Зустріч з ковилою

Березняк

Катунь у вересні

Раніше, ніж впадуть сніги,

Підводна скеля полисіла.

Катунь вернулась в береги,

І каламуть на дно осіла.

Руда у липні, нині без

Гірських ґрунтів —

Ясна, іскриста.

Не відображення небес,

А власна суть небесно–чиста.

Тепер вона серця втіша

Прозорою голубизною.

Так очищається душа,

Юдоллю вражена земною.

Був березняк — стрункі берези

Черкали темінь хмар важку.

А восени дерева–Крези

Жбурляли золото в ріку.

Тут здавна птахи яйця клали,

І як у горах повелось,

Сюди заходили марали,

А часом — обважнілий лось.

Дерев не повалили люди —

Стоять берези ще живі.

Та поруч виросли споруди —

Нові будинки житлові.

Вода холодна і гаряча.

На кухні — холодильник, газ.

У господинь привітна вдача —

За стіл припрошують ураз.

Напевне, добрий в них прибуток

Злиденності нема й ознак…

Чому ж мене поймає смуток,

Коли заходжу в березняк?

Де пролітала тінь від хмарки

У річковій голубизні,

З’явився сморід кочегарки,

А поруч — ями вигрібні.

Обходять березняк марали,

Тікають птахи за ріку —

Бо засмітили й обікрали

Життя в гірськім березняку.

А ще мене хвилює, мабуть,

Оця загадка непроста:

Що поселян веде і вабить —

Яка в них віра і мета?

Мо’, в світі їхньому верховне —

Лиш зручність, вигода оця,

А що в людині є духовне —

Про це ні гадки, ні слівця?

Ті бездуховні захаращі

Уже не розмете аврал…

Якщо це так. нехай би краще

Тут панував гірський марал.

Я через гору йшов. І на горі,

Що пойнята бузковою імлою, —

Отам, де скелі кришаться старі,

Негадано зустрівся з ковилою.

Було це так далеко від степів

Причорноморських — десь біля Китаю.

Але здалось: на жайворонка спів

Я через рідні ниви завертаю.

А він дрижить під хмарою — мала

Іскринка пісні,— так дрижить, тріпоче,

Немов тягар невільницького зла

Своїми крильцями розбити хоче.

Відоме зло. Давно відоме зло:

Колючий дріт життя навпіл розкраяв.

Це, братку, з нами споконвік було:

Не вперше нам тужить за рідним краєм.

Уже й не віриться, що є земля,

Де сім тисячоліть квітує жито;

Де Борисфен–Славута повз поля

Несе човни терпляче й сумовито.

Де хижі зайди стріли і мечі

Тупили об кістки мого народу.

Але живуть на світі орачі —

І жайворонок їм складає оду…

Тим часом на траву лягла роса.

Внизу Катунь у пелюшках із піни.

Тут є життя. І є своя краса.

Але ні жайвора, ні України.

Пекельний гість (Поема)

Я споглядав ту далину,

Що на застиглі хвилі схожа, —

Мов їх, ці хвилі, в мить одну

Спинила примха зловорожа

Чи навпаки — десниця Божа.

Між скель гриміли в тумані

І грізно пінилися ріки.

Та я втомився — і мені

Уже змикалися повіки.

Тоді й прийшла ота мана

Через мої зімкнуті вії:

З'явилась храмова стіна,

Дзвіниця і хрести Софії.

Довкола храму — явори,

Шумує клечання зелене.

Тим часом ген із-за гори

Печорська лавра йде на мене.

Видіння незвичайне те

Вражає ясністю, огромом —

І наближається, й росте,

І висне золотом, як громом.

А я радію, бо мене

Від краю рідного відтято.

Приходь, видіння неземне, —

Даруй мені жадане свято!..

Мо’ й справді б радісно було,

Якби і Лавра, і Софія

Прийшли під ангельське крило —

Не під кігтисту лапу Змія.

Поглянь: на бані золотій

З'явився дядечко під хмелем.

Та я вже знав: це він, це Змій —

Хоча й при галстуку,

З портфелем.

Такий, неначе сват чи брат,

Що звик до посмішок привітних;

Немов проноза-бюрократ,

Який вернувся з дач лімітних.

Чи, може, офіцер, який

Частіше ходить без мундира.

Він з вами ніжний і м'який —

Людина симпатична й щира.

Та це у вимірі однім.

А в іншому…

Якщо зумієм,

В той інший вимір перейдім —

І там запахне справжнім Змієм.

Той вимір можна віднайти

Не десь ув огненній геєні.

А там, де вишки і дроти,

І безневинно убієнні…

А дідько на святім хресті

Портфель повісив діловито,

В'юном крутнувся на хвості —

І в бляху вдарило копито.

Сякнувся, втерся нашвидку,

Лайнувся голосно і грубо —

І задвигтіло в гопаку

Церковне золото, як бубон.

…Гоп, мої гречаники,

оп, мої милі…

Я гримнув знизу:

— Сатано,

Ану ж бо геть з святого дому.

А він у відповідь:

— Давно

Мені про тебе все відомо.

Ти ж той Руденко, що колись

Сторожував на кладовищі,

На атомнім…[1]

Ми поклялись

Шукати істини найвищі…

Я ж думаю: бреши, бреши —

Гадаєш, мабуть, клюну знову.

А в протокола запиши:

Мовляв, підточує основу.

Ми в Пирогові не клялись,

А може, й не поговорили.

Ти був тоді то хитрий лис,

То грізний випар із могили.

Це сталося в далекі дні —

Тоді вже я попав у жорна.

Та ще не пролягла мені

«Столипінська» дорога чорна.

“Столипін” [2] потім — рік чи два

Я ще отут посторожую,

Де є такі чудні дива,

Що з чортівщиною межують…

Проте я тут не зек, а страж:

Біля могил стою на варті.

Не бійся: підійди і зваж,

Чого оці могили варті.

У старокиївськім селі

Ні в кого не питали згоди:

Обгородили шмат землі,

Ховають атомні відходи.

В могилах скриньки із свинцю —

Їх сотні, вимощені справно.

Ту вже засипали, а цю

Заготували нещодавно.

А та, найперша, як і слід, —

Зелена, від сусідок вища…

Балакають, на триста літ

Киянам стачить кладовища.

Тоді ж бо й скоїлось оте,

Що жахом у душі постало.

…Дивлюсь: криниця, а проте

Вода в ній буцім із металу.

Це теж могила — для води,

Що здобула пекельну вдачу.

І зазираючи туди,

Я ніби щось знайоме бачу.

Щось там ворушиться на дні —

Ба, нібито на мене схоже.

Але ж не вірте Сатані —

Будь-ким прикинутись він може.

Зненацька чую:

— Відпусти!

Я тільки дірочку проклюну.

Не побіжу — хоч вільно плюну.

Хіба не бачиш? Я — це ти.

Я видерся з того вогню,

Де стогнуть душі — грішні, голі.

А не відпустиш — так вчиню,

Що й сам опинишся в неволі.

Він це вчинив. Але тоді

Я стражем був — тож мовив гордо;

— Сиди в диявольській воді,

Сховай свою пекельну морду.

Ти не підробишся під нас —

Нам підступи твої відомі.

За триста літ ми знайдем час,

Аби прибрати в нашім домі…

Та раптом задвигтів бетон

Попід криницею страшною.

Хтось там піднявся — й сотні тонн

Заворушились попід мною.

І регіт, наче землетрус,

Завдав мені тупого болю.

— Ой, насмішив! Мотай на вус:

Я швидко видерусь на волю.

Які там триста? Років сім —

І хуга атомна засвище.

І стане зрозуміло всім,

Що Київ — також кладовище.

Смерть помандрує крадькома —

Ніде ні грому, ні руїни.

Та захисту в віках нема:

Зведу на пси пiв-України.

З'їси редиску — й то вже смерть,

Її несуть сливки й томати…

Отож тепер чи круть, чи верть —

Від мене нікуди втікати.

Ту кару вам готує час

За те, що не жили, а спали.

В століттях вирощу із вас

Свою породу — шестипалу.

А хочеш знати, де той цвях,

Що скріплює мої кутурни?

Весь фокус в хитрих папірцях,

Котрі ви кидаєте в урни.

Я довго мов прибитий був —

Криницю згадував бісівську.

Та згодом все ж таки забув

Про ту погрозу пирогівську.

Як жив, що бачив — не питай.

Літа не скрутиш в перевесло:

Аж під самісінький Китай

Мене в “столипіні” занесло.

Я тут усякого зазнав:

І спеки, і сибірських віхол.

Та все ж лукавий наздогнав:

Бач, сірим видивом приїхав.

Портфель гойднувся на хресті,

Заворушилося копито.

Очиці сонні і пусті —

Напевне, забагато пито.

На лисині сліди від мух

І жилки кривулясті, сині.

Скажи мені, пекельний дух,

Яке у тебе свято нині?

Він, ніби магазинний зав,

Гладкий, ледачий з перепою,

Махнув рукою — показав

Дахи над Прип'яттю-рікою.

Щось там невидиме зроста

І суне через огорожі

На білокамінні міста,

На верби, соняхи і рожі.

Щось там невидиме…

Еге,

Та це ж знайомий з Пирогова!

Повітря пружне і туге —

Його колиска і основа.

Уже не в скриньках із свинцю,

Не в бетонованій криниці —

Грайливий вітер з путівцю

Дівчатам напина спідниці.

А хлопцям підійма чуби —

Як пахне він весняним цвітом!

Здавалося б, що для журби

Підстав нема наступним літом.

Та я рушаю на поріг —

Іду на сповідь і на кару:

Судіть нещадно — не вберіг

В могильнику страшну почвару.

Ганяв від цвинтаря ворон:

Летіть туди, де вже розквітло.

А від суворих заборон

Звільнив пекельне Антисвітло.

Лякав берданкою сову —

Спочинь в безпечному затінку.

Але забув, що сам живу

Із Антисвітлом через стінку.

Кружляло чорне лжезерно

Над простором річок і суші —

А я не бачив, що воно

Невидимо руйнує душі.

Тягар несплачених боргів

Все нижче буде нас клонити.

Не увібгати в Пирогів

Всього, що слід захоронити.

Хтось видужав, а хтось помер.

Десь хлипає дитина хвора…

Скажіть, чи будем відтепер

Такими, як були учора?

Не слухайте, що кажуть нам

Недоброзичливці і сноби.

Та варто внукам і синам

Збагнути, що таке Чорнобиль.

Ні, не поступляться сини

За пайку м’яса чи за лички.

Та що затямили вони:

Космічний образ Сатани

А чи бузковий ніс п'янички?..

Я це пишу не для повчань.

Але ж бо відають народи:

Плететься бездуховна твань

Лиш там, де гасне Дух Свободи.

[1] - Автор справді в 1975 році служив сторожем на атомному могильнику в Пирогові

[2] - Столипін — на в'язничному жаргоні спеціальний вагон для перевезення в'язнів.

“Іще б мені хоч раз відвідати поляну…”

Іще б мені хоч раз відвідати поляну,

Де в травах гомонять дуби–богатирі;

Де золото кульбаб надвечір гасне тьмяно

І повагом пливе шуліка угорі;

Де в осоці верба, підгризена бобрами,

Мов скеля, нависа над талом молодим;

Де треба, щоб зладнать з лихими комарами,

З сирого кізяка густий добути дим.

Тут, кажуть, уночі горять вогні болотні

Чи світяться корчі, зотлілі до трухи.

Тут днює череда, в якій корів півсотні,

А власники — по черзі пастухи.

Вони щодня мені щось розказать повинні

(Що я пописую, те відають усі).

А я дивлюсь на них — і навіть в ластовинні

Несхибно впізнаю продовження Русі.

Та ж сама мова в них і та ж селянська втома

(Мов щойно звідти ми — женем бджолиний рій).

Де в світі не бував — ніде не мався вдома.

І тільки серед них побачив серцем: свій!..

Якби мені сказав той, хто не любить жертви,

Кому віддавна жаль життя і підошов:

— Туди не йди, бо там тобі належить вмерти,—

Я б, не вагаючись, на землю ту пішов.

Дата добавления: 2015-07-13