Розвиток театрального мистецтва у другій половині XIX ст. 5 страница

– Да. Это то, что я решила.

– Раз вы говорите, что все в порядке, то мне нечего больше сказать… Я сообщу вашим родителям об этом. Из какой вы деревни?

У Арианы было слегка задумчивое выражение. Она с пониманием сделала это предложение, дабы облегчить беспокойство родителей Терезы и ее деревни.

– Я из Милеста. Это довольно маленькая деревня.

– Милест… Вот как.

Ариана, казалось, вспомнила кое-что, услышав название деревни. Тереза смотрела с подозрением, задав вопрос одним лишь взглядом.

– Недавно группу небольших деревень, включая и эту, объединили в одну большую. Твоей деревни больше не существует.

Терезу слегка потрясло это заявление. Она отвернулась в попытке скрыть выражение одиночества.

Гленис, мать Арианы, упоминала, что небольшие деревни вблизи человеческих поселений оказались поглощены Раратоей.

Заметив страдание Терезы, Ариана быстро задала еще один вопрос, чтобы сменить тему.

– Вы говорили, что бывший лорд заключен в этот замке, но что случилось с работорговцами?

На этот вопрос вместо эльфийки спокойным тоном ответил Петрос:

– Ах, лидера работорговцев уже казнили. …Но, похоже, благодаря поддержке моего отца их группа получила некоторое влияние. Остальным удалось сбежать из города. Осознав, что их основной источник дохода был потерян, они стали разбойниками.

Сложив перед собой руки и насупив брови, Петрос говорил это с кривой улыбкой.

– Разоблачение подпольного черного рынка, борьба за власть в столице, а также разбойники по ту стену города… Сплошная головная боль.

Рассказ Петроса о разбойниках сразу же напомнил мне о той группе, что напала на молодых авантюристов, когда как мы почти добрались до города. Ариана оглянулась на меня, и я утвердительно кивнул.

– Хмм, не знаю, те ли это разбойники, но вчера за пределами города мы помогли каким-то молодым авантюристам задержать группу бандитов…

Петрос слушал этот рассказ, пока кивком не остановил его.

– Да, был доклад об этом. Вчера арестовали около десяти членов их группы, но пускай даже белее чем половину из них уже поймали…

Петрос глубоко вздохнул, откинувшись на спинку стула. Тереза привстала и прошептала ему что-то на ухо. Что бы она там ни сказала, эти слова на секунду потрясли Петроса. Когда лорд кивнул, пара посмотрела в нашу сторону.

– Есть одно дело, имеющее отношение к этому. Я бы хотел лично кое-то запросить у вас дво…

– Подожди, пожалуйста.

Петрос только начал о чем-то говорить, как Тереза прервала его.

– Поскольку это моя просьба, я бы хотела сама поговорить об этом.

Тереза смотрела на нас с решительным выражением и спокойно открыла рот.

– Я хочу, чтобы вы двое нашли кое-кого.

Літературний процес не обмежувався створенням художніх та публіцистичних творів. Важливим явищем для України був розвиток драматургії, що відображала об'єктивні потреби розвитку театрального мистецтва і насамперед - створення професійного українського театру.

Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед І. Котляревського, Т. Шевченка, українська драматургія другої половини XIX ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та національно-духовному відродженню українського народу. Серед них Іван Нечуй-Левицький (1838-1918, "Маруся Богуславка" ), Марко Кропивницький (1841-1910, "Дай серцю волю, заведе в неволю"), Михайло Старицький (1840-1904 "За двома зайцями", "Сорочинський ярмарок", "Різдвяна ніч") Іван Карпенко-Карий (1845-1907, "Наймичка", "Безталанна", "Сто тисяч","Мартин Боруля"). Значним був драматургійний доробок П. Мирного ("Лимерівна", "Повія"), І. Франка (" Украдене щастя", "Учитель", "Кам'яна душа"), Б. Грінченка ("Степовий гість", "Ясні зорі"), Л. Українки ("Лісовапісня", "Бояриня").

Починаючи з першої аматорської трупи у 60-хроках в Єлисаветграді, українські актори створили високо професійні театральні колективи, яких на початок XX ст. в Україні було близько 20, а разом з аматорськими - майже 300. Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори М. Кропивницький, М. Садовський, І. Тобілевич, Л. Квітка, М.Заньковецька, М. Старицький, П. Саксаганський.

У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. Саксаганського", яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру — "Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької".

Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань; торування нових шляхів сценічного мистецтва.

У 1864 р. у Львові було засновано український театр "Руська бесіда", який очолив О. Бачинський. Його репертуар, що ставився в містах Східної Галичини та Північної Буковини, складався з творів наддніпрянських та західно- українських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Однак постійні зміни керівництва театру, гостре суперництво між москвофілами та народовцями за вплив на нього призвели до його занепаду. Вагома роль у його піднесенні належить М. Кропивницькому, який працював тут за запрошенням у середині 70-х років XIX ст. Саме тоді галицькі глядачі ознайомилися з новими п'єсами української та російської класики. У театрі виросли талановиті актори - І. Гриневицький, М. Романович та ін. Цей театр був єдиним українським професійним колективом у західноукраїнських землях протягом 50 років.

Український театр кінця XIX - початку XX ст. за своєю тематикою залишався переважно побутовим. Але тісний зв'язок з народною культурою робили його дуже популярним. Академік М. Грушевський так оцінив значення українського театру на межі століть: "Для широкої публіки при нестачі книжок український театр мав велике значення. Українські трупи почалися з одної, але з часом множилися, ставали все розповсюдженим явищем і не вважаючи на убогість репертуару і не високі прикмети більшості п'єс (цензура театральна була надзвичайно сувора), вони підтримували пам'ять народного слова і любов до нього винародовленої міської людності".

Залишаючись побутово-етнографічним за змістом, романтично-сентиментальним та розважальним за формами, український театр на початку XX ст. переживав стагнацію. Модерні течії у мистецтві відбивали здебільше російські театри, як, наприклад, театр М. Соловцова, організований для стаціонарних вистав у Києві в 1891 р. Тому для української драматургії початку XX ст. велике значення мали твори В. Винниченка (1880-1951) "Дисгармонія", "Закон", "Великий молох" та ін.) з їх високою актуальністю проблематики, імпресіоністичною манерою відбиття внутрішніх переживань героїв.

З драматургією В. Винниченка передові театральні сили пов'язували надію на вихід українського театру на європейську сцену. Проте його твори, як і драматургійні етюди О.Олеся (1878-1944), за висловом Д. Антоновича, "не могли увійти до театрального репертуару, бо були не під силу для виконання українським побутовим акторам". Професійні актори віддавали перевагу традиційно визнаним творам української класики - так було в трупі М. Старицького і в театрі М. Садовського. Молоді ж театральні сили, що об'єдналися в "Молодому театрі" (пізніше "Березіль") навколо Леся Курбаса (1881-1937) та Миколи Куліша (1892-1937), стали відігравати помітну роль у театральному мистецтві в роки Української революції та доби українського національного відродження.

Крім драматичних, в Україні в цей період засновуються музично-драматичні установи (М. Лисенко, М. Садовський) та оперні театри - у Києві, Львові, Одесі. Проте операм українських композиторів тут практично не було місця (популярності тоді набули твори П. Чайковького, О. Римського-Корсакова, Р. Вагнера та ін.). Такою була доля всієї музично-театральної спадщини С. Гулака-Артемовського (1813-1873), Миколи Лисенка (1842-1912), Петра Сокольського (1803-1887), Миколи Аркаса (1852-1909) та ін. Лише з 1907 р., коли М. Садовський заснував перший стаціонарний музично-драматичний театр у Києві в Троїцькому будинку (нині - Національна опера), широка українська публіка почула "Запорожця за Дунаєм", "Різдвяну ніч","Енеїду", "Наталку Полтавку", "Катерину" та інші українські опери.

Україна завжди славилася виконавцями вокального мистецтва. Проте найталановитіші з них - С. Крушельницька (1872-1952) А. Нежданова, (1853-1922) О. Мишуга (1873-1950), аби мати можливість повністю розвинути свій талант, ішли прославляти сцени кращих театрів Росії (Санкт-Петербург, Москва), Італії (Мілан), Франції (Париж) та інших країн, де досягли визнання в мистецькому світі. При цьому видатні виконавці ніколи не припиняли зв'язків з Україною. На початку XX ст. з великим успіхом виступала в країнах Західної Європи та Америки Українська хорова капела під керівництвом талановитого музиканта і диригента Олександра Кошиця (1875-1944).

Наполеглива діяльність національної еліти довела, що українська культура не лише не була знищена царськими заборонами та утисками, а й розвинулась в усіх її жанрах, створивши твори світового зразка. Саме через розвиток духовних, культурних цінностей, здобуття освіти, наукових знань та поширення просвітництва пролягає шлях до національно-державного відродження.

Дата добавления: 2017-01-14