Дієслівні форми на -но, -то й пасивні дієприкметники

ВІДДІЄСЛІВНІ ІМЕННИКИ, ДІЄСЛІВНІ СЛОВОСПОЛУКИ

Візьмімо фразу з газети: „Завдання ліквідації будь-яких порушень статутів і настанов, рішучого зміцнення дисципліни вимагають докорінного поліпшення контролю за діяльністю підлеглих, розумного використання дисци­плінарних прав, усунення помилок в роботі”. Усі слова в цій фразі — українські, а разом із тим звучить вона не по-українському. Чому? Тому що її переобтяжено віддіє­слівними іменниками: порушення, зміцнення, поліпшення, використання, усунення. Таке нагромадження їх з одно­манітними закінченнями порушує мелодійність звучання, ускладнює фразу — стає важко зрозуміти її зміст.

Українська мова в побудові речення надає переваги дієслову в неозначеній формі й різних особових формах, а також дієприслівнику над віддієслівним іменником. Ідучи за цією вимогою, треба було наведену вище фразу скомпо­нувати так: „ Завдання ліквідувати будь-які порушення статутів і настанов та рішуче зміцнити дисципліну вимагають докорінно поліпшити контроль за діяльністю підлег­лих, розумно використовувати дисциплінарні права, пе­реборювати помилки в роботі”. З п'яти віддієслівних іменників залишився тільки один, дуже потрібний,— порушення, вся фраза від того полегшала, стала прості­шою.

З цього, звісно, не слід робити хибних висновків, ніби віддієслівних іменників треба скрізь уникати. Вони є в українській мові, без них не можна обійтися. Вони звичайно ви­конують у реченнях функцію підмета або додатка: „Заучу­вання слів дисциплінує пам'ять” (О. Ільченко); „Вона наче шукала виправдання для того, чого їй не хотілось робити” (Ю. Смолич).

Іноді між дієсловом і віддієслівним іменником є деяка значеннєва різниця, наприклад: „ Я не люблю заучувати” і „Я не люблю заучування”. Друга фраза має далеко ширше поняття, бо в ній мовиться про те, що людині вза­галі не подобається, коли щось завчають, тоді як у першій фразі йдеться лише про те, що їй самій не подо­бається заучувати.

„Ці кадри фільму зняті в павільйоні”; „Передплата на газети та журнали продовжена ще на місяць”; „Ці слова сказані не про вас”. У всіх цих фразах дано правильні українські слова, однак фрази звучать недостатньо виразно. А це тому, що функцію присудка в них виконують пасивні дієприкметники: зняті, продовжена, сказані.

Одною з синтаксичних особливостей української мови, що відрізняє її від близьких і далеких мов, є широке вживання дієслівних форм на -но, -то в ролі присудка. Візьмімо, наприклад, широко відому народну пісню: „ Ой у полі жито Копитами збито, Під білою березою Козаченька вбито. Ой убито, вбито, Затягнено в жито, Червоною китайкою Личенько накрито ”.

У всіх цих сурядних реченнях немає підмета, а в функ­ції присудка виступають дієслівні безособові форми на -но, -то: збито, вбито, затягнено, накрито.

Хибно було б думати, що пасивні дієприкметники українській мові невластиві, вони широко вживаються в ролі означення, наприклад: „Зняті в павільйоні кадри були дуже вдалі”; „Продовжена на місяць передплата дала багато нових передплатників”, „Сказані не про вас слова були образливі”. У цих реченнях дієприкметники зняті, продовжена, сказані виступають із функцією озна­чення, а не присудків, якими є слова були вдалі, дала, були образливі. Пасивні дієприкметники бувають і при­судками в реченні, але складеними, де, крім них, є особова форма дієслова бути (або наявність її можна припускати): „Я був дуже вражений твоїм учинком”; „Ти ж бо — такий мандрований” (є мандрований); „Цей глечик — уже роз­битий” (є розбитий).

7.6. ЧИСЛОВІ ОСОБЛИВОСТІ ДІЄСЛОВА-ПРИСУДКА

Дієслово-присудок звичайно узгоджується в числі з підметом: якщо підмет стоїть в однині, то й дієсло­во-присудок також виступає в однині („ Посадила стара мати три ясені в полі”. — Т. Шевченко); а множина підмета зумовлює й множину дієслова-присудка („На чужину з України брати розійшлися”. — Т. Шевченко).

Проте бувають випадки, коли дієслово-присудок стоїть в іншому числі, ніж підмет: „Був собі дід та баба” (каз­ка). Здавалось би, що за наявності в цьому реченні двох підметів — дід та баба — дієслово-присудок слід було б поставити в множині, але якщо дієслово-присудок стоїть перед двома або кількома підметами, а перший підмет стоїть в однині, то й дієслово стоятиме теж в однині: „Був собі котик та півник” (казка).

Дієслово-присудок виступає в однині також тоді, коли підмет має при собі додаток, що становить із підме­том одну підметову групу речення й пов'язується з ним прийменником з: „Гарматний відгомін з першим громом мішався раз у раз в одних розкатів жмут” (М. Бажан).

Дієслово-присудок буде в однині й тоді, коли замість під­мета виступають збірні слова — більшість, меншість, частина, ряд, кілька, багато, чимало, група, низка, решта, половина та інші, поєднані з залежними від них іменниками (при­кметниками) в родовому відмінку: „ Більшість присутніх пристала на цю пропозицію”; „Кілька відер води бухнуло на вогонь” (М. Коцюбинський).

Якщо підмет складається з числівника два, три, чотири й іменника, а в реченні мовиться про спільну дію, дієсло­во-присудок слід ставити в однині: „Летить чотири утиці” (Б. Грінченко); „На полу лежало три чоловіки” (Панас Мирний). Якщо в реченні треба підкреслити, що особи, які складають підмет із числівником, діють кожна окремо, дієслово-присудок слід ставити в множині: „Не вертаються три брати, по світу блукають” (Т. Шевченко).

Якщо підметом є складений числівник, де останнє сло­во — один, дієслово-присудок може стояти в однині в чо­ловічому роді або в безособовій формі на -ло: „31 солдат вийшов з оточення”, „Вийшло з оточення 31 солдат”. Якщо перед таким підметом є означення в множині (усі, наші й под.), присудок має форму множини: „Усі двадцять один учасник конкурсу вийшли на змагання”.

Дата добавления: 2015-07-13