Граки відлітають

Ув’язнені маки

Смак яблука

Зоря-полонянка

Раніш мороз нагнав на птаство страху,

А нині дощ берези полива.

У бочку із казармового даху

Накапала водиця дощова.

Чому ж оця деталь упала в очі —

Навіщо я про неї говорю?…

Схиляючись до бочки серед ночі,

Я там знайому упізнав зорю.

І начебто з мого дитинства птиця

Понад душею тихо пропливла.

І це уже не бочка, а криниця

Десь на околиці мого села.

Та мушу визнати собі на горе:

Не довго тішивсь чарами води.

О зоре–сестро, полонянко–зоре!

За що тебе закинуто сюди?

Для тебе небо стало дном дубовим,

Солдат оберігає нас обох.

Мо’, й ти себе не захистила Словом —

Отим, котре є одночасно Бог?

Десь, мабуть, людям це навдивовижки,

Я розігнув зболілий поперек.

Допоки ж бовванітимуть ці вишки,

Коли й зоря —

І та вже нині зек?

Ви їли яблука з моєї України?

Ні, ви не їли…

Їхній смак пізнати

Тоді лиш можна, як в тюремні стіни

Дружина їх передає чи мати.

Та ще як десять чи п’ятнадцять років

Тебе годують, наче ту худобу.

Після отих диявольських уроків

Візьми ранет і відкуси для проби.

Розжуй неквапно і затримай в роті —

Прислухайся до смакової гами…

О Господи! Невже колись в городі

Добро оце валялось під ногами?

Ранет і пепін добривом ставали.

Набридло дітям підбирати груші…

Було це десь по той бік перевалу.

Де лихо ще не опосіло душі.

Молись за те, що Бог тебе вподобав,

Повівши в світ, який жадає жертви.

Бо краще їсти те, що їсть худоба,

Аніж від пересичення померти.

Розквітнув мак на табірній землі.

В людей, котрі до жартів неохочі,

Розгладжувались зморшки на чолі

І веселішали суворі очі.

Цим квітам не судився шир полів —

І через те вони такі не пишні.

Є кілька справжніх макових голів,

А інші розміром

Ледь-ледь до вишні.

Коли ж я цей врожай збирати став

(Вклоняюся тобі, життєва сило!),

Від маківок знедолених дістав

По два зернятка —

А таки ж вродило!

І я подумав: для людських умів

Земля приготувала долі гірші —

Якби ж то я залишити зумів

У пам’яті людській хоч зо два вірші.

Граки зимують десь на Україні.

Вони в мордовське небо піднялись —

І потемніло всюди. Чорні тіні

На землю кинула холодна вись.

Дивлюсь — і заздрю: десь по нашім полю

Гулятимуть ці птахи до весни.

Усе живе на світі має волю —

А в мене вільні, може, тільки сни.

Та цур йому! В моїх очах сьогодні —

Дніпровські кручі, голі явори

І схожі на граків школярські сотні,

І ковзанка зимової пори.

І перший сніг, та гамір біля школи.

Що мушу я зробити, малюки,

Щоб з вас ніхто не потрапляв ніколи

У край, де влітку селяться граки?

І як мені свій норов налигати,

Щоб менше лиха знати на віку?..

Багато днів. І віршів теж багато,

Але ж те саме в кожному рядку.

Не криючись уже, стогну і плачу.

Хоч горда стійкість — заповідь моя…

Болить душа. Суди мене, читачу,

Якщо у цьому винен тільки я.

Дата добавления: 2015-07-13