Тема 2. Мета і результати розвитку зв’язків із громадськістю. Типи особистості 3 страница

На другому етапі групової динаміки, на етапі згуртованості, який можна ще назвати «етапом сім’ї» має місце рівень емоційної (інтенсивної) комунікації, - коли люди виявляють активну і щиру зацікавленість в обміні емоціями, взаємній підтримці і намаганні зробити приємне одне одному. Лідерами в цій комунікації стають особи, найбільше здатні до співчуття та емоційного контакту, а їх лідерство виявляється у створенні і підтриманні доброзичливої психологічної атмосфери у колективі. А на третьому етапі, на етапі спрацьованості, або – «етапі команди» розвиток групи досягає рівня ділової комунікації, - коли люди виявляють помірну взаємну емоційність, але найбільшу здатність підлаштувати свої дії до потреб спільної справи, тобто розумітися «із півслова», підміняти одне одного, не очікуючи прохань, якщо ситуація цього вимагає, виявляти при нагоді ініціативу і, навпаки, не сперечатись із тим, хто таку ініціативу виявив. Відповідно, лідером у цій комунікації стає особа, рішення якої спрацьована «команда» визнає найкращим у даній ситуації (тобто лідером насправді може бути кожен).

Втім, комунікації бувають не лише міжособистісні, але й групові. З огляду на це потрібно розрізняти два види груп: формальні, - які створюються за наказом і діють на основі формальних (юридичних, писаних) правил, а складаються із членів групи, що виконують у ній посадові ролі; тоді як неформальні групи об’єднуються добровільно, діють на основі спільних цінностей і складаються із членів групи, що виконують у ній соціальні ролі. Інакше кажучи, всі «офіційні», службові (навчальні) групи, в яких ми виконуємо певні обов’язки, є формальними, а всі сімейні та товариські групи (із якими ми, як правило, себе й ідентифікуємо) є неформальними. Крім того, всі можливі групи можна поділити за складністю – на великі (ті, що мають внутрішній поділ, тобто складаються із малих, а тому зв’язки між членами великої групи опосередковані ставленням «своєї» малої групи до конкретних інших малих груп) та малі (ті, що не мають внутрішнього поділу і складаються лише із членів своєї групи, які виконують розподілені у ній ролі і мають між собою безпосередні зв’язки).

Будь-яка велика формальна група складається із двох видів структури, а значить – і з двох видів комунікації: 1) функціональна структура, - що складається із безпосередніх зв’язків між усіма членами групи, зосереджених на єдиному керівнику, якому для досягнення ефективності у роботі необхідно підтримувати комфортні, спокійно-приязні стосунки всередині колективу, тобто – підтримувати неформальні міжособистісні комунікації (що краще виходить у жінок); 2) лінійна структура, - що складається із «піраміди» підпорядкованих ланок, особисті зв’язки між якими опосередковані або відсутні, а тому центральному керівнику слід підтримувати єдину для всіх виконавську дисципліну, причому робити це – неупереджено і безсторонньо, але без зайвої жалості, тобто – підтримувати формальні міжгрупові комунікації (що краще виходить у чоловіків).

У свою чергу мала формальна група має аж три види структури: 1) формальна структура – складається із посадових осіб, між якими службові відносини; 2) неформальна структура – складається із соціальних ролей, між якими емоційні (дружні або недружні) відносини; 3) напівформальна структура – складається із посадових осіб, між якими емоційні (дружні або недружні) відносини. Це потрібно знати, тому що члени групи в різних ситуаціях діють відповідно до того, елементами якої структури вони зараз виступають, а керівник, щоби не втратити «бразди правління», має скеровувати комунікативні процеси в усіх цих структурах. Формальна структура малої формальної групи базується на загальних правилах та посадових інструкціях, які мають бути сформульовані якомога точніше і, так би мовити, технологічніше, - тобто без абстрактних побажань, а з конкретними вказівками, що треба робити, в які строки і під якими стимулами (за що будуть заохочувати і за що – карати).

Неформальна структура малої формальної групи виявляється у злагодженості та взаємодопомозі, але не будь-яка згуртованість корисна для завдань трудового колективу. Якщо його члени «дружать проти» керівника і допомагають одне одному в досягненні своїх егоїстичних інтересів, то це лише шкодить виробничим цілям. Виходить, керівнику недостатньо налагодити дружні комунікації між підлеглими, треба ще пов’язати їх хороше ставлення до кожного члена групи із тим, як добре останній ставиться до роботи і наскільки прагне досягти в ній майстерності. Якщо керівнику це вдається, то його успіх виявляється не просто у згуртованості, а в автоматичному розподілі і перерозподілі групових ролей, таких як: (1) діловий лідер – особа, визнана найкращою за найважливішими цінностями групи, що в очах інших має беззаперечне право наказувати й карати (саме такий лідер є головним на етапі спрацьованості групи); (2) емоційний лідер – член групи, що найкраще вміє підтримувати міжособистісні комунікації і завдяки цьому забезпечує в ній стійку позитивну морально-психологічну атмосферу (такий лідер є головним на етапі згуртованості групи); (3) аутсайдер – особа, визнана найгіршою за найважливішими цінностями групи, яка критикує або смішить усіх (а якщо група іще не склалася, на «етапі зграї» така особа із девіантною поведінкою може зайняти і лідируючу у цій «напів-юрбі» позицію). Насправді в різних за масштабом і родом діяльності групах буває набагато ширший набір ролей (зокрема – ролей ситуативного лідера, «цапа-відбувайла», активістів, інертних), але для розуміння внутрішньої взаємодії достатньо знати три основні, без яких не може існувати жодна стабільна група.

Що ж до напівформальної структури, то вона виявляється або у використанні службової «напів-дружби» та «сімейності» для досягнення егоїстичних цілей учасників (що в нашій країні називається «кумівством» і «блатом», а в науці – непотизмом), або у створенні справжньої «фірми-сім’ї», справді дружніх і сімейних відносин між робітниками (що в науці – патерналізмом), щиросердно й активно дбаючи про підлеглих і отримуючи від них таке ж прагнення допомогти фірмі (за прикладом японської фірми-сім’ї). Перший варіант напівформальної структури (непотизм) виникає сам собою, а другий вимагає тривалого «вирощування» взаємної довіри і турботи у фірмі (і, фактично, означає досягнення стратегічної мети PR-розвитку).

5. Соціальні девіації – це термін, що описує велике коло індивідуальних і групових поведінкових відхилень, значна поширеність яких означає, що їх причина полягає не у психологічних особливостях окремих людей, а у структурних порушеннях усього суспільства. До соціальних девіацій належать адикції, соціальний паразитизм та злочинність[50]. Зокрема, адикції – це психологічні залежності від виконання якихось дій, зокрема – від споживання певних речовин, які можуть бути хімічні: від тютюну, алкоголю та наркотиків,- та нехімічні: від їжі (переїдання та нав’язливе голодування, аж до анорексії), від шопінгу та азартних ігор, від роботи (трудоголізм), від браку вільного часу (т.зв. ургентна адикція, хворобливий перфекціонізм і «духовний пошук»), від міжособистісних відносин (комунікаційні, любовні і групо-терапевтичні адикції) та від турботи про власну зовнішність і здоров’я. Адикції, - а тим більше нехімічні, - можуть здаватися цілком невинним явищем, чимось на кшталт хобі, однак справжня їх суть – це «втеча від реальності», від проблем, які людина не намагається вирішити, а значить – і від власного та суспільного розвитку. А отже шкідливість адикцій – у соціальній пасивності, апатії та деградації як окремих людей, так і всього суспільства, якщо таких людей стає багато (протилежне цій деградації явище називається «пасіонарність», і про обидва ці явища можна прочитати багато цікавого у Л.Гумільова і його послідовників).

Втім, адикції лише частково відволікають від суспільства, роблячи людину неефективною в усіх її спланованих діях і перетворюючи її на легку жертву ідеологічного та аферистського обману (що є вельми поширеним у нашій країні), тоді як соціальний паразитизм відриває від суспільства повністю, нерідко роблячи повернення назад неможливим. Соціальний паразитизм – це спосіб життя, коли людина добровільно (не вимушено) відмовляється від участі у суспільному житті та обміні послугами, не створює матеріальних, організаційних та духовних цінностей, а отже і не приносить жодної користі (бодай – моральної), але отримує від суспільства певні засоби для життя, живучи, тим самим, за рахунок інших. Виявляється соціальний паразитизм у жебракуванні, бродяжництві та утриманстві (коли працездатна, доросла людина живе «на шиї» у батьків, жінки або інших людей). У цього явища можуть бути індивідуально-психологічні чинники, як-от патологічне невміння сконцентруватись і працювати систематично, затяжна депресія, або якісь особисті обставини, що підштовхнули до цього способу життя, та все одно зважується на цей крок людина добровільним, більш чи менш свідомим рішенням, а отже ніякі «об’єктивні причини» тут не можуть слугувати виправданням.

Варто наголосити, що до явища соціального паразитизму жодним чином не відносяться діти, непрацездатні особи та безробітні, що намагаються працевлаштуватись, тобто ті, хто вимушено живуть за рахунок інших і допомога яким приносить, як мінімум, моральну користь суспільству, тобто робить його більш цивілізованим і гуманним. Навіть так звані «бомжі», які на звалищах і смітниках вишукують собі якісь засоби для існування, виконують, тим самим, утилізаційну функцію і не можуть вважатися «паразитами». Натомість, ті, хто хоча би й такої користі не приносить, створює не тільки відомий в економіці «ефект безбілетника», але й деморалізуючий ефекти у сфері суспільної психології (зокрема по відношенню до мотивації досягнень у навчанні та роботі, що особливо помітно у місцях компактного проживання людей із етнічними чи люмпенськими традиціями соціального паразитизму).

Що ж до такої соціальної девіації, як злочинність, то її негативний вплив зовсім не потребує пояснень. Однак менш ясно те, що вона виконує також і позитивну функцію (хоча, як ми вже казали, негативних функцій у системі взагалі не буває, - кожен елемент приносить якусь користь). А втім, давайте спершу вияснимо, що таке «злочин». Визначити це не так просто, як здається. Злочинність – це певна категорія дій, організаційних форм і традицій, які порушують усталені у суспільстві писані норми поведінки (закони). Однак чи будь-який закон можна вважати безумовно правильним, а його порушення – неприпустимим? Очевидно, що ні. А ще важливіше те, що навіть коли закон у принципі є правильним, він може занадто високо піднімати планку того, що вважається порушенням, а відтак злочином стають навіть ті дії, які є звичайними для суспільства і не засуджуються ним. Через це «злочинцями» стають пересічні, законослухняні громадяни, яким важко і, в загальній масі, неможливо уникнути подібних порушень. Негативними наслідками цієї надмірної суворості законів стають, з одного боку, неможливість виловити і покарати всіх злочинців (інакше довелося б ув’язнити більшу частину суспільства), а отже і примирливе ставлення правоохоронців до злочинів, а з іншого боку, співчуття суспільства до порушників і презирливе ставлення до закону (який, за фактом, не виконується).

Як зауважив колись М.Салтиков-Щедрін, «суворість російських законів компенсується необов’язковістю їх виконання». І найгірше те, що надмірно суворі закони заганяють у «тінь», у підпілля всі ті процеси, які вони нібито забороняють, але об’єктивно не можуть припинити. А в результаті ці процеси стають просто некерованими і нецивілізованими, кинутими державою напризволяще, а точніше – на відкуп злочинцям. Можна зробити висновок, що будь-яка масова діяльність (тобто дії не одиниць, а тисяч людей і впродовж тривалого часу), цілковито заборонена державою, замість того, щоби ввести в ній конкретні дозволяючи й обмежуючі правила, - це прояв управлінського безсилля (професійної некваліфікованості й інтелектуальної нерозвинутості). А насправді можна легалізувати (тобто вивести із «тіні» та регламентувати) фактично будь-що, крім якихось нелюдяних, патологічних вчинків, до яких схильні одиниці, а всі інші засуджують, - і тому їх можна і заборонити, і виловити всіх винуватців.

Більше того, реальна практика показує, що можна і навіть вигідно легалізувати легкі наркотики, проституцію, хабарі, якщо запровадити чіткі рамки дозволеного, - котрі передбачали би, що людей, які не виходять за ці рамки не будуть, принаймні, дурити, у них буде захист. І рамки ці мають дозволяти робити за правилами те, що робить переважна більшість учасників цих дій (якщо їх багато), а решта, яка хоче більшого і гіршого, буде вважатися злочинцями, від яких усі відвернуться і яких буде нескладно знайти і покарати (забезпечивши авторитет закону). Тобто межа дозволеного має визначатися у законах таким чином, щоби переважна більшість людей не об’являлася порушниками. Наприклад, якщо в нашій країні прийнято дякувати керівнику навіть за просте виконання його обов’язків, доповнюючи подяку обов’язковим «підношенням», то не варто все це оголошувати хабарами, а треба визначити межу, з якої у цих діях починається хабар, і визначити її такими розмірами, до яких більшість зазначених «підношень» у своїй вартості не доходять і які даються лише крупним чиновникам (котрі і є справжніми корупціонерами, що становлять загрозу державі).

Як бачимо, те, що закон оголошує злочином, не завжди є справді шкідливим і неприпустимим явищем, - іноді це прояв невміння держави регламентувати певні суспільні процеси й управляти ними із загальною користю. Як правило, це відбувається із новими й незвичними для керівництва процесами, а отже така «злочинність» або, беручи ширше, такі соціальні девіації виконують свого роду інноваційну функцію (про яку ще в 1893 році писав Е.Дюркгейм у роботі «Про суспільний поділ праці»): вони готують і навіть стимулюють деякі суспільні зміни, сигналізують державі про їх необхідність і змушують дослідним шляхом виясняти, як із ними вправлятися. А от якщо держава навчиться правильно реагувати на необхідні зміни у конкретній сфері, то зовсім незначна, залишкова злочинність буде вже виконувати функцію негативного прикладу, тобто показуватиме суспільству, як не треба себе вести і що буває з порушниками.

А крім того, соціальні девіації (включно із злочинністю) – це певна «віддушина», простір безмежної свободи для людей, які в силу індивідуальних причин не зуміли «вписатися» в існуюче суспільство; і будь-яка відкрита (не штучна) система залишає у себе такий простір, - як для збереження можливості «мутацій» (що, власне, і є інноваційною функцією), так і для того, щоби адаптувати й інтегрувати в себе нові елементи (що є соціалізаційною функцією, яка, зрештою, перетворює навіть затятих злочинців на добропорядних громадян). І навіть якщо взяти таку крайню форму соціальної девіації, як організовану злочинність, яку ЗМІ найчастіше демонізують, то і вона виконує необхідну для суспільства замісну функцію, тобто функцію ерзац-замінника державного регулювання, відсутнього у якійсь сфері: вона уберігає від розгулу вуличної злочинності (від так званого «беспредєлу») і надає послуги, на які є попит, але немає офіційної пропозиції. Втім, робить це мафія аж ніяк не чесним і справедливим чином, і саме тому є не повноцінним, а ерзац-замінником (наприклад, рекет зменшує конкуренцію та підтримує монополію, тоді як державне регулювання мало би робити прямо протилежне).

Виявивши функції, давайте спробуємо визначити ще й причини злочинності. Однак тут ми відразу заходимо у глухий кут: злочинність існувала завжди (можливо, за винятком первісного суспільства), а у такого, вічного явища неможливо знайти якусь конкретну причину, - так само, як не можна сказати, що було першим – курка чи яйце, або визначити, хто кого живить – серце легені чи легені – серце. Так відбувається тому, що це система, і в ній кожен елемент є причиною існування всіх інших, а вони – його. Тобто, якщо брати злочинність узагалі, то у цього штучного, абстрактно-узагальнюючого утворення немає і не може бути причини, тоді як у конкретного масового явища, наприклад, у локального росту злочинності причини знайти можна і потрібно.

І першою із причин є розглянута вище аномія, тобто поширена у суспільстві готовність порушувати будь-які приписи та розпорядження. Натомість другою причиною є також описана вже надмірна суворість законів, що витискує у сферу протиправної діяльності велике число громадян, наміри яких початково не були зловмисними. А третьою причиною є психологічне зараження девіантністю через спостереження за протиправною поведінкою (зокрема - хуліганською або обговорюваною у ЗМІ корупційною) та її наслідками (зокрема – розбитими вікнами, розмальованими стінами та уявною чи справжньою бідністю)[51], - що, по суті, є проявом соціалізаційного впливу кримінальної субкультури. А значить для подолання таких спалахів слід усувати ціннісні й організаційні причини аномії та переглядати закони у бік їх більшої відповідності поведінковим звичкам і наявній правосвідомості мас.

Визначення ключових термінів теми №2:

Зв’язки з громадськістю – це організаційна структура і діяльність по налагодженню взаєморозуміння та співробітництва між центром зосередження якихось політичних, економічних або інформаційних ресурсів та залежними від його діяльності масами. (Т.2, п.1)

Розвиток зв’язків із громадськістю має (1) тактичною метою (яка, фактично, ще не є PR-розвитком) досягти максимальної відкритості та прозорості у діяльності такого центру (що дає когнітивний ефект у вигляді розуміння населенням його сенсу для себе та згоди з його цілями і методами, а також усвідомлення його керівництвом допустимих у своїй діяльності меж, встановлюваних громадською думкою населення), досягти компромісу між мотивами одної сторони та потребами і цінностями другої, а відтак і взаємно-доброзичливого ставлення обох сторін (що в психології називається емоційним контактом і що є емоційним ефектом PR-діяльності) та практичної взаємодопомоги сторін (поведінковий ефект, що виявляється не просто у споживанні певних послуг центру чи виконанні його вимог, а й у намаганні допомогти удосконаленню цих вимог і послуг задля якоїсь спільної мети).

Проте для досягнення справжньої щирості у порозумінні та співробітництві, необхідно PR-діяльність націлювати водночас і на (2) стратегічну мету досягти якомога ширшої та якомога тривалішої залученості, інтегрованості населення у сферу діяльності даного центру: у політиці це називається вищим рівнем легітимності, в економіці – відданістю бренду, а в інформаційній сфері – авторитетом суб’єкта. Досягнення стратегічної мети виявляється у тих же трьох ефектах, але у більш стійкій їх формі, яка є наслідком справжнього, систематичного й тривалого PR-розвитку і яка не залежить від коливань настроїв чи безперервності впливу: когнітивний ефект виявляється у переконаній гордості обох сторін за свою приналежність до єдиного цілого (тобто у раціональному аспекті взаємної ідентифікації); емоційний ефект - у почутті взаємної прихильності та лояльності обох сторін (тобто в емоційному аспекті взаємної ідентифікації); а поведінковий ефект виявляється у якійсь практичній взаємодії, спільній діяльності, вигідній обом сторонам (яку і мають винайти й організувати піарники).

Нарешті, PR-розвиток передбачає також супутню, але конче необхідну для його успіху (3) дискусійно-медіаційну мету, тобто конструктивну, по можливості, протидію усім спробам конкуруючих центрів (та їх прихильників) зашкодити репутації даного центру та викликати дієву відразу населення до нього. PR-розвиток у цьому напрямі включає три конкретні цілі: (а) переговори із центрами суперників щодо правил ведення конкуренції та знаходження можливостей для компромісу і співробітництву з ними; (б)полеміка та контрпропаганда щодо піарників своїх конкурентів із використанням як раціональних аргументів, так і емоційно-маніпулятивних; (в) медіація, тобто посередництво у найшвидшому вирішенні локальних конфліктів із незадоволеною частиною населення та прихильниками конкурентів.

У чому переваги і недоліки передачі інформації у моделі мовлення? Модель мовлення передбачає поширення інформації з центру одночасно багатьом абонентам на периферії. Перевага у простоті й широті охвату адресатів, а недоліками (як будь-якої односторонньої комунікації) є низька можливість зворотного зв'язку, а також та обставина, що час і місце комунікації обрані відправником і часто не збігаються із потребами адресатів.

У чому переваги і недоліки передачі інформації у діалоговій моделі? Діалогова модель передбачає поширення інформації у реальній комунікаційній мережі: індивіди спілкуються без посередників чи керівників і самостійно обирають час, місце і тему інформаційного обміну, - що створює горизонтальну рівність учасників (на противагу вертикальній схемі підпорядкування у моделі мовлення), а тому сприймається ними із більшою довірою і щирістю (у чому її перевага). Проте вона залишає піарнику менше можливостей для планомірної роботи і вимагає справжньої майстерності для підтримання спілкування «на рівних» (адже для успіху він має бути у цій мережі лідером думок або виступати від його імені).

У чому переваги і недоліки передачі інформації у консультаційній моделі? Консультаційна модель передбачає, що споживач, який знаходиться на периферії комунікаційної лінії, самостійно шукає необхідні відомості у централізованій інформаційній базі, а значить володіє максимальною свободою і мінімальною керованістю та підконтрольністю з боку центру. Це, як правило, найбільш активний і самостійний споживач інформації, а відтак – і найбільш авторитетний серед інших адресатів PR-розвитку, він важче підкорюється впливу і легше стає локальним лідером думок (а тому залучити його на свій бік дай найбільший ефект, але водночас вимагає максимальної тонкості й майстерності у діях піарника, - що є водночас і перевагою, і недоліком даної моделі).

Які співвідносяться між собою дві метиформування у людей емоційного ставлення до суб’єкта PR-розвитку? Емоційний ефект є не стільки (а)одноразовим нав’язуванням та примітивним рекламуванням (адже це лише тактична мета), скільки (б)допомогою їм у реалізації потреби осмислення основних явищ і процесів навколишнього світу (серед яких є і рекламований піарниками суб’єкт). Ця допомога адресатам є стратегічною метою PR-розвитку, якій має підпорядковуватись тактична (а для цього суб’єкта PR-розвитку потрібно переконувати у необхідності компромісу між його бажаннями негайно сподобатись і потребами об’єкта у розумінні сенсу навколишнього світу).

Емоційний ефект PR-впливу на маси може бути лише двох видів: (а) позитивний (схвалення та ентузіазм або, хоча би, примирення із суб’єктом), який стимулює до конструктивної діяльності, або (б) негативний (швидкоплинне засліплення обіцянками, що обертається розчаруванням, зневірою і накопиченням напруги), який стимулює до деструктивної діяльності, що стає шкідливою суб’єкту PR-розвитку і коли вона виявляється у відвертій ворожості, і коли – у бездушній, апатичній роботі.

Поведінковий ефект PR-розвитку може виявлятися двома протилежними способами: (а)у конструктивній діяльності щодо суб’єкту (у співробітництві населення або, принаймні, у дисциплінованості поведінки щодо нього) або (б)у деструктивній поведінці щодо цього суб’єкту та й щодо усіх інших).

Когнітивний ефект PR-розвитку може бути двояким: (а) позитивним (згода із діяльністю суб’єкта, або, принаймні, розуміння її необхідності) або (б) негативним (заплутаність, розгубленість, нерозуміння, у що можна вірити, і агресивна напруга від дезорієнтованості).

Яким повинен бути оптимальний PR-ефект? PR-ефект має бути емоційно заспокійливим, роз’яснювальним (когнітивно), і тим самим - мобілізуючим на конструктивну діяльність щодо суб’єкту PR-розвитку і щодо всіх інших (а не критиканським, тобто паразитуючим на схильності мас до переповідання чуток і скандалів, - адже це, зрештою, встановлює атмосферу загальної недовіри, яка протидіє будь-якій PR-діяльності).

Чому, з точки зору PR-розвитку, виникають конфлікти? Конфлікти виникають передовсім тому, що між учасниками не вистачає прямої й ефективної комунікації, - вони не чують і не розуміють одне одного, підозрюють іншого в тому, що він не збирався робити, а потім – через ескалацію звинувачень і підозріливості – починають самі схилятися до дій, які вони «передбачали» з боку суперника.

Виховання – це (1)свідомий процес, націлений на формування (2)окремих, ситуативних звичок поведінки (3)методом примусу. Ліберальне виховання – таке, що застосовує мінімальні покарання і максимальні заохочення, і цим найбільше сприяє особистісному самовияву. Авторитарне виховання – таке, що обмежує дитину чіткою системою заздалегідь обговорених правил, і неухильно застосовує санкції за порушення цих правил, що формує дисциплінованість та самостійність. Репресивне виховання – таке, що здійснюється без системи і не формує у дитини уявлень про обмеження, а лише про залежність від волі вихователя, який сам порушує власні правила. (Т.2, п.2)

Соціалізація – це процес несвідомого копіювання цілісної манери поведінки (норм та цінностей) тієї групи, із якою людина себе ідентифікує.

Ідентифікація – це несвідомий відбір певного кола осіб, яких людина вважає «своїми» і на яких вона рівняється й уподібнюється, тобто орієнтує свою поведінку на їх норми та цінності. Три види ідентифікації: (1)на першому етапі розвитку, поки людина не стала особистістю, вона не розрізняє «добрих» і «поганих» та ідентифікує себе із усіманавкруги (тотальна ідентифікація); (2)на другому етапі, сформована вже особистість ідентифікує себе із однією групою (групова ідентифікація); а (3)на третьому етапі цілісна особистість ідентифікує себе із власною ієрархією цінностей і принципів, а отже найменше залежить у своїй поведінці від думки оточення (самоідентифікація).

Особистість – це людина, яка діє послідовно і системно, оскільки декілька її дитячих ієрархій норм та цінностей склалися в одну, несуперечливу ієрархію. Фрагментована особистість – це людина, в якої єдина ієрархія цінностей склалася щодо більшості типових для неї обставин життя, але щодо інших, не менш важливих, але неприємних обставин – не склалася (через брак самостійних рішень), що виявляється у тривалих коливаннях у прийнятті рішень. (Т.2, п.3)

Первинні норми та цінності – це соціалізовані без зовнішнього тиску базові критерії вибору у важливих життєвих ситуаціях. Вторинні цінності – такі, що нав’язані ззовні, суперечать первинним і засвоюються на догоду оточенню, а тому є, скоріше, упередженнями.

Вчинки – це дії особи, що заради збереження її первинних норм і цінностей свідомо порушують традиції важливого для неї оточення, а отже вимагають від неї зусиль для подолання внутрішніх слабкостей і для протидії тиску її соціального середовища. Натомість, дії – це поведінкові акти людини, які є для неї психологічно найпростішими, оскільки вони не розходяться радикально із традиціями оточення і не вимагають ні роздумів, ні відчуття відповідальності, ні вольових зусиль для того, щоб на них наважитись. Референтні особи – це люди, чий приклад здійснення вчинків допомагає людині у ситуації, що вимагає подібного вчинку від неї.

Авторитарна особистість – така, що внаслідок репресивного виховання сформувалася на основі надто неповної ієрархії первинних норм і цінностей, а тому їй не вистачає критеріїв вибору щодо більшості життєвих обставин і водночас бракує почуття власної гідності і впевненості для свідомого прийняття рішень та вироблення принципів, в силу чого вона остаточно відмовляється від будь-яких прагнень до самостійності та цілковито підкорюється тим, кого боїться (і принижує тих, кого не боїться).

Особистий принцип – це свідомо сформульовані для себе правила (що виводяться в якості «уроку» із кожної невдачі), які мають виконуватись завдяки вольовому самопримусу всупереч власним слабостям чи тиску оточення, - аж поки не стануть індивідуальними звичками, - і які покликані замінити, компенсувати забраклі фрагменти єдиної (але неповної) ієрархії норм і цінностей.

Цілісна (самоактуалізована) особистість – це людина, у якої - завдяки ліберальному вихованню та виробленню особистих принципів - ієрархія норм та цінностей склалася повністю, стала завершеною системою, внаслідок чого основною мотивацією людини стає прагнення до творчої самореалізації та саморозвитку.

Дата добавления: 2015-06-30