Іржа часу

Туга

Найважча робота

Вік доживаю

Вік доживаю, а не знаю, хто

Є та істота, що в мені гніздиться,

Й кому належить диво–долото,

Що “я” й “не я” різнить,

Як те й годиться.

Земні роки несуть добро і зло.

Коли ж десятиліття проминаю —

Неначе не зі мною те було.

А з ким?..

Даруй, читальнику,— не знаю.

Дивлюсь у себе, мов у шурф старий,

Куди за НЕПу ще жбурляв каміння:

Хто ти єси, добродію? Відкрий,

Якщо настало саморозуміння.

А в шурфі щось ворушиться страшне:

“Я” чи “не я” — хто відає достоту?

Світила перемелюють мене —

І я їм дякую за цю роботу.

Ось та, котра стирчить неначе вісь

Посеред неба у Великім Возі,—

Схились до мене, зоре, озовись:

Хто ти, хто я, де край тяжкій дорозі?

Мовчить зоря. І я, старий, мовчу,

Свого життя дочитуючи повість.

Немов клинописну абетку вчу:

Куди не глянеш —

Всюди загадковість.

Зненацька голос Вічності: — Зумій

В собі вмістить знання єдино повне:

Ні, світ не ділиться на “мій — не мій” —

То лиш відносне і завжди умовне.

Усе твоє — насправді не твоє,

Хоч у тобі щось власності жадає.

Тебе немає — тільки Всесвіт є:

Це він питає, мучиться, страждає.

Натомлена душе моя, не дрімай —

Нікому не дай тебе, душе, приспати.

Струмочок життя не до прірви тримай

І не до болотної греблі-загати.

Струмочок життя…

Де увірвешся ти,

Щоб, випаром ставши, полинути в небо?

Натомлена душе, сягай висоти —

Бо тільки вона є домівка для тебе.

Хай кажуть, що ти ефемера, нехай

Тебе не відчути ні пальцем, ні оком —

Красу, мов озон світанковий, вдихай;

У лузі калиною стань ненароком.

Будь нині синицею, завтра — орлом;

Рікою, що землю туманом зодягне…

А треба — зробись роботящим волом,

Котрий свого воза до вічності тягне.

Усім перебувши, дійшовши основ,

Замри, виглядаючи власної дати.

А станеш людиною, душе, ізнов —

Шукай свого щастя в умінні страждати.

Хто в хижку вселився, а трон обминув,

Хто кинув багатство — ні срібла,

ні злота, —

Той Бога досяг, бо нарешті збагнув,

Що жити на світі —

Найважча робота!

Оглянуся в години гожі:

Дерева є, і трави є.

І гори на Карпати схожі —

Усе таке, та не моє.

А чом це так — я й сам не знаю.

Вже скоро зацвітуть сади

І верби (мов з мойого краю

Вдовиці забрели сюди)

В Катуні зачерпнуть води.

Ось хвиля гілочку відпружить,

Замерехтить блакитна тінь…

Чому ж так гірко серце тужить

І душу кличе вдалечінь?

Що звабного є в тій країні,

Де мертвим плесом ліг Дніпро,

Де бродять запорожців тіні,—

Яке ти бачиш там добро?..

Я прагну там пізнати знову

Суть незрадливу, суть людську;

Із вуст почути рідне слово —

І десь померти в холодку.

Та чи збагну, що на Вкраїні

Уже доводиться в містах

Шукати, ніби голку в сіні,

Дідівське слово на вустах?

Ми ж ниньки мудрі — ми природу

Від кривди берегти вчимо,

А душу цілого народу

Невже покривдити дамо?

Хіба це менше, ніж пташина

Або якесь там деревце?..

То дух людський, його вершина,

Його снага,

Його лице…

Гай-гай! Сидіти й мудрувати

Посеред гір на чужині —

Не те, що вдома душу рвати

Об терни дикі, навісні.

І все ж…

Хіба ж ми троглодити?

Ми добре знаємо уже,

Що тужиться земля родити

Своє, природне —

Не чуже.

Земля — вона життя основа.

Тож, братку, як не поверни,

Це їй належить наша мова,

Бо ми й самі —

Її сини..

Супроти Божого закону

Ні образ, ані стать, ні масть

Вона в своє не візьме лоно —

Задушить,

Вижити не дасть.

Тим часом тут…

Яке бездоння

На тебе визирне з віків,

Коли почуєш: ненька доню

Гидких навчає матюків.

Така тут ласка —

Це не скруха.

Мо’ й не повірите мені.

А в мене вже відсохли вуха

Від слів лихих на чужині.

Понад Дніпром отого хисту

Ви не побачите ніде.

О мово рідна, мово чиста!

Невже й тебе ця ласка жде?..

Дрижать берізки у відлунні.

Ревуть вітри, гудуть мости.

Молюсь на березі Катуні:

О Господи! Не допусти.

Горланить радіола через стіни,

Коханку з перепою б’є сусід.

А я гортаю фото з України —

Від тих, кого не бачив десять літ.

Це лихо — фотографії від друзів.

Іржа часу! Хто глум твій не терпів?

Мов губить листя сокорина в лузі,

Так падає волосся з черепів.

Себе не бачиш — ліпше видно друга.

Який він красень був!

Часи, часи…

В очах загасла поривань напруга,

Розмились риси мужньої краси.

Куди воно пішло? Невже на вроду

У сил небесних також є ліміт?

Хвали чи лай породу і природу —

Твої слова не перероблять світ.

Коли надходять невеселі дати

І з вуст жіночих маєш відкоша,

Хто Фаустом не зажадає стати,

Якщо у нього водиться душа?

Такий товар не для старих валізок —

Сьогодні інша мова, інший сприт.

І Мефістофель вже не метафізик:

За пляшку добуває Маргарит.

Оці містерії щоночі бачу —

Гуртожиток до ранку не стиха.

Сміюсь крізь сльози.А частіше плачу.

Та не суджу —

Бо й сам не без гріха.

Дата добавления: 2015-07-13