Тема 2. Мета і результати розвитку зв’язків із громадськістю. Типи особистості 2 страница

Що ж це за групи (із якими, як було сказано у визначенні соціалізації, людина себе ідентифікує)? Це реально існуючі (а не абстрактні категорії, на зразок «інтелігенції»), невеликі і згуртовані навколо однакових цінностей і форм поведінки групи (адже у великих групах реальної згуртованості не буває), які на практиці мають найбільший авторитет для соціалізованої особи, тобто в її повсякденній поведінці вона несвідомо орієнтується саме на них, на їх оцінки та манери, які, зрештою, і переймає. Якщо її сім’я демонструє саме таку згуртованість та послідовність поведінки (принаймні – у якихось питаннях), то вона і стає першою такою групою. А далі йдуть дворові друзі, приятелі зі школи, товариші по якомусь захопленню тощо.

Чому ж саме групи, а не суспільство чи окремі особи? Суспільство – це взагалі абстракція, яку неможливо побачити, тоді як соціалізація передбачає копіювання наочних манер поведінки. А окремі особи повинні мати аж надто великий авторитет, щоби «перебити» вплив більш чисельних спільнот. Тобто вирішальним стає наочність прикладу і чисельність його демонстрацій, яка (в силу законів психологічного сприйняття) і слугує суб’єктивним «доказом» авторитетності та правильності цього прикладу. Інакше кажучи, коли ми не знаємо, як діяти, ми діємо, як усі, - щоправда, усі в нашому колі, а не усі наші знайомі взагалі (адже останніх – багато, вони різні і далеко не всі нам подобаються). Іноді це називають «стадною» поведінкою, але це невірно, адже ми здебільшого діємо не як юрба і не як наше випадкове оточення, а як цілком конкретна і доволі постійна група, яку ми, в силу різних чинників, зробили для себе взірцем.

Важливо додати, що соціалізація триває усе життя. Якщо виховують (хоч скільки-небудь ефективно) до семи років, то обмінюватися цінностями людина продовжує завжди, а це і є соціалізація. Соціалізація, на відміну від виховання, це не примусовий і саме тому набагато більш результативний процес, а крім того – процес не односторонній: всі люди впливають одне на одного (нехай і не однаково) і завдяки цьому досягають певної однорідності у смаках і манерах поведінки. Ось поки людина вважає себе повноцінним членом якоїсь спільноти і зважає на ставлення інших (тобто ідентифікує себе з ними), вона непомітно навіть для себе уподібнюється ним і змінюється разом із ними. Зрозуміло, що у дорослих ці зміни менш радикальні, аніж у дітей (і стосуються лише вторинних цінностей, про що – далі), але вони не закінчуються у людини ніколи.

Людина соціалізується лише в тій групі, із якою себе ідентифікує. Люди – суспільні істоти, а тому ідентифікація породжується генетично запрограмованим прагненням інтегруватись, а значить самоствердитись у групі і не відчувати своєї ізольованості та меншовартості. Крім того, ідентифікація – це визначення свого місця у навколишньому світі шляхом порівняння себе із іншими і виявлення свого статусу у суспільній і груповій ієрархії. Таким чином, ідентифікація – це вирізнення, вибір певного кола осіб, яких людина вважає «своїми», тобто близькими собі по духу і ззовні, і на яких вона рівняється й уподібнюється, тобто орієнтує свою поведінку на їх норми та цінності (приймає їх «правила гри»). А оскільки групи людей у навколишньому світі (і їх «правила гри») сильно відрізняються між собою, то ідентифікація – це насамперед вибір, відмежування за якимись, вряд чи усвідомлюваними ознаками тих осіб, яким людина співчуває і з якими себе ототожнює, а також – усіх інших, до яких залишається байдужою, не наслідуючи їх поведінку. Отже, ідентифікація націлює здатність людини до наслідування зразків поведінки (здатність до соціалізації) на конкретне коло осіб, чиї прагнення та спосіб життя (які в соціології називаються терміном «норми та цінності», або, інакше, «культура»групи) вона відтак і засвоює.

Втім, ширина цього кола упродовж життя змінюється: (1) в дитинстві (а точніше – поки не стала особистістю) людина ідентифікує себе із усіма навкруги, оскільки вона ще не має єдиної ієрархії норм та цінностей (котрі і слугують завжди критеріями вибору), а отже не вміє розділяти на «своїх» і «чужих», «добрих» і «поганих»; (2) сформована особистість ідентифікує себе із однією групою (наприклад, із однодумцями на роботі або із сім’єю, і саме в одній із цих груп реалізуються її головні інтереси); а (3) цілісна особистість ідентифікує себе із власною ієрархією цінностей і усвідомлюваних принципів, а отже найменше залежить у своїй поведінці від думки оточення і його соціалізаційного впливу. Це і є три види ідентифікації: у дитини – тотальна (з усіма), у сформованої особистості – групова (з однією групою), а у цілісної особистості – самоідентифікація (із власною ієрархією цінностей і принципів).

3. Підсумуємо те, що ми вияснили у попередніх пунктах плану: особистість формується переважно шляхом несвідомого копіювання манери поведінки близьких їй людей (а не завдяки повчанням), переймаючи яку вона запозичує і систему цінностей, що стоїть за будь-якою їх поведінкою. Виходячи з цього, ми можемо сформулювати ключові ознаки, що відрізняють дорослу, самостійну і незалежну насправді людину від дитини чи підлітка. Є багато різних визначень особистості, і їх не варто плутати або вважати рівнозначними і взаємозамінними, адже у кожного з них своє завдання і свій кут погляду. У соціології ж нам важливе таке визначення, що дає поведінкові ознаки того, що дитина стала дорослою, і водночас дозволяє інтерпретувати ці зміни у поведінці. Отже: особистість – це людина, яка діє послідовно і системно, оскільки декілька її дитячих ієрархій цінностей склалися в одну, несуперечливу ієрархію.

Ми вже вияснили, що дитина ідентифікує себе із усіма навкруги в силу вікової нездатності розрізняти «своїх» і «чужих», «поганих» і «добрих», – адже така здатність з’являється лише завдяки сформованій ієрархії цінностей, яка і слугує критерієм розрізняння і вибору. Але ієрархію цінностей і мала, і доросла людина переймає у готовому вигляді, оскільки цінності ніколи і не існують поодинці: цінності - це звичка робити певний (один і той же) вибір між двома якимись варіантами, – а отже вони завжди існують у порівнянні. І виявляються вони на ділі у ситуації вибору, і саме тоді, коли людина робить вибір миттєво, не замислюючись, оскільки відповідь на питання, якому варіанту вона надає перевагу у неї готова заздалегідь, – у вигляді ієрархії цінностей.

Більше того, ієрархія цінностей – це не просто сукупність багатьох парних порівнянь (наприклад, чаю чи кави на сніданок, і інших), це послідовна у своїх інтересах система преференцій: якщо вже дана група у своїй ієрархії цінностей надає перевагу, скажімо, фізичній силі над начитаністю (і зневажає фізичну слабкість, що є нормою, яка відповідає даній цінності), то вона, як правило, не цікавиться тонкощами психології і красотами поезії, а натомість отримує задоволення від «крутих» (тобто без проблиску думки) кінобойовиків і «музики», що спалює мозок децибелами. Тобто вона послідовна у тому, що любить і що – ні, і це виявляється у будь-якій ситуації: в їжі – знов не до тонкощів, головне з’їсти багато, а якщо вже перебирати, то аби було дороге і престижне; в одязі, в манерах – те саме, грубі, «чоловічі», нібито (а насправді – «гіпермаскулінні»), смаки і водночас – страх виглядати слабким, вразливим або співчутливим. Таким чином, ця стійка і цілісна манера дій виявляється у кожному прояві поведінки, а термін «ієрархія цінностей» лише дає назву її кореням – послідовній і звичній направленості інтересів, що розставлені по рангах.

Ось чому поспостерігавши навіть коротко за такою – усталеною, системною поведінкою, дитина легко переймає всю цю манеру, тобто засвоює ієрархію цінностей. А оскільки груп, за якими вона спостерігає і в яких соціалізується, далеко не одна, то й ієрархій цінностей вона засвоює декілька, і веде себе саме так, як прийнято у тій групі, де вона зараз знаходиться. Причому веде себе у кожному випадку щиро, хоча і відрізняється у цій поведінці разюче, як дві різні людини (або й більше). І в цьому немає жодної патології, – скажімо, роздвоєння особистості, – адже немає ще і самої особистості, немає єдиної ієрархії цінностей. Більше того, дитина не помічає суперечливості у своїй поведінці (в одній компанії вона лагідна і спокійна, а в іншій – агресивна і безжалісна), адже критерієм «правильності» виступає для неї засвоєна саме в цій компанії ієрархія цінностей, і виходячи з цього вона в кожній компанії і в кожній ситуації відчуває, що веде себе «правильно». А оскільки дорослі, як їй здається, не можуть поводитися невірно, тож і її поведінка виправдана і замислюватися над нею не треба.

Таким чином, у дитини виникає декілька ієрархій цінностей, по одній у кожній із тих груп, де вона соціалізується. Причому це відбувається, навіть якщо вона перебуває у такій групі або спостерігає за нею недовго, – бо манера її поведінки справляє на сприйнятливу від природи дитину настільки велике враження, що вона починає себе з нею ідентифікувати, тобто запам’ятовує і намагається поводитись так само. Проте, із настанням так званого «перехідного» і «важкого» підліткового віку (десь років із 12 – 14) дитина починає помічати роздвоєність, непослідовність своєї поведінки, а головне – її залежність від того, у якій групі вона знаходиться. Вона від цього страждає, відчуває свою неповноцінність і, намагаючись подолати цей «недолік» (який справді не є недоліком, а – цілком природнім станом речей), починає із усіма сперечатись, порушувати усі нав’язувані їй правила і просто – дратуватись із будь-якого приводу.

Отут і починається конфлікт «батьків» і «дітей». Однак і його не слід драматизувати, а тим більше – ображатися на дітей: для них це закономірний, а головне - необхідний для повного формування особистості етап індивідуального розвитку, і якщо його не пройти у всьому обсязі, не звільнитись від впливу оточуючих і не навчитись іти всупереч їх думці, наполігши на своєму навіть у ситуації власної неправоти, то не можна стати цілісною, самостійною особистістю. Саме на цьому етапі надзвичайно шкідливим виявляється репресивне виховання, яке силоміць придушує прагнення до особистої незалежності і самоуправління, а в результаті формується авторитарна особистість, що впливу інших нездатна протистояти, але намагається сама їх підкорити і принизити, вважаючи, що таким чином звільниться від їх впливу. А найгірше те, що авторитарна особистість не вміє визнавати свої помилки, адже для цього людині треба спершу переконатися, що вона здатна наполягти на своєму і вже не має потреби доводити це собі зайвий раз, потім відчути гірки наслідки наполягання тоді, коли була неправа, і вже після цього зрозуміти вигідність прислуховуватись до чужої думки (а не бути змушеною до цього силою).

І, нарешті, коли ці декілька дитячих ієрархій цінностей складаються в одну систему, внутрішньо несуперечливу, що базується на природніх схильностях і здібностях людини, тоді вона і стає особистістю, тобто вміє самостійно оцінювати і вибирати, має свою манеру поведінки і скерованість інтересів, а отже і може відповідати за власні дії. Не випадково, що вік, коли це найчастіше відбувається (18 років) і вважається повноліттям. На жаль, ієрархія цінностей рідко буває насправді цілісною і завершеною. Частіше вона має вигляд досить послідовної ієрархії у тих питаннях, із якими людина багато стикалася і в яких на власному досвіді і через переймання смаків свого оточення виробила ціннісні пріоритети. Однак у питаннях, в яких її практичний досвід замалий або взагалі відсутній, у неї нема і не може бути ієрархії цінностей, адже самими лише роздумами або повчаннями її не виробиш!

І якщо людина підчас формування своєї особистості мала занадто вузький життєвий досвід (зокрема, завдяки надмірній опіці й уберіганню від проблем із боку батьків), її ієрархія цінностей також буде обмежена лише знайомими їй домашніми справами і типовими для родинного кола ситуаціями, – а, наприклад, постояти за себе у якійсь ворожій ситуації вона виявиться нездатна. Водночас у дорослому житті вона неминуче буде опинятись саме у таких, незвичних для її ієрархії цінностей ситуаціях, в яких інші легко і, головне, швидко орієнтуються завдяки виробленим ще у дитячому і підлітковому віці критеріям вибору, тоді як дана людина проявляє в них абсолютну несамостійність. І як не обіцяє вона собі діяти рішуче наступного разу, але це у неї не виходить, адже твердість і рішучість дій залежать у всіх людей не від думок і свідомих рішень, а від визначеності підсвідомих пріоритетів, тобто – від сформованості ієрархії цінностей.

Отже, людина, у якої ієрархія цінностей склалася щодо більшості типових для неї обставин життя, але щодо інших, не менш типових і важливих – ні, називається фрагментованою особистістю. Це означає, що її ієрархія цінностей не просто не є цілісною (адже навряд чи взагалі може бути людина, у якої ієрархія цінностей є визначеною для всіх можливих життєвих випадків, зокрема – рідкісних), але ця ієрархія не є визначеною саме у тих обставинах, які є типовими для її життя, що має причиною відсутність досвіду дій у таких обставинах підчас формування особистості. Зауважимо, що первинні норми та цінності – це соціалізовані без зовнішнього тиску базові вибору у важливих життєвих ситуаціях. Зокрема, це цінності того, як людина досягатиме успіху: власними силами чи за допомогою інших, хитрістю і спритністю чи плануванням і дисципліною; цінності того, як вона ставиться до себе, до близьких і до чужих людей (те, що називається мотивацією егоїзму, альтруїзму та колективізму), як готова виконувати обов’язки – старанно і з ентузіазмом чи з нехіттю та униканням, і як реагує на труднощі та небезпеки: обережно і навіть боязливо чи рішуче й авантюрно; взагалі – головні у житті цінності (гроші, влада чи майстерність, - які ми розглянемо у питанні «види стратифікації» теми 4).

Як бачимо, особистість стає фрагментованою тому, що своєчасно не обрала для себе пріоритети поведінки, наприклад, у конфлікті (адже батьки «уберігали» її від неприємностей), а тому вона просто губиться у такій ситуації, не знає, що тут буде правильно, а що – ні, і тому легко підпадає під чужий вплив. Це результат якраз того варіанту «виховання», коли воно перестає бути вихованням через надмірну опіку і намагання вирішити все за дитину, «полегшивши» їй життя. Допомагає збільшенню фрагментованості і примус або солідарний тиск оточення (мода, загальна думка тощо), якому така особистість нездатна протистояти, а в результаті робить те, що суперечить системі її цінностей, і вже самою регулярністю повтору таких дій «програмує» себе на непритаманні собі вторинні цінності (тобто цінності, що нав’язані ззовні, суперечать первинним і є, скоріше, упередженнями). Нарешті, людину можуть свідомо переконувати у незначущості якихось її рішень, щоби вона не ставилася до них з точки зору первинних норм і цінностей, а натомість вважала їх другорядними технічними діями, які можна виконувати як завгодно (і, зокрема, так, як її просять). Тобто фрагментованості сприяють вторинні норми і цінності, якщо вони не узгоджені із первинними (бо людина звикає «кривити душею» і діяти всупереч собі, аби догодити оточенню) і роблять дії людини непослідовними, невпевненими і такими, яких вона сама потім соромиться.

Саме тому людина конче потребує здійснення вчинків, тобто дій, що заради збереження її первинних норм і цінностей свідомо порушують традиції свого оточення, а отже вимагають від неї зусиль, щоби подолати внутрішні слабкості і перебороти неминучі санкції соціального середовища. Отже, якщо бути точним, дії – це поведінкові акти людини, які є для неї психологічно найпростішими, оскільки вони не розходяться радикально із традиціями оточення і не вимагають вольових зусиль для того, щоб на них зважитись, – навпаки, вони здійснюються механічно і стереотипно, як ритуал, не потребуючи ні роздумів, ні відчуття відповідальності. Тоді як вчинки людина робить, переборюючи власні страхи і сумніви, адже розуміє, що люди не прощають тих, хто виділяється і порушує їхні ритуали. Але якщо ці ритуали її короблять, бо суперечать її моральним звичкам (первинним нормам і цінностям), то вона має свідомо вирішити: піти проти всіх, щоби поважати себе і, як-то кажуть, залишитись собою чи підкоритись вимогам оточення, похитнувши власну віру у свої цінності, а відтак – і самооцінку. Звичайно, людина не формулює собі ці альтернативи і вряд чи усвідомлює наслідки вибору, але його важливість вона відчуває, так само, як і необхідність найважчого для себе варіанту, тобто – вчинку.

Зрозуміло, що всім, за винятком справжніх, природжених лідерів (яких так мало, що їх варіант можна ігнорувати, принаймні у цьому розгляді), майже неможливо самотужки впоратись із подібною моральною дилемою, а тому здійснити вчинок їм допомагає взірець у вигляді референтних осіб. Референтні особи – це люди, чий приклад здійснення вчинків допомагає людині у подібній ситуації. У дитинстві вчинків не здійснюють, а коли у підлітковому віці починають на це зважуватись, то референтними особами стають якісь загальновідомі «бунтівники», радикальні нонконформісти, що кидають виклик усім устоям (їх поведінка називається девіантною, і ми її ще учитимемо), – вигадані персонажі або зірки шоу-бізнесу. Їх зразок вчить лише «не коритись», а для чого, заради яких цінностей, – це не цікавить ні кумирів, ні їх шанувальників. Натомість у дорослих, а значить у сформованих особистостей референтними особами стають реальні люди, які їм особисто відомі і які у схожій ситуації наважуються на вчинок задля захисту цих норм і цінностей (а не ради тотального підліткового бунту).

Проте вчинок – це не єдиний варіант виходу із внутрішнього конфлікту між бажанням догодити оточенню і зробити «по-совісті» (відповідно до своїх цінностей). Іншим, а головне – більш легким варіантом є робити так, як кажуть, тобто підкорятись, переклавши відповідальність за прийняті рішення на того, хто дає накази. Щоправда, таке ставлення до життя стимулює людину підкорятись в усьому, а значить не приймати взагалі жодних рішень щодо своїх дій, адже позбувшись тягаря відповідальності в одних питаннях, його ще важче підіймати в якихось інших. Але кому підкорятись, не першому ж ліпшому? На це людина швидко знаходить відповідь: найсильнішому, а точніше – найстрашнішому для неї у кожній конкретній ситуації; а ще краще – отримати якогось постійного вождя, який би контролював усе її життя і керував кожним кроком (ось чому такі люди радо ідуть в армію або в тоталітарну партію чи секту). Крім того, вона підкоряється установленим правилам – писаним і неписаним, і робить це завзято і бездумно, майже фанатично.

Такий тип людей називається авторитарною особистістю, тобто особистістю, сформованою на основі ієрархії первинних норм і цінностей, яка є не просто істотно неповною (як у фрагментованої особистості), але такою, якій бракує критеріїв вибору щодо більшості життєвих обставин. Фактично у неї склалися лише дві-три власні, стабільні цінності: підкорятись стереотипам загальної думки і керівникам, яких варто боятися, та підкорювати собі силою всіх тих, кого вона не боїться. Із цього очевидно, що вона розуміє людські відносини лише як «вертикальні»: або її підкорюють, або – вона, третього бути не може. І це прямий результат репресивного виховання і панічного, «тваринного» страху перед вихователем, який воно лише і виховує.

Створив теорію авторитарної особистості та дослідив її соціологічно німецький вчений Теодор Адорно (1903-1969), який вивчав психологію і масову свідомість німецького фашизму і виявив дев’ять основних характеристик даного типу: 1) догматизм, стереотипність мислення; 2) упередженість, беззаперечна віра в погляди своєї соціальної групи і нетерпимість до інших; 3) ксенофобія, ворожість до представників інших культур, релігій і рас; 4) ненависть як до багатих, такі до бідних; 5) тяга й догідливе схиляння перед владою і силою; 6) аморальна переконаність, що ціль виправдовує засоби; 7) покірність у подружніх відносинах; 8) боязке дотримання будь-яких суспільних умовностей і ритуалів; 9) схильність до містики. Спрощуючи, можна сказати, що таким людям притаманна «агресивна покірність»: щира (хоча й самопринизлива) догідливість перед більш сильним і владним та мстиве приниження більш слабких і підлеглих[48].

Бути авторитарною особистістю виявляється набагато легше, ніж фрагментованою: жодних вагань щодо правильності своїх дій, жодних картань за помилки, жодного ризику втрати самооцінки, – адже остання залежить не від своїх здобутків і вчинків, а від могутності тієї суспільно-політичної сили, із якою людина себе ідентифікує, - а ідентифікує вона себе завжди із переможцем. Втім, є й інший спосіб не страждати від внутрішніх конфліктів, – бути цілісною (самоактуалізованою) особистістю, тобто людиною, у якої – завдяки особистим принципам – ієрархія норм і цінностей склалася повністю, стала завершеною системою. Ми вже казали, що це вряд чи може бути результатом самої лише соціалізації, адже в сім’ї дитина не може отримати досвід усіх, можливих в житті ситуацій та зразки пригідного саме для неї ставлення і реагування; не допоможе тут і ідеальне виховання, якщо воно взагалі буває. І тим паче неможливо власноруч «доформувати» власну ієрархію цінностей, «соціалізувавши самого себе» (як і свідомо «соціалізувати інших»): процес формування первинних цінностей абсолютно непідконтрольний людським бажанням; навіть знаючи людину, важко спрогнозувати, що саме вона запозичить від інших у даній ситуації, а примусити її запозичити саме те, що треба, взагалі немислимо.

Однак можна виховати самого себе шляхом створення особистих принципів. Інакше кажучи, замістити, компенсувати брак первинних норм і цінностей свідомо сформульованими для себе правилами (що виводяться в якості «уроку» із кожної невдачі), які мають виконуватись завдяки вольовому самопримусу всупереч власним слабостям чи тиску оточення, аж поки не стануть індивідуальними звичками. Очевидно, що кожен випадок такого самоподолання заради ствердження і розвитку своєї системи цінностей є вчинком, – принаймні поки це психологічно важко і вимагає вольових зусиль. Але наслідком цього повільного і важкого вироблення принципів стає зрештою так звана цілісна, або «самоактуалізована» особистість, яка завжди веде себе послідовно і якій просто приймати рішення, адже всі свої пріоритети вона уже визначила.

Теорію самоактуалізованої особистості детально розробив американський психолог Абрагам Маслоу (1908-1970), що сформулював такі характерні риси подібних людей: 1) життя в теперішньому часі (а не в ілюзорному майбутньому чи минулому); 2) творчий, а тому зацікавлений підхід до будь-якої роботи; 3) легке сприйняття змін; 4) задоволення від реалізації власних і чужих здібностей, а не від споживання чи накопичення; 5) самоповага і прийняття себе таким, який є; 6) вміння цінувати достоїнства інших, не зосереджуючись на їх вадах; 7) здатність не стримувати вияви почуттів і не боятись переживати їх глибоко; 8) вміння знаходити емоційний контакт із будь-якими людьми; 9) цілісне, системне розуміння людей і світу. Можна сказати, що така людина не бореться сама із собою і нічого не доказує собі чи іншим, а тому їй легше реалізувати свої здібності і розуміти людей навколо. Також їй неважко правильно визначати цілі і досягати успіху, – і все це результат цілісної системи цінностей, яка дозволяє їй бути всього-на-всього послідовною і ясно розуміти, чого вона хоче (не піддаючись спотворюючому впливу середовища, слабкостям і хибним цілям).

4. Перш ніж перейти до розгляду масових комунікацій, варто зрозуміти найпростіші, міжособистісні та групові комунікації. Міжособистісні комунікації за напрямом взаємодії діляться на вертикальні та горизонтальні. В обох випадках мова йде не про службове підпорядкування або координування дій відділів, а про неформальні взаємовідносини, які визначаються не посадовими обов’язками, а більшим чи меншим особистим впливом. Отже, вертикальна комунікація – це взаємодія, в якому один учасник спілкується з позиції вищості (вимагає, критикує, сварить, як мінімум - докоряє, а в гіршому випадку - принижує та ображає іншого), а другий все це терпить або і сприймає як належне. Такий напрям взаємодії переважає в комунікації авторитарних особистостей: вони спілкуються із людьми майже виключно таким чином (принижуючись або принижуючи інших, в залежності від того, відчувають вони себе сильнішими та важливішими за співрозмовників або навпаки), - і тому якщо ми спостерігаємо, що хтось поводиться до одних підлабузницьки, а до решти - по-хамськи, то можемо впевнено діагностувати саме цей тип особистості.

Натомість, горизонтальна комунікація – це взаємодія, в якому обидва учасники спілкуються «на рівних» (без зверхніх повчань і без випрошування жалості й поблажливості). Це доволі рідкісний напрям взаємодії, адже для нього потрібно, щоби всі його учасники були цілісними особистостями, себто такими людьми, які не прагнуть щось довести оточуючим, не намагаються виглядати краще, ніж вони є, і не бояться того, що про них подумають інші. Нагадаємо, що цілісна особистість має таку незалежність від зовнішньої оцінки тому, що при виборі своєї поведінки та при розгляді її наслідків керується не ситуативними, кон’юнктурними вигодами, а власними, свідомо створеними принципами (які замінюють йому несвідомі цінності, відсутні, як і у свіх, через нестачу досвіду або брак у суспільстві однозначних цінностей щодо цього питання).

А втім, найчастіше дорослі люди відносяться до типу фрагментованих особистостей, які в більшості життєвих питань мають усталену ієрархію цінностей, однак у якійсь обов’язковій, але неприємній для них сфері діяльності вони так і не визначились із ціннісними пріоритетами. Інакше кажучи, ця діяльність, - наприклад, навчання, - знаходиться в їх ієрархії цінностей на досить низькому щаблі й помітно «програє» всім іншим їхнім заняттям (вечіркам, спілкуванню з друзями, - живому і віртуальному, в соціальних мережах, - спортивним, комп’ютерним чи КВН-івським іграм, шопінгу, перегляду фільмів, їжі та сну). З огляду на саме таку побудову пріоритетів, їм було би природніше на разі або зовсім не навчатися, або робити це півгодини на тиждень, коли немає чим більше зайнятися. Проте фактично вони мусять приділяти навчанню набагато більше часу, і роблять це, підкорюючись зовнішньому тиску і пересилюючи себе кожного дня і подовгу, тобто діють всупереч власній ієрархії цінностей і тому відчувають відразу до цього процесу, але через несамостійність не створюють жодного принципу, що міг би надати осмисленості цим «мукам» і, згодом, перетворити їх на цілком прийнятну і цінну для себе діяльність.

Фрагментовані особистості дотримуються горизонтальної комунікації лише щодо обмеженого кола близьких їм осіб, спілкування із якими складається найлегшим чином і не вимагає жодних зусиль (і то лише до тих пір, поки вони не сваряться і не починають «качати права»). Зате будь-які труднощі відразу спонукають їх припиняти комунікацію під приводом особистої образи, і тому роблять їх легкою здобиччю для залякування або «тиску на жалість», тобто вертикальної комунікації. А найгірше навіть не те, що вони легко переходять від горизонтальної до вертикальної комунікації або припиняють її зовсім, а те, що фрагментовані особистості підтримують комунікацію на мінімальному рівні, на рівні удаваної зацікавленості й емоційності (тоді як насправді відгороджуються від усіх «стіною байдужості»). Причому цей мінімальний рівень комунікації, хоча і формується, як правило, у колективах навчальних і службових (там, де вони виконують самопримусову, неприємну роботу, не виробляючи щодо неї власних принципів), але переноситься згодом і на сім’ю, на близьких людей, провокуючи конфлікти і взаємне відчуження.

Можна уявити собі таку картину: мати забороняє доньці зустрічатись із якимось, сумнівним на її думку хлопцем, попри те, що останній він подобається. Очевидно, що це вертикальна, «згори-вниз» комунікація, яка була ефективною, поки донька була дитиною, але тепер уже сприймається нею негативно. Якщо мати є авторитарною особою, то донька звично погодиться, підтримавши цю, вертикальну комунікацію і посиливши в собі соціалізовану манеру авторитарності. Якщо ж донька почне ображатися і плакати, то це, найшвидше, теж буде проявом запозиченої від батьків манери поведінки фрагментованих особистостей і вертикальної, «знизу-вгору» комунікації. Причому вертикальна комунікація завжди є насправді байдужою, адже і в цьому випадку мати не цікавилась почуттями доньки, а та, у свою чергу, не спробувала зрозуміти невдало виражені, але найкращі почуття і наміри батьків, зосередившись лише на тому, що їй чогось забороняють.

А от цілісна особистість у цьому випадку знайшла би третій шлях: не підкорялася і не сварилася б, а терпляче і наполегливо спробувала зрозуміти, що саме в її хлопці викликає у батьків занепокоєння і намагалася показати його із кращого боку, поділилася своїми почуттями і зажадала, аби вони їх поважали (а в питаннях самоповаги не варто поступатися, - тоді як в усіх інших можна), і зрештою досягла би компромісу, що задовольнив обидві сторони. Це і був би прояв горизонтальної, найбільш ефективної, але і найбільш важкої комунікації[49].

Міжособистісні комунікації існують на трьох рівнях, які відповідають трьом етапам розвитку групової динаміки (тобто – етапам формування групи). На початковому етапі, який можна умовно назвати «етапом зграї» люди лише знайомляться або, якщо така група існує довго (наприклад, лекційний потік у виші), не прагнуть познайомитися ближче, аніж «привіт – бувай». Якраз на «етапі зграї» існує рівень мінімальної (байдужої) комунікації, - коли людей цікавить лише користь і можлива небезпека від оточуючих (саме цим питанням і присвячене будь-яке їх спілкування). Особливістю цієї комунікації є те, що лідерами в ній стають особи із найбільш девіантною (не такою, як у всіх) поведінкою, в силу чого ця напів-юрба виявляється схильною наслідувати найгірші, нераціональні і неконструктивні зразки поведінки.

Дата добавления: 2015-06-30