Примітка 26. 1. Витрати на податок на прибуток промінвестбанку за 2006 р

Ря­док	Найменування статті	Звітний рік	Попередній рік
	Поточний податок на прибуток	84 503	93 248
	Відстрочений податок на прибуток		(5198)
	Усього	90 777	88 050

Сума прибутку в бухгалтерському і податковому обліку не співпадає (табл. 11.2—11.3).

Таблиця 11.2

ПРИМІТКА 26.2. УЗГОДЖЕННЯ СУМИ ОБЛІКОВОГО ПРИБУТКУ

(ЗБИТКУ) ТА СУМИ ПОДАТКОВОГО ПРИБУТКУ (ЗБИТКУ)

ПРОМІНВЕСТБАНКУ ЗА 2006 Р.

Ря­док	Найменування статті	Звітний рік	Попередній рік
	Прибуток до оподаткування	313 559	309 250
	Сума податку на прибуток, що визначений за ставкою оподаткування	78 390	77 313
	Коригування облікового прибутку (збитку)
	Витрати, які не включаються до суми вало­вих витрат з метою розрахунку податкового прибутку, але визнаються в бухгалтерському обліку	17 077	16 398
	Витрати, які включаються до суми валових витрат з метою розрахунку податкового при­бутку, але не визнаються в бухгалтерському обліку	(5763)	(3924)
	Доходи, які підлягають обкладенню подат­ком на прибуток, але не визнаються (не на­лежать) до облікового прибутку (збитку)
	Доходи, які не підлягають обкладенню пода­тком на прибуток, але визнаються в бухгал­терському обліку	(8704)	(5122)
	Амортизаційні відрахування за даними фі­нансового обліку	21 592	23 817
	Амортизація, яка підлягає оподаткуванню	(21 728)	(20 254)
	Інші суми, які не є доходами та витратами, але включаються до бази оподаткування (ви­правлення помилок тощо)	(2065)	(757)
	Сума податку на прибуток (збиток) (2 + 3 --4 + 5-6 + 7-8+/-9)	84 503	93 248

Серед найважливіших методів аналізу фінансових результатів головним можна вважати структурний аналіз, який здійснюється шляхом визначення кожної позиції у процентах від загального. Зміна питомої ваги позицій у часі свідчить про зміни у сферах ді­яльності банку.

чт

Аналіз коефіцієнтів полягає у зіставленні доходів і витрат із відповідними позиціями балансу.

Відправною точкою для розв'язання стратегічних завдань під­вищення прибутку є побудова факторної моделі, яка описує за­лежність результативного показника від обраних факторів. Чим більше вона їх містить, тим глибшим буде аналіз. При цьому фа­ктори повинні перебувати у прямій функціональній залежності з результативним показником, тобто описуватися конкретною фо­рмулою.

Таблиця 11.3

ПРИМІТКА 26.3 РОЗРАХУНОК ВІДСТРОЧЕНИХ ПОДАТКОВИХ АКТИВІВ ТА ВІДСТРОЧЕНИХ ПОДАТКОВИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

Ря­док	Найменування статті	Звітний рік	Попередній рік
	Відстрочені податкові активи
1.1	Тимчасова різниця, що підлягає вираху­ванню
1.2	Перенесення невикористаних податко­вих збитків на майбутні періоди
1.3	Перенесення невикористаних податко­вих пільг на майбутні періоди
	Відстрочені податкові зобов'язання	54 018	47 744
2.1	Тимчасові різниці, що підлягають опода­ткуванню	216 072	190 976

Чинники, що знаходяться в стохастичній залежності з резуль­тативним показником, вивчаються за допомогою кореляційно-регресійного аналізу. Залежність прибутку від перелічених вище факторів можна описати такою формулою

P = i_aQ(1-H) + i_a{K-R)-i_nQ-B_y, (11.1)

де Р — абсолютний розмір прибутку банку;

і_а — відносна дохідність активних операцій банку;

Q — обсяг залучених ресурсів банку;

Н — норма обов'язкового резервування;

К — капітал банку;

R — сума іммобілізації (вкладення у недохідні активи);

іn — відносна витратність залучених ресурсів (пасивів);

В_у — умовно-постійні витрати (управлінські).

Відносну дохідність активних операцій можна подати у ви­гляді відсотка і розрахувати за формулою

i_a = D/A_d, (11.2)

де D — загальні доходи банку;

Ad — дохідні активи.

Відносна витратність залучених ресурсів банку (пасивів) ви­значається аналогічно — за формулою

i_n = B/Q, (11.3)

де B — витрати на залучення ресурсів;

Q — обсяг залучених ресурсів.

Як видно з наведеної моделі, основними факторами, що впли­вають на прибуток, є відносний рівень дохідності активних опе­рацій банку, відносний рівень витратності за пасивними операці­ями, обсяг залучених ресурсів, рівень умовно-постійних витрат банку. Більшість із цих факторів лише частково залежить від зу­силь банку, тобто здебільшого обумовлена зовнішніми чинника­ми, що діють на ринку капіталів. Наприклад, середня дохідність активних операцій залежить від рівня інфляції, попиту і пропози­ції на кредитні ресурси, конкуренції між банками, політики НБУ тощо.

У процесі прийняття рішень та розробки стратегії часто постає проблема поведінки в ситуаціях, коли для вибору оптимального варіанта бракує ресурсів або підвищити відсоткову ставку за кре­дитами та знизити відсоткову ставку за депозитами не дозволя­ють певні екзогенні фактори, що діють у ринкових умовах і не залежать від банківської установи. Отже, у стратегічному аналізі дуже важливо врахувати обмежуючі фактори. У ході розробки стратегії розвитку економічної ситуації може враховуватися як один обмежуючий фактор, так і декілька. Аналіз ситуацій із дво­ма і більше такими факторами передбачає використання методів лінійного програмування. При ситуаційному аналізі вибирають певний рівень окремих факторів, що сприяють отриманню необ­хідного рівня прибутку або досягненню точки беззбитковості.

На підставі загальної моделі, що описує вплив факторів на прибуток, можна вирахувати значення окремих факторів, які за­безпечують необхідний його рівень.

Однією з найпоширеніших проблем у процесі прийняття рі­шень та розробки стратегій є поведінка в ситуації, коли для по­шуку оптимального варіанта недостатньо ресурсів. Попередній аналіз стратегії банку щодо отримання певного рівня прибутку

20⁴⁶³

передбачає порівняння розрахункової величини необхідного рів­ня ресурсів із фактичним обсягом ресурсів, які банк може залу­чити.

Необхідний рівень ресурсів, що забезпечує беззбиткову ро­боту банку, визначається за формулою

(11.4)

Якщо планується отримати певний рівень прибутку, то фор­мула набуває вид

(11.5)

Отже, рівень залучених ресурсів, що забезпечує беззбиткову (або прибуткову) роботу банку насамперед обумовлюється рів­нем умовно-постійних (управлінських) витрат, значенням спре-ду та питомою вагою іммобілізованих ресурсів, що зменшують вільний капітал, який може бути використаний в активних опе­раціях.

Якщо розрахункове значення обсягу ресурсів знаходиться в межах фактичного (ймовірного) обсягу ресурсів, то даний фактор не буде обмежуючим, і коригування стратегії підвищення прибу­тковості банку слід робити в напрямі оптимізації інших чинників.

Значення інших факторів, що забезпечують беззбиткову робо­ту банку, визначається аналогічно: використовується основна фа­кторна модель прибутку.

Серед чинників, які впливають на розмір прибутку банку та ефективність його діяльності в цілому, центральне місце нале­жить рівню умовно-постійних витрат, їх співвідношенню з умов­но-змінними витратами та їх питомій вазі в маржинальному до­ході банку. А він, у свою чергу, розраховується як різниця між загальним доходом та умовно-змінними витратами. Цей фактор залежить безпосередньо від самого банку і серед екзогенних фак­торів передусім вимагає коригування при розробці стратегії під­вищення прибутковості його роботи.

Необхідний рівень умовно-постійних витрат, що забезпечує беззбиткову роботу банку, визначатиметься за формулою

(П.6)

Розрахункове значення умовно-постійних витрат за умови отримання певного рівня прибутку передбачає використання та­кої формули

(11.7)

Порівняння фактичного значення з розрахунковим дає змогу визначити реальні резерви підвищення прибутку банку. Особли­ву увагу цьому фактору потрібно приділяти, якщо інші чинники в ринкових умовах обмежені певним рівнем і їх не можна змінити у процесі стратегічного управління. Аналізуючи статті витрат, які входять до складу умовно-постійних, насамперед звертають ува­гу на управлінські витрати, а саме: на відрядження, утримання легкових автомобілів, послуги зв'язку, господарські потреби. Стратегія скорочення витрат на заробітну плату обов'язково має бути пов'язана з аналізом продуктивності праці банківських пра­цівників. Аналіз співвідношення темпів зростання зарплати з те­мпами зростання продуктивності праці дає змогу обгрунтувати доцільність скорочення загальних витрат на заробітну плату. Причому темпи зростання продуктивності праці повинні не прос­то збігатися із темпами зростання зарплати, а на 1,5—2 % її випе­реджати. Скорочення витрат на рекламу буде виправданим, якщо їх питома вага зростає непропорційно щодо розширення масшта­бів діяльності банку.

11.3. Аналіз показників дохідності банку

Дохідність комерційного банку — це сумарний пози­тивний сукупний результат його господарсько-фінансової та ко­мерційної діяльності. За рахунок доходів банку покриваються всі його операційні витрати, формується прибуток, обсяг якого ви­значає рівень дивідендів, зростання капіталу, розвиток пасивних та активних операцій.

Дохідність банку залежить насамперед від оптимальної струк­тури його балансу в частині активів і пасивів та від цілеспрямо­ваної роботи банківського персоналу. Важливими умовами за­безпечення дохідності банку є оптимізація структури доходів і витрат, визначення мінімально допустимої процентної маржі, ви­явлення тенденцій у дохідності кредитних операцій, планування мінімальної дохідної маржі для прогнозування орієнтовного рів­ня відсотків за активними і пасивними операціями. Дохідність

20*

банківської діяльності залежить також від підтримки ліквідності, управління банківськими ризиками та їх мінімізації. Для загальної оцінки рівня дохідності порівнюють:

• доходи;

• активи, що забезпечують доходи;

• прибутки;

• дохідність однієї гривні активів.

Для оцінки дохідності банку використовують ряд коефіцієнтів. Двома найважливішими показниками аналізу прибутковості банку є дохід на активи та дохід на капітал.

(11.8)

За допомогою цього коефіцієнта визначають рівень рентабе­льності сукупних активів. Він застосовується при порівнянні прибутковості різних банків. Мінімальне значення коефіцієнта — 0,75 %, максимальне — 1,5 %.

Фактори, які впливають на показник рентабельності активів, пов'язані зі змістом чисельника і знаменника, тобто він зміню­ється під^ впливом динаміки абсолютної величини прибутку та активів. Його зменшення може бути викликане вищими темпами зростання активів порівняно з темпами зростання чистого прибу­тку або ж зі зменшенням прибутку при незмінних активах чи їх збільшенні.

У свою чергу, на прибуток впливають такі фактори, як спів­відношення темпів зростання доходів і витрат, рівня процентних ставок і комісії; обсяг окремих банківських послуг; питома вага активів, які приносять дохід, у сукупних активах; своєчасність погашення процентних платежів позичальниками; частка ризико-вих активів, вартість ресурсів тощо.

Незначний вплив доходу на активи може бути результатом консервативної кредитної та інвестиційної політики, а також нас­лідком великих витрат. Високе значення прибутку на активи до­сягається за ефективної діяльності банку і великих ставок доходу від активів. В останньому випадку банк, можливо, несе значний ризик. Та цілком вірогідно й те, що він вдало оперує своїми акти­вами, хоча при цьому потенційно не виключені чималі втрати.

(11.9)

Цей показник дає змогу визначити ефективність використання коштів власників комерційного банку. Його оптимальне значен­ня—10—20%.

Аналіз чистого спреду пов'язаний із процентною політикою банку, яка відображається у динаміці процентних ставок за акти­вними й пасивними операціями. У попередніх розділах ми розпо­відали, як розраховуються середні процентні ставки за наданими кредитами та зобов'язаннями. Мінімізувати процентний ризик дасть змогу узгоджена процентна політика за кредитними і депо­зитними операціями. Ступінь такої узгодженості характеризує чистий спред.

Інакше кажучи, чистий спред — це різниця між процентними ставками отриманими і сплаченими. За його допомогою визнача­ється необхідна мінімальна різниця між ставками за активними й пасивними операціями, яка дасть змогу банку покрити витрати, але не принесе прибутку (мінімальне значення показника 0). Оп­тимальне значення чистого спреду — не менше 1.25 %.

Цей коефіцієнт повинен враховувати лише активи і пасиви, до яких застосовуються процентні ставки. Саме у такий спосіб уни­кають впливу безпроцентних депозитів до запитання, капіталу та невиконаних вимог резервування на чисті отримані проценти, а відтак — на прибутки банку. Коли процентна ставка не має впли­ву на прибуток банку, досягається глибше розуміння джерел прибутку банку та наслідків вразливості надходжень.

Аналізуючи чисту процентну маржу, слід брати до уваги її призначення: маржа слугує для покриття витрат банку і ризиків, у тому числі інфляційного, створення прибутку, покриття догові­рних угод. Розраховують її за формулою

(11.11)

Цей коефіцієнт допомагає з'ясувати, чи може банк давати прибуток у вигляді доходу від процентної різниці як відсоток до середніх загальних активів. Оптимальним значенням даного по­казника є 4,5 %.

Зменшення процентної маржі сигналізує про загрозу банкрут­ства. Основними причинами зменшення процентної маржі є зни-

Посередницьку маржу можна визначити як різницю між вар­тістю залучення коштів та доходом за дохідними активами плюс дохід від відповідних комісійних та зборів. Різницю між ними становлять кошти, виділені банківською системою на посередни­цтво між тими, хто кошти надає, і тими, хто їх використовує.

Обсяг усіх коштів, які йдуть на посередництво у вигляді від­сотка від загальних середніх активів, є також показником ефек­тивності роботи банку. Його можна безпосередньо порівнювати з аналогічними показниками інших банків на одному і тому ж рин­ку. Водночас різниця у відповідних загальних обсягах витрат дає змогу порівнювати структуру видатків.

Оскільки оплата праці є найголовнішою складовою непроцен-тних видатків банку, то продуктивність праці співробітників, яку вимірюють з урахуванням чисельності штату і витрат на його утримання, може свідчити про ефективність роботи самої уста­нови. Однак продуктивність роботи слід оцінювати, зважаючи на той факт, що у поточний період часу економія на зарплаті (шля­хом її значного зниження або скорочення чисельності працюю­чих) може призвести до погіршення якості та послаблення моти­вації до роботи, а із часом і до зниження ефективності роботи банку.

(11.14)

Слід мати на увазі, що цей показник суттєво відрізнятиметь­ся, якщо порівнюватимемо банк із невеликою кількістю праців­ників (але з високою заробітною платою) і банк із чисельним штатом низькокваліфікованих працівників (із невисокою заро­бітною платою).

Цим коефіцієнтом оперують, вимірюючи окупність витрат на утримання працівників. Оскільки він є універсальнішим, ніж ко­ефіцієнт, що характеризує чистий дохід на одного працівника, то дає змогу порівнювати організації різного типу. Він демонструє чистий ефект від рішень щодо мотивації праці співробітників, не­залежно від того, спрямовані ці рішення на низьку кваліфікацію та низьку заробітну плату чи на високі видатки для висококвалі­фікованих працівників.

11.4. Аналіз рентабельності банку

Широка і всеохоплююча система управлінського облі­ку дає змогу визначити ефективність стратегічних рішень та про­аналізувати рентабельність банку в різних ракурсах, з'ясувати:

• рентабельність відділень і філій банку;

• рентабельність центрів одержання прибутку (бізнес-цен-трів);

• рентабельність продуктів і послуг;

• рентабельність обслуговування клієнтів.

Кожний з них характеризує значення різних аспектів рентабе­льності, відображає джерела надходження коштів, витрат і при­йоми для визначення вартості операцій із внутрішнього перероз­поділу коштів.

Процес упровадження управлінського обліку в банківську практику передбачає такі етапи:

1. Оцінка організаційної структури банку на предмет її опти-мальності і досконалості;

2. Реорганізація структурних підрозділів банку (якщо стара структура не сприяє досягненню стратегічних цілей) та розподіл підрозділів банку за центрами відповідальності;

3. Створення внутрішнього плану рахунків для управлінського обліку (систематизація та кодування рахунків для цілей управ­лінського обліку з максимальною деталізацією інформації). Осо­бливої деталізації потребують рахунки доходів та витрат;

4. Обґрунтування порядку розподілу доходів та витрат за центрами відповідальності;

5. Розробка методики внутрішнього розподілу коштів (упро­вадження трансфертного ціноутворення);

6. Обґрунтування методики аналізу діяльності окремих струк­турних підрозділів банку, яка включає формування системи пока­зників оцінки роботи центрів відповідальності, вибір методів та прийомів аналізу, а також визначення критеріїв їх оцінки;

7. Розробка форм внутрішньої управлінської звітності для ко­жної стратегічної одиниці, встановлення термінів її надання та відповідальних осіб за формування управлінської інформації у структурних підрозділах;

8. Забезпечення систематичного аналізу результатів діяльності центрів відповідальності з визначенням винуватців та причин відхилень від запланованих величин;

9. Упровадження системи раннього реагування на можливі відхилення фактичних результатів від стратегічних цілей та розробка плану заходів, спрямованих на усунення розриву між ними;

10. Створення механізму матеріального стимулювання та
штрафних санкцій для центрів відповідальності.

Залежно від функцій, виконуваних підрозділами банку, та кін­цевих споживачів банківських продуктів, усі підрозділи установи групуються відповідно в центри прибутку (бізнес-центри), центри витрат і центри інвестицій. Критерії визначення типу

центру відповідальності можуть бути такими: участь у наданні послуг та банківських продуктів зовнішнім і внутрішнім спожи­вачам; отримання прямих доходів; виконання комплексу взаємо­пов'язаних послуг та операцій, які складаються в технологічний ланцюжок; чи несе керівник центру відповідальність за рівень отриманих грошових доходів та формування витрат центру.

Якщо система управлінського обліку дає змогу вимірювати лише витрати, які виникають у центрі відповідальності, але не дає змоги оцінити його продукцію у вигляді доходу (оцінка не­можлива або недоцільна), то такий центр відповідальності нази­вається центром витрат.

Якщо кінцевий результат діяльності центру вимірюється у ви­гляді різниці між доходами та витратами, що виникають у ньому, то він називається центром прибутку. У деяких випадках, щоб оцінити дохід центру відповідальності, необхідно вдатися до трансфертних цін. Як свідчить практика, їх розробка— досить складна і трудомістка процедура. Втім, є й позитивні приклади використання цього інструменту для оцінки результатів діяльно­сті таких центрів, як казначейство, депозитний відділ, відділ ін­касації тощо.

Слід визнати, що, незважаючи на кількісну меншість (серед загального числа центрів відповідальності), центри прибутку (бі-знес-центри) посідають центральне місце у фінансовій структурі банку. Це зумовлено тим, що сутність його діяльності, як і будь-якої іншої організації, полягає в отриманні прибутку. Зазвичай у банку функціонують кілька традиційних центрів прибутку: кре­дитування, розрахунково-касове обслуговування, казначейство, операції із цінними паперами тощо.

Оскільки діяльність керівників цих центрів вимірюється та оцінюється розміром отриманого прибутку, вони мають істот­ний стимул для прийняття рішень щодо використання ресурсів та виходу продукції. Застосування концепції «центру прибут­ку» — один із найважливіших інструментів, який дає змогу де­централізувати в банках відповідальність за отримання кінцево­го результату. Водночас необхідно пам'ятати, що зосередження уваги на підвищенні ефективності роботи окремих бізнес-центрів не повинно йти в розріз із загальною стратегією банку. Часом ключовими показниками для оцінки результатів роботи можуть бути не розмір прибутку та рівень прибутковості (рен­табельності), а рівень виконання бюджету доходів і витрат окремими центрами відповідальності, які відносяться до центрів прибутку (рис. 11.1).

Це пов'язано насамперед із тим, що не всі види банківської діяльності мають однаковий рівень рентабельності, а проте для задоволення потреб клієнтів банк усе ж мусить надавати навіть нерентабельні або низькорентабельні послуги. Орієнтуватися тільки на норму прибутковості в даному разі означає некорек­тно оцінювати діяльність різних центрів відповідальності. Так можна спровокувати напруження психологічного клімату в ко­лективі.

Тому, виділяючи центри відповідальності і визначаючи пока­зники, за якими оцінюватиметься ефективність їх роботи, розро­бляючи трансфертні ціни, обґрунтовуючи системи матеріального заохочення для окремих стратегічних одиниць, необхідно дотри­муватися певних правил {принципів), а саме:

• витрати на розробку трансфертних цін повинні бути нижчи­ми, ніж отриманий унаслідок їх застосування додатковий прибу­ток (прямо цей ефект не завжди можна підрахувати);

• оцінювання рентабельності діяльності окремих структурних підрозділів банку за допомогою трансфертних цін має бути мак­симально об'єктивним і обов'язково супроводжуватися системою матеріального стимулювання, інакше оцінювання ефективності роботи носитиме формальний характер;

• психологічний клімат у колективі не повинен погіршуватися внаслідок упровадження ринкових відносин між окремими стра­тегічними одиницями. Як відомо, завищення цін, наприклад, на кредитні ресурси, для депозитного відділу буде вигідним, а для кредитного — навпаки. Ефект «перетягування ковдри на себе» тут недоречний;

• прагнення підвищити рентабельність (ефективність) діяль­ності окремих центрів відповідальності не повинно ставати на перешкоді досягненню найголовніших корпоративних цілей бан­ку. Наприклад, з метою підвищення рентабельності розрахунко­во-касового обслуговування один із центрів відповідальності мо­же підвищити тарифи на певні послуги. Проте подібний захід може відвернути клієнтів від банку, а скорочення клієнтської ба­зи відповідно призведе до зменшення залишків на поточних ра­хунках, що, в свою чергу, знизить обсяги кредитних ресурсів установи.

Групування і розподіл підрозділів банку за відповідними центрами закріплюється наказом по банку або положенням про фінансову структуру, де висвітлюються такі питання:

1. Перелік створених центрів та їх характер (центри прибутку або витрат). У цьому розділі слід перелічити створювані в банку

центри відповідальності та передбачити критерії віднесення його підрозділів до того чи іншого з них;

2. Належність підрозділу банку до певного центру. Фіксується закріплення підрозділів або відділів за центрами відповідно до організаційної структури банку;

3. Розподіл за центрами видів діяльності, продуктів і послуг. Вказується порядок визначення вартості продуктів і послуг та за­значається, які з них споживаються всередині банку (тобто інши­ми підрозділами), які — зовнішніми клієнтами;

4. Порядок рознесення витрат по інших центрах. Цей роз­діл закріплює прийняту методологію розподілу витрат за центрами відповідальності й основні принципи вибору крите­ріїв рознесення витрат окремих підрозділів. Наприклад, на­кладні витрати можна розподілити за центрами прибутків пропорційно до часу надання послуг, отриманого прибутку, середньооблікової чисельності працівників, фонду оплати праці тощо;

5. Фінансова структурна схема. Після визначення центрів
відповідальності будується схема фінансової структури банку,
яка розкриває взаємозв'язок між різними центрами. Причому
необхідно зазначити, що філії для головного офісу є центрами
прибутку.

Основна перевага, яку матиме банк, розробивши положення про фінансову структуру, полягає в тому, що керівництво оде­ржує можливість розраховувати і контролювати фінансові ре­зультати діяльності кожного центру відповідальності. Це до­помагає не тільки управляти прибутковістю і рентабельністю, а й контролювати витрати як у банку в цілому, так і за кожним підрозділом.

11.5. Прикладний аспект аналізу прибутку і рентабельності банку

Прибутковість активів за звітний період визначається як відношення поточного прибутку до середньоарифметичної суми активів за звітний період. Значення цього показника за 2006 рік для банківської системи в цілому становило 1,5 %. Щодо окремих банківських установ відповідні дані наведено в табл. 11.4.

Таблиця 11.4

ПРИБУТКОВІСТЬ АКТИВІВ

ОКРЕМИХ БАНКІВ УКРАЇНИ

ЗА ПІДСУМКАМИ 2006 Р.

Банківські установи, що мають прибутковість активів > 3 % за рік	Значення показника, %
	2
ОДЕСА-БАНК	11,7
КОМЕРЦІЙНИЙ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ БАНК	10,3
РАДАБАНК	5,4
РЕГІОН БАНК	5,0
ІНТЕРБАНК	4,1
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ БАНК РАЦІОНАЛЬНОГО ФІНАН­СУВАННЯ	3,6
ОТП БАНК	3,5
ТММ-БАНК	3,5
КАЛІОН БАНК УКРАЇНА	3,4
ПАРТНЕР БАНК	3,3
ПІВДЕНКОМБАНК	3,2
КРЕДИТ-ДНІПРО	3,0

Прибутковість капіталу за звітний період визначається як від­ношення поточного прибутку до середньоарифметичної суми ба­лансового капіталу. За підсумками 2006 р. цей показник по бан­ківській системі країни в цілому досягнув рівня 12,2 %. Таблиця 11.5 містить перелік банків із найвищим значенням даного кри­терію.

Таблиця 11.5

ПРИБУТКОВІСТЬ КАПІТАЛУ ОКРЕМИХ БАНКІВ УКРАЇНИ ЗА ПІДСУМКАМИ 2006 Р.

Банківські установи, які мають прибутковість капіталу > 20 % за рік	Значення показника, %
ОДЕСА-БАНК
ОТП БАНК
КАЛІОН БАНК УКРАЇНА
КОМЕРЦІЙНИЙ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ БАНК
ПРАВЕКС-БАНК
ХФБ БАНК УКРАЇНА
СІТІБАНК (УКРАЇНА)
УКРЕКСІМБАНК
КРЕДИТ-ДНІПРО
ІНГ БАНК УКРАЇНА
ЗАХІДІНКОМБАНК
БАНК ПЕТРОКОММЕРЦ-УКРАЇНА
НАДРА

Література [6, 20, 27, 46, 49]

Контрольні запитання

1. Від яких факторів залежить прибутковість і фінансові результати банку?

2. Чим стратегічний аналіз фінансових результатів відріз­няється від звичайного економічного аналізу?

3. Які показники характеризують ефективність поточної діяльності банку?

4. Які показники прибутку банку існують?

5. За якою формулою визначається необхідний рівень ресур­сів, що забезпечує беззбиткову роботу банку?

6. Як розрахувати необхідний рівень умовно-постійних ви­трат, що забезпечує беззбиткову роботу банку?

7. Що таке «дохідність банку» і якими показниками вона характеризується?

Дата добавления: 2015-07-02