Тема 1. Труднощі комунікації як соціальна та особиста проблема 1 страница

1. Бар'єри комунікації та способи вирішення PR-проблем.

2. Соціологічні принципи позитивізму та об’єктивності. Операціоналізація понять.

3. Кількісні та якісні методи збору інформації.

4. Програма соціологічного дослідження. Вибірка та її види.

5. Складання анкети: об’єктивність питань і апелювання до уяви.

PR-проблема: взаємна недовіра студентів і викладачів, нехтування інтересами іншої сторони та нечесне і конфліктне поводження щодо неї. Завдання: сформулювати поетапну програму соціологічних досліджень, включно із метою, робочою гіпотезою та попереднім планом гармонізаційних PR-заходів по вирішенню цієї проблеми.

1. Бар'єри комунікації бувають декількох типів: індивідуальні бар'єри розуміння (фонетичні, семантичні, стилістичні, бар'єри здібностей, в т.ч. бар'єр функціональної неграмотності, що виявляється у перевантаженні реципієнта інформацією через невміння її аналізувати й систематизувати), бар'єри соціально-культурного розходження (статусно-рольові та ментально-дискурсивні відмінності, відмінність інтересів, переконань та картини світу) і бар'єри відносин (вертикальних, односторонньої комунікації, бар'єри уникнення, в т.ч. недовіри, невідповідності емоційного стану та стану уваги). Діяльність по розвитку зв ' язків із громадськістю передбачає долання, насамперед, бар'єрів соціально-культурного розходження, - тих, що інакше називаються упередженнями.

Упередження – це соціальні чи групові традиції негативного сприйняття людей та явищ, які є логічною помилкою поспішного узагальнення, що породжується психологічним прагненням економити розумові зусилля, необхідні для самостійного оцінювання, і що породжує неефективність взаємодії людей та їх дискримінаційну і деструктивну поведінку. Упередження є проявом інтелектуальної ліні людей, незвиклих до розумової праці, а тому й не вмотивованих цікавістю до всього незвичного; вони працюють лише під примусом і не вникають у суть оцінюваної людини чи явища, але сприймають їх мозаїчно і тому збирають єдиний образ об'єкту на основі прихованих від себе хибних припущень, у відриві від внутрішнього чи зовнішнього контексту подій[1]. Зазначимо, що упередження – це не індивідуальна вигадка, а масове, соціальне явище, поширеність якого у суспільстві буває різним: мінімальним у інтелектуальної еліти і соціальних аутсайдерів-девіантів, - змушених виживати без допомоги оточення, - та порівняно високим у решти (міра його проявів у суспільстві визначається за т.зв. «Шкалою Олпорта»[2]). Ця масова традиція нав’язується кожній особі, що нездатна протистояти груповому тиску, і вбудовується у її підсвідомість у вигляді неприродних для неї, але фанатично захищуваних вторинних цінностей (про них див. тему 2 цього посібника).

Бувають такі види упереджень [3]:

1. Фундаментальна помилка атрибуції – це схильність пояснювати поведінку інших їх особистими якостями (аж до пояснення всього їх давніми підступними задумами), а власну пояснювати ситуаційними чинниками (і крайня форма цього пояснення передбачає, що від суб’єкта взагалі нічого не залежить)[4].

2. Генералізація недоліків – надмірне узагальнення негативної оцінки групи за діями одного її члена чи окремої людини – за одним її вчинком [5].

3. Стереотипізація – негативна, здебільшого, оцінка окремої людини на основі існуючого у суспільстві шаблонного уявлення про недоліки всіх членів її соціальної групи, наприклад, гендерної або етнічної[6].

4. Односторонність суджень (в психології називається упередженням «нерівних можливостей») – ігнорування особливостей, обумовлених рольовою позицією, і зокрема уявлення про свою поведінку як про типову, а про відмінну від неї – як про ненормальну[7].

5. Підтверджувальне упередження – це схильність тенденційно відбирати та пояснювати інформацію, щоби вона підтверджувала готові власні оцінки[8] та прагнення[9] (зокрема прийняття бажаного за дійсне, схильність погодитись із позитивними твердженнями про себе, хоча вони явно необґрунтовані й розпливчасті[10], або «сліпота» до альтернативних пояснень і рішень у ситуації, коли людина має установку на якесь пояснення або рішення[11]).

6. Приписування раціональності – прагнення шукати і знаходити раціональні, логічні тлумачення будь-яких подій, тобто приписувати розумність та справедливість світу, який є принципово, систематично нераціональним[12] і швидкозмінним (в якому істина – це процес, а не якась стала форма); виявляється, зокрема, у неусвідомленому приписуванні усім людським відносинам особисто вигаданих або вузькогрупових правил (замість пізнання існуючих закономірностей та «правил гри»), яке породжує надмірні очікування від поведінки інших (схильна до образ упевненість, що «вони повинні»), а ще виявляється в оцінці себе за взірцем, що відповідає кращим очікуванням оточення, але не своїй природі, і що породжує надмірну критичність до своїх результатів (і зрештою – зниження самооцінки).

7. Драматизація реальності – схильність до переоцінки трагічності або загрозливості подій, наслідком чого є тривожно-захисне[13] й параноїдальне мислення (всі – або «вороги», або – «підозрілі» й «ненадійні», а все – або «жахливе», або лише «нормальне», що характерно для сучасних антиутопій)[14].

8. Мислення «пустими абстракціями» [15] (автоматичне, або обумовлене мислення[16]) – звичка пояснювати будь-які події обмеженим набором спрощених і тому – універсальних ідей, втілених у штучно, безпідставно узагальнені назви-ярлики [17] (крайня форма – полярне мислення: «Хто не з нами, той проти нас», і радикалізм: або «все чудово», або «все погано»), а також схильність до хибних кореляцій, тобто інтерпретативного поєднання випадкових особистісних рис як органічно нерозривних («всі похмурі люди – злі»).

Втім, спробувати напряму переконати людей у неправильності їх упереджень, то марна справа. Люди не розуміють одне одного не через логічні помилки, а через певні особисті вигоди, які слід враховувати, щоби досягти порозуміння. Найпершою вигодою є можливість працювати менше: не задумуватися про дії інших (адже знаючи їх справжні мотиви, прийдеться замислитеся і про свої, у чого є лише два прикрих виходи: знизити самооцінку або намагатися щось виправити). Тому простіше навішати «ярлики» на людей, назвати їх і перестати задумуватися про їх мотиви. Отже, першим чинником непорозумінь є інтелектуальна та душевна лінь, яка підштовхує людей до некрасивих вчинків і яку не вийде перемогти присоромленням, адже люди навчилися виправдовувати будь-які гріхи «загальною думкою».

Зробивши непорядний вчинок, слабка людина підсвідомо схиляється до самовиправдання, логічна необґрунтованість якого компенсується моральною підтримкою цих виправдань у колі «своїх», які з часом виробляють своєрідну міфологію (т.зв. групову ідеологію), що «аргументує» удавану справедливість і навіть необхідність подібних вчинків. Викрити таку міфологію фактами чи логікою неможливо, бо її носії в глибині душі знають, що неправі і від усвідомлення цього якраз і ховаються за подібними вигадками, а коли вже знаходять їм численне схвалення, то переконують себе, що вони безгрішні і що роблять це заради вищих цілей, а їх внутрішні сумніви – то, мовляв, підступи облудних ворогів. У легшій своїй формі дане явище називається «інгруповим фаворитизмом»[18], а у тяжчій – фанатизмом, який, відповідно, може бути не лише релігійним, але й політичним, національним, спортивним тощо, - виходячи з того, якими ідеями та пристрастями виправдовують люди свої непорядні вчинки[19]. Відтак, якщо пересічний студент чує скарги іншого на те, що його «завалив» викладач, він вірить апріорі, і тому не стидається обманювати викладача. Але вірить він, як бачимо, в те, у що йому хочеться вірити, - бо легше не готуватися і скористатися «шпорою», аніж самому примусити себе працювати. І чим гірше він діє, тим легше йому повірити у підлість, жорстокість та корисливість викладачів, - тобто в те, що вони набагато гірші за нього (хоча насправді це не може обілити дії студента). Тож другим чинником непорозумінь є самовиправдання «загальною думкою» (груповою ідеологією).

А третім чинником непорозумінь є принципова нелогічність людського мислення, в якому висновки робляться не за законами індукції або дедукції, але шляхом поспішних узагальнень (що також називається абдукцією[20]) або порушень правила «після того – не значить внаслідок того» та інших логічних помилок[21]. Це відбувається тому, що логічне мислення вимагає більших зусиль, аніж інтуїтивне, і люди переважно використовують більш «економний» спосіб мислення, що дає вигоди і в швидкості, і в легкості. Логіку ж люди використовують лише для пошуку самовиправдань (те, що в психології називається «раціоналізацією»[22]), і саме тому піарникам не варто доводити неправоту їх виправдань логікою: вона не впливає на їх переконання, а лише підшукує їм докази. Втім, це не тільки вада мислення, яка заважає порозумінню, - це його сутнісна риса, яка може допомогти піарнику, якщо він навчиться її вдало використовувати.

Отже, йому треба засвоїти «принцип позалогічності переконування» – тобто необхідність діяти в обхід логіки для досягнення порозуміння, - як для того, щоби не зачіпати звичні самовиправдання людей, так і тому, що логіка їх не переконує, а лише переводить розмову на рейки формально-бездушних, відсторонених взаємовідносин. А для того, щоби змінити думки людей (їх переконання, смаки, преференції), необхідно встановити з ними емоційний контакт, тобто перейти на рейки емоційно-щирих, довірливих взаємовідносин. І головне правило тут – бути щирим самому, вірити в те, що говориш, і притому вірити не в якісь надумані ідеї, як це роблять при самовиправданні, а вірити насправді, інтуїтивно. Інтуїтивне мислення, як ми сказали, це не вада, а скоріше перевага, завдяки якій людина завжди відчуває, коли вона говорить правду, а коли намагається обманути себе та інших. Саме для того, щоби заглушити цей голос сумління, людям і потрібне схвалення їх виправдань іншими. Але якщо власній брехні вони ще можуть на якийсь час повірити, то чужій, - тим більше у нинішніх недовірливих настроях, - вряд чи.

Власне, завдяки цій здатності відчувати правду люди і знаходять між собою порозуміння, хоча нібито цьому результату заважають і різноманітні бар'єри комунікації, і захисні самовиправдовування, підтримані груповою міфологією, і нездатність до правильного, логічного мислення. Тож піарнику не слід надто покладатися на красиві слова та ефектні рекламні трюки, із якими люди миряться в торгівлі, але відразу насторожуються, коли з їх допомогою хтось (політик або організація) намагається втертися в довіру, прикинутися «своїм», співчутливим і щирим, - адже в цьому випадку вони відчувають, що цей «хтось» вторгається до них в душу, у сферу емоційного контакту, куди пускають лише близьких. Тобто в піарі, на відміну від реклами, саме «чесність є кращою політикою». Ось чому піарнику насамперед треба переконати у своїх словах самого себе, а тоді вже братися за інших. І в цьому йому теж потрібна не логіка, не аргументи і навіть не факти, а їх смисл, - тобто те, що найбільше й цікавить людей в кожній почутій ними інформації.

Отже, якщо перше, що повинен зрозуміти хороший піарник, стосувалося засобів його діяльності (дії в обхід логіки), то друге, що йому слід збагнути, це те, якого результату він має досягти: знайти найкращий для даної аудиторії сенс діяльності тої організації або людини, PR-просуванням якої він займається. Людей ніколи не цікавить уся інформація або навіть її головна суть, - їх цікавить лише те, що може їх якось зачіпати, позитивно або негативно. Саме тому вони і сприймають інформацію мозаїчно, і чим менше вбачають у ній подібного сенсу для себе (користі, загрози, радості), тим фрагментарнішим стає це сприйняття. Проте насправді, при достатній креативності і мудрості сенс можна знайти в будь-чому. Як кажуть, взагалі у життя є лише той смисл, який ми в нього вкладаємо[23]. Цей позитивний (корисний чи радісний) сенс діяльності суб’єкта піарник і повинен вдумливо відшукати, збагнути й пояснити кожній своїй аудиторії, - причому кожній знайти той сенс, який їй буде ближчий, але водночас той, що розкриває якусь справжню рису суб’єкта, а не вигадану.

Назвемо це «принципом неприкрашальності»: будь-який суб’єкт піару має бодай якийсь сенс для кожного об’єкту, а значить, його не треба прикрашати, а треба розібратись у його діяльності та її спільних вигодах (хоча це і важче, аніж скласти улесливу вигадку). І ця чесність (неприкрашальність) не тільки буде породжувати мимовільну довіру, але й зробить її більш тривкою, а тому піарнику (на відміну від рекламників) не варто приховувати «гірку правду», - зізнання додають суб’єкту стільки привабливості у мас за його щирість, скільки не доб’єшся найблискучішою вигадкою. А значить для піарника не буває програшних подій і ситуацій: якщо визнати провал і свою провину в ньому та зосередитись на якомусь похвальному моменті у цій історії, а також – на щирих, продуманих планах по зміні непохвальних, то підтримка мас вам гарантована (згадаймо, хоча б, як американці, описуючи теракт проти веж-близнюків ВТЦ, робили наголос на героїзмі пожежників та взаємовиручці учасників, а не на промахах ЦРУ[24]). Натомість бажання нав’язати щось людям шляхом «лакування» дійсності й прямого обману – це прояв примітивної хитрості, яка є наслідком небажання думати і характерна для осіб із низьким інтелектом[25].

Проблема якраз у тім, що хоча цей сенс можна знайти, але в Україні його впритул не бачать у діях іншої сторони ані керівники, ані їх підлеглі. Навіть навпаки, підлеглі вірять, що керівники (а особливо – найвищі) роблять усе виключно для себе і тим самим шкодять «простим людям». Хоча постійно і всюди це так робити неможливо: дбати лише про свої, егоїстичні або вузькогрупові інтереси – це найгірша і в теорії[26], і на практиці тактика, що швидко закінчується крахом (згадаймо, хоча б, попереднього президента України). Але ще гірше те, що цей дивний і помилковий погляд поділяють і самі керівники: загальна переконаність у корисливості «верхів» підштовхує їх думати, що інакше і бути не може, а тому це відлякує від політики усіх ідейних і щирих людей, а приманює – жадібних. Втім, схожа ситуація і на нижчих щаблях. Студенти, як ми казали, впевнені, що викладачі керуються або свого роду «садизмом» (бажанням помучити студентів), або жадібністю. Однак дослідження показують: коли у студентів питають, як багато викладачів беруть хабарі, вони кажуть, що майже всі; зате коли їх питають, чи самі ви колись із цим стикались, то більшість із них (в анонімній анкеті, а отже щиро) заперечує. Із відповідей на перше питання виходить, що випадків корупції багато, а з відповідей на друге – що мало!

Висновок: про корупцію більше говорять (в тому числі і недобросовісні політики-популісти, і журналісти, що ганяються за «смаженим» і не цікавляться реальним станом справ, і рознощики чуток, і підлеглі, що виправдовують службові невдачі, і т.п.), аніж вона є. Та інакше і бути не могло: будь-яка система сама себе відновлює, а значить не можна від неї лише відщипувати по шматочку і нічого для неї не робити (а саме це передбачає уявлення про загальну корупцію і крадійство); а відтак, коли корупціонерів стає надто багато (і це загрожує її існуванню), система змушує їх конкурувати між собою в умінні вирішувати всі проблеми, що в ній виникають (а не у хабарництві), а на додачу створює напівлегальні механізми перерозподілу посад і багатств, які поступово витісняють із влади найбільш дурних і лінивих. І це означає, що хоча корупція може бути дещо більшою чи меншою в різних країнах, але вона не може бути суцільною, як це ввижається пересічним українцям. А песимістичні їх погляди – це лише прояв нестачі комунікації і жахливого браку порозуміння між владою та населенням у нашій країні, тобто приклад конкретної PR-проблеми, що виникла через брак PR-діяльності.

Саме із визначення проблеми має починатися робота піарника, а тому сформулюємо, що таке PR-проблема: це конкретні негармонізовані (можливо – конфліктні) відносини між центром управління якоюсь суспільною діяльністю (бізнесовою, державною, громадською, - який переважно і замовляє PR-діяльність, а значить – вважається її суб’єктом) та масами, у яких ця діяльність центру викликає недовіру та ворожість. І хоча замовником є одна сторона, це зовсім не означає, що піарник має потакати її бажанню якнайшвидше зняти напругу обманно-маніпуляційним впливом на її опонентів, - адже це не вирішить проблему, а тимчасово її приховає, що згодом лише погіршить ситуацію. Отже, хороший піарник має «вилікувати» PR-проблему шляхом впливу на її корінь – нестачу комунікації та розуміння справжніх мотивів іншої сторони (які зовсім не такі жахливі, як здається людям в умовах негармонізованих взаємовідносин), а значить – впливати на обидві сторони, добиваючись між ними щирості та терпимості.

А вертаючись до поширеної думки про бажання викладачів познущатись і «помучити», то прикладів цього кожен студент може розповісти багато і головне – із власного досвіду (а не із чуток, як у розповідях про корупцію), - а значить проблему не можна вважати надуманою. Звичайно, справедливість багатьох студентських докорів можна піддати сумніву, адже низький рівень їх знань часто не дозволяє їм навіть зрозуміти запитання або зауваження викладача, і саме через це вони вважають його слова прискіпуванням і жорстокістю. Однак і в цьому випадку проблему треба сформулювати інакше, адже з точки зору науки про зв’язки з громадськістю, PR-проблема тут не в неуцтві студентів, а в абсолютно недостатньому роз’ясненні їм вимог і критеріїв оцінювання у викладачів, а також – у прикрому нерозумінні викладачами потреб і цінностей своїх студентів. Може здаватися, що потреби останніх доволі однобокі і не надто інтелектуальні, а цінності відрізняються від викладацьких, але це не привід зверхньо їх відкидати і не намагатися зрозуміти, - принаймні таким є підхід хорошого піарника.

Зрештою, викладання – це, по суті, сфера послуг, основний принцип якої: клієнт завжди правий. А можна ще застосувати сюди й основний принцип менеджменту: працювати треба із тими підлеглими, які є, - бо інакше навіщо викладачу платять за майстерність управління студентами, а не заміняють його труд простою комп’ютерною програмою? І це якраз ті ідеї, які піарники повинні не просто роз’яснити логічно, а довести до почуттів (можна сказати – «до сердець» або до сфери смислів і переконань) викладачів, щоби викликати у них бажання зрозуміти потреби і цінності підопічних. Але на цьому шляху піарникам прийдеться долати упередження стереотипізації та фундаментальної помилки атрибуції, адже викладачам звично здається (така у них групова ідеологія), що коли вони вішають на нестаранних студентів ярлики «ледар» і «нездара», то цим нібито вичерпно пояснюють причини своїх педагогічних невдач. Насправді ж навішування якихось назв (в тому числі і більш наукових термінів) в принципі нічого не пояснює, якщо за цією назвою чи терміном не стоїть перевірена теорія, що виявляє причини досліджуваної поведінки та виводить рекомендації щодо її використання або засобів впливу на неї.

Натомість вказані, та й усі інші ярлики лише приховують нерозуміння причин нестаранності підопічних і – що гірше – небажання розбиратися із цими причинами. Отже, перший крок піарника по вирішенню конкретної PR-проблеми - показати, що студенти – це не «ярлики», а неоднакові й складні особистості із своїми інтересами й заслугами, яких можна і треба поважати і, принаймні, не «стригти всіх під одну гребінку». Заважає виконанню цього завдання надмірна скутість і заляканість студентів, що не виявляють на людях своєї індивідуальності, а тому зовні здаються і справді на одне лице[27]. Втім, долати упередження – не означає критикувати їх, адже критика поглядів сприймається людиною як приниження (особливо в нашій країні, де рідко хвалять) і вмикає несвідомий, але дуже агресивний захист самооцінки. І якщо вже цей психологічний захист включиться, то розмовляти далі з людиною буде намарно: вона не чутиме інших і стоятиме на своєму, що би їй не казали.

Тому найголовніше правило піарника (як і переговорника) – не говорити «Ні», не заперечувати політичних, фінансових, виховальних та будь-яких інших позицій об’єкта впливу, а натомість: (1) доповнювати їх упередження та базові ідеї щодо принципів своєї діяльності якимись додатковими ідеями (наприклад, що «ганяти» треба лише гірших, байдужих студентів, а кращих – навіть слабких – треба заохочувати високими оцінками і приділеною ним увагою, - на яку математично не вистачає часу, якщо займатися лише контролем двієчників); (2)у контрпропаганді, погоджуючись із ідейними позиціями та загальними цілями об’єкта впливу, зосереджуватись на взаємному обговоренні засобів їх досягнення (хибність яких сама швидко дійде до розуміння співрозмовника, якщо не спішити його тикати у помилки і вчити, як правильно) і навідними питаннями підводити його до самостійного знаходження кращих засобів, а відтак – і розумних цілей[28].

Подолавши ці упередження викладачів і студентські комплекси, можна переходити до другого кроку на шляху PR-вирішення даних непорозумінь: зацікавити викладачів дослідженнями потреб і цінностей студентів, які потрібно подати в такій формі, щоби вони були і зрозумілими, і цікавими. Результатом роботи піарника на цьому, другому етапі має стати відчуття оптимізму в роботі зі студентами, довіри до їх можливостей і бажань учитися, а також – цікавості до них як до людей.

Очевидно, що паралельно із PR-діяльністю серед викладачів має проводитися така ж сама діяльність серед студентів: спершу варто подолати їх упередження щодо викладачів (стереотипи «доброго викладача», що мало вимагає і ставить високі оцінки, і «злого» - що діє зворотним чином), пояснивши їм, наглядно і неформально, які насправді мотиви «злої» поведінки іншої сторони. І тут треба не вигадувати й не прикрашувати вказані мотиви, а насправді дізнатись їх (попри те, що самі викладачі можуть їх не усвідомлювати). Причому важливо дізнатись і показати мотиви кожного окремого викладача, а не давати якісь узагальнені розповіді, незрозуміло про кого. Як бачимо, в PR-діяльності необхідно водночас популяризувати керівників серед підлеглих і підлеглих серед керівників. А щоби не бути голослівним і нещирим, необхідно досліджувати і тих, і інших у плані мотивів їх поведінки, їх потреб і цінностей. І якщо це справді робити паралельно в обох напрямках, то ці нібито дві задачі зіллються в одну: вивчаючи студентів, щоби показати їх з кращого боку для викладачів, ми краще розуміємо, як їм треба показувати викладачів, і навпаки, вивчаючи викладачів, ми розуміємо, як їм треба показувати студентів, щоби їм було цікаво.

Отже, на другому етапі PR-роботи зі студентами їх треба не тільки зацікавити можливістю зрозуміти викладачів, але і вселити в них почуття оптимізму щодо взаємодії із викладачами, довіри до їх обіцянок і вимог і цікавості до них як до людей. Очевидно, що піарник і сам має бути вільним від упереджень і, значить, не підозрювати викладачів (і так само студентів) у гірших мотивах, а вірити в те, що вони добросовісно помиляються, коли ведуть себе надто жорстоко чи непослідовно. І головне, що це правда: більшість людей ведуть себе неправильно й некрасиво не через якийсь там корисливий чи підлий замисел, а просто через помилкові припущення, неадекватні оцінки та невміння робити висновки. Як казав Наполеон: «Ніколи не шукай зловмисності там, де все легко пояснюється некомпетентністю»[29]. Безпристрасно досліджуючи їх справжні мотиви, піарник легко виявить, що неправильні, конфліктогенні дії спричинюються переважно хибними ідеями, що здаються самоочевидними в силу їх поширеності[30]. Такі ж базові ідеї щодо принципів своєї діяльності (вони в логіці називаються постулатами) є й у студентів: що не обманюючи вчитись неможливо, що вчитись старанно – це марно і соромно (стаєш «заучкою»), - але вони так само хибні і їх так само треба спростувати, причому це можна зробити і суто логічним шляхом.

Отже, піарнику важливо добре розібратися у базових ідеях і мотивах обох сторін, а не судити їх поведінку поспішно, в упевненості, що він про них усе знає. Це необхідно іще й тому, що на цьому, другому етапі своєї діяльності піарник має допомогти обом сторонам зрозуміти їх справжні потреби, цінності і мотиви, адже вони їх, найшвидше, не усвідомлюють, а якщо і можуть назвати, то здебільшого хибно, під впливом тих самих упереджень про «лінивих» студентів і «злих» викладачів. Тобто пробуджуючи цікавість до студентів, ми допомагаємо викладачам зрозуміти свої справжні мотиви і відкинути вигадані. Хтось із них переконує себе, що його суворість – із почуття обов'язку, а насправді йому просто бракує схвалення і, значить, треба йому показати, яка саме його робота є найбільш вдалою і визнаною (достатньо налаштувати студентів дякувати йому за ті дії, які в нього виходять найкраще, щоби він почав працювати і більше, і добріше).

А хтось є добрим зі студентами, але вони майже нічого не отримують після його занять, і зрештою ставляться до нього доволі скептично. Вигадуючи про нього якісь хороші слова, піарник все одно нікого не переконає, а значить він має справді розібратись у його мотивах, - наприклад, виявити, що йому хочеться бути в центрі уваги, акторствувати, подобатись людям. Сам він може і не знати того, але зі сторони це доволі помітно (принаймні, це можна виявити дослідженням). А значить йому слід показати, що саме подобається студентам, чим він може заслужити найбільшої любові, - і цим підштовхнути його до не тільки ефектної, але й ефективної роботи. Таким чином ми виходимо на третій етап PR-діяльності: на досягнення конструктивної взаємодії обох сторін. В даному випадку це буде така робота викладачів, яка була би і зрозумілою для студентів, і адаптованою до їх можливостей і потреб, і, значить, корисною на ділі, а не лише в уяві тих, хто вірить в упередження про «ледарів», яких треба «ганять». Так само і студенти після третього етапу мають краще зрозуміти, навіщо вони вчаться, що саме прагнуть отримати і що повинні для цього зробити, а головне – почати це робити, не обманюючи ні себе, ні інших (оскільки вони вже навчилися довіряти викладачам і не потребують дешевих хитрощів). Кінцевим результатом третього етапу PR-діяльності має стати відчуття «Ми», тобто досягнення в ході взаємодії такого стану, коли кожна сторона ідентифікує себе з іншою, попри всі статусні, рольові та ментальні відмінності між ними.

Таким чином, програма вирішення будь-якої PR-проблеми передбачає такі етапи: (1) спершу необхідно вивчити упередження і принципи, мотиви та цінності обох сторін негармонізованої взаємодії (суб’єкт і об’єкт, центр і маси), використовуючи для цього точні, психологічні та соціологічні методи; (2) потрібно добиватись від сторін максимальної відкритості (спершу до піарника, а потім і до опонента), розуміючи і переконуючи їх, що не буває суб’єктів піару, які не могли би сподобатись і знайти підтримку у будь-якого об’єкту самі по собі, без обману і прикрашання, а тому для представлення кожної із цих сторін у найкращому світлі не потрібно вигадувати рекламні трюки, які дають у цій сфері прямо протилежний ефект; (3) для знаходження підтримки необхідно спершу подолати упередження кожної із сторін щодо іншої, добившись довіри та цікавості до неї як до людей, а не «ярликів», та оптимізму щодо можливості взаєморозуміння; (4) варто знайти і спростувати логічним шляхом хибні ідеї-постулати кожної сторони щодо принципів своїх дій, яких вони, нібито, мусять дотримуватися; (5) для досягнення справжньої, дієвої взаємопідтримки кожна сторона має добиватись не логічної аргументованості своїх позицій, а стану взаємного розуміння сенсу діяльності іншої та емоційного контакту з нею, і демонструвати для цього не якісь удавані або «належні» риси, а свої справжні мотиви, - усвідомити які кожній стороні і мають допомогти піарники; (6) порозуміння має бути закріплене знаходженням компромісу між мотивами одної сторони та потребами і цінностями другої, що можливе лише у вигляді якоїсь практичної взаємодії, спільної діяльності, вигідної обом, - яку і мають винайти й організувати піарники, добиваючись, зрештою, взаємної ідентифікації сторін (гордості за те, що вони разом і лояльності одне до одного).

2. Отже, перше, чим має зайнятися хороший піарник при вирішення конкретної PR-проблеми – це вивчити суб’єкт і об’єкт своєї роботи точними, зокрема соціологічними методами, а для цього необхідно розуміти, яких принципів треба дотримуватись у таких дослідженнях. Соціологія – це точна (побудована на вимірах і розрахунках) наука, що вивчає і прогнозує поведінку окремих людей і груп заради того, щоби надати рекомендації про способи управління цією поведінкою у наявних обставинах. Очевидно, що її висновками користуються саме ті, хто управляє, щоправда це буває лише тоді, коли останні намагаються не добитись усього силою та примусом, а управляти в точному сенсі слова, за допомоги стимулів, - а це хоч і дає значно кращий результат завдяки більшій мотивації виконавців, але вимагає і більшої кваліфікації від управлінців. Отже, мета досліджень даної науки – прогнозування поведінки людей для управління ними, а метод досліджень – природничо-науковий (спостереження, виявлення типів і повторюваностей, розрахунок закономірностей, прогнозування процесів і рекомендації по їх практичному застосуванню).

Дата добавления: 2015-06-30