Черниці

Моя схованка

Мордовська кутя

Ніч зменшилась,

А день почав зростати.

Освячую тебе,

Фантазіє людська!

Та мить і є Дитя,

Якого Божа Мати

Із хмар звільняє,

Мов із сповитка.

Дитина — Світло.

Час з людським обличчям,

Це правда Всесвіту —

І я вклоняюсь їй.

Ми сядемо за стіл —

Христа звеличим.

І не одна сльоза

Впаде з–під сивих вій.

Кутя з перловки.

І по склянці чаю,

Скупий Багатий Вечір.

А проте

Я серед зеків

Бога помічаю:

Він із розширених зіниць

Росте.

Дитя сміється,

Сонячно сміється.

Бажає людям

Щастя й талану.

А понад дротом

Гайвороння в’ється,

І сніг лягає

Нам на сивину.

Ми мовчки молимось.

Ми Бога кличем.

Тріщать дерева

В сніговій імлі.

О час земний!

Чи ти з людським обличчям?

Чи є ще добрі люди

На землі?

Я живу, як в колодязі:

Бачу лиш зорі,

Котрі кличуть мене,

Щоб не спав уночі.

Зодягаюсь хапливо.

Ще темно надворі.

Крадусь так,

Щоб не вгледіли наглядачі.

І в каптьорці пишу —

Там, де сушать онучі.

Ні, не можна,

Не можна заснути мені:

Десь попереду струси —

Вони неминучі.

А поки що півлюдства

Хропе уві сні.

Всім єством відчуваю:

Як море об скелю,

Сон людський мені в груди

Розгойдано б’є.

Хтось до серця прив’язує

Кожну оселю;

Кожен зойк

Закривавлює серце моє.

Ось дитина заплакала.

Стомлена мати

До колиски схиляється:

Люлі–люлі…

Ще лежать в сповиточку

Майбутні солдати,

А вже є для них зброя

На сонній землі.

Місяць висне,

Немовби наждачне точило.

Поза лісом засніженим

Сонце встає.

Дім мій — тут,

Бо мене

Давнє лихо навчило:

Страх у кожного свій.

І сумління своє.

Все живе

Вже поймається сном неживого.

Тхне могилою

Квола, розбещена хіть.

Щоб не бути учасником

Зла світового —

Я ховаюсь в концтаборі…

Люди, простіть!

“Як тільки наповниться серце журбою…”

Як тільки наповниться серце журбою

І ляжуть на душу погрозливі тіні —

Я знов уявлю, що стою під вербою

В селі на моїй Україні.

Так яблука пахнуть, рум’яні ранети;

Так любо звучить не спотворене слово!

Із досвіду знаю: обійдеш планету,

А серце сюди приведе тебе знову.

Чи в кольорі неба, чи, може, у травах

Є щось невимовно моє, неповторне.

Чи, мо’, твою душу в вечірніх загравах

Душа твоїх предків незримо пригорне?..

Ми часом шукаємо щастя легкого,

А потім зітхаємо гірко і сумно:

У світі лишилось багато такого,

До чого ми ставились надто бездумно.

О лихо, що неньці на голову впало!

О скрута, якої повік не забути!..

Молитись і плакати — це ще замало:

Синів треба вчити

Вкраїнцями бути.

Здригнеться гай гіллям напругим,

Повіє запахом суниць…

Концтабір там, де в тридцять другім

Вбивали молодих черниць.

Де підіймали їх на леза

Ґвалтівники тупі, брудні…

До дроту тягнуться берези —

Чернички в білому вбранні.

Ні, їх оплакувать не варто:

Вони нас бачать крізь дроти.

Вони зійшлись на Божу варту,

Щоб наші душі вберегти.

Щоб вгамувати біль розлуки

І відігнати смуток наш…

Зелені коси, білі руки

І незнищенний Отченаш.

Дата добавления: 2015-07-13