Ще раз про свободу

Нічний рядок

Шлях сумління

Моя душа — це світ з материками,

Де серед гір снується сто доріг.

Любив блукати я по них роками

І душу від сліпих марнот беріг.

Я шанував людське самовладання

І твердив, вірячи, що я — пророк:

Поезія — це чисте споглядання

Загадок неба, таїнства зірок.

Сягав поза сонця духовним оком,

Вивчав говірку світла і пітьми.

Та якось я помітив ненароком:

Мій материк не вільний від тюрми.

Я втратив спокій в самоті й на людях,

Мені боліло в полі і в гаю —

Бо відчував: зробилось мулько в грудях,

А дріт колючий в душу вп’явсь мою.

Я рвав умовностей лискучі шлеї —

Хотів тюрму втопити у вині.

Та марні спроби — не втекти від неї:

Вона не поза мною, а в мені.

Тоді збагнув: ці загорожі й грати,

Що будувались людям на біду,

Зсередини належить зруйнувати —

Для цього, тюрмо, сам тебе пройду.

І я пройшов. Де згорбившись,

де плазом —

Без просвітку, без ласки, без тепла.

З ногами сам до себе в душу влазив —

Вона для мене карцером була.

Гадав, що саме так я спокутую

Той гріх, що, тюрмо, ти у світі є.

І цим для себе спокій підготую:

Сумління заспокоїться моє.

Та де там! Відпусти мене, проклята:

Є в світі гори, води, комиші.

Зненацька з сонця чую голос брата:

За мурами твої товариші…

Моя душа — це світ з материками,

Де серед гір снується сто доріг.

Але мені лишилась під зірками

Лиш та, що кличе на сумний поріг.

Вночі не сплю — скриплю зубами:

Болять потрощені кістки.

А дощ рушає над горбами

Та через гори навпрошки.

Щось у вікні кошлате, чорне.

То ген під кам’яне крило

Гора, немов курчаток, горне

Дощем захлюпане село.

Я шепочу у мертве небо,

Що вже й мені туди пора.

Горни й мене, гора, під себе.

Горни, гора… Горни, гора.

Та є у мозку на приміті

Повите в ніжний холодок:

Адже ж лишився в цьому світі

Ще не завершений рядок.

Його вишукую одразу —

Так, як у зливи і вітри

Шукають линву скалолази —

Дерусь на маківку гори.

І птаство на високій ноті

Мені гукне:

— Живи, дідок,

Допоки є в твоїм блокноті

Ще не завершений рядок.

“Що ж далі? Задубіння жил…”

Що ж далі? Задубіння жил,

Подагра, пам’яті судома.

Від того, чим ти досі жив,

Тобі лишилась тільки втома.

Навчись дивитися на світ,

Мов він тобі вже не належить.

І що змінити в ньому слід —

Уже від тебе не залежить.

Живи, як той, що вже помер —

Не на землі, а на орбіті.

Байдужно споглядай тепер,

Що діється в земному світі.

А не зумієш, і вночі

Душа від горя заніміє —

Перетерпи, перемовчи:

Це те, чого й сам Бог не вміє.

Як соромно мені за себе —

За ті змарновані роки,

Коли вважав: земля і небо

Гульвісам служать залюбки.

Мене не мучило сумління

Ні наяву, ні серед сну —

Гадав: це право покоління,

Котре пройшло через війну.

Ночей і днів було не шкода —

Аби вино й товариші.

Гадав: оце ж і є свобода —

Свобода тіла і душі.

Хіба ж я знав, що затаврую

Цю бездуховність, як пітьму,

І до свободи проторую

Пекельний шлях через тюрму?

Чи думав я у день похмільний,

Що з серцем скоїться моїм:

По-справжньому я буду вільний

Лише у карцері сирім?

О так! Нехай тобі для руху

Нема ні простору, ні сил —

Зате прийшла Свобода Духу

І гордий змах духовних крил.

І ти летиш, змахнувши ними,

Де зорі блимають вночі.

Стають мізерними й смішними

Твої кати й наглядачі.

Відсунулись тюремні грати

Й від сонця сховане вікно.

Чи можна Всесвіт відібрати,

Якщо ти злився з ним водно?

Тобі відкрились виднокола,

Котрі ти у собі здобув.

Хто не спізнав цього ніколи,

Той вільним на землі не був.

“Осанна світлові! Проте”

Осанна світлові! Проте

Люблю у вечори імлисті

Не просто світло, а оте,

Котре пробилося крізь листя.

Розсунувши сувої хмар,

Воно продерлось між гілками.

Воно і фарба, і маляр —

На моріжок лягло мазками.

Мазок чи слово — все одно:

Одна душа, одна потреба.

А сонце, як веретено,

Клубок намотує на себе.

Там спиться, ніби в сповитку,

Земним дощам, прийдешнім грозам.

Сто біосфер у тім клубку

І неосяжний творчий розум.

“Однаковість, мов у склянім намисті…”

Однаковість, мов у склянім намисті,—

Її в Природі не шукай дарма.

Відбитки пальців чи відбитки листя —

В мільйонах спроб повторення нема.

Скажи, Природо: ці зелені шати

Землі, що в безвість вікову пливе,

Хіба тобі не легше штампувати?..

Земля озвалась лагідно, як мати:

— Природа не штампує, а живе.

Чи бачив ти в земному розмаїтті

Бездушні копії — десь тут чи там?

Двох душ однакових немає в світі.

То є життя.

А смерть — це тільки штамп.

Дата добавления: 2015-07-13