Гірке прощання

Коли сідаєш в лайнер, щоб навіки

Покинуть рідну землю, —

Отоді

В тобі скипають всі струмки і ріки,

Кров пращурів голосить у воді.

Ти добре знаєш, що тобі не жити

Без цих дубів та без оцих беріз —

Як без волошки, котра серед жита

Вродилася із материнських сліз.

І хоч старий уже — себе побачиш

Дитиною у матері в ногах.

І відвернувшись до вікна, заплачеш:

Дух неньки тут —

На рідних берегах.

Засліпить очі спалах метеора,

Земля порине в предковічну тьму.

І там, де кров’ю ти стікав учора,

Помітиш новозведену тюрму.

Нащадки, що окопними ночами

Тобі ввижалися серед полів,

Вже прижилися в ній наглядачами

Ні Бога в серці,

Ані власних слів.

Іще в тобі щось буде опиратись:

Чужа земля і вабить, і ляка.

Мов у бісівськім дріботінні ратиць,

Вібрує пружне тіло літака.

Внизу лишаються луги і хмари.

Дніпро уже — немов малий ручай.

Затужиш, в грудях чуючи удари:

— Прощай, Вкраїно-матінко,

Прощай.

“Можливо, ти не Пенелопа…”

Можливо, ти не Пенелопа,

Та в цьому небагато зла:

Ти не на острові жила —

Таке життя,

Така Європа.

Моє чуття сивоголове

Не дбало про рожевий грим:

Його вело правдиве слово —

Римоване чи то без рим.

Нехай воно не одописне.

Хай пахне сваркою сливе —

Та одописне слово

Скисне.

А це, мужицьке, проживе.

Хіба зуміла б Пенелопа

Здолати тюрми й табори?..

Отож не варто хмурить лоба:

Вінець безсмертя твій —

Бери.

“Помру за дротом, чи тверда рука…”

Помру за дротом, чи тверда рука

Напише косо: “Вислати за межі”?..

Порине в хмарку тіло літака,

Щоб загубитись в сонячній пожежі.

Чи встигну з неба помахать Дніпру

І мовити синам: живіте чесно?..

А може, все не так і я помру

В краю, куди не заглядають весни?

Моїм сусідом буде по землі

Старезний мамут чи його нащадок.

І пом’януть в якутському селі,

Дихнувши в простір горілчаним чадом.

А через рік і сліду не знайти,

Де жив я, зліплений з земного пилу.

І тільки ти… Я знаю, люба, ти

Віднайдеш у снігах мою могилу.

І захистиш той горбик від наруг —

Не покладешся на чужі гаразди…

Як добре те, що віднайшовся друг —

Той друг, якого вже хотіли вкрасти!

“За межами двадцятого століття…”

За межами двадцятого століття,

Коли небесного Отця рука

З материків повимітає сміття, —

До неба звернеться душа людська.

Живого Бога — не якісь химери —

Побачать люди крізь сувої мли.

То буде час — як на початку ери,

Коли творці євангелій жили.

Крізь падолист людський, крізь голод,

холод

Туди пробуються з нас лише оті,

Кому дробив кістки кривавий молот,

Хто мав доволі гарту у житті.

Науки прийдуть зовсім не для того,

Щоб жити запереченням слизьким.

Наука доведе реальність Бога —

Він стане зрозумілим та близьким.

Не на колінах розмовляти з Богом

Людина буде, а на повний зріст.

І Всесвіт храмом стане. А порогом —

Трап до ракети,

Міжпланетний міст.

Дротам колючим і тюремним ґратам

Не вийти на священні береги.

Можливо, Бог із батька стане братом

І ми збагнемо,

Що й самі боги.

“З-під даху впала призма крижана…”

З–під даху впала призма крижана —

І серце стрепенулося недремне.

Чому — не знаю, та несла вона

В собі для мене радість нетюремну.

Я, мов дитина, підійняв її,

Приклав до ока — і нараз побачив

Дніпро й далекі лугові краї,

Де я над озером косу мантачив.

Збагнув, що призма мандри дозволя

Не тільки в просторі, але й у часі,—

І вже дитинства крем’яна земля

Мені гостинці посилає ласі.

Усе те вмерло, де я зараз був —

Паркан і зони дворовище голе.

Немов я справді бачення здобув

Через незнане досі біополе.

Мені вже ясно, що кінець зимі.

Бо хтось небесний каже в біополі,

Що можна бути вільним у тюрмі

І в’язнем залишатися на волі.

Дата добавления: 2015-07-13