Поняття та засади регулювання ліквідації юридич­ної особи 2 страница

10. Слід особливо наголосити, що в порядку правонаступництва через
реорганізацію до юридичних осіб правонаступники переходять не тіль­
ки майнові, а й особисті немайнові права юридичних осіб- правопопередни-

' Постанови Верховного Суду України та Вищого господарського суду України з госпо­дарських справ. - 2004. - № 9.

^^§^В"249

ків. Через особливу природу юридичної особи її реорганізація має на­слідком продовження існування, організацшного буття юридичної особи в правонаступниках, які є, так би мовити, уособленими (суб єктивізованими) частинами свого правопопередника. Тому цілком справедливими вида­ються приписи статей 104,108, 109 ЦК, які не обмежують коло прав та обов'язків, що переходять до правонаступників юридичної особи, що реорганізується, лише майновими правами та обов'язками.

11. Відповідно до ч. 5 ст. 107 ЦК якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні особи - правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася. Зазначене по­ложення цивільного законодавства спрямоване на додатковий захист прав кредиторів юридичної особи, що реорганізується, адже іноді буває досить важко визначити, хто саме з правонаступників несе відповідні обов'язки перед кредитором (наприклад, при невключені з якихось причин відпо­відного зобов'язання до підсумкового документа з реорганізації).

Судова практика в Україні й за часів чинності ЦК УРСР 1963 року припускала можливість солідарної відповідальності учасників реорга­нізаційного процесу (у тому числі солідарної відповідальності право­попередника та правонаступника при виділі) перед кредиторами право­попередника, виходячи з ідеї неподільності відповідного зобов'язання за умов неможливості чіткого визначення зобов'язаної особи після реорганізації. Так, Верховний Суд України у своїй Постанові від 22.04.2002 р. зазначив, що у випадку, коли відбувся виділ однієї юридич­ної особи з іншої й за відповідним роздільним балансом правонаступ­нику було передано всі економічні контракти та фінансові зобов'язання між правопопередником та позивачем, слід вважати, що правонаступник юридичної особи, з якої було здійснено виділ, точно встановлений і застосування солідарної відповідальності правопопередника і право­наступника в такому випадку є неправомірним¹.

Реорганізація юридичної особи крім приватноправових тягне за со­бою також й низку публічно-правових наслідків, деякі з яких настільки істотно впливають на приватноправову сферу юридичної особи, що потребують спеціального зазначення, а саме:

¹ Постанови Верховного Суду України та Вищого господарського суду України з госпо­дарських справ. - 2003. - № 3. - С 69-71.

1. Найбільш істотним у розглядуваному аспекті є питання про долю ліцензій та дозволів, які були надані уповноваженими державними орга­нами юридичній особі - правопопереднику. Приписи чинного законо­давства та адміністративна практика з цих питань є неоднозначними.

За змістом ч. 13 ст. З та ч. 27 ст. 15 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодо­вого, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» від 19.12.1995 р. № 481/95-ВР у разі реорганізації ліцензіатів видані ним ліцензії авто­матичному переоформленню на їх правонаступників не підлягають.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. № 1775-ІП підставами для переоформлення ліцензії є, зокрема, зміна найменування юридичної особи - ліцензіата, але тільки якщо така зміна найменування не пов'язана з реорганізацією цієї юридичної особи.

Діаметрально протилежної позиції дотримується законодавець у випадках ліцензування у сфері телекомунікацій. Так, згідно з п. З ч. 1 ст. 34 та п. З ч. 1 ст. 46 Закону України «Про радіочастотний ресурс України» від 01.06.2000 р. № 1770-ІИ підставами переоформлення ліцензії чи до­зволу на експлуатацію є реорганізація юридичної особи - лщензіата (влас­ника дозволу), але тільки у формі перетворення, злиття чи приєднання. Аналогічні положення містить п.З ч. 1 ст. 50 Закону України «Про теле­комунікації» від 18.11.2003 p. № 1280-IV щодо ліцензування у сфері телекомунікацій.

Адміністративна практика органів ліцензування у сферах, які відпо­відно до ст. 2 Закону України «Про ліцензування певних видів госпо­дарської діяльності» від 01.06.2000 р. № 1775-ІП підлягають ліцензу­ванню в особливому порядку, також не є одностайною. Так, щодо ліцензування будівельної діяльності Міністерство регіонального роз­витку та будівництва України займає однозначну позицію щодо непри­пустимості переоформлення ліцензій без проведення повторної процедури ліцензування. Навпаки, щодо ліцензування освітньої діяльності Мініс­терство освіти і науки України вважає відповідну практику цілком нор­мальною та законною.

Нарешті, цікавою є практика органів Держгірпромнагляду України, які вважають, що дозволи на виконання робіт підвищеної небезпеки, видані юридичним особам органами Держгірпромнагляду (чи раніше -органами Держнаглядохоронпраці) не підлягають переоформленню у

випадку реорганізації таких юридичних осіб; при цьому правонаступ­ники реорганізованих юридичних осіб - власників дозволів мають право на здійснення відповідної діяльності на підставі дозволу правопопе-редника й наявності доказів правонаступництва.

2. Реорганізація юридичної особи за своєю природою з позицій по­даткового права характеризується, з одного боку, припиненням (як правило) платника податків, а з іншого - здійсненням господарських операцій з передання майна, частина з яких є оподатковуваною.

Тому при плануванні й здійсненні реорганізаційних заходів слід при­діляти належну увагу приписам законодавства України з питань реор­ганізації платників податків та наслідків такої реорганізації в площині податкового права. Зокрема, йдеться про ст. 13 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р. № 2181 -III, абз. 6 ч. 7 ст. 17 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціаль­не страхування на випадок безробіття» від 02.03.2000 р. № 1533-ІИ, абз. 2 ч. 1 ст. 50 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» від 18.01.2001 р. № 2240-Ш, абз. 9 ч. 7 ст. 106 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування від 09.07.2003 р.» № 1058-іУтощо.

У деяких випадках чинне законодавство України встановлює особ­ливий порядок реорганізації юридичних осіб певного виду чи в певній сфері правовідносин. Нижче тезисно викладено основні випадки таких особливих порядків реорганізації юридичних осіб із зазначенням спе­ціального законодавства з цих питань.

Закони України з питань освіти містять такі основні положення що­до реорганізації навчальних закладів:

а) згідно з абз.4ч. 4 ст. 18 Закону України «Про освіту» від 23.05.1991 р.
№ 1060-ХІІ порядок створення, реорганізації і ліквідації навчальних
закладів встановлюється Кабінетом Міністри» України;

б) згідно з ч. З ст. 19 Закону України «Про професійно-технічну
освіту» від 10.02.1998 р. № 103/98-ВР порядок створення, реорганіза­
ції та ліквідації професійно-технічних навчальних закладів встановлю­
ється Кабінетом Міністрів України;

в) згідно з ч. 6 ст. 11 Закону України «Про загальну середню освіту»
від 13.05.1999 р. № 651-XTV реорганізація і ліквідація загальноосвітніх

252^^j&*«^

навчальних закладів проводяться в порядку, установленому законодав­ством України. Реорганізація і ліквідація загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості, заснованих на комунальній формі влас­ності, допускаються лише за згодою територіальних громад;

г) згідно з ч. 1 ст. 14 Закону України «Про позашкільну освіту» від
22.06.2000 р. № 1841 -III порядок створення, реорганізації та ліквідації
позашкільних навчальних закладів затверджується КМУ;

д) згідно з частинами 1 та 3 ст. 16 Закону України «Про дошкільну
освіту» від 11.07.2001 р. № 2628-ПІ створення, реорганізація і ліквіда­
ція дошкільних навчальних закладів незалежно від підпорядкування,
типів і форми власності здійснюються в порядку, установленому КМУ
Рішення про створення, реорганізацію приватного дошкільного на­
вчального закладу приймається засновником (власником) за наявності
необхідної навчально-методичної та матеріально-технічної бази, педа­
гогічних кадрів, а також з дотриманням санітарно-гігієнічних норм,
правил і стандартів за погодженням з відповідним органом виконавчої
влади з питань освіти та відповідним органом виконавчої влади з питань
охорони здоров'я;

є) згідно зч. 1 ст. 21 Закону України «Провищу освіту» від 17.01.2002 р. № 2984-ІП рішення про реорганізацію або ліквідацію вищого навчаль­ного закладу приймає власник (власники).

КМУ спираючись на вищевказані законодавчі норми, встановив за­гальний для усіх видів навчальних закладів порядок їх створення, реор­ганізації та ліквідації без диференціації цього порядку для дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних, професійно-технічних та вищих на­вчальних закладів. Зазначений порядок встановлено Постановою КМУ «Про порядок створення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів» від 05.04.1994 р. № 228.

При плануванні та здійсненні реорганізації навчальних закладів слід мати на увазі позицію Міністерства освіти і науки України, яке вимагає при реорганізації (як, власне, і при створенні) приватних навчальних закладів усіх типів та форм створювати їх правонаступників, якщо вони у свою чергу будуть навчальними закладами лише в одній організаційно-правовій формі - навчальний заклад (код за КОПФГ 435), яка, на думку фахівців Міністерства освіти і науки України, передбачена спеціальни­ми законами України про освіту. Офіційно ця позиція Міністерства

освіти і науки України висловлена у його листі від 09.02.2005 р. № 742. При цьому власникам навчального закладу не забороняється так ви­писувати структуру управління цією юридичною особою, що фактично виходить, наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю.

Певні істотні особливості характеризують правове регулювання про­цедури реорганізації банків. Вони визначені положеннями статей 26-29 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-Ш та Положенням про особливості реорганізації банку за рі­шенням його власників, затвердженим постановою Правління НБУ від 27.06.2008 р. № 189. Також більшою мірою питань реорганізації банків стосуються приписи ч. З ст. З та ч. 2 ст. 22 Закону України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» від 20.09.2001 р. № 2740-ІП.

Особливості правового регулювання реорганізації страховиків передбачені ст. 43 Закону України «Про страхування» від 07.03.1996 р. № 85/96-ВР та Положенням про особливості забезпечення право-наступництва за укладеними договорами страхування у разі реорга­нізації страховиків, затвердженим розпорядженням ДКРРФП від 04.06.2004 р. №913.

Особливості реорганізації певних груп інвестиційних фондів та інвестиційних компаній визначаються Положенням про порядок реор­ганізації інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, створених відповідно до Указу Президента України від 19.02.1994 р № 55 «Про інвестиційні фонди та інвестиції™ компанії», в інститути спільного ін­вестування, затвердженим рішенням ДКІДПФР від 08.07.2003 р. № 304.

Істотні особливості реорганізації AT передбачені положеннями ста­тей 79-87 Закону України «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р. №S14-VI.

Відповідно до ч. 2 ст. 14 Закону України «Про приватизацію держав­ного майна» від 04.03.1992 р. № 2163-ХІІ за рішенням комісії до роз­робки проекту плану приватизації може бути включено проект реор­ганізації об'єкта, в якому передбачено створення на основі його структурних підрозділів юридичних осіб. Рішення про необхідність реорганізації приймається в порядку, що встановлюється Фондом дер­жавного майна України та Антимонопольним комітетом України. За­значений порядок визначено спільним Наказом Антимонопольного комітету України та Фонду державного майна України від 02.12.1997 р. №88/01/1358.

254 €*jpKb-9.2. Ліквідація юридичної особи

Легальне визначення поняття ліквідації у ЦК відсутнє, але воно нада­ється в інших законодавчих актах. Наприклад, відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» ліквідація - це припинення діяльності суб'єкта підпри­ємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом, вимог кредиторів шля­хом, продажу його майна (абз. 15 ст. 1)¹. Під ліквідацією банку розумієть­ся процедура припинення функціонування банку як юридичної особи (абз. 26 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»)².

Тобто законодавець розкриває сутність ліквідації за допомогою ви­користання єдиних за своїм функціональним призначенням термінів «припинення діяльності» та «припинення функціонування».

Однак помилкою є твердження про те, що припинення діяльності юридичної особи та припинення юридичної особи є тотожними по­няттями і що юридичної особи не існує, коли припинилася її діяльність. Юридична особа може не здійснювати свою діяльність протягом пев­ного часу внаслідок різних причин, у тому числі тоді, коли таке здійснен­ня діяльності забороняється законом, але тим не менш юридична особа як така ще існує. Прикладом є припинення діяльності юридичної особи, визнаної банкрутом (абз. 1 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»), що не має своїм наслідком припинення самої юридичної особи. Іншим при­кладом є припинення діяльності юридичної особи, зокрема банку, вна­слідок відкликання ліцензії, що є лише підставою для звернення до суду з позовом про ліїсвідацію банку (ст. 20 Закону України «Про банки та банківську діяльність»).

Саме тому під ліквідацією варто розуміти спосіб припинення юри­дичної особи без правонаступництва.

' Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України від 14.05.1992 р. № 2343-ХІІ // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законо­давство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

² Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07.12.2000 р. № 2121-Ш // Офі­ційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http:// zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

Юридична особа вважається припиненою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ч. 2 ст. 104 ЦК)'. До цього моменту вона існує як суб'єкт права, хоча може й не здійснювати (припи­нити) свою діяльність. Причому слід ураховувати, що іноді ліквідація юридичної особи іменується розпуском: добровільна ліквідація - само­розпуском (наприклад, ст. 23 Закону України «Про політичні партії»², ст. 18 Закону України «Про професіїші спілки, їх права та гарантії діяльності»³), а примусова - примусовим розпуском (наприклад, ст. 18 Закону України «Про профеайні спілки, їх права та гарантії діяльності»).

Від ліквідації юридичних осіб варто відмежовувати припинення схожих правових утворень, але які не юридичними особами, хоча законодавець і ви­користовує щодо цих утворень термії* «ліквідація». До таких випадкш, зокрема, відноситься припинення фондш фіїїансування будшництва та операцш з нерухомістю (ст. 22,31 Закону Украіїш «Про фшансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю»⁴), ліїсвідащя пайового іїшестищйного фонду (ст. 27 Закону України «Про шститути спільного іїтеестування (пайові та корпоративні швестиційні фонди)»)⁵, ліквідація фіїїансово-промислової групи (ст. 7 Закону України «Про промислово-фичансові групи в Україні» ),⁶ ліквідація спеціальної економічної зони (ст. 24 Закону України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»)⁷.

Звертає на себе увагу, що в ЦК позначається запис до єдиного державного реєстру що­до припинення юридичної особи як родове поняття, в той час як в ГК внесення цього запису пов'язується зі скасуванням державної реєстрації суб'єкта господарювання, що у свою чергу тягне за собою його ліквідацію. Такий підхід до регулювання є не лише недоцільним, а й хибним, оскільки, змішує наслідки з причинами. ² Про політичні партії в Україні: Закон України від 05.04.2001 р. № 2365-Ш // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 23. - Ст. 118.

Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності: Закон України від 15.09.1999 р. № 1045-XIV // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та опе­раціях з нерухомістю: Закон України від 19.06.2003 p. № 978-IV // Відомості Верховної Ради. - 2003. - № 52. - Ст. 377.

Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди): Закон України від 15.03.2001 р. № 2299-Ш // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законо­давство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi. Про промислово-фінансові групи в Україні: Закон України від 21.11.1995 р. № 437/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 23. - Ст. 88. Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон: Закон України від 13.10.1992 р. № 2673-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. -1992. - № 50. - Ст. 676.

256 &ф*^ ]

Ліквідація юридичних осіб є антиподом їх створення, внаслідок чого аналіз процедури ліквідації юридичної особи є важливим з практичної точки зору, оскільки юридична особа як суб'єкт права могла брати участь у різноманітних цивільних відносинах (речових, зобов'язальних, кор­поративних та ін.). І у випадку її ліквідації, перш за все, постає безліч питань відносно підстав та суб'єктів, повноважних приймати рішення про це, послідовності дій правових наслідків їх здшснення, як цивільно-, так і публічно-правових.

При цьому слід зважати й на специфіку регулювання процедури ліквідації, адже воно здійснюється не тільки ЦК, Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», але й іншими законодавчими та підзаконними актами щодо окремих видів юридичних осіб.

Оскільки порядок ліквідації регулюється різноманітними норматив­ними актами, при встановленні норми, яка підлягає застосуванню в певному випадку, необхідно мати на увазі положення ч. 2 ст. 4 ЦК. Від­повідно до них основним актом цивільного законодавства України є ЦК. Інші закони приймаються відповідно до ЦК і мають йому відпо­відати. Утім, існують суперечності та колізії при застосуванні відповід­них норм, присвячених регулюванню процедури ліквідації, через: а) різ­ний часовий проміжок прийняття відповідних законодавчих актів; б) наявність правила про застосування загальних і спеціальних норм, ускладненого існуванням положення ч. 2 ст. 9 ЦК щодо особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Окрім нормативного регулювання процедури ліквідації, важливе значення має її локальне регулювання установчими документами юри­дичних осіб. Зокрема, відповідно до Закону України «Про господарські товариства» установчі документи повинні містити відомості про по­рядок ліквідації товариства (ч. 2 ст. 4).

9.2.2. Порядок ліквідації юридичної особи

Порядок ліквідації юридичної особи складається з декількох взаємопов'язаних та взаємообумовлених етапів:

а) прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи;

б) задоволення вимог кредиторів;

в) складання ліквідаційного балансу;

г) внесення запису до державного реєстру про її припинення.

Наведений перелік дій при ліквідації є загальним для всіх організаційно-правових форм юридичних осіб, і окремими законодавчими актами можуть передбачатися певні особливості.

Прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи. Через значну кількості різноманітних видів юридичних осіб логічно простежити осо­бливості прийняття ршення, залежно від того, в якому порядку прийма­ється таке рішення, в добровільному або ж примусовому.

Добровільний порядок ліквідації означає прийняття рішення про лік­відацію самим суб'єктом (а не кимсь зовні), тобто відповідною юридич­ною особою, за її власною ініціативою.

Законодавством до прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи вимагається здійснення певних дій, зокрема:

а) у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників у зв'язку
з ліквідацією підприємства, установи, організації, він повинен завчас­
но, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первин­
ним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, вклю­
чаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і
категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни про­
ведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про
заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мі­
німуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень
(ч. З ст. 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гаран­
тії діяльності»);

б) при вивільненні працівники? у зв'язку з ліквідацією юридичних
осіб, скороченням чисельності або штату їх працівників, ці юридичні
особи повідомляють про це не пізніш як за два місяці в письмовій фор­
мі державну службу зайнятості, вказуючи підстави і строки вивільнення,
найменування професій, спеціальностей, кваліфікації, розмір оплати
праці (ч. 1 п. 5 ст. 20 Закону України «Про зайнятість населення»)¹;

в) попередити про наступне вивільнення працівників персонально
не пізніше ніж за два місяці (ч. 1 ст. 49-2 КЗпП)².

¹ Про зайнятість населення: Закон України від 01.03.1991 р. № 803-Х1І // Офіційний сайт
Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.
gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

² Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р.// Офіційний сайт Верховної Ради
України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/
laws/main.cgi.

Є різноманітні особливості регулювання ліквідації тих чи інших юридичних осіб, наприклад, до прийняття рішення щодо ліквідації або реорганізації адміністратора Пенсійного фонду його засновники повинні не пізніше ніж за шість місяців до початку відповідної про­цедури повідомити про це ради фондів, з якими такий адміністратор уклав договори, а також осіб, які здійснюють управління активами пенсійних фондів, та зберігачів цих фондів, Державну комісію з регулю­вання ринків фінансових послуг України, а також, якщо адміністратор має ліцензію на провадження діяльності з управління активами пен­сійного фонду, - Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку (ч. 1 ст. 32 Закону України «Про недержавне пенсійне забез­печення»)¹.

Особами, повноважними приймати рішення про ліквідацію юри­дичної особи², виступають її:

а) учасники. Оскільки у повних та командитних товариствах відсутні
будь-які органи, прийняття рішення про ліквідацію цих товариств від­
бувається усіма учасниками (повними учасниками), якщо інший по­
рядок не встановлений в їх засновницьких договорах,-

б) органи, уповноважені на це установчими документами:

- у товариствах (як підприємницьких, так і непідприємницьких) це загальні збори. Хоча законодавець і встановлює, що рішення про ліквідацію приймається органом юридичної особи, уповноваженим на це установчими документами, але, як у загальних нормах щодо компетенції зборів будь-якого товариства (абз. 2 ч. 2 ст. 98 ЦК), так і спеціальних - щодо окремих товариств, передбачається, що таке рі­шення відноситься до виключної компетенції загальних зборів. Зокрема, такі вимоги містяться в п. 8 ч. 4 ст. 145 ЦК, п. 4 ч. 2 ст. 159 ЦК, п. 22 ч. 2 ст. 33, ч. 1 ст. 88 Закону України «Про акціонерні товариства», п. «б» ч. 4 ст. 19 Закону України «Про господарські товариства», абз. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про холдингові компанії в Україні», ч. 2 ст. 15 Закон України «Про кооперацію», абз. 13 ч. 1 ст. 14 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію», абз. 9 ч. 2 ст. 14

¹ Про недержавне пенсійне забезпечення: Закон України від 09.07.2003 p. № 1057-IV //
Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 47-48. - Ст. 372.

Дата добавления: 2015-06-04