В розумінні самого поняття інформаційного суспільства можна виділити три основні підходи: технологічний, комунікативний, соцієнтальний

Технологічний підхід пов'язаний із ресурсно -енергетичним, технічним розумінням інформаційних технологій як нового вдосконаленого рівня знаряддєвих або "машинних" засобів підвищення продуктивних сил, як різновиду ресурсів. Стара умовна схема "людина — машина" перетворюється тут на більш сучасну схему "людина — комп'ютер". Інформаційна технологія у цьому випадку пов'язується з електронним способом зберігання, обробки інформації й документації та створенням нових, електронних інформаційних продуктів. Інформаційним же суспільством, з погляду технологічної його інтерпретації, є суспільство, яке широко користується сучасним високоефективним у технологічному відношенні способом обробки, збереження та поширення інформації. (Існує навіть уявлення про своєрідний "ценз вступу" до інформаційного суспільства, згідно з яким є обов'язковою наявність у домі хоча б трьох із чотирьох предметів — телевізора, відеомагнітофона, телефону, комп'ютера.) Одним із найважливіших завдань у процесі формування інформаційного суспільства в технологічному його розумінні є досягнення можливості швидкого й ефективного доступу до інформаційних ресурсів глобальної мережі.

Комунікативна концепція інформаційного суспільства спирається на теорію комунікації. Власне, виникнення як ідеї комунікації, так і спеціальної сфери знань — комунікативістики відбулося дещо раніше за появу електронних засобів масової інформації (ЗМІ), комп'ютерних систем та мереж. Дослідження велися спочатку стосовно звичайних неелектронних ЗМІ та телебачення. З виникненням же новітніх інформаційних технологій розроблене в межах комунікативістики поняття комунікації як процесу передачі повідомлень, що передбачає наявність відправника, адресата, процесів кодування й декодування, поширилося й на нові технології. Сама ж теорія комунікації при ньому розширилася за рахунок введення таких понять, як інтерактивність, віртуальність, зворотний зв'язок тощо. Проте в комунікативній концепції інформаційною суспільства поняття комунікації залишається пов'язаним також і з неелектронними ЗМІ та телебаченням. Можна сказати, що формування інформаційного суспільства в межах його комунікативної концепції насамперед зумовлюється значним зростанням протягом попереднього (ХХ-го) століття кількості та швидкості поширення тієї або іншої інформації серед усе більших мас населення земної кулі. Саме це зростання швидкості поширення й обсягу інформації та створення можливості доступу до неї більшості населення і співвідноситься із формуванням інформаційного суспільства, тобто суспільства, члени якого, за даними уявленнями, мають можливість доступу до великої за обсягом, однорідної за якістю й завжди актуальної інформації (можливо, у цьому разі точніше б було говорити про "поінформоване суспільство").

Слід також сказати, що саме в такому (комунікативному) розумінні інформаційне суспільство нерідко стає об'єктом критики. Так, Л. Сохань пише: "У XXI столітті, за оцінкою експертів, головною ареною суперництва, а, отже, і небезпеки, стане інформаційний простір у планетарному масштабі. Мета боротьби в цьому просторі — зміна масової свідомості, уявлень та цінностей окремих людей та соціальних груп. Сучасна інформаційна техніка дає можливість руйнувати життєвий світ людей та їхні життєві пріоритети й цінності, занурювати індивідів та групи у віртуальну реальність, якщо вони не усвідомлюють небезпеки та не будують захисту від неї".

Нерідко йдеться про такі можливі зміни людської свідомості шляхом інформаційного впливу:

• некритичне сприйняття реальності;

• неадекватне розуміння ситуації;

• байдуже ставлення до подій;

• формування наркоподібної залежності від отримання нових порцій інформаційного подразнення;

• порушення та розлади психо-емоційних реакцій.

Характерно також, що в сучасній науці в контексті комунікативного трактування інформаційності з'явилося навіть поняття інформаційного, або культурного, колоніалізму. Початок реальній практиці інформаційно-культурного колоніалізму поклала на перший погляд цілком позитивна ідея необхідності вільного поширення інформації. Ця ідея ще в 1944—1945 pp. була предметом обговорення урядом США, а невдовзі дістала підтримку і з боку ООН та ЮНЕСКО (в цих організаціях ішлося насамперед про вільне поширення інформаційних повідомлень з метою зміцнення миру). Проте досить швидко виявилося, що будь-яка інформація має світоглядне значення і, крім іншого, поширює стереотипи та цінності того чи іншого способу життя (найчастіше, звісно, йдеться про американський спосіб життя) на простір інших етнорегіональних культур. Крім того, інформація виявилася високо вартісним товаром, і її виробники почали отримувати надприбутки, що також не залишилося непоміченим іншими країнами. Тож не дивно, що, наприклад, західноєвропейські країни дуже швидко почали вживати запобіжних законодавчих заходів проти інформаційно-культурної експансії США і говорити про необхідність захисту культурного суверенітету. Внаслідок цього ще в 1972 р. на Генеральній Асамблеї ООН було прийнято рішення про контроль над вільним потоком інформації (102 голоси "за" і 1 голос (делегації США) "проти").

Початки соцієнтального розуміння інформації можна угледіти у працях Норберта Вінера, який ще в 1948 р. запропонував інформаційне бачення кібернетики як науки про управління і зв'язок у живих організмах, суспільстві та машинах. Пізніше Вінер розвивав кібернетичний підхід до різних сфер культури, аналізуючи співвідношення необхідності й випадковості (концепція імовірнісного Всесвіту), зв'язок інформаційних і термодинамічних закономірностей, та вивчав інформаційні процеси в контексті цілеспрямованої поведінки. У своїх останніх працях Вінер звернувся до проблеми машин, які здатні навчатися й самовідтворюватися, та до питань взаємодії людини з інформаційно-обчислювальною технікою.

Соцієнтальний підхід до інформаційного розвитку зорієнтований на вдосконалення когнітивної операційності програмних систем із метою розширення їх соціальних функцій (у тому числі виконання виробничих та управлінських завдань), реорганізації з їх допомогою різних сфер суспільного життя та задоволення реальних життєвих потреб людини, на перехід від поліпшення технологічних можливостей як таких до принципово нової форми задоволення соціальних потреб (дистанційне навчання, консультативна телемедицина, електронні мережі торговлі тощо). Іншими словами, йдеться не тільки про підвищення комфортності в традиційному задоволенні інформаційних потреб, а про появу принципово нових форм задоволення культурних потреб і розширення соціальних можливостей. Серед завдань інформаційного суспільства в соцієнтальному його трактуванні — створення можливості реалізації соціальної активності для всіх верств населення, забезпечення доступу до різноманітних послуг суспільству в цілому (в тому числі й "соціально незахищеним", як тепер прийнято говорити, його верствам), знищення поняття провінції та ін.

Переход к информационному обществу затрагивает все сферы, от экономики до культуры, повышая роль информации в качестве стратегического ресурса общества и фактора его развития. Однако труд в той или иной форме, равно как и энергия и собственность на средства производства остается в информационном обществе, происходит лишь смещение фокуса экономической активности с производства материальных товаров к производству знаний в товарной форме.

Наконец, М.Кастельс предлагает провести аналитическое разграничение между понятиями информационное общество и информациональное общество. Необходимость такого деления он объясняет тем, что понятие информационное общество подчеркивает роль информации в обществе, но, строго говоря, информация (понимаемая как передача знаний) имела важное значение во всех обществах, включая и средневековую Европу. Термин же информациональное "указывает на атрибут специфической формы социальной организации, в которой благодаря новым технологическим условиям, возникающим в данный исторический период, генерирование, обработка и передача информации стали фундаментальными источниками производительности и власти" (М.Кастельс. Информационная эпоха: экономика, общество и культура. М., 2000, с. 42-43). Правомерность и даже необходимость введения понятия информациональное общество М.Кастельс обосновывает, приводя аналогичное разграничение понятий промышленное общество и индустриальное общество: индустриальное общество не просто общество, где есть индустрия, но общество, где социальные и технологические формы социальной организации пронизывают все сферы деятельности - от экономики до повседневной жизни. Таким образом, М.Кастельс еще раз подтверждает продуктивность построения концепции информационного (информационального) общества на базе теории постиндустриализма.

Центральными в информационных обществах остаются фундаментальные вопросы, затрагивающие борьбу за власть и проблемы интеграции.

Сьогодні, у вік глобалізації та інформатизації, швидких змін суспільно-політичних та економічних процесів, суспільство і держава постійно стикаються з необхідністю оперативного пошуку відповідей на нові питання соціально-економічного, політичного, етнокультурного, техногенного характеру тощо. Вирішення цих питань неможливе без злагодженої взаємодії держави і суспільства, без ефективного державного управління з одного боку, і громадського розуміння і підтримки владних рішень та ініціатив – з іншого.

Розуміння владою проведення потрібних змін, їх підготовка, вироблення необхідних рішень та наступна реалізація цих рішень потребують відповідного інформаційного супроводу. Отже, умовою стабільного суспільного і державного розвитку є ефективна комунікація та інформування між державою і громадянським суспільством [11, с. 140], роз’яснення громадянам особливостей державної політики та інформування управлінських структур про потреби громадськості і ситуацію на місцях з метою вироблення оптимальних управлінських рішень. Тип комунікації, яка охоплює спектр питань, пов’язаних з владою та управлінням, називають політичною, а інколи спеціальною, управлінською та державною комунікацією. Державна комунікація визначається як регулюючий і координуючий механізм у взаєминах держави й суспільства, що забезпечує стабільність і ефективність функціонування суспільного організму в цілому.

Одним з перших це поняття ПК у політологічному контексті використав на початку ХХ ст. Ф. Ратцель, який наголошував, що «передача інформації в політичному відношенні є найважливішою з усіх комунікаційних послуг» [424, c. 47]. Наприкінці 40-х років ХХ ст., із зростанням ролі інформації у суспільно-політичному житті, у наукових дослідженнях починається активне використання терміну «політична комунікація».

Утім, щодо самого поняття політичної комунікації єдиної позиції науковців досі не вироблено. На сьогодні існують її різноманітні трактування. Зокрема, Н. Кудрявченко визначає політичну комунікацію як «сукупність теорій і методів, якими можуть користуватися політичні організації та органи влади з метою визначення своїх завдань і впливу на поведінку громадян. З її допомогою виявляється можливість передавання політичних знань і досвіду, а також формування «образу» влади, адже сьогодні, як і у всі часи, правляча еліта прагне продемонструвати масам свої найбільші переваги, залежно від вимог, які пред’являлися до вождя, государя, президента в кожну історичну епоху» [182]. Отже, на його думку, політична комунікація – це своєрідний вид політичних відносин, без якого неможливий рух сучасного політичного процесу.

Можна погодитись із тим, що політична комунікація є проявом політико-владних відносин. Водночас, видається певним обмеженням поширювати це поняття на діяльність виключно політичних партій та органів влади. Адже при визначальному впливі на зміст і характер політичної комунікації політичних структур різного рівня не можна виключати з цього процесу й інші соціальні структури, громадські, культурно-просвітницькі організації, і окремих індивідів [91, с. 29]. Циркуляція у соціальному середовищі політичної інформації впливає на формування громадської думки, визначення позицій суб’єктів політики щодо окремих політичних явищ та процесів, оформлення політичних інтересів, з наступною їх презентацією у вигляді вимог або підтримки, і у підсумку – на прийняття владних рішень з наступними кроками з їх реалізації. Отже можна говорити про громадянське суспільство як впливового суб’єкта політичної комунікації.

У цьому контексті більш точним є визначення політичної комунікації як «процесу передавання політичної інформації, яка циркулює від однієї частини політичної системи до іншої, між політичною та суспільною системами», запропоноване Р.-Ж. Шварценбергом [376, c. 175].

Не виключає активної участі у політичній комунікації різноманітних соціальних структур, наголошуючи на її результаті, визначення, запропоноване авторами «Політологічного енциклопедичного словника», відповідно до якого комунікація політична – це «процес передачі, обміну політичною інформацією, який структурує політичну діяльність і надає їй нового значення, формує громадську думку і політичну соціалізацію громадян з урахуванням їх потреб та інтересів» [261, c. 269].

Утім, якщо говорити про структуризацію політичної діяльності, формування громадської думки та політичну соціалізацію громадян, то вплив на ці процеси здійснює не лише циркуляція політичної інформації, а й правової. Оскільки форми та інтенсивність політичної участі громадян, політична діяльність громадських об’єднань, політичних партій та інститутів перебувають у залежності від діючого у державі законодавства, то саме інформація правового характеру окреслює можливі напрями політико-комунікативної взаємодії і має, таким чином, безпосереднє відношення до формування системи політичної комунікації.

З огляду на це, доречним є включення Л. Паєм у поняття політичної комунікації «усього діапазону неформальних комунікаційних процесів у суспільстві, які здійснюють найрізноманітніший вплив на політику» [423, p. 442].

Ще більш розширене визначення знаходимо у «Світі словників». Згідно з ним, політична комунікація – це не лише процес передавання політичної інформації, а й передавання «смислів» (meaning), що мають значення для функціонування політичної системи [258].

Враховуючи існуючі підходи до визначення політичної комунікації та на підставі узагальнення й уточнення проаналізованих визначень пропонується визначення поняття «політична комунікація», як специфічних політико-владних відносин, процесу передавання смислів, що стосуються політичної сфери суспільства, від однієї частини політичної системи до іншої, між політичною та суспільною системами, між складовими суспільної системи з метою здійснення впливу [72, c. 21].

Як зазначають Ю. В. Ірхин та В. Д. Зотов, Традиційно до основних функцій такої комунікації дослідники цього питання відносять: поширення ідейно-політичних цінностей, знань про політику, політичне інформування; інтеграцію і регулювання суспільних відносин; формування громадської думки; поширення політико-правової культури, її розвиток в індивідів; політико-культурний обмін; підготовка громадськості до участі в політиці [145].

Утім, варто наголосити, що здійснення цих основних функцій має слугувати виконанню політичною комунікацією головного призначення – підтримці життєздатності політичної системи, її стабільного розвитку і трансформації відповідно до тих змін, що відбуваються у суспільстві та світі. Лише за умови виконання цього завдання комунікацію між владою і громадськістю можна визначати як ефективну.

Що стосується способів політичної комунікації, то найбільшого поширення в спеціальній літературі набула класифікація, введена у науковий обіг Р.-Ж. Шварценбергом:

– комунікація через засоби масової інформації, що включає друковані засоби (преса, книги, плакати тощо), електронні засоби (радіо, телебачення тощо);

– комунікація через організації, коли політичні партії або групи тиску виступають передавальною ланкою між правителями і керованими;

– комунікація через неформальні канали [376, c. 175].

Інша класифікація – за засобами передачі смислів (сенсів-месиджів) – була розроблена Г. Почепцовим, який виділив візуальний, вербальний, перфомансний та міфологічний види комунікації [267]. Утім, така класифікація видається не повною, адже політичні настрої та вимоги можуть бути виражені за допомогою дії, або діяльнісного виду комунікації, наприклад, страйку, проведення якого може бути покликаним продемонструвати незгоду з певними аспектами владної політики. Причому, віднести страйк до перфомансного виду комунікації не можна, оскільки у цьому випадку відсутній головний елемент перфомансу – глядач. Також не можна ігнорувати такий впливовий вид комунікації, як звуковий. Відомо, що серед факторів, що мають вплив на людську психіку, музика посідає одне з перших місць. Вона може викликати радість, тривогу, смуток, тощо. Не випадково одним із символів держави є гімн, що складається зі слів та музики. Музика, яка звучить урочисто, стверджувально, створює у людській свідомості відчуття впевненості, потужності, стабільності – власне, ті почуття, які влада прагне пробудити у своїх підлеглих.відомий іиджа).ї діїипадково, гу подолати автономність окремої особистості у сприйнятті нової інформації. До цього можна додати, що політична комунікація може відбуватися безпосередньо від суб’єкта до об’єкта (рис. 2.1, А), і опосередковано, від суб’єкта через «передавача» до об’єкта (рис. 2.1, Б).

А) суб’єкт об’єкт

Б) суб’єкт передавач об’єкт

Рис. 2.1. Пряма і опосередкована політична комунікація

Крім того, політична комунікація може мати вертикальний (органи влади – суспільство) і горизонтальний (усередині владних структур або всередині суспільства) вимір, створюючи своєрідний комунікаційний квадрат (рис. 2.2).

владні структури владні структури

суспільство суспільство

Рис. 2.2. «Комунікаційний квадрат» політичної комунікації

Слід звернути увагу на те, що комунікативні процеси на рівні влади, на рівні влада – суспільство і на рівні суспільства істотно відрізняються як змістовно, так і за способами передавання. На владному рівні, за висновком автора, переважає або неформальна безпосередня комунікація (у процесі розробки під час підготовки законопроектів, указів, інструкцій, договорів тощо), або вона має офіційний характер і здійснюється як безпосередньо, так і опосередковано за допомогою вже розроблених інструкцій, розпоряджень, регламентів, ділового листування тощо [85, c. 178].

На рівні влада – суспільство комунікація має переважно опосередкований характер і здійснюється або через ЗМІ (у першу чергу офіційні), або через політичні та суспільні організації (через участь їх представників у владних структурах), рідше – через неформальні канали. Інколи на цьому рівні може відбуватись і безпосередня комунікація, наприклад, під час виборчих кампаній, коли організовуються зустрічі представників влади – кандидатів на певну посаду з виборцями, або шляхом теле- та радіозвернень представників влади до громадян, або шляхом організації онлайн-конференцій, гарячих телефонних ліній тощо.

На суспільному рівні політична комунікація також здійснюється опосередковано через ЗМІ (у першу чергу – незалежні), через діяльність політичних організацій (у першу чергу тих, що належать до сфери громадянського суспільства) та як опосередковано, так і безпосередньо через неформальні канали. Причому способи здійснення політичної комунікації на цьому рівні значною мірою визначаються як ступенем розвитку суспільства, наявністю у ньому техніко-економічних передумов для формування розгалуженої системи друкованих та електронних ЗМІ і доступу до продукованої ними інформації широких суспільних верств, так і політичним режимом, який безпосередньо впливає на можливість здійснення політичної комунікації через діяльність політичних організацій. Значну роль на рівні суспільства відіграє неформальна політична комунікація, яка здійснюється безпосередньо. Особливо у тих державах, які перебувають на стадії переходу від недемократичних режимів до демократичних. Довіра до інформації сусіда, такої ж пересічної людини, стає вищою за довіру до офіційних повідомлень ЗМІ. На цьому рівні поряд з перевіреною, об’єктивною інформацією циркулюють чутки, політичні анекдоти, плітки тощо, які справляють значний вплив на формування іміджу влади і громадської думки.

Слід звернути увагу також на те, що на різних рівнях значною мірою політична комунікація становить сферу компетенції спеціалізованих установ і інститутів, до яких поряд із ЗМІ зараховуються урядові інформаційні агентства [430]. До цієї ж групи можна віднести не лише урядові, а й інші – неурядові й непартійні – інформаційно-аналітичні структури, діяльність яких пов’язана зі сферою політики.

Як зазначає В. Бебик, політична комунікація є своєрідним соціально-інформаційним полем політики, що поєднує всі компоненти політичної сфери суспільства та структурує політичну діяльність [16]. Отже, розгляд феномену політичної комунікації має здійснюватись із позицій системного підходу до політики, у контексті теорій політичної системи, і, в першу чергу, вже класичних моделей політичних систем Д. Істона, Г. Алмонда і К. Дойча.

Відповідно до запропонованих цими дослідниками концепцій, політична система – це сукупність взаємопов’язаних та взаємодіючих політичних елементів, що перебуває у постійному зв’язку із зовнішнім середовищем, відчуває його вплив і сама здійснює вплив на нього. Виходячи з цього, гармонізація функціонування окремих елементів політичної системи, так само, як і її ефективний розвиток, адаптація до зміни умов і змінювання умов зовнішнього середовища неможливі без своєчасного ефективного реагування на інформаційні імпульси, що надходять у систему ззовні – на вході, їх переробки і надсилання вироблених інформаційних імпульсів на виході із системи. Отже, політична комунікація – невід’ємна складова цих моделей. Через використання прямих і зворотних зв’язків вона на різних рівнях поєднує процеси соціального середовища, функціонування та діяльність політичних інститутів і владних центрів.

Американський політолог К. Дойч узагалі визначив політичну систему як мережу комунікацій та інформаційних потоків. Він також акцентував роль уряду як суб’єкта державного управління, що шляхом регулювання комунікативних взаємодій між різними блоками всередині політичної системи, а також між зовнішнім середовищем та політичною системою мобілізує останню.

До цього варто додати, що ефективність урядових рішень, можливість їх потенційної реалізації значною мірою залежать від ступеня підтримки уряду суспільством, від оцінок громадськістю його дій і політики. Можна цілком погодитись з Г. Г. Почепцовим у його формулюванні основного правила для владних структур: «Уряд має працювати ефективно, і населення має бути переконано, що уряд працює ефективно» [267]. Формування ж громадської думки відбувається шляхом поєднання, з одного боку, свідомих цілеспрямованих комунікативних впливів на суспільство з боку уряду, а з іншого – політичної комунікації всередині самого суспільства, між його окремими структурами, групами і навіть індивідами. Отже, можна зробити висновок про значення для життєздатності політичної системи налагодження ефективної інформаційно-комунікаційної взаємодії.

Розглянемо класичну модель політичної комунікації, запропоновану американським політологом Г. Ласуелом, за якою «акт комунікації» розкривається поетапно за відповідями на такі послідовні питання: «хто – що повідомляє – яким каналом – кому – з яким ефектом» (рис. 2.3).

Хто? Що повідомляє? Яким каналом? Кому? З яким результатом?

Комунікатор Повідомлення Засіб комунікації Адресат Ефективність

Рис. 2.3. Модель політичної комунікації Г. Ласуела

Згодом ця схема переосмислювалась і була доповнена. М. Грачов звертає увагу на те, що, зокрема, Р. Бреддок вважав за доцільне доповнити схему комунікаційного процесу такими важливими елементами, як обставини, за яких спрямовується повідомлення, а також мету його спрямування. Запропонована Р. Бреддоком модель схематично може виглядати таким чином (рис. 2.4):

За яких обставин?

Хто? Що Використовуючи які засоби Кому? З яким результатом?

Дата добавления: 2015-07-13