Споглядання хмар

Втома

Балада про самогубство

Оті кити, запеклі самогубці,

На берег кинулись з яких причин?..

Старий моряк у корабельній рубці

Кректав, оцей готуючи почин:

Схопити тросами й назад у воду

Хоч одного вернути — хай живе…

І зачепили вченим на догоду —

Вже на глибоке витягли сливе.

Та кит, ледь–ледь буксир не потопивши,

Зірвався й повернувся до братів.

Старий моряк, не ївши і не пивши,

Сам із китами згинути хотів.

Рушав до міста. Повертався знову

Із болями у глибині грудей.

Йому здалось: він розуміє мову,

Якою кит звертався до людей.

Кит говорив:

— Збагніть, я той, чий шлунок

Біблійного пророка вам зберіг.

Беріть мої кістки собі в дарунок —

Я сам їх кидаю на ваш поріг.

Запам’ятайте цю трагічну дату

І не глуміться із моїх старань.

Я помираю, щоб сигнал подати:

Ви, люди, вийшли на останню грань.

Онуки, пограбовані дідами,

Не матимуть ні їжі, ні тепла.

Материки, закуті холодами,

Навік поглине крижана імла…

Моряк метався, вибившись із сили —

Бо хто ж, крім нього, чув оті слова?..

Китів на жир давно перетопили,

Старий у божевільні дожива.

Не криюся: життя мене стомило,

Бо знає втому навіть мідний дзвін,

Що також скаржиться: якби не било —

Безмежно довго не старівся б він.

Якби мене ізмалечку й донині

Життя не катувало, не товкло —

Мені, можливо, в тихій самотині

На старості б ще й затишно було.

На пасіці поміж валками сіна,

Щасливий від червневого тепла,

На сонці вигріваючи коліна,

Я б споглядав, як трудиться бджола.

І мир в душі, і злагода, і тиша.

Вітрець — і той голубить сивину.

Колись вечірня зірка заколише —

І я навік під вишнею засну…

А те, котре мене живим робило,

Скресає, мов забуте відкриття:

Якби у дзвоні не гойдалось било —

Вже не було б ні дзвону, ні життя.

“Помру і нерозгаданим лишиться…”

Помру — і нерозгаданим лишиться,

Чого приходив я у світ земний.

Уже на інших людях окошиться

Загадок і запитань рій сумний.

Тополя над криницею ростиме,

Акації цвістимуть на горбах.

Веснянкувата дівчина нестиме

Смак першого цілунку на губах.

Хтось клятву під калиною забуде —

Його на інші коси повело.

І все так само попід сонцем буде,

Як за моєї юності було.

Де ж буду я? Невже лиш раз на вічність

Життя даровано душі моїй?..

Нехай загине сіра пересічність —

Я кволу ницість викличу на бій.

І спину не згинаючи в покорі

(Не вийде з мене тихого раба),

Спрямую душу на далекі зорі,

Бо я і Всесвіт — це одна судьба.

Цвітінню лип вклоняючись, мов чуду,

До сосен дослухаючись в бору,

Я не малим в житті щасливий буду —

У власні груди небо заберу.

Годинами я споглядаю хмари,

Мов рух життя, що з волі долина:

Ген під горою купчаться отари,

Ген забіліла кіньми далина.

Можливо, щось я створюю в уяві,

Для злету мрій не пожалівши крил,

Та все ж дивуюся оцій появі:

Бач, мавпа видерлась на небосхил.

Відтак поволі промина година —

І вже неквапне око відзнача:

З тієї мавпи виникла людина —

Як послідовний дарвінізм навча…

Є гіркота в такому спогляданні:

Уява в’язня тче свої дива.

Та я спинивсь на іншому питанні:

Якщо із мавпи, що ж тут виплива?

Хіба при цьому відмирає Сила,

Що в суглинках та у глибинах вод

Всю безліч форм живого сотворила,

Програму вклавши в генетичний код?

Нехай це сталось не за мить єдину,

Та видно почерк Божої руки:

Від мавпи до людини, а людину

Бог визначив собі в помічники.

Материки внизу — неначе мапа,

Що на століття видана нове.

Якщо у Космосі колишня мавпа,

Тоді триває ліплення живе.

Вона вже трудиться пліч-о-пліч з Богом:

Їй віддано і атоми, й зірки…

Увага, зек! Наглядачі за рогом,

Скажи, чиї вони помічники?

Дата добавления: 2015-07-13