Життя ріки

Апологія болю

На Катуні

Чи бачив ти, як мати молода,

Стрибаючи з крижини на крижину,

Долає повінь і волає: — Си-и-ну!?.

А ноги їй захлюпує вода.

Реве Катунь — зажерлива ріка,

Що жартувать не любить і не вміє.

А Дух Гірський [1] в ущелинах німіє,

За нею стежачи іздалека.

Там, серед повені, за небокрай

В вечірню хмарку димом потягнуло,

Їй мовив хтось: між крижаного гулу

На острові синка свого шукай.

Пішло, мале, матусі на біду,

Щоб зблизька бачити крижин гонитву.

О Дух Гірський! Прийми мою молитву.

А жертви прагнеш — Я до тебе йду.

[1] - Божество в релігії алтайців.

Пам’яті Олени Антонів

Як слово у нашій мові —

Так біль у живих світах.

Без болю немає любові —

Є смерті печать на вустах.

Ген зорі світяться болем,

І знає серце моє,

Що блискавка нервом голим

В живому світі стає.

І ти зрозуміти мусиш:

Якщо у неждану мить

Прокотяться землетруси —

Це значить землі болить.

Це морю явилось і полю

Планетного серця биття.

О болю, всесвітній болю —

Правдива ознака життя!

Не хочу, щоб не боліло —

Хто стати мерцем поспіша?

Хай болем відлунює тіло,

Коли заспіває душа.

Річки для мене — це живі істоти.

Хто стверджує, що в них душі нема?

Людські страждання, радості й скорботи

Вони вбирають в себе тайкома.

Гніздяться думи у важких туманах,

Шумлять над водами дощем рясним.

І очерет, що шелестить в лиманах,

Звіряє їх висотам неземним.

Ріка несе любов, коли у воду

Красуня рушить з небом на плечі.

І враз береться смутками народу,

Коли заходять в неї орачі.

А місяць кине золотаві скалки

Туди, де в мулі задрімав линок, —

Блакитні тіні, молоді русалки

Понад водою підуть у танок.

Коли ж опівночі хмільним, медовим

Запахне в дуба–велета в ногах,

Загиблі воїни насняться вдовам

В захлюпаних мазутом берегах…

Біжить ріка — і все це без угаву

Несе в собі її голубизна.

Перо чаїне упаде в отаву —

І Всесвітом прокотиться луна.

Тоді не квапся береги орати —

Спитай ріку у світанковій млі:

Чому нам слід рубатись і вмирати,

Навіщо тюрми і навіщо грати

І хто ми є на цій старій землі?

“Чи рік, чи вік… І хто тебе прирік…”

Чи рік, чи вік… І хто тебе прирік

На цю самотність, котру не здолати?

Хиріє мозок в колі недорік,

А серце вбралось у мовчання лати.

Затиснутий між гір, як між сокир,

Готуюся зустріти третю весну.

А місяць дивиться в катунський вир

Так само, як у Ворсклу чи у Десну.

Роки — мов у ярмі старі воли.

Серед вершин похмура днина чахне.

А в грудях щось обірветься, коли

Від хмар полтавським яблуком запахне.

Щоб не злетіло слово з язика,

Його, зрадливий, прикусити мушу.

І тільки небо та гірська ріка

Мені назустріч відкривають душу.

“Моє життя безрадісне було…”

Моє життя безрадісне було —

Можливо, на тім світі ліпше буде.

Та часом вранці вийду за село

І уклонюсь ромашці, ніби чуду.

А потім задивлюсь на деревце,

На річку, на гори зелену спину, —

Чи легко буде покидати це,

Коли на звіт до Сущого полину?

Озвусь до пташки, усміхнусь бджолі

І помолюсь пшеничним сходам дружним.

О ні, не все на цій сумній землі

Було ненависним і осоружним.

Є те, що вибачить земля стара,

Бо людство ще не втратило прикмети

Дитини, що годинник розбира,

А знову скласти — не стача кебети.

Є зла і темряви захланна твань,

Що нашу душу засмоктати вміє.

Є просто вбога радість існувань,

Яка сама себе не розуміє.

Та понад злигодні, що я терпів,

Понад тортури давні і недавні

Осяє душу соловейка спів

І срібний сміх конвалії у травні.

І я, зібравшись в потойбічну путь,

Спинюсь і в торбу нагребу такого,

Чого ні розлюбити, ні забуть —

Підважу торбу й вирушу до Бога.

А люди посміхаються здаля:

Адже ж її підважити несила.

Бо то не торба, а сама земля —

Моя любов, мій біль, моя могила.

Дата добавления: 2015-07-13