Невчасний сніг

Зелена ліра

Зацвів лужок

Зацвів лужок поміж колючих стін —

Вкотре зацвів!.. І все ж я не радію:

Голівками кульбаб яскріє він —

Не варто шанувати цю подію.

Летять на північ гуси й журавлі,

І прокидаються в озерах жаби.

А я сумую: скоро на землі

Не стане інших трав — самі кульбаби.

Ця квітка шле свою летючу рать

Через ліси і пагорби імлаві

Туди, де хтось велів переорать

Шляхетну тимофіївку в заплаві.

Пушинка падає сумного дня,

Не боячись ні холоду, ні спеки,

Де луг перетоптала солдатня

Чи власним потом оросили зеки.

Відразу, як проклюнеться весна,

Триває, сповнена лихої зваби,

Ракетна, танкова і дротяна

По всій землі агресія кульбаби.

Ще теплий вітер верби надима,

Ще зводяться дубів зелені вежі.

Але барвінку вже ніде нема —

Палає світ в кульбабиній пожежі.

Ні, не людину і не звіра

До мене привела весна:

Під вишкою стояла ліра —

Погнута, здвоєна сосна.

І впало здогадом на мене —

Нежданим одсвітом добра:

Ця ліра, страдниця зелена,

Примандрувала з–над Дніпра.

Там гордий лось поважно й строго,

В лугах минаючи мости,

Ранкове сонце брав на роги,

Щоб їй в дарунок піднести.

Там, захопившись власним летом,

Лелека крилами махав.

Там я щасливим був поетом —

Сміявся, плакав і кохав.

Там очі мружила ожина,

Ряхтіли бризки з–під весла…

У лірі цій моя дружина

Свій біль до мене принесла.

І, може, трохи не до речі

Я тоскно посміхаюсь їй:

Щось забриніло молодече

В згорьованій душі моїй.

А на стовпи бетонні й лисі

Так світить сонце з висоти,

Що раптом струнами здалися

Іржаві табірні дроти.

Що скоїлось в природі? Я не міг

Вписати це в події пересічні:

Десь перед першим травнем випав сніг —

Такий, якого не було і в січні.

Берізка соку більше не дала —

Бруньки взялися льодом на вершині.

Понад борами снігова імла

Порушила заручини пташині.

Замовкли круки на сосні старій,

Як без вказівки критики маститі.

Метавсь розгублено галчиний рій —

Мостити гнізда а чи не мостити?

Ген із шпаківні визирає шпак —

Чи він летів сюди заради криги?..

Я пригадав: розгублено отак

Ми озиралися після відлиги.

Було ж, було: повірили усі,

Що розпочався рух духовних соків.

Вже перед нами у живій красі

Вставали справи й задуми високі.

Прозаїки засіли за столи,

Поети нагострили пера й вуса.

Ми всі дискутувати почали —

Заґелґотіли, як в лимані гуси.

Новий Марат, новітній фарисей

Уже свої позначили ділянки.

Та в день один, немов дурних гусей,

Нас за крикливі вхоплено горлянки.

Ще не заведена (а час би, час!)

На гомо сапієнс Червона Книга.

Весна для птахів прийде. А для нас

Іще хоч раз повториться відлига?..

“Відтоді, як на Калці князь Мстислав…”

Відтоді, як на Калці князь Мстислав

Спізнився вийти в бій із чорториїв,

А галицький Мстислав полки послав

За Галич помирати і за Київ;

Відтоді, як Данило аж упрів,

Татар вкладаючи в азовській глині

І не один з мужів–богатирів

Позаздрив цьому князеві–дитині;

Відтоді, як князі, злякавшись ран,

Втекли ще до татарського приходу,

А він, Данило, боронить киян

Із Галича поставив воєводу;

Відтоді, як річкова глибина

Просякла кров’ю предків знаменитих —

В боях веде перед Галичина,

Щоб український рід оборонити.

Йдуть лицарі за нас на смертну грань,

А ми ховаємось — і нам не сором.

Ми навіть не шкодуємо старань,

Щоб їх, звитяжців, таврувати хором.

Ми служимо тому, хто жар гребе,

Встромляючи у нього наші руки.

Коли ж, коли спитаємо себе:

Чиї ми діти і чиї онуки?

Дата добавления: 2015-07-13