Виправдання

Ойкумена

Соловеня

У липні — лихого, похмурого дня

Коли моє серце найбільше боліло, —

Мале, жовтороте соловеня

На дроті колючому сіло.

Хто вигнав шукати поживних плодів

На цю осоружну дротину

Дитину співця українських садів —

Малу, нерозумну дитину?..

Я прагнув збагнути той натяк, той знак

Який мені кинула страдницька доля:

Жорстокість і ніжність зустрілись отак,

Як пісня й неволя.

Та ось до дитини, що впала в траву,

Хтось мудрий прислав солов’їху…

Спасибі, Природо, що душу живу,

Мені посилаєш на втіху.

Цар помирав не від років та ран:

Він відкидав тягар життя земного —

Бо світ завоювавши, ні на гран

Не став багатший на знання про нього.

Вели цареві коней: вибирай.

Схиляли юнки перед ним рамена.

А імператор думав: де той край,

Що міг би стать межею ойкумени?

Смерть воїнів на суші й на човнах

Та лихоманка, та голодні мандри,

Та сотні башт на бойових слонах

Не зупинили війська Олександра.

А зупинила вість: за тим хребтом —

Ще не кінець.

Лише початок, може…

Сам Арістотель скрюченим перстом

Цей вузлик розв’язать не допоможе.

Бо то є небокрай: до нього йдеш —

А він тікає понад ниви й гори.

Якщо немає в ойкумени меж,

То як від неї домогтись покори?

І цар помер. Відсутністю межі

Його звела природа до могили…

А я живу. Мене штики-ножі

Від безміру надійно захистили.

В’юниться віхола, немов змія, —

Підступно й хижо підповза до мене.

Між лазнею і нужником моя

Завіяна снігами ойкумена.

О неосяжний, вічний Тео-Пан!

Невже й на вишках теж твоя сторожа?..

Мені до горла підступив паркан,

Кривавить дух колючка-загорожа.

І постає запитання старе,

Що визрівало в самоті недобрій:

Чи витримає серце, чи помре,

Коли відкриється для нього обрій?

Даруй вологу, що тремтить на віях, —

Я нею спрагле серце орошу.

То ти свята для мене, то повія, —

І ціле пекло я в собі ношу.

Обурення і радість, і тривога.

І сни, що палять душу наяву…

Моя любов, можливо, не від Бога,

Як світ отой, де я тепер живу.

Люблю нерівно, як горить багаття,

На котре падає нічна роса.

Злились в одно молитви і прокляття,

Болото й небеса.

Ми щедро випили з гіркої чаші,

І нам ще вистачить того пиття…

Та не шкодуй, бо навіть сварки наші —

То прояви життя.

Хай будуть опіки. І ревнощі, і сльози.

Нам від чужих зітхань — ні вигод, ні пожив.

А хто й на старості собі шукає пози —

Той тільки грав, Не жив.

Вічна вдова і диявол (Поема)

Сама вдовиця жала й молотила,

І для дітей сама коржі пекла.

Аж ось із запічка нечиста сила

До неї тихий голос подала.

Диявол

Княгине руська! Де твої палаци?

Де горді вої? Де щити й мечі?..

Немов мужичка, загрубіла в праці

Ні шовку на тобі, ані парчі.

Твої вітрила в морі сновигали —

Співало полотно, немов крило.

Тобі корились Новгород і Галич,

А про Москву і чутки не було.

Двосічного меча душа сталева

Понад Босфором розтинала вись.

Хіба ж не ти — німецька королева

Була колись? Євпраксіє, озвись!..

…Вдовиця тоскно оглядає хату.

В печі танцює вогник на лозі.

Упавши на смушину волохату,

Сплять хлопчики…

Селяни чи князі?

Наснилось вчора…

Пресвята Маріє!

Мерщій нечисту силу віджени.

А сон отой вдовине серце гріє —

Ворушить душу, наче звук струни.

Запахне цвітом яблуневе віття —

Тоді, гай–гай, вдовиці не до сну:

Мов сніг, розтане враз тисячоліття —

І стольний Київ упізна княжну.

Обличчя біло–матове — мов крейда,

Підсвічена багрянцем із–за хмар.

Євпраксія (на троні — Адельгейда)

Від долі мала не один удар.

Набачилась, як видно, досить лиха —

В Європі також вистачає зла…

Вона стоїть — наморена старчиха,

Яка півсвіту пішки перейшла.

Вклонилась низько. А росинка рання

Іскриться на високому чолі…

Навіщо трон, коли нема кохання?

Ані Дніпра, ні рідної землі.

Не бийте, люди, в золоті литаври —

Хай челядь пишні страви прибере.

Вона смиренно проситься до Лаври —

Євпраксія черницею помре.

І часом на могилі душі ниці

Спитають, закопиливши губу:

— Німецька королева —

І в черниці?!.

За що їй Бог послав таку судьбу?

Чому це сниться у селянській хаті —

Того я пояснити не берусь:

І королівські трапези багаті,

І втеча до Славутича.

На Русь…

А може, й справді ти, мужичка сіра,

Була княжною в іншому житті?

Давно вже бачить материнська віра

На хлопчиках кольчуги золоті.

Вдовиця молиться — і мимоволі

Молитву обертає до вогню.

Так пращури молилися у полі,

Коліна прихиливши на стерню.

Та якось в передзим’ї серед ночі —

У пору непривітну, дощову —

Із глибини вогню холодні очі

Лукаво подивились на вдову.

Вона аж скрикнула.

А очі строго

Їй наказали сісти у куток.

Диявол

Твою молитву я почув, небого.

Гаразд, подбаю про твоїх діток.

Вдова

Я Богові молилась…

Диявол

Ні, княгине!

Раз на вогонь молилась, то мені.

Повір, твоя молитва не загине.

А те, що ти пізнала уві сні, —

Є суща правда. У ментальнім світі

Держава — це Особа. І вона

Теж здатна втрапити в смертельні сіті,

Неначе нерозсудлива жона.

Ти — Русь. Пізніша назва — Україна.

Терпи, голубко, Вічна Удова!

Хоч залишилася тобі руїна,

Та є у дітях іскорка жива.

Віддай хлоп’ят до мене у науку —

Я їх пошлю в Варшаву чи Москву.

Вони, набивши на чужому руку,

Тобі державність привезуть нову.

Одну умову ставлю: хай забудуть

Ту мову, до якої кожен звик.

Сини по-панськи розмовляти будуть.

Адже ж відомо:

Пан — це не мужик.

Війнуло снігом з лугової стежки —

Вітри північні зиму принесли.

Погасло полум’я. Лиш головешки

Іще світилися із–під золи.

Сховалися чи, може, теж зотліли

В якомусь потойбічному вогні

Ті очі, що із полум’я зоріли,

Пекельною звабливістю страшні.

Княгиня знала: всюди з віку–роду

(Як те засвідчують джерела всі)

Єдина мова в короля й народу—

Але не так у Київській Русі.

Ні, не в Європі, а у себе вдома

Вона побачила це згубне зло:

Є мова–панія і є сірома…

Чому ж одвіку так у нас було?

Вкраїнська мова — це ота, що анти

Валами захистили від степів.

Але ж церковні й княжі фоліанти

Не зберегли народу гордий спів.

Виснажує державу, наче нужа,

Між князем і народом ця межа.

Свої князі чи зайди — це байдуже;

Якби ж то мова не була чужа?

Від визиску, грабунку та розбою

У тебе, земле, захисту нема.

Ти розмовляєш лиш сама з собою,

Але ж для людства ти —

Глухоніма…

Задумливо стояла над синами:

Ще кілька літ — і вже не дітлахи.

Вона жила уже не тільки снами —

В уяві їхні міряла шляхи.

Селяни чи князі?..

Та годі, жінко:

Ти ж добре знаєш, що не в тому суть.

Ці голоски, що вже лунають дзвінко,

Які слова між люди понесуть?

Можливо, справді українську мову,

Джерел якої ще ніхто не зна,

Вони на вітер кинуть, як полову, —

І в рідну хату прийде чужина?

І справу наших предків, справу кровну

Зганьблять серед хмільного туману?.. —

О Господи! Скарай мене, гріховну,

Якщо те лихо я не відверну!

А той, хто жив не Божим заповітом,

Хто власні крила темряві віддав, —

Зробившись хмаркою, летів над світом

І українську землю оглядав.

Річки широкі і поля родючі.

Дай тільки людям волю — і вони

Родити змусять навіть вирви й кручі,

Не тільки ці чорноземні лани.

Таких багатств іще не знало людство:

Уродить скрізь, де землю зрушить плуг,

Не сухозлоть, не пишне словоблудство,

А вільний хліб.

І в людях — вільний дух.

Особа, визріваючи в громаді,

Здобуде шану і могутність крил…

Ото вже й буде край захланній владі,

Що не від Бога, а від темних сил.

Диявол

О ні!! Для мови вашого загалу

Хай стане домом не палац, а хлів,—

Щоб ви на кожнім кроці відчувала

Неповновартість хлопів і хохлів.

Хай мозок ваш, немов дірявий ятір,

Вам ловить лиш облуду і ману.

Нехай сини вшановують не матір,

А добру хіть несуть на чужину.

Тоді пітьма, що висне понад краєм,

Зупинить плин духовної ріки —

Народ, який колись мене скарає,

Сам в летаргії спатиме віки.

…Отак впокоївши підступну душу,

Марудний в розрахунках, мов глитай,

Володар темряви зійшов на сушу

І сів на трон…

Де саме — не питай.

Улітку під вербою біля хати

(Як добре, що скінчилася зима!)

Княгиня почала дітей навчати.

Авжеж! Вона їх вчитиме сама.

Вітрець з лугів приносить запах сіна,

За вербами хвилюється Дніпро, —

Тепер напишем, діти: “Україна”.

Але вони виводять: “Ма–ло–ро”…

Так само завтра і позавтра буде.

Лише найменший із синів — Петрусь,

Хреста поклавши на чоло і груди,

Побожно вивів: “Україна–Русь”.

Хоч як не билася матуся бідна

(Не шкодувала вечорів і днів),

А рідна мова їм була не рідна —

Неначе хто зачаклував синів.

Коли ж не сподівалась поторочі,

В березовому полум’ї рудім

Вона побачила ті ж самі очі,

Для котрих піч —

Однаково, що дім.

Диявол

Пробач за ці нагадування часті —

У тебе денця в пам’яті нема.

Якщо ти справді зичиш дітям щастя—

Облиш навчать мужицького письма..

…Княгиню аж затіпало від гніву.

З водою горщика жбурнувши в піч,

Вона побігла па вологу ниву —

О Боже Сонячний! —

Тобі навстріч.

Молилася і землю цілувала,

І плакала у вишитий рукав.

А в голові думок лиха навала

І важко так,

Мов світ на груди впав.

Дітей будила також на молитву.

Змарніла й висохла від сліз скупих.

І ніби виграла з нечистим битву —

Він зрештою від неї відступив.

Радіє серце матері, бо діти

Любили щиро материнський дім;

Навчились рідним словом володіти —

Яке багатство відкривалось їм!

Вони вже знали: мова в них не згірша

Від інших —

ніби глибочінь ріки.

На ній утнеш і проповідь, і вірша,

І філософську працю —

На віки.

Вони вже розуміли, що без мови

Ні власної державності, ані

Тієї пісні, що співають вдови

Серед степів широких по війні.

О так! Усі слов’яни — наші браття.

Та у братів дорослих — все своє:

Сім’я і хата, вогнище-багаття

І сонце, що на шибці виграє.

Коли ж сильніший входить на подвір’я

Слабкішого і чинить там розбій —

Аж вітер з подушок ганяє пір’я! —

Тоді який він брат? Він ворог твій.

…Княгині вже привидилось: на схилі,

Де Володимир підійма хреста,

Її сини, що нині вже при силі,

Із материнським словом на вустах

Звертаються до рідного народу.

А на Софії вдарив перший дзвін:

Він проголошує святу свободу —

Про Віче Рівних сповіщає він.

Диявол зброю проти нас тримає

І крадькома вигострює щодня.

Була вечеря в горщику — й немає:

Її перевернуло бісеня.

Лише в печі від каші зашкварчало

(Крупинки не лишилося на дні!)

Та язики, яких не помічала

Раніш, —

Тепер лизались у вогні.

Можливо, що комусь від того смішки.

Та діти помічали з кожним днем:

Як довго в піч дивитися, то ріжки

І хвіст рудий побачиш над вогнем.

Немила стала материнська хата —

Шкребеться у хлоп’ячі душі страх:

Вискакують із печі бісенята,

Регочуться й танцюють по кутках.

І не лише вечері не зварити,

Не тільки жасько глянути в кутки —

Уже, дивись, города перерито,

Уже й корову доять відьмаки.

У комірчині порожньо і голо —

Ще до Різдва кінчилося зерно.

І закрадається у хату голод,

Якого тут не бачили давно.

Якийсь панок приїхав Із Варшави.

А інший —

З Петербурга чи Москви.

Бажаєш для синів багатства й слави —

Нагоду цю не випускай, лови.

Поїхали сини — обидва старші.

Бо кожен досить голоду терпів.

Для них тепер мундири, плаци, марші

Замінять ласку батьківських степів.

Щасти Їм, доле, у чужому царстві —

Даруй чини. дворянство, ордени…

А менший з матір’ю на господарстві —

Хай засіває ниву щовесни.

У старших не залишиться і згадок

Про хату, в котрій житиме Петро.

Тож мова предків лиш йому у спадок

Дістанеться —

Його святе добро.

Нехай вона не вибилась поки що

У люди, ніби вбога удова;

Нехай у світі є і кращі, й вищі

Від неї мови —

Та вона жива!

Вона жива — і це найбільше диво:

О як її лиха рука стриже!

Жива, мов іскра та, яку огниво

Під кременем до часу береже.

До кого слово праотців перейде —

Те слово, котре вигострив Тарас?

Євпраксія (на троні Адельгейда)

Іще в селянку втілиться не раз.

Чи на Полтавщині, чи на Волині —

Вона не знайде спокою ніде:

Диявол вкаже шлях її дитині,

Синів у яничари поведе.

Добра і правди — невелика жменька.

А лиха — мов озера уповні.

Чужинець так не поглумиться з неньки,

Як рідний син, що зріс на чужині.

Він шле на безоружних зброю грізну —

Йому сумління душу не гризе.

А брата кинувши у кліть залізну,

Вмирати в ліс мордовський відвезе.

Бо тлумачем нових законів, правил

(В модернім одязі, відома річ!)

Лишається отой старий диявол,

Що обезкровив Запорозьку Січ.

Він мешкає в найкращому готелі,

У нього вибір прізвищ та імен.

Свого хвоста ховає у портфелі —

Тож зовні не диявол, а джентльмен.

Де збори — він уже прокравсь до зали,

Тихенько до президії проліз…

Та ми з Петром його давно впізнали —

Тому й потрапили в мордовський ліс.

А на світанку, як велося здавна

(Ще в дні Бояна, Ігореві дні),

Євпраксія чи, може, Ярославна

Роняє сльози на міській стіні.

Щоправда, від стіни уже ні сліду,

Зате сльоза та ж сама, що й була.

А чи здорова, Петре, чи приїде

Твоя матуся в цю обитель зла?

Минуло, певне, київській княгині

Чи тисячу, чи, може, й більше літ.

Та й досі в неї очі сині–сині,

А в золотій косі вишневий цвіт.

О нене! Ти приймаєш люті муки,

За всіх дітей та за усіх жінок.

І світ до тебе простягає руки,

Щоб зодягнути зоряний вінок.

Хоч ти ще й досі мешкаєш у хижі

Між тихих верб і яблуневих крон,

Не в Києві, княгине, не в Парижі —

В самому Сонці є для тебе трон.

Ти не помреш у випарах ядучих

Отам, де грати і залізна кліть—

Босоніж пройдеш по дротах колючих

І станеш світлом для тисячоліть.

Дата добавления: 2015-07-13