Феномен людини

Самотність

Від мук земних себе не відокремлю,

Допоки Світло не здолає тьму.

Та мушу визнати: планету Землю

Ненавиджу, буває, мов тюрму.

Ненавиджу чиновника, до кого

Звертатись мушу з папірцем в руках.

Себе ненавиджу — себе такого,

Яким я є у м’язах і кістках.

Ненавиджу оці світанки сірі,

Що в пеклі десь початок свій беруть.

Ненавиджу людей — двоногих звірів,

Що все живе невдовзі пожеруть.

А в мить, коли моя душа-небога

Йде через дріт колючий на прорив,

Недобрим словом пригадаю Бога,

Що Землю цю криваву сотворив.

В безмежнім просторі, де Слово віще

Літає на ментальному крилі,

Ця ледь помітна іскорка навіщо?

Навіщо наші муки і жалі?

Ну ще в катівнях розстріляють сотню,

Іще хтось кілька вимолить годин…

І так мені скорботно, так самотньо —

Як Богові, що в світі сам-один.

Нарешті встане сонце — й крізь дротину

Живим даруючи святих пожив,

Мене обгорне, як малу дитину,

Своїм теплом — щоб я таки ожив.

І я збагну, що ганив Бога всує:

Опівдні глянь у вічі небесам,

Де в Сонця жилка на виску пульсує —

І ти побачиш, що навік не сам.

“На обрії душі моєї…”

На обрії душі моєї

Світає Слово, щоб пливти

Супроти, не за течією —

В умиті зорями світи.

У тих світах є зливи й грози,

І ріки, виповнені вщерть.

Є суперечки, піт і сльози,

І навіть невблаганна смерть.

Та люди там не знали зроду

Ні лицемірства, ні брехні —

Бо ще ніхто людську природу

Переробить не прагнув, ні.

Там змалку правдою здорові,

Бо надихає і втіша

В непоневоленому Слові

Непоневолена Душа.

Як тільки душу виповнить мою

Космічний подих в зоряні години —

Перед обличчям Всесвіту стою,

Дивуючись феномену людини.

Де, як вони вміщаються в мені —

Сонця, сузір’я і оці тополі?

Можливо, тільки звуком на струні

Вони існують у всесвітнім полі?

А може, й сам я звук, що дотепер

Летить астральним зойком над лісами?..

В живій гармонії космічних сфер

Проміння й звуки — споконвік те ж саме.

Отож повірте: тіла в нас нема —

Є тільки душі й згущене проміння.

А простір — це матерія сама,

Це чарівництво можності й уміння.

Він, простір, тче із себе у собі —

Світи гойдає в полум’янім лоні.

Мов крашанки, планети голубі

Лежать до часу на його долоні.

Відтак дмухне на дітище своє,

Що неживе котилося допіру —

І враз планета сценою стає,

Підвладна галактичному Шекспіру…

О творчосте на зоряних вітрах,

Жадання мук і озорінь миттєвих!

Як жалко тих, кого долає страх

І ница радість насолод чуттєвих.

Чи варто жити в цоканні годин

Кухонно-спальним щастям невисоким?

У цьому світі сенс лише один:

Побачити Творця духовним оком.

З’явившись з неприхованим лицем —

Відкритим, по-дитячому одвертим,—

Відважно стати одесну з Творцем,

Щоб світ плечем натрудженим підперти.

Дата добавления: 2015-07-13