Гроза в горах

Геродот і таври

Реміння, звившись, мов руда змія,

Над веслами по голих спинах ляска.

У колеса історії своя —

З людської крові видобута змазка.

Та все ж веселка набира снаги —

Підводиться із хвиль, мов з пліч титанів.

Відкрилися таврійські береги —

Громаддя скель і тіні від платанів.

Ледь ворушив орел крилом легким —

Мов посланий, щоб гори сторожити.

А берег дихав спокоєм таким,

Що тут би тільки олімпійцям жити.

Халупи таврів мріли поміж скель

Під пальмами на тихому осонні.

І забагнулось: хай би корабель

Тут якір викинув у води сонні.

Ще Кліо не поставила свою

Незрушну ногу в цій вологій ріні.

Можливо, тут, у цім земнім раю,

Ще не гніздиться зло в людськім корінні.

Можливо, діти цих земних широт

Ще не навчились відливати стріли.

Як мріяв він, суворий Геродот,

Про край, де убивати ще не вміли!

Нехай для себе він не набере

Подій, котрі завершувались боєм.

Нехай сама історія помре —

Аби лиш люди не робились гноєм…

Та що це височить, кудлате, мов

Жмут кожушини на дебелій палі?

З обрубка шиї мляво капле кров,

Очинці зяють — неживі, запалі.

Над димарем, що видно з далини,

Понад дахами із рудої глини

Стирчали голови. Чиї вони?

Хто настромив їх на оті жердини?

Там всюди, певно, трупних мух рої,

Бо голови стирчать па кожній хаті.

І, мабуть, хизувались хазяї:

Якщо одна — це вбогі,

Три — багаті…

О Аполлоне! Де ж він є — твій рай?..

І Гсродота тяжко занудило.

Гей, стерновий! Хуткіше відвертай —

Вагою тіла вирівняй кормило.

Бо душу місить, притьмом обляга,

Оте страшне берегове намисто.

Людино, хто ти? де твоя нога

Ступила — там незатишно й нечисто.

Та вчись, історику, ходити там,

Де кров племен серед пісків загусла.

Тобі належить дати лад вікам,

А не подіям визначати русла.

Як не мудруй, не вийде на твоє —

Від тебе сховано кінці й початки.

Одне лишається: пиши, як є —

Нехай себе розгадують нащадки.

“Лежать між нами дев’ять літ…”

Лежать між нами дев’ять літ

Страшної, лютої розлуки.

Вже виросли мої онуки,

І я уже не дядько —

Дід.

А ти, скажи мені, яка?..

Вже ні згадать, ні уявити —

Лиш заново у серці звити

Тебе з поштового рядка.

Тож я, коли село дріма,

На вітрі, що летить з Китаю,

Твої листи перегортаю —

Та вже і в них тебе нема.

Озвись, кохана, — де ти, де?..

А місяць тихою порою

Пасе хмарки понад горою

І мовить: — Жди, вона іде…

Ще тиждень, два —

Й свята, жива.

Ти знімеш сидір свій тюремний —

Наш застарілий біль недремний

Відродить душі і слова.

І тиша. І гори. І небо, й ріка,

Що зорі шліфує в собі об каміння.

В незрушнім повітрі сторожкість така,

Мов скоїтись має якесь потрясіння.

Вслухайся, завважуй: дихнув вітерець —

І глипнуло око, що з обрію стежить.

Провалля зітхнуло, як в темряві мрець,

Котрому воскреснути зараз належить.

Зненацька ножі полум’яні з–за хмар

Відрізали землю від неба нещадно.

Незриме кресало черкнуло: удар! —

І реготом простір озвався всевладно.

Над темними скелями тінь від руки.

Відбились берізки в захмарній зіниці.

І я поринаю в біблійні віки,

Що котять Іллю в грозовій колісниці.

В рудому волоссі іскриться, гримить,

А голос гойдає небесні відроги.

Завісу відгорнуто тільки на мить —

Там інші світи, потойбічні дороги…

Ударте, копита, в висотах крутих —

Вам вірять, вас ждуть у моєму народі.

А я пожалію безкрилих — отих,

Що бачать живе лиш у власнім городі.

Рушайте, булані, і сотнею рал

Заорюйте шлях, де тюпачили ниці.

Можливо, це знає лиш дикий марал:

Є вирок у тій грозовій колісниці.

Дата добавления: 2015-07-13