Перед землетрусом

Чекання

Берізки, що були засніжені допіру,

Відчули сокорух — пробудження нове.

Катунь — немов змія, котра міняє шкіру:

Сповзає з неї і пливе.

Гора звалила з пліч зими тяжкі вериги,

Ось-ось на неї з хмар покотяться громи.

Лише моя душа не позбулася криги —

Вона блукає десь біля воріт тюрми.

Але в якій із них тебе шукати нині?

Ти загубилася у гуркоті коліс.

Ні звуку, ні слівця. Лиш виднокола сині

Готують тайкома для тебе сірий ліс.

Там пролісок зацвів з-під листу-перегною.

Там перший моріжок стежину познача.

Лихі передчуття заволоділи мною —

І я тремчу, немов запалена свіча.

Тюрма стоїть на тім, щоб душі виминати

Аби вповзали в них пітьми слизькі вужі.

Чи одне одного зуміємо впізнати?

Чи не зробились ми байдужі та чужі?

Я намагаюся (але, напевне, всує)

Над образом твоїм в душі підняти гніт.

Уже мені тебе уява не малює —

Минуло дев’ять літ. жахливих дев’ять літ!

Посію спомини, немов насіння в грядку,—

А потім довга ніч терзань та сподівань.

Усе, що в нас було, проходжу від початку:

І барви вечорів, і сварок згубну твань.

І те, що радістю майнуло в нашім горі —

Нехай короткою, всього єдина мить…

Ти розчинилася, неначе сіль у морі,

В жорстокім просторі,

А він мовчить, мовчить.

“Липнева ласко, де ти нині, де ти?”

Липнева ласко, де ти нині, де ти?

Осінній вітер куряву гребе.

Ген явір кида золоті монети,

Але не здатний викупить себе.

А, мо’, це я гублю за словом слово,

Щоб відкупитись від пекельних скрут?.

Виходить місяць, ніби князь на лови.

О, як нам, князю, непривітно тут!

“Де люті хуги плутанку снували…”

Де люті хуги плутанку снували,

Де світла меншало із кожним днем,

Камінні щелепи пережували

Нас так, що видалось: не оживем…

Ще всюди ніч, тривають наші муки —

Та все ж пульсує в скронях свіжа кров:

Із моря сліз, розлуки і розпуки

Тюрма тебе на світ вернула знов.

Я знов живий. Відпало геть змертвіння

Душі і тіла — самотинне зло.

Заворушилося моє коріння,

До серця повернулося тепло.

Спокійно дихають кохані губи —

Та раптом страх насунеться, мов лід:

Куди ж тепер — до щастя чи до згуби?..

Даруй нам, Боже, хоч десяток літ.

Між сірих скель Південного Алтаю

(Там, де Катунь розбурхано реве)

Зустрів я сонях побіч прірви скраюb—

Створіння покалічене, криве.

Як він попав на ці холодні скелі —

У дикий хаос височин і круч?

Довкола ні людини, ні оселі —

Лишень змокріла вовна сірих туч.

Земляче мій нещасний, де ті пальці,

Які тебе зронили в твердь гори?

Що звідали в житті старі бувальці —

Лиш розкуркулення чи й табори?

Вони лягли в соснову домовину

Чи просто серед листя і трухи?

Даруй мені сріблисту насінину —

Хай розповість про страдницькі шляхи.

Зненацька сонях, змучене створіння,

Гранітну товщу корінцем прошив —

І щось гойднулося в його корінні,

Неначе гору він заворушив.

Здавалося, то огир шию здибив —

Земля з-під ніг пливла серед відлунь.

Тряслась гора, униз летіли глиби —

Котилися в розгнівану Катунь.

Що сталося? Чому це почалося?

Як спінилась катунська течія!

А в мене наїжачилось волосся:

Хто зрушив гору — соняшник чи я?

Дата добавления: 2015-07-13