи поясняють, що їх перехід на унїю був відновленнєм давньої злуки руської церкви з римською, занедбаної тільки останнїми часами. Король з сенаторами прийняли до відомости се поясненнє, й королївська грамота оповістила, що як позвані владики так і вся иньша унїятська єрархія мають спокійно уживати своїх бенефіцій і прероґатив, користати з усїх своїх єрархічних прав, і що з сею постановою кінчить ся „завішеннє” всїх релїґійних процесів, проголошенє королем на попереднїм соймі ²⁰).

Се було знаком для нових атак на православних зі сторони унїатсько-католицької, й Потїй, виведений незадовго перед тим королем на митрополиче становище на місце помершого Рогози ²¹), з подвоєною енерґією повів кампанїю в інтересах унїї. З титулу митрополита силкуєть ся він захопити в свої руки Печерський монастир, підбити під свою власть львівського владику, яко свого суфраґана (в 1604 р. він навіть їздив до Львова, пробуючи опанувати сю діецезію); висловляє переконаннє, що добре натиснувши на Копистенського, можна б і його змусити до послуху, і дїйсно не лишає його без своєї „опіки”, як гірко скаржив ся Копистенський ²²). Злучивши в одних руках митрополїю з Володимирською катедрою, розпоряджаючи більшими засобами, більшими матеріальними силами, різкий, шорсткий, неперебірчивий, повний непогамованої енерґії Потїй як у попереднїх роках, так ще більше тепер виступає головним борцем і промотором унїї, тим часом як Терлецький, ображений тим, що його поминули митрополїєю, й инші унїятські владики держать ся більш пасивно.

Але й православна суспільність держала ся. Певні познаки утомлення й розчаровання, правда, помічаємо ми у декотрих по тій новій неудачі — приміром у самого кн. Острозького, що сповіщаючи львівських братчиків про сумний результат соймового процесу, радив їм терпеливо зносити нинїшнї недогоди, в надїї на зміну неприхильної полїтики короля ²³). Але сї прояви зневіря не нарушують загального образу відпорности, яку проявляють православні на кождім місцї супроти заходів правительства й унїятської єрархії, Потїя головно. В Володимирі, в Київі, в Вильнї і Львові, всупереч королївським листам, засудам, банїціям оберегають вони православних духовних на їх позиціях і з боку короля викликають тільки все нові й нові грамоти, погрози карами, грошевими штрафами і т. д. ²⁴). Православні стояли на тім становищу, що поки король не сповнив своєї обіцянки (даної на соймі 1598 р.) — не заспокоїв спору православних з унїятами, доти тріває „суспенсія” всїх спорів, і православних неможна рушати з їх позицій. І їх рішуча опозиція й міцна постанова — зривати сойми, доки їх бажання не будуть приняті королем під розвагу, вже готовили їм побіду над полїтикою правительства.

Дата добавления: 2015-06-04