Ріка часу

Коваль Людота

Стара кінохроніка

На мить сповзли з екрана реалії ракетні.

Дивлюсь — очам не вірю, мов справді бачу сон:

Майнули білі коні — тачанки кулеметні,

На вороних за ними рушає ескадрон.

На мавзолеї Сталін. У нього давня звичка:

Простий кашкет, шинеля…

Мовляв, одна сім’я.

В шерензі вісімнадцять у білих рукавичках.

Догадуюсь потроху, що то між ними я!

Чи вам відомо, скільки зусиль та замороки,

Щоб раптом із шеренги не виніс вороний?..

Це ж ледь не півстоліття! Це ж довоєнні роки

Неначе з того світу дивлюсь на світ земний.

Були ті ж самі шаблі у козаків на Січі.

Ті ж самі коні й сідла. Ті самі стремена…

Я, мабуть, народився не раз або й не двічі,

Якщо й космічне диво мене не обмина.

Коли живеш на хвилі —

Час від подій розпухне.

Його вдяга, мов свиту,

Діяльний чоловік.

Живуть собі міщани:

Їдальня, ванна, кухня.

У мене — сотні років.

У них — кротячий вік.

А пізнання триває: в тюремну веремію

Хтось заверстав бездарно

Мого життя політ.

Згасили телевізор — і я не розумію:

Як той кіннотник юний

Попав сюди за дріт?..

Довкола мене люди, що йдуть по гострій грані,

А спогади почнуться — романи з них пиши.

Кажу молодшим зекам: то ж сам я на екрані.

Сміються хитрувато: авжеж! Бреши, бреши.

Не треба мумій. Наших дум снага

Не їх шукає в зоряну годину.

Від тління слово нас оберіга:

Якщо є слово — маємо людину.

А слів бракує — не твоя вина:

Людська душа не помирає доти,

Допоки не вмирають імена —

Як напис на мечі: “Коваль Людота”.

Іржавий меч знайшли серед полів

(Руків’я срібне зблиснуло під плугом) —

І вже мені не треба інших слів:

Я поріднився з ковалем, як з другом.

Людота свитку зодяга руду

(Ледь–ледь кулак в її рукав залізе) —

Ми на болото їдем по руду,

Щоб з неї в кручі виплавить залізо.

Пильнуй, де густо плаває іржа —

То водяник її підняв, до речі.

Нас чаклунами навіть князь вважа —

І ми стосовно цього не перечим.

Я смикаю важкого держака,

Бо шкіряні міхи–легені горна.

Коваль бере з полиці молотка —

І полилась мелодія мажорна.

До полудня роботи вистача,

Відтак спочити ляжем під березу.

Помре лиш той, хто замовляв меча —

Але ж не той, хто викував це лезо.

Можливо, хтось пізнає гострий жаль

І люто лясне по халяві пліттю,

Бо не “кузнєц” на лезі, а “коваль” [1]

Хоч меч прийшов з десятого століття..

Хто б ти не був — шукай слова незлі

І знай, що ми не помираєм доти,

Допоки нас тримають на землі

Рука і слово коваля Людоти.

[1] - Історія УРСР.–Х, 1977–Т.1.–С. 286.

Іще мільярд людських істот, іще —

Але планетна куля не із гуми…

Куди, в якому напрямку тече

Ріка часу? Які приносить думи?

Не за горою віку перепад,

Крутіший від стрімкої Ніагари.

Та час ніколи не тече назад —

Готуйся пережить його удари.

За перепадом пінявим, крутим

Які нам уявляються химери?..

Я починаю заздрити отим,

Котрі жили десь на початку ери,

Навіщо авта? Є прудкий гривань.

Є шаблі й списи… Адже це так само,

Як у мою кавалерійську рань —

Коли в сідельці я скакав лісами.

Здається, просто: руку простягти —

І вже ти майже скіф. Подайте списа!.

І щоб ламати недругам хребти,

Не варто вчених збільшувати список.

Звичайно, це не мед — ота чума,

Що косить люд в шаленстві епідемій.

Та на сумлінні темних плям нема:

Вбивали без помпезних академій.

Тож хай собі мільярд — мені не це

Скорботним гнітом падає на груди:

Чи є у кожного своє лице?

Які вони і хто вони — ці люди?..

Ріка часу… Десь, мабуть, є пором.

Є добрі коні, бубонці на збрую…

Та знаю: не завершиться добром

Те, що з людини робота майструють.

Дата добавления: 2015-07-13