Трохи про надчуттєве

Кропива

Хліб тридцять третього

Жила Вкраїна. Плакала, стогнала.

Проте я твердо свідчити берусь:

За всі віки безхліб’ям не загнала

Нікого в землю Україна-Русь.

Від тих часів, коли з’явилось рало,

Голодних мук не відало село.

Хай неврожай — та люди не вмирали:

З двадцятим віком лихо це прийшло.

Ми ледь живі верталися зі школи —

Де кропиви іще з десяток діб.

Хоч шахтарі не мерли, та ніколи

Я не забуду той нелюдський хліб.

Ні з’їсти, ні відмовитись не владний,

Я знав: з корою товчене зерно…

Він повернувсь до мене в рік

блокадний

Той хліб, що вельми схожий на багно.

Але чи думав я посеред бою,

Коли з махрою чорні крихти гріб:

Десь років через сорок із тобою

Я знов зустрінуся, блокадний хліб?..

Ні, люди, я розказую не байку —

Це наша несьогоднішня біда:

Серед лісів мордовських маю пайку,

З якої тридцять третій прогляда.

Вона, мов глина, облипає руки —

Те ж саме лихо, що й давно колись…

Молюсь тихенько, щоб мої онуки

До гливтяків таких не дожились.

“Що з нами діється, коли трава…”

Що з нами діється, коли трава

У стрілку випинається з коріння

І оживають квіткові дива —

Сонцепоклонники від сотворіння?

Я змалечку живі слова збирав,

Що розсипали пращури зелені —

Неначе кров моя і соки трав

Злились в невидимій астральній вені.

Отож, як тільки верби молоді

На вітрі вчаться котики тримати —

Я почуваюсь так, немов тоді,

Коли. сестричку народила мати.

У зеків на травинку очі ласі —

Обстежують, немов це диво з див.

Отож коли кропива піднялася,

Я старанно її обгородив.

Бо знаю: невеселої години

Це майже свійське зілля нас втіша.

Сільська кропива — ніби член родини:

Знайомі з нею шкіра і душа.

Спочатку візьмемо на облік душу,

Де є дитячих спогадів курсив:

Я, спритно здершись на сусідську грушу,

Її всім тілом радісно трусив.

Сусіда був, можливо, і не п’яним,

Та напідпитку — бо прийшов з хрестин.

Штанці спустивши, віхтем кропив’яним

Він шлях мені показував за тин.

З дитячих літ ховаю у секреті

(Ніколи цей секрет не розкривав),

Якого звіра я у тридцять третім

Наполював…

Читай: навиливав.

Блаженства незабутнього вершина:

Ледь–ледь устиг зазеленіти двір,

В печі запікши м’ясо ховрашине,

Кропиву мати клала на гарнір.

А нині я, хмеліючи без пива,

Схиляюся до неї знов і знов:

Зелене диво — табірна кропива

Мені у жилах воскрешає кров.

Людські чуття — дозорці півзаснулі,

Пташки з чавунним пір’ям на крилі.

Відомо: люди в біополі —

Кулі.

Що котяться, не ходять по землі.

Ми лиш самі для себе є дворукі,

А для астралу —

Круглі, мов сонця.

Що ми це ми — немає запоруки:

Ніщо нам не відкрилось до кінця.

Отож далеких предків величаймо:

У них точніше бачення було.

Русалка? Є!

А лісовик? Звичайно!.. Архангел?..

В нього з полум’я крило.

Ранкове сонце справді має ліру,

Бо то — золотоликий Аполлон…

Хто це пізнав, той заповів нам віру

Та образи між храмових колон.

Пошанувавши храмові закони,

Прошу: нехай запам’ята читач,

Що плями сонячні — це стадіони,

Де велетні змагаються за м’яч.

Хоч я, між іншим, не якийсь проноза,

Але ж верну потроху на своє:

Якщо на небі не живуть без Воза,

Тоді, напевне, і Візник там є.

І пригадавши зеківську турботу,

Погомоню з Небесним Візником:

Щоб я надвечір виповз із-за дроту —

Зроби мене нарешті хоч жуком.

Дата добавления: 2015-07-13