Тема 1. Труднощі комунікації як соціальна та особиста проблема 2 страница

Взагалі, «предмет» – це ті особливості досліджуваних наукою явищ, які вивчає лише вона і які, тим самим, вирізняють її серед інших наук. Предмет соціології – це поведінка конкретних людей у конкретних обставинах. Інакше кажучи, соціологія вивчає не «людину взагалі» (це робить філософія), не історію конкретних народів чи осіб, не біологічні чи психологічні закономірності розвитку окремої людини або групи, а саме зовнішню поведінку людей, – ту, яку можна спостерігати. Скажімо, якщо міркування чи почуття неможливо побачити у зовнішній поведінці, то вони і не вивчаються соціологами, навіть якщо по обличчю людини інтуїтивно можна здогадатися, що вона відчуває і про що думає (але якщо можна надійним чином зафіксувати їх прояви, наприклад, соціометрією[31], то й емоційні реакції входять у предмет соціології). Тим самим соціологія поставила собі жорстку межу у тому, що вона може і що не може вивчати (обмежила свій предмет вивчення): відкинути усі здогадки, домисли та припущення, які не підтверджуються зафіксованими діями, реакціями, змінами у їх кількості тощо.

Це обмеження предмету науки сформульовано у двох основних принципах соціології: принципі позитивізму та принципі об’єктивності. Принцип позитивізму (його сформулював основоположник соціології О.Конт, 1798-1857) звучить так: вивчати можна лише те, що можливо виміряти й розрахувати математично. Мова йде саме про зовнішню поведінку, адже лише її можна порахувати, тоді як узагальнюючі, неконкретні вирази на кшталт «старанність», «хороша поведінка», «розумність» вимірюванню не підлягають. Щоправда, принцип позитивізму не відкидає можливості досліджувати і якісь внутрішні – емоційні чи інтелектуальні – дії, якщо їх вдасться зафіксувати точними методами (а це, до речі, зараз можливо зробити поліграфом, МРТ[32] та іншими приладами, або підрахунком мікроекспресій обличчя за методом Пола Екмана[33]). Він відкидає у якості об’єкту дослідження лише абстрактні поняття, які можна зрозуміти по-різному, адже вони узагальнюють багато різних зовнішніх дій (що для філософії нормально, адже вона і користується саме такими поняттями для побудови своїх теорій, а от у соціології – неприпустимо, оскільки тут треба рахувати).

Однак проблема (зокрема – і студентів, що вивчають соціологію) у тому, що на практиці люди постійно користуються саме такими, абстрактними, багатозначними поняттями, і це роблять не якісь зарозумілі філософи, а якраз цілком звичайні люди, і чим менше вони розбираються у певній сфері, тим частіше користуються дуже приблизними термінами, значення яких «розмите» і непевне (читай про це статтю Геґеля «Хто мислить абстрактно?»[34]). Такими, між іншим, є усі жаргонні слова; скажімо, слово «конкретний» у молодіжному жаргоні означає і «саме цей», і «дуже добрий», «значний», «інтенсивний» тощо (і, до речі, філософія і логіка потрібні якраз для того, щоби навчитися формулювати свої думки точно, а не «розмазувати кашу по скатерті»). Як же соціологія може вивчати ті явища, які названі нечітко і неконкретно? Для цього існує такий важливий метод роботи, як операціоналізація понять – зведення (редукція) абстрактних понять до конкретних, вимірюваних ознак.

Якщо нам, наприклад, потрібно виміряти рівень щастя («щасливості») тих чи інших людей, то ми, насамперед, маємо визначити, що таке «щастя», – тобто які зовнішні, поведінкові ознаки даного стану. Звичайно, є багато варіантів розуміння цього слова і цього явища, але оскільки соціологія не вирішує глобальних, філософських проблем (штибу «Що таке щастя взагалі?»), то виходячи із конкретних цілей замовника дослідження (тобто, для чого саме він хоче узнати їх «рівень щастя»), ми зводимо цей багатозначний термін до конкретних ознак задоволеності рівнем зарплатні або умовами праці, сімейним життям чи особистими перспективами (які вже можна виміряти шляхом опитування). І хоча ми не можемо таким чином повністю і беззаперечно визначити рівень «земного щастя» цих людей, але перед нами і не ставиться такої задачі, адже соціологія – конкретна і прикладна наука. А крім того, чим більше таких, нібито, дрібних ознак ми прорахуємо, тим ближчі будемо до визначення і рівня «щастя взагалі». Між іншим, такі дослідження зараз проводяться, причому виявляється, що «щасливі» країни – зовсім не ті, які є найбагатшими або найстабільнішими (дивись про це роботу М.Аргайла «Психология счастья»[35], а також міжнародні розрахунки «Індексу розвитку людського потенціалу (ІРЛП)», «Індексу якості життя», «Міжнародного індексу щастя» або «Валового національного щастя»). Підтверджує цей висновок і вивчення зворотнього щастю явища «відносної депривації» (див. далі, тему 4 цього посібника).

А от будь-які домисли, – зокрема довільні пояснення чужої і власної поведінки, – вимагає не брати до уваги принцип об’єктивності, який наголошує, що причини поведінки людей ніколи не співпадають із тим, як вони її суб’єктивно пояснюють, а тому ці причини треба вивчати, аналізуючи, як міняється поведінка людей під впливом окремих чинників. Інакше кажучи, людей треба вивчати як «чорну скриньку», до якої не зазирнеш, або як просту біологічну істоту, у якої не запитаєш, чому вона так вчинила. А відтак ставити в анкеті питання про причини якихось дій – неграмотно і безглуздо, отримані відповіді можуть лише заплутати, натомість ці причини соціолог повинен виявити сам. Наприклад, якщо дехто говорить, що любить іншу людину, але в більшості ситуацій на ділі віддає перевагу іншим перед нею, то принцип об’єктивності вимагає зробити висновки саме із очевидних і легко обчислюваних фактів зовнішньої поведінки, а не із слів (хоча люди здебільшого схильні вірити якраз останнім). Люди не обов’язково обманюють, але вони завжди знаходяться у полоні розповсюджених наївних уявлень та упереджень про причини людської поведінки, а також – власних бажань представити себе у якомога кращому світлі.

Саме тому навіть опитування громадської думки виявляють зовсім не погляди та роздуми людей, а їх ставлення, тобто викликані у них емоції (чи подобається їм певний факт, і – наскільки?); більше того, цікавлять соціолога насправді не самі емоції, а те, що їх викликало, тобто цінності, поширені у досліджуваній групі. Людям здається, що їх радість чи обурення викликають якісь зовнішні події, але насправді останні слугують лише «спусковим гачком» для реалізації внутрішньої програми людини, адже те, як ставитись до події – зі сміхом чи слізьми – визначають запрограмовані в ній цінності. Тому варто правильно розуміти відмінність між усвідомлюваними поглядами, які аж ніяк на ділі не впливають на поведінку їх носіїв (і тому не цікавлять соціологів), і цінностями людей, знання яких дозволяє нам прогнозувати їх поведінку.

Отже, погляди – це легко нав’язувані і легко змінювані свідомі оцінки загальнозначимих подій чи явищ, які виникають не внаслідок самостійного аналізу інформації, а шляхом вибору найлегшого для себе готового варіанту її осмислення та оцінки, тобто одного із суспільних стереотипів та упереджень, розповсюджуваних масовими комунікаціями (у т.ч. – чутками і розповідями). Ось чому погляди, які формуються і передаються поміж людьми у свідомій і словесній формі, не треба плутати із цінностями та нормами, що складаються несвідомо й передаються невербально. Соціальні цінності – це особисті та групові звички до певної оцінки усіх об’єктів навколишнього світу, які соціалізуються, засвоюються непомітно, а в ході здійснення вибору складаються в ієрархію і потім автоматично реалізуються у кожній новій ситуації вибору. Соціальні норми – це особисті та групові межі поведінки, порушення яких викликає у людини відчуття сорому і які теж формуються несвідомо, під впливом традицій групи, із якою людина себе ідентифікує.

За кожною інтонацією, за кожною позою чи жестом людини проглядає те, чим вона хизується, а отже – що найбільше цінує, тобто її цінності. Навіть у тих рідкісних ситуаціях, коли людина діє в стані афекту (тобто – не простих, а засліплюючи емоцій), і тут виявляються її найглибші цінності, наприклад, боягузливість чи сміливість. У більшості випадків, коли у людини є можливість діяти як завгодно, вона робить як усі, - і це називається (за М.Вебером) традиційною дією, в якій складно зауважити індивідуальні риси. Втім, навіть загальноприйняті речі особистість робить дещо по-своєму, і саме в цих особливостях, відмінностях її поведінки і виявляються завжди її цінності та норми. Не надто легко зрозуміти цінності людини, коли вона діє ціле-раціонально, тобто не «від серця», а від розсудку, заради цілей, свідомо обраних на основі певних її поглядів. Втім, так буває дуже і дуже рідко (особливо в Україні).

А от коли вона діє ціннісно-раціонально, тобто не так, як інші, але не в шоковому стані і без удавання чи самопримусу, тоді її цінності стають цілком очевидними. Скажімо, студент, що приходить на заняття лише в тому, що є модним і що є в усіх, кого він цінує, - цінує, насправді, думку свого оточення, а значить себе цінує не за внутрішні якості, а за визнання своїх досягнень у набутті певних зовнішніх рис (саме про непідвладність таким стереотипам Г.Сковорода казав словами: «Світ ловив мене, але не спіймав»). А вже коли, розвиваючись, цей студент виробляє власний стиль і носить із актуального лише те, що йому до смаку і в чому він (вона) відчуває себе привабливим, тоді він переходить від мотивації самоствердження до самореалізації (характерної для цілісної особистості), хоча і цінує в собі лише зовнішність та її вплив[36].

3. Чим же може допомогти соціологія у розвитку зв’язків із громадськістю? Якраз виявленням та формулюванням намірів і настроїв суб’єкта та об’єкта PR-розвитку. Методи збирання соціологічної інформації поділяються на кількісні та якісні. Кількісні методи полягають у вимірюванні та розрахунку математичних залежностей (кореляцій), і до них відносяться: метод аналізу документів (в тому числі – контент-аналіз), анкетування, тестування, соціометрія та експеримент. Найпоширенішим є усне (в т.ч. телефонне) або письмове опитування за допомогою анкети, тобто – анкетування. Воно проводиться за коротким списком запитань (інакше опитувані втомляться і будуть відповідати нещиро), які стосуються лише загальних настроїв та преференцій. Зазвичай анкета – анонімна і її результати використовуються в узагальненому вигляді. Окремим видом анкетуванняє експертне опитування, яке застосовується при дослідженні питань, які відомі не всім, а лише фахівцям, або які взагалі важко операціоналізувати (скажімо, «Чи блищали очі у людини, коли вона виступала?») і тому варто покладатися на враження свідків. При вмілому складанні анкети й розрахунку вибірки, правильній робочій гіпотезі та категоризації опитуваних, грамотному підрахунку даних і тонкій їх інтерпретації (як бачимо, умов багато), це найточніший і найефективніший інструмент вивчення та прогнозування людської поведінки (про який у цій темі мова далі). Однак є і великі ризики випадкової похибки у розрахунках, тенденційності у витлумаченнях або вихідної помилковості програми дослідження.

Цих вад, пов’язаних із невмілістю користувача, позбавлене тестування, яке може використовувати ту ж анкету, що і в опитуванні, а значить – задавати ті самі питання, але не боятися за неправильну інтерпретацію результатів, - адже кожній обраній опитуваним відповіді приписується певна кількість балів, а загальна їх сума за всі питання відсилає його до певної категорії, повна характеристика якій дається у т.зв. «ключі» до тесту. Цей ключ і відрізняє тестування від анкетування: він складається досвідченим спеціалістом і убезпечує від дилетантських помилок у витлумаченні результатів, а значить дозволяє користуватись тестами будь-яким, непідготовленим людям (і тому їх часто публікують в ненаукових виданнях). Відмінність є і в тому, що тест вигідніше використовувати в індивідуальній діагностиці (яка більш характерна для психології), хоча можливо робити і якісь усереднені заміри цілої групи.

Втім, створення «ключа» до тесту якраз і є найважчим моментом у цьому методі. Адже для цього розробник тесту має попередніми дослідженнями вивести кореляційні залежності, тобто закономірності, що люди, які відповідають певним чином на подібні питання, найчастіше відносяться до певних груп (категорій) і мають відповідні особливості поведінки чи характеру, котрі будуть потім закладені у «ключ» до тесту. Наприклад, дослідник може виявити, що студенти, які отримують переважно низькі бали (так звані «двієчники») і демонструють повну байдужість як до знань, так і до оцінок, підчас навчальних занять сідають на останні парти, а крім того, виказують недовіру до будь-яких слів і дій викладача та невдоволення будь-якою навчальною роботою (це явище має назву «відносної депривації» і розглядається у темі 4), а також виявляють у поведінці імпульсивність, тобто невміння стримуватися, скеровувати себе на поставлені цілі і контролювати себе самостійно. До речі, якраз це невміння і робить їх «двієчниками», поскільки вони нездатні послідовно працювати, якщо їх не контролюють і не примушують ззовні, а цього у виші робити не прийнято. Тоді як їхнє бурчання щодо того, «навіщо взагалі вивчати цей предмет» лише маскує їх непридатність до навчання, брак природних здібностей і небажання прикладати більше зусиль, ніж ті, у кого такі здібності є (і кого вони для самовиправдання обзивають «заучками»).

Після виявлення цих та інших закономірностей у поведінці «двієчників», середніх і кращих студентів, досліднику потрібно зробити класифікацію студентів, тобто розбити їх на ці три або іншу кількість категорій та визначити характерні, діагностувальні ознаки кожної категорії. На основі такої класифікації можна створити новий, тестовий опитувальник, всі питання якого будуть спрямовані виключно на те, аби шляхом непрямих, завуальованих запитань виявити, скажімо, імпульсивність чи, навпаки, здатність до самоконтролю, недовіру та острах або відкритість до викладачів тощо. І якщо опитуваний студент обере найбільшу кількість саме таких, негативістських відповідей, то його можна буде впевнено віднести до класу майбутніх «двієчників» (що зможуть вибратись із цієї категорії лише через пересилення себе і копітку працю у навчанні). Саме такий висновок дослідник і зазначить у «ключі» до даного тесту.

А якщо керівнику треба оцінити неформальну структуру групи, її згуртованість та статусу в ній кожного її члена, то найкращим методом для цього є соціометрія. Цей метод полягає в опитуванні членів групи за стандартним набором питань, на кшталт: «Хто би найкраще справився із організацією такої, конкретно, справи?» і «Хто би точно не справився?» (а кожна справа – це певний тип лідерства: діловий, інтелектуальний, розважальний, емоційно-надихальний, комунікаційний тощо), до яких можна додати ще запитання: «Хто би із групи обрав Вас у лідери для такої, конкретно, справи?» і «Хто би точно не вибрав Вас?» (які могли би показати, наскільки адекватна у кожного оцінка власного статусу в групі). Очевидно, що тут опитування не анонімне: кожен зазначає конкретне прізвище (номер у списку, що роздається) і робить це від власного імені, і ось чому так: аналіз результатів тут здійснюється у вигляді соціограми (можна це робити і у вигляді таблиці, але це менш наглядно), тобто графу із пронумерованими точками (кожен номер – це прізвище), між якими, згідно із відповідями, прокладені стрілки позитивного чи негативного вибору. Якщо всі стрілки позитивного вибору зосереджені на одному лідері, то група згуртована, а якщо всі йдуть урізнобіч, то навпаки. Може у групі бути декілька фракцій із спокійними або із ворожими відносинами, можуть бути ізольовані члени групи, - і все це (й багато іншого) дозволяє виявити соціометрія[37].

Що стосується експериментів, про них слід почитати самостійно: з одного боку, проводити їх самостійно студентам навряд чи прийдеться, а з іншого, уже проведені класичні експерименти дають так багато поживи для роздумів, що варто було би не полінитися це зробити[38].

На відміну від кількісних методів дослідження, що дають відповідь на запитання «Хто..?» і «Скільки..?», - якісні методи, і серед них – фокус-група та інтерв’ю дають відповіді на питання «Як саме..?» і «Чому так..?», тобто висвітлюють глибші, мотиваційні аспекти досліджуваної проблеми, а головне – дозволяють почути від опитуваних те, про що і не задумувались дослідники[39]. Ці методи орієнтовані не на кількісний підрахунок розподілу думок у групі, а на самостійний опис людьми своїх почуттів, особливостей і мотивів власної поведінки (цей опис мотивів, відповідно до принципу об’єктивності, не приймається за «чисту монету», але дає можливість дізнатись те, чого соціологи не передбачили). Соціологічне інтерв’ю відрізняється від анкетування тим, що воно обов’язково усне (оскільки дослідника цікавить жива й безпосередня реакція опитуваного), не масове, а індивідуальне, проводиться не з пересічними працівниками чи жителями, але з їх керівниками, а головне – стосується не загальних настроїв та преференцій (які лише і можна вивідати у мас), але конкретних деталей організації та управління даною сферою, стимулювання роботи та проблем, із якими стикається керівництво, - а тому у ньому може бути 100-200 запитань і переважно – відкритих (без варіантів відповіді, які, натомість, треба обов’язково мати при масовому опитування, оскільки «прості люди» думати не люблять), щоби стимулювати опитуваного розповісти те, чого ми не передбачали. Теоретично саме таким, підготовленим і стимулюючим живу реакцію та відвертість, має бути і журналістське інтерв’ю, хоча в Україні чомусь ми його майже не бачимо.

Фокус-група теж є різновидом інтерв’ю, одкровення в якому досягаються через групову дискусію, тобто зіткнення і взаємостимулювання думок, - що робить їх більш чесними (бо на людях прикидатися важче) і більш об’єктивними (гасяться найбезглуздіші думки, а перемагають ті, що віддзеркалюють загальну думку). Докладно ці методи будуть розглядатись пізніше (див. далі, тему 3).

4. Управлінці, як правило, вдаються до соціологічних досліджень в ситуації уже наявних проблем, що приносять збитки (масові пору­шення трудової дисципліни, підвищена плинність кадрів, конфлікти між керівни­ком і підлеглими, незбалансованість дій різних підрозділів організації тощо). Саме тому піарники повинні роз’яснювати управлінцям необхідність дій на випередження, тобто привчати до проведення соціологічних замірів при впровадження в організації будь-яких реформ та нововведень (нової техніки, форми оплати праці, управлінської технології, змін рекламної діяльності, складу постачаль­ників, дилерів, номенклатури продукції, цін та інших інновацій). В усіх цих випадках важливо керуватися не тільки техніко-технологічними та фінансово-еко­номічними, але і соціологічними міркуваннями. Незнання і неврахування останніх – причина не­вдач багатьох нововведень, сенс яких люди не зрозуміли і проведення яких, по суті, бойкотували (серед прикладів, зокрема, і болонська система вищої освіти в Україні). В даному посібнику ми будемо розглядати застосування методів соціологічних досліджень саме до завдань PR-діяльності.

Першим етапом конкретного соціологічного дослідження (КСД) має бути розробка його програми, зокрема таких її частин: 1) теми дослідження, яка має бути максимально операціоналізованою у своєму формулюванні і яку треба конкретизувати у замовника; 2) характеристики вихідних уявлень про дану тему, яку можна отримати в ході інтерв’ю чи фокус-групах із експертами з боку замовника, а можливо – і об’єкта дослідження; 3) мети дослідження; 4) завдань дослідження; 5) об'єкта дослідження; 6) предмета аналізу; 7) вихідних теоретичних понять дослідження; 8)операціоналізуючих ці теоретичні поняття емпіричних одиниць аналізу (індикаторів); 9) робочої гіпотези та відповідної їй категоризації опитуваних.

Як правило, замовник визначає не тему, а проблемну ситуацію і побажання до КСД. Наприклад, у такому вигляді: «З'ясуйте, чим незадоволені наші робітники і чи може бути на нашому підприємстві страйк». Але така постановка ще занадто загальна і невизначена. Вона може бути виражена у різних варіантах дослідницьких тем: а) «Ступінь імовірності страйку», б) «Причини соціальної напруженості на підприємстві», в) «Основні вог­нища соціальної конфліктності на підприємстві», г) «Можливості запобігання страй­ку», д) «Думки робітників підприємства про доцільність страйку» тощо. Очевидно, що від того, як буде сформульована тема дослідження, залежить уся наступна робота соціолога. Тому він має уточнити в замовника, що саме йому хочеться довідати­ся найбільшою мірою, підказати йому можливі варіації проблеми, спільно вибрати при­датну тему і затвердити її спільним рішенням.

Вихідні уявлення сторін щодо визначеної проблеми відображають скоріше їх упередження та принципи (постулати) їх діяльності, але попри можливу хибність, їх треба уважно і без критики вивчати і максимально накопичувати, використовуючи якісні (тобто не обчислювальні) методи, щоби зрозуміти, у яких питаннях є між ними серйозні розходження.

Мета – кінцевий результат, якого соціолог хоче досягти у дослідженні. У нашо­му прикладі можливі такі варіанти мети дослідження: 1)запобігання страйку робітників шляхом завчасного вирішення проблеми (оптимальний, але рідкісний на практиці варіант); 2)інформування керівництва підприємства про імовірність страйку та можливу ступінь його гостроти (для підготовки, якщо вже він неминучий, - що є найпримітивнішою метою); 3)виявлення виробничих підрозділів (чи категорій працівників), зацікавлених у проведенні страйку, їх мотивів, упереджень і міри готовності до компромісу (тобто даних, що дозволяють гармонізувати виробничі відносини засобами PR-діяльності). Мета дослідження – це подальша конкретизація теми, що вже певним чином долає хибні вихідні уявлення і дозволяє усвідомити найважливіші потреби замовника, які легше всього гармонізувати із цінностями іншої сторони (адже цінності і потреби у людей доволі близькі і взаємно зрозумілі, і лише погляди бувають непримиримими). Мета відображає сенс діяльності замовника (як він її розуміє) і формулюється питанням до нього: «Навіщо вам треба це знати?»[40].

Завдання дослідження – система питань, відповідь на які забез­печує досягнення мети дослідження. Вони розділяються на основні завдання, орієнтовані на виявлення сутності проблеми, і додаткові, що стосуються окремих її аспектів. Втім, така складна структура завдань необхідна, якщо проводиться комплексне, багатоскладове КСД великого об’єкту дослідження. Але так буває нечасто і, більше того, варто уникати надміру великих масштабів дослідження, кількості завдань і навіть числа запитань у анкеті, при яких можливість похибки росте в геометричній прогресії. У розглядуваному прикладі завданнями можуть бути питання: 1. Наскільки велика ймовірність страйку? 2. Які категорії працівників найбільше схильні до страйку? 3. Які спірні питання виробничого життя і наскільки сильно викликають у них незадоволення? 4. Які конструктивні пропозиції щодо покращення виробничого життя є у керівників і працівників і як ці пропозиції сприймає інша сторона?

Об'єкт дослідження – конкретна частина суспільства (підприємство, галузь, регіон, соціальна група), де існує до­сліджувана проблема і яку треба вивчити. Визначення об'єкта відбувається на основі формулювання теми, вихідних уявлень, поставленої мети і завдань дослідження. У нашому прикладі об'єктом вивчення може бути: (а) колектив усієї організації; (б) усі робітники (але не весь персонал) цієї організації; (в) колективи тільки основних виробничих підрозділів підприємства; (г) певні категорії працівників лише тих виробничих підрозділів, де склалася особ­ливо напружена обстановка; (д) керівники профспілкових чи інших громадських організацій підприємства, що виражають інтереси потенційних страйкарів. Від того чи іншого визначення об'єкта дослідження буде залежати вибір методів збору інформації: у ви­падках (а) і (б) буде потрібно анкетування, у випадках (в) і (г) доцільніше застосувати інтерв'ю, а у випадку (д) – метод експертних оцінок.

Якщо метою дослідження буде, скажімо, запобігання страйку на підприємстві, а основним завданням – вияв­лення тих вимог, задоволення яких запобіжить страйку, то предметом аналізу може стати виявлення:

- усього набору вимог страйкарів;

- тієї їх частини, що розділяють всі чи більшість працівників;

- тих головних вимог, задоволення яких знизить розпалювання трудового кон­флікту;

- професійно-кваліфікаційної структури потенційних страйкарів;

- їх демографічної структури;

- інтересів, цілей і мотивів лідерів страйкарів, ступеня єдності їх дій;

- інших факторів, що обумовлюють імовірність страйку.

Обравши предметом аналізу, скажімо, професійно-кваліфікаційну структуру потенційних страйкарів (тобто – питання, які за фахом і кваліфікацією робітники найбільше схильні до страйку), дослідники мають сформулювати вихідні теоретичні поняття дослідження: кваліфікаційні розряди, ставки оплати, службові обов’язки та умови праці, способи заохочення й кар’єрні перспективи, спірні питання і ступінь незадоволення тощо, - які в подальшому треба операціоналізувати (зробивши їх емпіричними одиницями аналізу, інакше кажучи – індикаторами): ступінь невдоволення кількістю та складністю вимог до працівника, що входять у його службові обов’язки, рівень задоволеності розмірами й формами оплати праці, оцінка робітниками заслуженості просування по службових сходах у цій фірмі та ймовірності цього для себе, ступінь незадоволення конкретними спірними питаннями виробничого життя. Інакше кажучи, індикаторами завжди виступають конкретні оцінки, ступінь позитивності чи негативності ставлення людей до досліджуваних нами питань (які сформульовані у завданнях дослідження).

Нарешті, робочою гіпотезою стає припущення про те, що конфліктогенний (підштовхуючий до страйку) індикатор є різним у різних за кваліфікацією працівників, а значить те, що їм найбільше не подобається – оплата чи можливості кар’єрного росту, важкість службових обов’язків чи комфортність умов праці – залежить від такого чиннику, як рівень кваліфікації працівників. Якщо, припустимо, є дві гіпотези: що схильність до страйку (і ймовірна участь у ньому) у низько- та середньокваліфікованих працівників відповідає їх рівню незадоволеності зарплатою, а у висококваліфікованих – рівню невдоволення можливостями кар’єрного росту, - то щоби підтвердити (чи ні) ці гіпотези, необхідно розділити опитуваних на вказані категорії (категоризувати) за рівнем кваліфікації, а потім вирахувати відсоток відповідей на питання анкети, обраних працівниками лише даної категорії (тобто відраховувати питому вагу відповідей від осіб одної кваліфікації, а не від усіх опитуваних). Якщо ми помічаємо тут явну схильність одної категорії до одних відповідей, а іншої – до других, то це означає для нас виявлення математичної залежності (кореляції) між ставленням, що виявлялося у запитанні анкети (індикатором) та приналежністю до даної категорії опитуваних (чинником).

Наприклад, по запитанню про незадоволеність оплатою праці серед людей із приблизно однаковими може вийти така таблиця:

Індикатори: \ Чинники:	низькокваліфіковані	середньокваліфіковані	висококваліфіковані
1а. Сильна незадоволеність зарплатнею	80%	70%	10%
1б. Середня незадоволеність зарплатнею	15%	25%	45%
1в. Слабка незадоволеність зарплатнею	5%	5%	45%
Разом:	100%	100%	100%

А по запитанню про незадоволеність можливостями кар’єрного росту може вийти наступна таблиця:

Індикатори: \ Чинники:	низькокваліфіковані	середньокваліфіковані	висококваліфіковані
2а. Сильна незадоволеність можливостями кар’єрного росту	5%	10%	85%
2б. Середня незадоволеність можливостями кар’єрного росту	5%	15%	15%
2в. Слабка незадоволеність можливостями кар’єрного росту	90%	75%	0%
Разом:	100%	100%	100%

Отже, із цих (умовних) результатів можна зробити висновок, що чинником, який спонукає відчувати сильну незадоволеність зарплатнею є низька та середня кваліфікація робітників, а незадоволеність наявними можливостями кар’єрного росту характерна для висококваліфікованих робітників. Звичайно, це не єдиний чинник схильності до страйку (адже смисл терміну «чинники» якраз у тому, що їх багато і вони діють водночас) і соціолог має виявити також інші, але тим самим способом: наприклад, категоризувати опитуваних (розділити на категорії) за тяжкістю роботи, за рівнем оплати, а може і за відносинами із керівником (сварливі та бездушні чи, навпаки, чутливі та заохочувальні). І може виявитись, що кількість незадоволених більша не там, де низька зарплата, а там, де гірші відносини із керівником. Можна категоризувати і за відповіддю на якесь питання анкети, але в цьому випадку запитання має бути особливо промовистим і значущим (хоча і не прозорим для опитуваного, аби він не почав робити відповідь «презентабельною»), - а для цього треба знати правила складання анкети, про які мова йтиме далі.

Дата добавления: 2015-06-30