Моє царювання

Мрія про молитву

Людський слід

Це він і вона, залишаючи слід,

Спішили назустріч рокованій миті.

Чотири мільйони невивчених літ

Чадів цей вулкан на сліди піврозмиті.

Цемент утворився з тієї золи,

Вулканам старим вже давно не димиться.

А так, ніби вчора вони тут пройшли —

Мужчина і жінка.

Самець і самиця.

Ще звірам, не людям, належав цей світ —

Їх роги і зуби розкидані всюди…

Чотири мільйони невивчених літ!

То що ж ми робили —

Не мавпи, а люди?

Встановлено: ноги такі ж, як у нас,

А значить — і руки.

І розум, і душі…

Чого ж нас так довго обточував час —

Стругав і кував на розпеченій суші?

У дикості — вічність.

В державності — мить.

О небо! Навіщо над нами глумиться?

І знову земля, як вулкан, задимить,

Щоб слід свій лишили

Самець і самиця.

Сліди чоловічі й жіночі малі

Відіб’ються в магмі.

Неначе на воску…

Людино! Ти нужа в волоссі Землі

Чи, може, нейрон планетарного мозку?

Коли понад вишками грім прогримить,

А з лісу запахне неприбране сіно —

Я Бога благаю: дозволь хоч на мить

Побачити рідну Вкраїну.

Дітей, що уранці до школи біжать;

Зерно, що хрустить на млиновому жорні;

Багаті жнива і скупу сіножать,

В городах кущі помідорні.

Вже стріх не побачу — є шиферний дах.

І стіни із цегли, і добрі ворота…

Чому ж так незатишно в наших садах?

Чому на обличчях скорбота?

Хоч є холодильник чи навіть авто,

Та в хаті неначе дожовують сварку.

Чому?..

Нам того не пояснить ніхто —

Лише запропонують чарку.

Відмовлюсь від чарки і вийду на лан —

Душа вимагає молитви і посту.

Засвітиться в небі прозорий туман —

І з нього сформується постать.

Породження Руського моря —

Жона.

Для котрої я обернусь на росинку.

Коралі з планет одягнула вона,

З Чумацького Шляху —

косинку.

Волосся за хмарами, боса нога

Торкає покривджене танками поле.

Від болю земного вона знемага,

Дитя пригортаючи голе.

Вслухаюсь у власного серця биття,

Пітного кашкета у пальцях тримаю.

О Нене! Візьми моє вбоге життя —

А більше нічого не маю.

Караюся змалку: чому я такий?

Навчитися б те говорити, що треба,

Заради домівки, де хлібець легкий,

Де падає манна з ласкавого неба.

Мій спокій беріг би червоний квиток,

До мене б горнулися діти й онуки.

І мав би на старість почесний куток —

Не табірні нари,

Не карцерні муки.

Та все ж, коли час мій земний промине,

Ви, друзі, підносячи келих недільний,

Ніколи не смійте жаліти мене —

Бо, може, лиш я

Був по–справжньому вільний.

Хай тіло за муром —

Та вільна душа

В глибинах зорі догостьовує радо;

Чи, може, на Хортиці серед коша

Статечно чекає козацької ради.

Мурашник для мене державою був —

Я бачив, як зводились там Парфенони.

Я в Слові свої володіння здобув —

У Всесвіті–Слові, де Божі закони.

Комфорти і статки не ваблять мене,

Не прагну за стіл з можновладцями сісти:

В земної людини життя лиш одне —

Як легко пропити його і проїсти!

Не марив я, ні, родовитим гербом

Монарха, який з неживими вустами

На троні себе почуває рабом —

Та я царював над світами.

Дата добавления: 2015-07-13