Нічний гість

На змореній, незатишній планеті,

В казармі серед смороду й хропіння,

Мене відвідало нічне видіння —

Вусатий горець в маршальськім кашкеті.

Зіскакую з постелі серед ночі,

Кричу налякано:

— Товариш Сталін!..

Довкола мене зеки в струнку стали

І мовчки протирають сонні очі.

А він сопів і горбився з віддишки.

— Здорово, плем’я молоде-зелене!

Як славно: тридцять років після мене,

А не змінились ні дроти, ні вишки.

Запрошую в підземні володіння.

Я там будую… —

І замовк на слові.

З’явились постаті песиголові —

І я збагнув таємний зміст видіння.

Цар Буж (Поема)

У казармі — грип, надворі — стужа.

В шибці блимає якась зоря.

Знов не сплю і думаю про Бужа —

Першого вкраїнського царя.

Іменем отим віддавна марю.

Чом висиш на серці тягарем,

Царю антів — український царю?

Чи не сам я був отим царем?..

Мов із дна, з дніпровських чорториїв,

Пам'ять підіймається в росі.

Ще тоді ніхто не чув про Київ,

А країну Антів знали всі.

Знали римляни і знали готи

Гордих велетнів-степовиків.

Пальці, звиклі до меча й роботи,

Наче віск, зминали сталь підків.

На обличчях — доброта й здоров'я,

Та не кваптесь звідать їхній гнів.

Від Карпатських гір до Подніпров'я —

Царство Бужа і його синів.

Добре родить просо і пшениця,

І худоби в селах не злічить.

А чи вам смакує паляниця,

Як в гречаний мед її вмочить?..

Та настали лихоліття й біди,

Ані хліб не радує, ні сіль —

Насуваються лихі сусіди

На Країну Антів звідусіль.

Вже в степах не пастися отарам,

Жеребців не випускати в луг:

На чолі з білявим Вінітаром

Переходять готи через Буг.

Де ішли з напівзалізним плугом

Під весняним сонцем орачі —

Понад Горинню і понад Бугом

Ллється кров удень і уночі.

Голосили хати і могили,

Припадали до дубів орли:

Полонили Бужа, полонили —

Скутого по селах повели.

Оточили Бужа, ніби круки —

Від щитів германських степ рябів.

Бойовими дротиками руки

Прибивали до живих дубів.

Хліборобів-антів звідусюди

Повелів зганяти Вінітар —

Хай побачать непокірні люди,

У якій ганьбі конає цар.

Думав ворог: «У серця підданців

Я огиду до вождя внесу…»

Та зненацька сам король германців

Задививсь на лицарську красу.

Вінітар

Схаменися, Буже! У нестримі

Я творю імперію свою.

Трон мій буде тут, де я стою.

Жеребців напоїмо у Римі.

Переходь до мене із народом.

Ви іще не військо — дикуни.

Накажи: нехай перед походом

В стан мій з'являться твої сини.

Поверну мечі і привілеї.

Не займу ні жита, ні отар.

Ввійдеш до імперії моєї

Як соратник і союзний цар.

…Кров і мука на обличчі Бужа.

Він не чув промови короля.

Визрівало слово в серці мужа

Те, якого жде свята земля.

Знав він слабості свого народу:

Хлібороб він ліпший, ніж вояк.

Любить землю, збіжжя і свободу

Але ж їх оборонити як?

Із скрипінням крутиться поволі

Колесо історії-гарби.

Без держави нам не мати волі.

Без держави —

Ми навік раби.

Розіп'ятий між двома дубами

(О, долати муки він умів!),

Ворухнув кривавими губами —

І над степом голос загримів.

Буж

Земляки! Добродії! Братове!

Чи не все надміру в нас просте?

Небо нас послало на готове:

Дишло посади —

Й воно росте.

Викуйте собі державу й силу…

— Куйте! — відгукнулась просторінь,

І тоді із сонця, з небосхилу

Вимчав царський огир,

Чудо-кІнь.

Він спинився перед мертвим Бужем

Ніби ждав господаря в сідло.

А відтак зірвався чвалом дужим —

Щось його штовхало і вело.

Наче він живому чоловіку

Все іще продовжує служить.

Відтоді щороку і щовіку

Бачать люди:

Бужів кінь біжить.

Ніби хтось над ним махає пліттю,

Ніби крешуть у степу мечі.

Понад півтора тисячоліття

Скаче він удень і уночі.

Полум'яна грива в цім поході

Серед виру весен і століть

Спалахне загравою на сході,

Щоб відтак на заході згоріть.

І як волі неземної вияв,

Там, де кінь промчить через лани —

З-під копита виникає Київ,

А за ним Полтава і Лубни.

То його помітили в Карпатах,

То, дивись, на Ворсклу поспіша.

На сідельці, в полум’яних латах,

Не вмирає Бужева душа.

Кінь ворушить вічність копитами,

Вершник нахиляється до стріх.

Навіть я його поза дротами

У лісах мордовських спостеріг.

І усі, хто став уже корінням

(Сотні тисяч — Бужеві сини),

Мов перед новітнім сотворінням,

З-під землі виходять на лани.

А над ними котиться у полі

Голос із далекої доби:

— Без держави нам не мати волі.

Без держави — ми навік раби.

Авторське побажання

Часом уявлю оце писання

В томику —

І виплачусь над ним…

Враз тюремне самокопирсання

Стане осоружним і нудним.

Сам пораджу: не купуй, читачу,

Ці пропахлі потом сторінки,

До яких належать у придачу

Не квіткові —

Дротяні вінки.

Бачиш, друже: в нас на квіти бідно

(В зоні є п’ятірка мальв–сиріт) —

Отже, римування відповідно

Пристосоване до слова “дріт”.

Ох, те слово! У звучанні вірша

Воно ріже вухо знов і знов —

Бо у серце западає гірше,

Ніж “троянда” чи, скажім, “любов”.

Хай цвітуть троянди. Хай у небо

Всюди линуть радісні пісні.

Та, даруйте, нагадати треба:

Десь натягують самі для себе

Люди загорожі дротяні.

Думкою до них вертайся знову,

Доки ще лишився на землі

Хоч один, хто за правдиве слово

Корчиться у дротяному злі.

Лиш коли останній політв’язень

Вернеться з тюремної імли —

В кочегарці найдешевших лазень

Ці рядки безжалісно спали.

То не жертва й не духовне мито,

Що з поета вимагає Зло —

Просто хай вони поможуть змити

Все, що таврувало і пекло.

Ну, а я, здолавши перевали

На шляху до вічних володінь,

Цим рядкам, що в серці визрівали,

Мовлю: ви мене порятували

Від душевних зривів і падінь.

Дата добавления: 2015-07-13