Побудова сіткового графіка. 3 страница

В умовах застосування найрізноманітніших інформаційних тех­нологій необхідно забезпечувати сумісність інформаційних систем на різних рівнях, тому важливе значення мають розробка і впровадження в різних галузях уніфікованих систем інформаційних повідомлень, які складаються з документів на папері, відеокадрів тощо.

Проектування форм і засобів виведення та відображення інфор­мації в системах обробки даних та ІС є важливим питанням при створенні систем.

Вихідна інформація ІС — це інформація, яка передається на об’єкт управління, персоналу чи в інші системи управління у вигляді документів, зображень, даних і сигналів й отримується в результаті виконання функцій інформаційної системи.

Форми носіїв вихідної інформації, оброблюваної за допомогою обчислювальної техніки, залежать від експлуатаційних можливостей технічних засобів, які застосовуються, варіанта і повноти обробки цієї інформації, її призначення і методів використання.

У процесі проектування вихідних повідомлень необхідно враховувати: цілі, для яких вони використовуються; сфери та особливості їх використання; періодичність отримання; можливості засобів виведення інформації; характер предметної області; умови роботи з повідомленнями; контроль вірогідності складання; порядок оформлення і передавання користувачеві.

Методика створення форм вихідної інформації складається з чотирьох етапів.

1-й етап — визначення загального складу зведених показників, які виводяться за допомогою обчислювальної техніки. На цьому етапі внаслідок аналізу встановлюється вся сукупність вихідних показників, їх важливі характеристики і вимоги користувача. За цими матеріалами визначаються необхідні для об’єкта зведені показники та їх характеристики, а також можливість отримання їх за допомогою ЕОМ. Встановлення складу зведених показників дуже важливе в з’ясуванні масивів бази даних. Тому одним із суттєвих принципів створення ІС є первісність вихідного повідомлення. Складність робіт на цьому етапі полягає в необхідності врахування як вимог усіх рівнів управління у взаємозв’язку, так і для об’єкта в цілому.

2-й етап — встановлення змісту інформації, яка входить до окремих вихідних повідомлень.

1. Встановлення однорідних показників, які потрібно отримати в однакові терміни використання і в одному підрозділі.

2. Якщо вони застосовуються в кількох підрозділах, то визначається кількість примірників.

3. Об’єднання кількох простих повідомлень в одне з використанням можливостей обчислювальної техніки.

4. Визначення атрибутів кожного вихідного повідомлення. Розробка розділу 2 документа «Опис постановки задачі».

5. Необхідно передбачити найзручніший спосіб контролю за пра­вильним їх складанням: спосіб балансування окремих граф, виведення додаткових контрольних підсумків, інструкції з контролю.

3-й етап — розробка ескізу форми кожного вихідного повідомлення. Може розроблятися така таблиця, де визначаються підпорядкованість ознак і кількість отриманих підсумків. Для кожної форми виведення інформації встановлюється зміст трьох зон (ГОСТ 6.10.4–84 «Придание юридической силы документам на машинном носителе и машинограмме, создаваемых средствами вычислительной техники». ГОСТ 2.004–79 «Правила выполнения конструкторских документов на печатающих и графических устройствах ЭВМ»):

1 зона — заголовок чи титульний аркуш вихідного повідомлення, який виводиться одноразово чи частково повторюється на кожному аркуші (назва вихідного повідомлення, структурного підрозділу, період (дата), за який створюється даний документ, дата створення, місце підпису відповідальної за випуск документа особи);

2 зона — назва граф та їх нумерація, які виводяться на кожному аркуші (заголовки граф);

3 зона — основна предметна (інформаційна) частина, яка складає тіло вихідного повідомлення. До цієї зони включають рядки трьох видів: детальні, підсумкові чи їх поєднання.

Детальні рядки містять дані, які є в записах масивів. Їх розміщують у такому порядку (рис. 2): спеціальні, довідкові, групові та довідкові змінні, показники з масивів.

За спаданням	За зростанням
Спеціальні ознаки	Групові довідкові атрибути	Додаткові	Кількісні атрибути
№	Цех	Дільниця	№ пачки	По цеху	По дільниці

Рис. 2. Розміщення атрибутів у вихідному повідомленні

Підсумкові рядки містять кількісні й вартісні підсумки за певними ознаками, результати розрахунків. Вони розміщуються в основному за зростанням групових ознак. Їх розміщення залежить від кількості контрольованих ознак, які передбачені умовами виведення проміжних результатів (наприклад, по кожному аркушу) та інших факторів, що визначаються замовником і користувачем. Кількісно-вартісні атрибути і показники розміщуються в такому порядку: нормативно-розціночні, планові, фактичні й розрахункові. До підсумкових рядків різних ступенів необхідно додатково включати текстові коментарі (наприклад, «усього за табельним номером...», «усього за складом...»).

Попередньо розраховують розміри граф, рядків, окремих рядків і всієї площі форми. Останню визначають з урахуванням розмірів окремих елементів формулярів, максимальної значності чисел для кожної графи, а також ширини інтервалів і літер друкуючого пристрою. Після цього вибирають стандартний формат, додатково коригують окремі розміри, виготовляють зразок, викреслюючи його в натуральну величину.

Далі визначають, для яких випадків призначена форма, як нею користуватися, які документи замінює, порядок зберігання, які посадові особи обчислювального центру або хто відповідає за правильність складання форми, хто підписує її.

4-й етап — погодження із заінтересованими службами, внесення змін і затвердження у відповідальних осіб. Зміст і форму кожного вихідного повідомлення визначають, ураховуючи цілі, для яких воно призначене, сферу та особливості його використання, періодичність отримання і т. ін. При цьому потрібно зважати на особливості технічних засобів, програмного забезпечення, можливість попереднього запису вихідної інформації на магнітні носії, використання діалогового режиму тощо.

1. Поняття системи документації.

2. Класифікація форм і методів виведення інформації.

3. Методика проектування форм вихідної інформації.

3адача 1. Розробити форми вихідних повідомлень для задачі «Облік матеріальних цінностей на складі». Описати їх призначення.

Задача 2. Спроектувати вихідне повідомлення «Характеристика контингенту працюючих на підприємстві за освітою» на основі масиву «KADR» (прізвище, ініціали, табельний номер, дата народження, стать, категорія, професія, розряд, освіта, код цеху, код бригади, код дільниці).

Задача 3. Спроектувати вихідне повідомлення за формалізованим описом.

Задача 4. Розробити форми вихідних повідомлень для задачі «Облік праці та заробітної плати». Описати їх призначення.

Заняття 5. Технологія проектування
вхідних інформаційних повідомлень

Мета заняття — засвоїти навички проектування вхідних інформаційних повідомлень.

Проектуванню форм вхідної інформації приділяється особлива увага. На цьому етапі можна скоротити обсяги даних, трудові витрати на збирання, реєстрацію, передавання і перенесення інформації на машинні носії, значно підвищити вірогідність як вхідної, так і залежної від неї вихідної інформації.

Вхідна інформація ІС — це інформація, яка надходить до ІС у вигляді документів, даних, сигналів і потрібна для виконання функцій ІС.

Методика проектування може мати свої особливості залежно від того, розроблюють уніфіковані типові чи оригінальні докумен­ти, які будуть використовуватись на одному об’єкті.

Методика проектування вхідних документів складається з чотирьох етапів з урахуванням усіх раніше розглянутих вимог:

1-й етап — встановлення змісту кожного документа (склад атрибутів). Передбачає визначення складу атрибутів, які застосовуються по кожній предметній області залежно від рівня управління, на якому використовуються документи, а також змісту результативної інформації. Із загального складу атрибутів обирають атрибути конкретної форми первинного повідомлення. При цьому особливу увагу приділяють постійним атрибутам і тим, які переносяться на машинний носій;

2-й етап — розміщення атрибутів на полі документа за обраною формою побудови. Поле документа розбивається на зони, призначені для розміщення певних груп атрибутів, що мають, як правило, логічну залежність. Застосовують поєднання різних форм побудови: лінійну і табличну, лінійну та анкетну. Таким чином, дістаємо ескіз форми документа;

3-й етап — проектування макета машинного носія. Цей етап наявний, якщо потрібно ув’язати між собою зміст машинного носія і первинного інформаційного повідомлення;

4-й етап — виготовлення документа, тобто розрахунок бланка документа, уточнення в користувача і затвердження у відповідальних осіб. Потім настає черга виготовлення зразка документа відповідно до вимог стандартів для передачі в друкарню (наприклад, рис. 3).

Форма МРП № 19—10

Номер	Дата	Код цеху	Код складу

Через кого замовив (хто дозволив)

П.І.Б_______________________________________________________

Назва, сорт, профіль, розмір, марка______________________________

___________________________________________________________

Код матеріалу	Одиниця вимірювання	Затребувано	Відпущено	Ціна

Відпустив______________________ Отримав_______________________

(підпис) (підпис)

М.п.

Рис. 3. Форма вимоги

Раціональне проектування повідомлень передбачає скорочення кількості атрибутів, їх розміщення в логічній послідовності, зручність для обробки і в користуванні, а також зменшення кількості як самих документів, так і кількості аспірантів у них.

1. Загальні вимоги до проектування вхідних інформаційних повідо­млень.

2. Суміщення первинних документів і тих, що читаються машиною.

3. Форми побудови зон вхідних повідомлень.

4. Методика проектування вхідних інформаційних повідомлень.

Задача 1. Опрацювати вхідні повідомлення для задачі «Облік матеріальних цінностей на складі»:

1) за умов стабільності ціни на матеріальні ресурси;

2) за умов, коли ціни на матеріальні ресурси нестабільні.

Задача 2. Опрацювати вхідні повідомлення для задачі «Облік праці та заробітної плати»:

1) за умов стабільності нормативно-довідкової інформації;

2) за умов, коли нормативно-довідкова інформація нестабільна.

Заняття 6. Технологія проектування
зв’язку «користувач — ПЕОМ»

Мета заняття — засвоїти навички проектування зв’язку «користувач — ПЕОМ».

Зв’язок (інтерфейс) — це сукупність засобів і правил, які забезпечують взаємодію між користувачем, ЕОМ і програмами.

Можна виокремити три поняття: спілкування користувача з комп’ютером, спілкування комп’ютера з користувачем, подання користувацького зв’язку.

Ефективність зв’язку полягає, по-перше, в швидкому, наскільки можливо, розвитку в користувача простої концептуальної моделі взаємодії. Цього можна досягти через узгодження. Концеп­ція узгодження виходить з того, що при роботі з комп’ютером у користувача формується система очікування однакових реакцій на однакові дії. По-друге, в конкретності й наочності зв’язку, що забезпечується застосуванням різноманітних засобів відображення інформації. Тому зв’язок може бути узгоджено в трьох аспектах: фізична узгодженість; синтаксична узгодженість; семантична узгодженість. Такі характеристики реальної системи як конст­руктивні особливості обладнання, якість розробки діалогу, доступність, надійність і чутливість системи можуть суттєво поліпшувати чи погіршувати ставлення до неї користувача.

Також при розробці діалогу необхідно:

1) ретельно аналізувати вхідні й вихідні дані;

2) знати можливості і мати апаратні й програмні засоби;

3) бути послідовним, мати свої прийоми і розробляти «сім’ю» програм, які працюють однаково;

4) користуватися загальноприйнятими принципами розробки діалогу;

5) «розуміти» задачу і користувача.

Будь-який текст повідомлення можемо описати такими параметрами: ЩО? ДЕ? ЯК?

ЩО потрібно вивести, тобто рядок символів, що містить склад повідомлення.

ДЕ текст має бути розміщений, тобто позиція на пристрої виведення.

ЯК текст повинен бути виведений, тобто список атрибутів, що визначають формат даних, які виводяться, а також додаткові допоміж­ні параметри (колір, світлова пульсація, підвищена яскравість і т. ін.).

Виокремлюють чотири основні структури типів діалогу: запитання і відповідь; меню; екранні форми; на базі команд. Придатність структури до діалогу можна оцінювати за такими основними критеріями: природністю; послідовністю; стислістю (корот­кий); підтримкою користувача; гнучкістю. Усі чотири структури мало різняться, є різновидом структури типу «запитання — відповідь» і застосовуються залежно від специфіки задачі, вимог користувача і можливостей обчислювальної техніки.

Структура типу «запитання — відповідь» — це розумний компроміс для різних рівнів підготовки користувачів. Вона використовується в таких випадках, коли:

· діапазон вхідних величин надто великий для структури типу «меню» чи надто складний для структури на основі мови команд;

· наступне запитання залежить від відповіді на попереднє, діа­лог має багато відгалужень і на кожне запитання передбачається багато відповідей.

Часто використовується в експертних системах.

Структура типу «меню» використовується там, де:

· діапазон можливих відповідей досить невеликий, і всі вони можуть бути явно відображені;

· користувач повинен бачити всі можливі варіанти відповідей.

Структура типу екранних форм зручна там, де можливо передбачити стандартну послідовність введення даних.

Структура типу мови команд використовується там, де:

· кількість значень для введення невелика і їх можна запам’ятати;

· обмежена кількість відповідей достатня для того, щоб ідентифікувати як необхідну задачу, так і потрібні дані.

Інформацію, що виводиться на екран, необхідно поділити на окремі об’єкти з такими характеристиками (словник полів):

1) зміст, що описує об’єкт. Кожний об’єкт повинен мати одно­значне визначення, щоб користувач знав, до чого він зверта-
ється;

2) область (поле), в межах якого об’єкт відображається на екрані (рядок, стовпчик, ширина, висота);

3) множина атрибутів, що описують даний об’єкт (передній план, тло, контрастність і т. п.).

Зовнішній вигляд екрана залежить від того, які поля повідомлень відображаються, в якому місці і з якими атрибутами.

Область екрана, в якій розміщено об’єкт, має бути чітко виділена, а число об’єктів — незначним, аби користувач не розгублювався при їх ідентифікації.

Ітеративний процес розміщення даних на екрані складається з таких етапів:

1) вирішити, яка інформація, тобто які поля мають з’являтися на екрані;

2) визначити головний формат цієї інформації;

3) вирішити, де вона має з’являтися на екрані, тобто визначити область виведення для кожного поля;

4) вирішити, які засоби потрібні для виділення полів, тобто які атрибути необхідні для кожного поля;

5) розробити проект розміщення даних на екрані;

6) оцінити ефективність цього розміщення.

Цей процес повторюється доти, доки користувач не буде задоволений. При цьому на екрані має виводитися лише та інформація, яка дійсно потрібна користувачеві на даному етапі роботи.

Інформацію потрібно розміщувати так, аби користувач міг переглядати екран у логічній послідовності й легко виводити потріб­ну інформацію, ідентифікувати зв’язані групи інформації, розріз­няти виняткові ситуації (повідомлення про помилки чи поперед­ження), а також визначати, які дії з його боку потрібні (чи потрібні взагалі) для продовження виконання завдання.

Інформація може розміщуватися в ієрархічній послідовності: екран, відеокадр, вікно, панель, поле. На екрані і у вікнах інформація зібрана за будь-якими ознаками, може розміщуватися у вигляді панелей. До основних елементів панелі належать: елементи, що розділяють області; ідентифікатор панелі; заголовок панелі; інструкція; вказівки протяжки (скролінгу); область повідомлень; область команд; область функціональних клавіш.

Для кожного поля, яке вводиться чи виводиться на екран, потрібно визначити: область (поле), в межах якого об’єкт відображається на екрані (рядок, стовпчик, ширина, висота); множина атрибутів, що описують даний об’єкт (передній план, тло, контрастність, звідки з’являється поле на екрані (з клавіатури, автоматично, можлива корекція) і т. п.).

1. Чинники, які впливають на працю користувача.

2. Класифікація складових діалогу.

3. Критерії оцінки діалогу.

4. Процеси введення—виведення.

5. Діалогові режими та їх складові.

6. Граматика діалогу та характеристики об’єкта на екрані.

7. Технологія проектування розміщення даних на екрані.

8. Шаблон екрана.

9. Підтримка користувача.

10. Вивід всіх нормативно-довідкових даних на екран з бази даних.

Задача 1. Розробити форму прибуткового ордеру на екрані.

Задача 2. Розробити форму наряду на екрані.

Заняття 7. Технологія впровадження, супроводження
та модернізація інформаційної системи

Мета заняття — засвоїти технологію впровадження, супро­водження та модернізації інформаційної системи.

Роботи з введення в дію ІС згідно з ГОСТ 34.601–90 поділяються на такі етапи:

1. Підготовка об’єкта автоматизації до введення ІС в дію.

1.1. Організаційна підготовка об’єкта до введення ІС в дію. При цьому складається графік підготовчих робіт з впровадження і план-графік проведення робіт з впровадження, а також визначається склад приймальної комісії.

1.2. Реалізація проектних рішень з організаційної структури ІС:

· розробка остаточного документообігу;

· уточнення остаточного графіка здачі документів;

· оформлення, погодження і затвердження документів, які підтверджують завершення підготовки об’єкта до введення ІС в експлуатацію;

· виготовлення бланків первинних документів;

· завершення перевірки програм та інструкцій.

1.3. Забезпечення підрозділів об’єкта управління інструктивно-методичними матеріалами.

1.4. Упровадження класифікаторів:

· створення нормативно-довідкових баз даних;

· розмноження класифікаторів.

2. Підготовка персоналу, що передбачає його навчання і перевірку здатності забезпечувати функціонування ІС:

· консультації, наради, семінари з навчання користувачів;

· підготовка керівних робітників до впровадження ІС;

· перевірка засвоєння користувачами інструкцій і технології роботи в ІС.

3. Комплектація ІС виробами, які постачаються. Забезпечується отримання комплектуючих виробів серійного та одиничного виробництва, матеріалів і монтажних виробів. Провадиться вхідний контроль їх якості.

4. Будівельно-монтажні роботи:

· виконання робіт з будівництва спеціалізованих будівель для розміщення технічних засобів і персоналу ІС;

· спорудження кабельних каналів;

· виконання робіт з монтажу технічних засобів і ліній зв’язку;

· випробування змонтованих технічних засобів;

· здача технічних засобів для проведення пуско-налагоджуваль­них робіт.

5. Пуско-налагоджувальні роботи:

· автономне налагодження технічних і програмних засобів;

· завантаження інформації в базу даних і перевірка системи її експлуатації;

· комплексне налагодження всіх засобів системи.

6. Проведення попередніх випробувань:

· випробування ІС на роботоздатність і відповідність технічному завданню на основі програми й методики попередніх випробувань;

· усунення недоліків і внесення змін у документацію на ІС, у тому числі експлуатаційну, згідно з протоколом випробувань;

· оформлення акта про прийом ІС у дослідну експлуатацію.

7. Дослідна експлуатація:

· проведення дослідної експлуатації ІС;

· аналіз результатів дослідної експлуатації ІС;

· доопрацювання (в разі потреби) програмного забезпечення ІС;

· додаткове налагодження (в разі потреби) технічних засобів ІС;

· оформлення акта про завершення дослідної експлуатації.

8. Проведення приймальних випробувань:

· випробування на відповідність технічному завданню на основі програми і методики приймальних випробувань;

· аналіз результатів випробування та усунення недоліків, виявлених під час випробувань;

· оформлення акта про передачу ІС у постійну експлуатацію.

1. Організація та планування робіт із впровадження ІС у дію.

2. Дослідна експлуатація.

3. Приймально-здавальні випробування.

4. Зміст випробувань.

5. Здача ІС в промислову експлуатацію.

Задача 1. Визначити перелік робіт із впровадження APМ «Облік матеріальних цінностей на складі».

Задача 2. Визначити перелік робіт із впровадження АРМ «Облік праці та заробітної плати».

Заняття 8. Управління технологічними процесами
проектування інформаційної системи

Мета заняття — навчитись організовувати процес проек­тування ІС.

У спеціалізованих організаціях по створенню інформаційних систем управління проектними роботами здійснюється на таких рівнях: керівник організації та його заступники; планово-вироб­ничий відділ; керівники функціональних підрозділів; керівники проектів (головні конструктори); відповідальні виконавці (керівники груп).

Можуть створюватись малі підприємства або тимчасові колективи по створенню ІС у складі: керівник (менеджер); системний аналітик (головний постановник); постановники; головний програміст; системний програміст; прикладні програмісти; тестувальник; дизайнер; впроваджувач.

При організації проектування розробник має відповісти на такі запитання:

1) в якій послідовності доцільно створювати проект;

2) які спеціалісти і на яких етапах необхідні для розробки проекту;

3) як забезпечити якісне документування проекту;

4) яким вимогам має відповідати проект, щоб забезпечити легке супроводження і модифікацію в процесі його функціонування;

5) як забезпечити комплексне налагодження і тестування програмного забезпечення;

6) які методи контролю процесу проектування доцільно використовувати;

7) як і коли провадити контроль процесу проектування;

8) як організувати колектив розробників;

9) у який спосіб інформувати учасників проектування про стан проекту;

10) як забезпечити виконання програмних та інформаційних зв’язків.

Технологія створення ІС може складатися у вигляді контуру управління з 8 операцій: 1) побудова технологічної мережі; 2) виз­начення оптимальної технологічної мережі; 3) планування ресур­сів; 4) календарне планування; 5) визначення стратегії контролю; 6) облік і контроль; 7) аналіз стану проекту і порівняння фак­тичного виконання з плановим; 8) регулювання.

При розробці технологічної мережі можемо використовувати сіткове планування.

Сіткове планування — це метод планування робіт проектного характеру, тобто робіт, в яких операції, як правило, не повторюються.

Цей метод дозволяє зробити аналіз проекту, який включає велику кількість взаємопов’язаних робіт, людей, підприємств, організацій. Допомагає визначити ймовірнісну тривалість виконання робіт, їх вартість, можливу економію часу або коштів, а також з’ясувати, виконання яких робіт не можна відкласти, не затримуючи тим самим виконання проекту в цілому. Метод сіткового планування може бути використаний для складання календарного плану виконання робіт, що задовольняє існуючим обмеженням забезпечення ресурсами.

Аналіз проекту здійснюється в три етапи:

1. Поділ проекту на ряд окремих робіт (операцій), з яких потім складається логічна схема (сітковий графік). Під роботою розуміємо діяльність або процес, виконання якої потребує витрат часу та/або інших ресурсів.

2. Оцінювання часових параметрів сіткового графіка, а саме: тривалості виконання кожної роботи; складання календарного плану виконання проекту і виокремлення робіт, які визначають завершення проекту в цілому.

3. Оцінювання потреб кожної стадії аналізу в ресурсах; перегляд плану виконання з урахуванням забезпеченості ресурсами або перерозподіл грошових та інших ресурсів, що поліпшує план.

Розглянемо кожний з цих етапів окремо.

Головні елементи сіткового графіка — події та роботи.

Подія — це результат, стан системи під час досягнення певної початкової, проміжної або кінцевої мети розробки. Подія не має тривалості в часі.

Початку графіка відповідає перша подія, кінцю — завершальна подія (їх може бути кілька), решта подій є проміжними. Події відповідають вершинам сіткового графіка і позначаються кільцями.

Робота — це тривалий за часом процес, необхідний для здійснення події.

На сіткових графіках ті чи інші роботи позначаються стрілками. Кожній роботі відповідає пара подій — початкова та кінцева.

Першим кроком в аналізі будь-якого проекту є впорядкування робіт, які в нього входять, з виокремленням безпосередньо випереджаючих робіт, тобто тих, виконання яких повинно бути закінчено раніше, ніж почнеться дана робота. Логічна послідовність виконання робіт зображується у вигляді сіткового графіка. З точки зору теорії графів, сітковий графік являє собою сітку, тобто скін­чений зв’язаний орієнтований граф без петель з одним джерелом та одним або кількома стоками.

Розглянемо такі обов’язкові умови побудови сіткового графіка:

1) тільки перша подія не має вхідних стрілок, тільки завершальна — вихідних. Якщо подія за своїм характером проміжна, вона повинна мати як вхідні, так і вихідні стрілки;

2) кожна робота повинна мати початкову та кінцеву події;

3) на графіку не повинно бути окремих ділянок, які не пов’язані роботами з рештою операцій на графіку (умова зв’язаності сіткового графіка);

4) на графіку не повинно бути контурів і петель, оскільки вони по суті означають, що умовою початку певної роботи є її закінчення. Якщо контур виникає (а в складних мережах це трапляється досить часто), необхідно повернутися до початкових даних і переглянути склад і послідовність робіт, домагаючись усунення контуру;

5) будь-які дві події повинні бути, по-перше, безпосередньо пов’язані не більш ніж з однією роботою. При виявленні на графіку паралельних робіт (рис. 3 а) вводяться фіктивна подія і фіктивна робота (подія 2¢ і робота 2¢-2 на рис. 3 б), а одна з паралельних робіт замикається на цю подію.

Рис. 3. Ситуації в сітковому графіку

Другий випадок, коли потребується введення фіктивних робіт, — це відображення залежності подій, не зв’язаних реальними роботами. Припустимо, наприклад, що роботи а і в ( рис. 3 в) можуть виконуватися незалежно одна від одної, але потребують одних і тих же виконавців абоустаткування. Отже, робота в не може початися, поки не звільняться виконавці або устаткування після виконання роботи a. Ці обставини вимагають введення фіктивної роботи с.

Дата добавления: 2015-06-27