Світова практика використання прямих іноземних інвестицій в сільському господарстві 2 страница

В міжнародній практиці існує багато позитивних прикладів залучення іноземного капіталу, за допомогою якого країни змогли закріпити свої позиції на світовому ринку, та збільшити обсяги свого виробництва. До таких країн відносяться США, Китай, країни ЄС тощо. Але в світі є країни, які через велику суму іноземних кредитів, що надавалися їм різними міжнародними фінансово-інвестиційними інститутами, не змогли вирішити свої економічні й політичні проблеми, та повністю попали в залежність від інвесторів. Серед таких держав можна виділити багато країн, що розвиваються в африканському та латиноамериканському регіонах.

Країни, які змогли збільшити свій економічний потенціал за рахунок іноземного інвестування, в переважній більшості віддавали перевагу такій його формі, як прямі іноземні інвестиції (ПІІ).

Привабливість ПІІ полягає в тому, що за своєю природою вони вкладаються безпосередньо у виробничу сферу економіки, а саме у створення нових підприємств або розширення та модернізацію існуючих. Наявність в державі прямого іноземного капіталу забезпечує її новою технікою та технологією, сучасними методами менеджменту, покращує її інфраструктуру, надає населенню робочі місця, збільшує асортимент та якість товарів та послуг, які користуються попитом на зовнішньому та внутрішньому ринках тощо. Крім того, ПІІ через створення спільних підприємств, залучають до справи вітчизняних інвесторів, що стимулює розвиток підприємницької діяльності, та збільшує надходження до бюджету. Таким чином функціонування в країні ПІІ дає можливість покращити їй своє економічне становище, підвищити рівень соціального забезпечення та зміцнити її місце в міжнародному середовищі.

Треба зазначити, що для досягнення таких результатів в країні-реціпієнті має бути налагоджена нормативно-правова база, чітко скоординована діяльність всіх державних служб, сформована стабільна податкова система з оптимальними рівнями податків, стимульована діяльність вітчизняних підприємців, розвинуті міжнародні економічні відносини.

За даними табл. 1.1, обсяг ПІІ у світі у 1999 році становив 865 487 млн. дол. США, тобто порівняно з 1990 роком зазначена сума збільшилася в 4 рази.

Таблиця 1.1

Динаміка ПІІ у світі в 1982-1999 рр., млн. дол. США

Роки	Розвинуті країни	Країни, що розвиваються	Країни Центральної та Східної Європи	Всього
	надход-ження	витік	надход-ження	витік	надход-ження	витік	надход-ження	витік
1988-1993

Джерело: World Investment Report 2000: Cross-border Mergers and Acquisitions and Development/ United Nations Conference on Trade and Development. – New York; Geneva; UN, 2000. - 331 p.

Світовий досвід переконує, що ПІІ насамперед вкладаються у банківську діяльність, телекомунікаційний бізнес, торгівлю та інші обслуговуючі сфери. Обсяг надходження прямого іноземного капіталу в сільському господарстві по відношенню до загальних ПІІ у світі становить лише 2 %. Звичайно, аграрний сектор не є настільки прибутковою галуззю, як, наприклад, банківська сфера. Але існує ще одна важлива обставина, яка пояснює такий незначний розмір ПІІ у сільському господарстві.

Справа в тому, що більшість розвинутих країн фінансує дану галузь за рахунок власних ресурсів і не сприяє залученню до неї іноземного капіталу. Уряди таких держав створюють всі умови для збільшення експорту власної сільськогосподарської продукції та обмеження її імпорту. З цією метою вони дотують своїх сільськогосподарських товаровиробників, що дозволяє останнім отримати більший прибуток, ніж від закордонного інвестування. Крім того, в країнах, що розвиваються, існує багато надвеликих ТНК (транснаціональних компаній), які, користуючись монопольним становленням, не дають можливості ефективно функціонувати новим іноземним фірмам.

Головними районами діяльності ТНК є Африка та Латинська Америка. Наприклад, у Латинській Америці компанія “Бунхе та Борн”, яка нині є однією з п’яти найбільших зернових компаній, впливає за рахунок свого монопольного становища не тільки на економічну ситуацію в Аргентині, а й на її політику [120]. Тому останнім часом з метою запобігання негативних наслідків уряди приймаючих країн намагаються обмежити діяльність ТНК через створення спільних підприємств (СП).

Така форма задовольняє не тільки латиноамериканські держави, а й іноземних інвесторів. По-перше, останні отримують державні пільги та гарантії безпечності вкладення капіталу. По-друге, немає потреби у будівництві підприємств та налагодженні виробництва. По-третє, спрощується процес наймання кваліфікованих кадрів та початкова адаптація до місцевих умов запровадженої технології. Прикладом такої форми залучення іноземних інвестицій є СП в Мексиці, створене французькою молочною компанією “Жерве-Данон” та мексиканською фірмою з виробництва плодів, соків і десертів з молока. Успішній діяльності заснованого підприємства сприяла та обставина, що місцева фірма має власні джерела сировини. Завдяки цьому вже через три роки мексикансько-французьке підприємство посіло третє місце за обсягом продажу на внутрішньому ринку країни. Іншим прикладом є створення підприємства з виробництва молочних продуктів спільними зусиллями американської ТНК “Денон” та мексиканської фірми “Продуктос де лече, С.А.”.

Уряди латиноамериканських країн підтримують також взаємовідносини зарубіжних інвесторів і вітчизняних сільськогосподарських виробників що ґрунтуються на системі контрактів. Для прикладу, у 80-і роки контрактами скористались 56% іноземних компаній. На континенті, контрактна система була запроваджена німецькими підприємцями в Перу ще наприкінці ХIX ст., які домовлялися із селянами про постачання ячменю на свої пивоварні заводи. Загальноприйнято укладати дво- та тристоронні контракти.

Двосторонній контракт являє собою договір між переробним підприємством та виробниками про закупівлю всього обсягу врожаю чи певного виду продукції. Постачальниками можуть бути 5 - 6 господарств, що характерно для придбання плодів і овочів. Як правило, термін угоди становить 1 рік. При укладенні договору обумовлюють розміри посівних площ або поголів’я тварин, сорти культур, добрива, отрутохімікати, ветеринарні матеріали, агротехніку, методи розведення тварин. При визначенні якості ТНК залишають за собою право відмовитися від продукції або знизити на неї ціни при невідповідності стандартам. До обов’язків ТНК входить забезпечення господарств насінням, кормами, різними матеріалами тощо, надання їм технічної допомоги, іноді - кредитування. Сільськогосподарські товаровиробники, у свою чергу, повинні надавати у користування власну землю, тваринницькі ферми, сільськогосподарські машини, різні будівлі, організовувати роботу; наймати робочу силу та оплачувати її; брати на себе витрати за електроенергію, воду тощо. Іноді ТНК вимагають, щоб фермери вносили початкові капіталовкладення. Так, мексиканські філіали швейцарської компанії “Нестле” укладають контракти з фермерами у штаті Чьяпас, які мають кошти для інвестування штучних пасовищ та закупівлі високопродуктивних тварин.

Тристоронній договір підписують товаровиробники, одне або кілька переробних підприємств та урядові органи. Держава може надавати тільки фінансово-кредитні чи матеріально-технічні ресурси або ж разом з виробниками фінансувати переробне підприємство.

Така державна стратегія дає змогу прискорити розвиток найвідсталіших районів та почати освоєння нових, збільшити експорт нетрадиційних видів продукції тощо. Дрібні виробники за підтримки уряду мають можливість використати кращі генетичні матеріали, агротехніку, удосконалити виробництво. Така угода, наприклад, укладена між фермерами, які вирощують тютюн, американськими й англійськими переробними підприємствами та державною компанією “Табамекс”.

У країн за обсягами капіталовкладень в сільське господарство Латинської Америки перше місце посідають Сполучені Штати Америки. Найбільший інтерес американці виявляють до таких країн, як Бразилія, Мексика та Венесуела. Важливу роль у фінансуванні даного регіону відіграють західноєвропейські держави – Великобританія, Франція, Швейцарія, ФРН, Італія, Голландія, Люксембург та ін. В Латинській Америці присутній і капітал Канади, а останнім часом - Японії.

Безумовно, зарубіжний капітал сприяє економічному зміцненню країн Латинської Америки. Діяльність іноземних компаній насамперед спрямована на підвищення продуктивності праці, тому даний регіон зміг інтегрувати у світове господарство, що дало йому можливість наблизитися до міжнародних досягнень науки і техніки. Використання ТНК поліпшених високопродуктивних сортів сільськогосподарських культур та порід великої рогатої худоби забезпечило підвищення урожайності, розширення виробництва. Розміщення іноземними компаніями переробних підприємств полегшило місцевим підприємцям доступ до необхідних засобів виробництва (отрутохімікати, добрива, різноманітна пакувальна тара тощо). З нарощенням експортного потенціалу латиноамериканські держави досягли позитивних торговельних балансів. ТНК створили також розвинуту інфраструктуру, що дозволяє своєчасно та з мінімальними витратами доставляти продукцію з виробничих підприємств до портів її вивезення.

Незважаючи на сприятливі зміни пов’язані із залученням іноземних інвестицій в аграрний сектор, спостерігається ряд негативних наслідків. Головна проблема – неповне забезпечення місцевого населення традиційними продуктами харчування. Пов’язано це з тим, що основну увагу ТНК приділяють експорту, а дефіцит латиноамериканського продовольства зарубіжним інвесторам вигідніше поповнювати імпортною продукцією із своїх країн. До того ж, ціни імпорту перевищують експортні. Як наслідок, за останні десятиріччя значно зросла заборгованість латиноамериканських країн. Іншим, не менш вагомим недоліком присутності та діяльності іноземних компаній в регіоні є недобросовісна конкуренція. Латиноамериканські товаровиробники не витримують конкуренції з ТНК.

Необхідно зазначити, що всі негативні сторони іноземного інвестування в сільське господарство латиноамериканського регіону в першу чергу пов’язані з відсутністю відпрацьованого законодавчого механізму, юридичного регулювання діяльності ТНК, насамперед таких її аспектів, як обсяг виробництва, право на будівництво нових та закриття старих підприємств, спеціалізація виробництва певних продовольчих товарів, вибір постачальників та покупців. За таких умов зарубіжні інвестори підпорядковують своєму контролю значну кількість дрібних та середніх фермерів. До того ж вони використовують державну політику щодо імпортних квот, мита, субсидій, податкової системи тощо.

Проаналізуємо китайську практику заохочення зовнішнього капіталу. До недавнього часу “закрита” країна нині є чи не одним з найбільших реципієнтів іноземних інвестицій. Якщо у 80-і роки обсяги надходження ПІІ досягали в середньому за рік 2 млрд. дол. США, то після 1990 р. спостерігається їх значне збільшення. Це дозволило країні в останньому десятиріччі отримати іноземного капіталу на суму 200 млрд. дол. США. На сьогодні в КНР підприємства з іноземними інвестиціями виробляють 40 % всієї експортної продукції, сплачують 13 % податкових сум до державної казни, працевлаштовують 10 % населення та забезпечують 18 % доданої вартості у промисловості [116].

У сільському господарстві країни за останні 20 років було створено 1500 підприємств з участю іноземного капіталу. Нині загальна сума інвестицій в таких підприємствах перевищує 3 млрд. дол. США [22].

На відміну від Латинської Америки в КНР діяльність зарубіжних компаній регулюється низкою законодавчих актів, що дає змогу країні провадити інвестиційну політику відповідно до своїх цільових планів. Показовим прикладом залучення іноземного капіталу в сільськогосподарську галузь може бути район Чжухай провінції Гуандун, де функціонує високоприбуткове, забезпечене сучасними технологіями сільськогосподарське виробництво з щорічним доходом 50 - 55 млн. дол. США [122]. Свого часу Чжухай було оголошено вільною економічною зоною (ВЕЗ), що дало можливість місцевим органам управління збільшити пільги для зарубіжних підприємців. Так, іноземні й змішані підприємства, зайняті у виробництві сільськогосподарської продукції, перші два роки звільняються від сплати податку на прибуток, а в наступні три роки розмір зазначеного податку дорівнює 7,5 %. Необхідні для ведення виробництва сільськогосподарські машини, обладнання, запчастини, сировина, транспортні засоби імпортуються без сплати мита. У згаданому районі річна орендна плата за землю становить 1,8 дол. США за 1 кв. м. Підприємства, які використовують передові технології або малоприбуткові, взагалі звільняються від плати за землю. Якщо ж компанії не дотримуються умов, за якими надаються пільги, законодавством передбачено заходи покарання [122].

Крім цього, для збільшення обсягу іноземних інвестицій в сільське господарство китайський уряд має намір провадити політику пільг та преференцій. В загальному обсязі засобів, які передбачається спрямовувати у сільське виробництво країни, 40 % становлять кредити іноземних урядів та міжнародних організацій, 55 % - прямі іноземні інвестиції, 5 % - зарубіжна допомога. Китайський уряд намагається якомога ефективніше використовувати механізм міжнародної співпраці, а також можливості Світового банку, Азіатського банку реконструкції та розвитку, Міжнародної продовольчої програми, Міжнародного фонду сільськогосподарського розвитку [22].

Залежно від темпів економічного росту країни, її політичних та соціальних пріоритетів, використовують різні методи залучення зарубіжного капіталу. До основних методів стимулювання іноземних інвесторів можна віднести: фіскальні, фінансово-кредитні, адміністративно-правові та соціально-психологічні (рис. 1.1).

Фіскальна політика країни спрямована на регулювання її податкової системи. Тому для заохочення іноземного капіталу держава через використання фіскальних важелів може створити сприятливі умови інвестиційного клімату. Серед найбільш поширених фіскальних заходів щодо залучення іноземних інвестицій є зниження податку на доходи корпорацій або надання останнім податкових канікул; застосування прискореної амортизації; зниження податкових платежів залежно від кількості працюючих чи інших видатків, що пов’язані з оплатою праці; скорочення податку на доходи корпорацій залежно від обсягу витрат на маркетинг та підвищення продуктивності підприємства; стимулювання експортно-імпортних операцій через звільнення або надання відстрочки на сплату митних платежів на прямі іноземні інвестиції; зниження ставок оподаткування на доходи від експорту або тих видів діяльності, що забезпечують країні валютні надходження; введення спеціальних знижок на переказ сум прибутку чи капіталу.

Фінансово-кредитні методи складаються із субсидування, дотування, кредитування та надання грантів. Такі методи частіше використовують країни з розвинутою ринковою економікою, тому що їх інвестиційна стратегія щодо залучення іноземного капіталу полягає в стимулюванні вітчизняного науково-технічного прогресу. Виходячи з цього, вони фінансують різні зарубіжні науково-технічні розробки за рахунок надання кредитів, грантів, субсидій або дотацій. Основними фінансово-кредитними інструментами є прямі субсидії або часткове покриття капіталовкладень, виробничих витрат або вартості маркетингу під час здійснення інвестиційного проекту; субсидована позичка; гарантування позички; поручництво експортного кредитування; відшкодування витрат венчурного капіталу за рахунок коштів державного бюджету; державне страхування за пільговими ставками; покриття витрат від різних некомерційних ризиків (знецінення валюти, політичні зворушення тощо).

Адміністративно-правові методи застосовуються в інвестиційній практиці всіма приймаючими країнами. Це пояснюється тим, що за через використання їх інструментів розробляється тактика державних інвестиційних програм щодо залучення іноземних інвестицій, приймаються різні законодавчо-правові акти, укладаються міжнародні угоди про інвестування, проводиться арбітражно-судова справа.

Зазвичай програми з поліпшення інвестиційних умов щодо здійснення іноземних інвестицій передбачають захист від імпортної конкуренції; введення спеціального режиму валютного курсу; технічне сприяння “ноу-хау”; допомога у навчанні та перекваліфікації. В законодавчих актах уряд приймаючої країни завжди вирішує питання власності, розподіл отриманих інвесторами доходів, основні права та обов’язки іноземного інвестора тощо. В арбітражно-судовій справі акцент ставиться на дозвіл іноземному інвестору вирішувати всі судові проблеми згідно міжнародних правил та надання йому юридичної допомоги у вирішення таких питань. Важливим елементом заохочення іноземних інвесторів є укладення міжнародних угод про здійснення інвестиційної діяльності, які можуть бути двосторонніми та багатосторонніми. За останні роки використання міжнародних інвестиційних договорів все більше використовуються серед різних країн. Даний ринковий інструмент дозволяє захистити права інвестора та його капітал в країні-реціпієнті, налагодити більш тісні стосунки між державами через розвиток взаємного інвестування на пільгових умовах для обох сторін. Міжнародні договори про інвестиції розкривають такі аспекти інвестиційної діяльності: визначення інвестицій та інвесторів; умови ввезення прямих іноземних інвестицій; заохочення інвестицій; загальні норми режиму; переказ платежів; вимоги до результатів діяльності; позбавлення інвестора прав власності; вирішення суперечок; норми поведінки корпорацій [33].

Суттєву роль у залученні іноземних інвестицій відіграють соціально-психологічні методи. Дані методи за допомогою створення спеціальних інвестиційних інститутів дозволяють поширювати інформацію про привабливо-інвестиційні сторони приймаючої країни серед широкого кола зарубіжних суб’єктів. Для досягнення зазначеної мети використовуються різні способи розповсюдження інформації, таких як радіо, телебачення, інтернет, буклети, виставки, семінари тощо.

Треба зазначити, що всі розглянуті методи між собою взаємопов’язані, тому для досягнення більшого ефекту їх потрібно використовувати в комплексі.

Надходження прямих іноземних інвестицій регулюється як на макро-, так і мікроекономічному рівнях.

У сфері макроекономічних інтересів, процес іноземного інвестування контролюється такими інструментами, як податки, тарифи, амортизація, заробітна плата, ціни та валютний курс.

На мікроекономічному рівні їх контроль здійснюється за допомогою наступних важелів: законодавство про власність, регулювання цін на внутрішньому ринку, лімітування фінансових засобів для інвестицій, обмеження експорту, ліцензування імпорту, контроль за використанням технологій та іноземної валюти, розмір відпускних цін тощо. Заходи щодо регулювання та підвищення результативності діяльності іноземних інвесторів передбачають широку гаму законодавчо визначених елементів, серед яких можна виділити наступні:

- регулювання надходження та обсягів інвестицій та участь у власності;

- вимоги до результатів господарської діяльності;

- регулювання репатріації прибутку, дивідендів та інших доходів;

- система інвестиційних пільг;

- система інвестиційних гарантій;

- інформаційне забезпечення [140, 92].

Регулювання надходження та обсягів інвестицій і участь у власності включають три базових компоненти:

a) резервування за національним капіталом певних галузей та видів виробництва – для гарантування національної безпеки. Усі країни регулюють вкладення іноземного капіталу, визначаючи сфери, де діяльність іноземних інвесторів обмежена або заборонена. В якості умови здійснення іноземного інвестування уряди приймаючих держав часто висувають вимогу щодо участі у ньому елементів національних продуктивних сил: присутності товаровиробників (вкладників) у капіталі, використання місцевих ресурсів та напівфабрикатів вітчизняного виробництва, підготовка кадрів, розширення експорту тощо;

б) намагання збільшити частку вкладення капіталу в країну іноземними підприємцями (зумовлено рядом причин: участь держави у власності дає можливість посилити контроль за активами інвесторів, а місцеві партнери мають доступ до інформації про діяльність інвестора та можуть сприяти розробці більш конструктивних ідей щодо регулювання діяльності іноземного капіталу);

в) інші заходи: резервування за національним урядом призначення одного або більшої кількості представників до ради директорів; право уряду на накладання заборони на рішення чи вимог про повну одностайність ради директорів у вирішенні певних питань: обов’язковість консультування з урядом перед прийняттям рішень (крім того, застосовуються обмеження на використання довгострокових іноземних кредитів; цінні папери іноземного інвестора, права іноземних акціонерів (на виплату дивідендів, відшкодування капіталу після ліквідації підприємства, на приховування інформації щодо деяких аспектів руху інвестицій); національний склад ради директорів або чисельність емігрантів у ній; право власності на землю чи нерухомість; право на промислову або інтелектуальну власність; ліцензування зарубіжної технології) [25].

Вимоги до результатів господарської діяльності стосуються наступних її параметрів: масштабів діяльності, частки участі в капіталі резидентів країни, використання місцевих сировини та компонентів, надання технології, навчання кадрів, створення нових робочих місць тощо.

Дослідження міжнародних методів регулювання діяльності іноземних інвесторів дозволило узагальнити вимоги до них та сформулювати умови надання їм пільг. У регіональному аспекті ці пільги пропонуються підприємствам, які створені в найменш розвинутих районах або функціонують у ВЕЗ.

Залежно від мети, яку визначає приймаюча країна, регулювання репатріації прибутку, дивідендів та інших доходів може здійснюватися різними методами. Для контролювання операцій іноземних інвесторів застосовують такі заходи:

- вимагання від іноземного інвестора забезпечення мінімального резерву в уповноваженому банку в певному розмірі від його участі в акціонерному капіталі;

- стеження за тим, щоб обсяг коштів, який переказується за кордон, не перевищував суму отриманого доходу або законодавчо встановленого розміру;

- надання дозволу на переказ сум прибутку, величина якого не перевищує розміру інвестиційних коштів;

- надання дозволу на переказ всього чистого прибутку раніше від встановленого строку;

- відсутність обмежень на переказ прибутку.

Для стимулювання діяльності іноземних інвесторів застосовують різноманітні пільги. Систему інвестиційних пільг можна класифікувати за двома видами режиму: звичайні та спеціальні.

Звичайні пільги передбачають поліпшення макро- та мікроекономічної ситуації, а спеціальні – стимулювання інвестиційної і суміжних з нею видів діяльності стратегічно важливих та пріоритетних галузей, підгалузей, підприємств і регіонів.

Спеціальні пільги поділяються на факторні та товарні. До факторних пільг належать: звільнення від оподаткування, гарантування позичок, прискорення амортизаційних відрахувань, часткове повернення податків, надання в оренду землі на пільгових умовах, субсидування підприємств, які виконують певні вимоги, створюють нові робочі місця та стимулюють підготовку кадрів. До товарних пільг відносять захист товаровиробників від конкуренції за допомогою тарифних та нетарифних імпортних бар’єрів.

Особливої уваги заслуговують податкові пільги і насамперед такі їх види, як зменшення податку на прибуток, надання податкових канікул, звільнення від імпортного мита або зменшення його ставки, податкові пільги на реінвестування, прискорена амортизація тощо. У країнах, що розвиваються, найголовними з податкових пільг є податкові канікули, звільнення від імпортного мита або його повернення. Як правило, податкові канікули тривають 5, а іноді – 10 – 25 років після початкового інвестування. Наприклад, у Бангладеш податкові канікули становлять 4 - 12 років, у Кот-д’Івуар – відповідно 7 - 11, у Малайзії – 5 - 10, у Марокко – 10 - 14 [94, 186].

Важливим інструментом стимулювання іноземних інвесторів можна вважати позбавлення їх подвійного оподаткування за рахунок податкового кредиту та податкової знижки. Податковий кредит, як заставу податків, що сплачені за кордоном, зараховують в якості внутрішніх податкових зобов’язань. Призначення податкового кредиту полягає в забезпеченні однакових умов оподаткування незалежно від географічної точки здійснення підприємницької діяльності. Податковий кредит відрізняється від податкової знижки тим, що на величину його зменшується розмір податку, який належить до сплати. При застосуванні податкової знижки оподаткований прибуток зменшується на суму вже сплаченого податку.

Одним з головних чинників залучення іноземних інвесторів є наявність в приймаючій країні системи інвестиційних гарантій. До основних гарантій, які вимагають іноземні інвестори, відносяться:

- стабільність законодавства, яке регулює правовий стан іноземних інвестицій;

- захист від націоналізації, реквізиції та конфіскації;

- можливість переказу сум прибутків та доходів від інвестиційної діяльності [150].

При здійсненні капіталовкладень велике значення для іноземних інвесторів має інформаційне забезпечення в приймаючій країні. Наприклад, у Японії для залучення іноземних інвестицій створено ряд спеціалізованих інституцій, які інформують про стан інвестиційної діяльності в країні та за кордоном, прогнозують попит на певні види товарів, розробляють стратегії фінансування та збуту продукції, займаються пошуком партнерів для здійснення спільного підприємництва, проводять семінари з питань вкладення капіталу тощо.

Аналіз світової практики залучення іноземних інвестицій дозволяє зробити висновок про те, що нині у світі майже не існує країни, в економіці якої не був би присутній зарубіжний капітал. Причому кожна держава, залежно від поставленої мети, використовує власні методи регулювання іноземного інвестування. Якщо уряд приймаючої країни намагається збільшити обсяг іноземних капіталовкладень, застосовуються ліберальні методи. У випадку ж обмеження діяльності іноземних інвесторів вдаються до більш жорстких методів контролю.

Стосовно функціонування іноземних інвестицій у світовому сільському господарстві слід зазначати, що на сучасному етапі більшість країн з перехідною економікою та країн, що розвиваються, активно стимулюють іноземних інвесторів вкладати капітал в аграрне виробництво. Відповідно розвинуті держави, навпаки, намагаються обмежити діяльність зарубіжних компаній в даній сфері.

Як переконують дані аналізу, Україна поки що не спроможна власними зусиллями подолати інвестиційну кризу в сільськогосподарській галузі і має потребу в залученні іноземних інвестицій. З метою запобігання негативних наслідків від діяльності іноземних інвесторів необхідно ретельно вивчати світовий досвід та запроваджувати його в умовах вітчизняної економіки.

Пожвавлення інвестиційного процесу в аграрному секторі нашої держави має відбуватися в першу чергу за рахунок внутрішніх ресурсів, у той час як іноземні інвестиції мають відігравати другорядну роль. Крім того український уряд повинен вивчати, аналізувати і регулювати розвиток інвестиційного процесу в даній сфері, щоб уникнути негативних явищ. Тобто державне регулювання головним чином має бути спрямоване на поліпшення умов розвитку підприємницької діяльності в сільському господарстві України.

Дата добавления: 2017-01-14