Збруцький ідол

Люди мезоліту

Музейні експонати.

Їх скульпторові пальці

За черепом створили —

Така наука є.

Дивлюся — і не вірю:

Немов живі бувальці

З мандрівки повернулись

На стійбище своє.

Їм десять тисяч років.

Мисливці з Подніпров’я.

Вона і він…

А дивно:

Усе ще молоді…

Вона — тендітна вельми, —

Слабенького здоров’я.

Він також не кремезний,

Пружинистий в ході.

Мені здавило подих.

І хочеться сказати:

Погляньте, люди добрі!

Та це ж не хтось —

Це ми.

Неначе над Сулою

Ці двоє вийшли з хати

І у задумі звичній

Стоять під ворітьми.

Обличчя променяться

Тією добротою,

Котру пізнав я змалку

На батьківській землі…

Еге! Згадав нарешті:

За греблею отою

Є школа–семилітка.

Вони — учителі.

Зібравши босоногих,

Говорять тиходумно,

Щоб те, тисячолітнє,

В їх душі перелить…

А я себе питаю:

Чого ж мені так сумно?

Чому вкраїнське небо

Кривавиться й болить?

Коли на мене впав отой удар,

В якому я впізнав космічну руку —

Найвища благодать, солодкий дар,

Що згодом обертається на муку;

Коли мене від психолікарів

Вели мої опікуни дрімучі —

Я в київському скверику зустрів

Гранітну стелу, знайдену у Збручі.

Напевне, копія. Та я завмер —

Це ж те, що з мене хворого зробило:

Живу гармонію космічних сфер

На стелі висікло чиєсь зубило.

І я поволі впевненість дістав,

Що в мене десь попереду роки є:

Найліпшим лікарем для мене став

Дулібський каменяр-сучасник Кия.

О пращуре! Ти світ в мені підпер,

Що гинув, ніби у посуху жито.

А може, ти — це я із давніх сфер,

Бо знаю, що тобою пережито.

Тебе вважали диваком, бо ти

Шукав лиш знань — не коні і не вівці.

В душі вигойдував живі світи,

А спав на вкритій бур’яном долівці.

У тебе й доля, мов у дивака —

Не схожий на поважного дуліба:

Хтось на поріг поставить молока.

А хтось на призьбі залишає хліба.

Є тільки злидні — й жодних запорук,

Хоч хворі йшли з найдальшої округи:

Простим накладенням кощавих рук

Ти виганяв з людей тяжкі недуги.

Та часом від думок занемагав:

Всіх таємниць не розгадав до скону.

І ти моливсь до неба, ти благав:

Безмежний світе, відгорни запону!

І сталося: на тебе впав Огонь,

Що десь живе поза ночами й днями —

Немовби космос до своїх долонь

Взяв мозок твій, щоб виповнить знаннями.

Ми бачим світ неначе із–за ґрат —

Впадає в око грубе, пересічне.

Лиш мозок — це єдиний апарат,

Що здатний зазирати в потойбічне.

Але ж не сам, не сам — у нього б’є

Та блискавка, що духом володіє;

Святий вогонь, що все єство твоє

Щедротно сповнює жаданням дії.

Він душу тимчасово роз’єдна

Зі смертним тілом — роботом неситим:

Нехай вона той Всесвіт упізна,

Що є лише для обраних відкритим.

Ти все переживеш, що вже колись

На цій землі пережили до тебе —

Бо не в одну вже голову влились

Знання, котрі дарує людям небо.

Душа твій мозок осідлає знов —

Тепер він тільки небові покірний.

Ти людям понесеш свою любов —

Учитель їхній і наставник вірний.

Хтось на поріг поставить молока —

І непомітно шасне за оселю.

А ти береш зубило й молотка,

Щоб день при дні сікти гранітну скелю.

Це неминуче виникає: як

Зобразити Творця землі і неба —

Він тільки Дух, що все довкруж просяк,

Чи в образ наш його прибрати треба?

І мимоволі ти йому даси

Людське обличчя: у гранітній з’яві

То буде Батько…

Так в усі часи.

Він карбував себе в людській уяві.

Перегуком воскреслої луни

Тебе той образ в просторінь покличе:

У світі є чотири сторони —

На кожну з них він має по обличчю.

Ні, ти не формул ждав серед тривог,

Щоб їх наповнити Всесвітнім Духом:

Над Збручем встав Чотириликий Бог

Під кам’яним дулібським капелюхом.

Перун з–під криса оглядав жита,

Готовий стріли кинуть при потребі

З грозових туч…

І формула ота

Була вогнем написана на небі.

…Отак міркуючи, я сквер пройшов,

Де стрижені кущі стоять стіною.

Я чув не дзвін, а шурхіт підошов —

Опікуни рушали вслід за мною.

Що ж діяти? Нехай ідуть, нехай —

Я ждав тебе, усіх поетів бідо.

Рятуй мене. веди і надихай,

Люстерко Всесвіту —

Дулібський ідол.

Дата добавления: 2015-07-13