Поетові-лауреатові

Нейтрино

Лілея

Геоцентризм

Я знову чую не нову розмову,

Поза якою пустка і пітьма:

Земля — одна на всю Світобудову

Жива планета, іншої нема.

А хтось зітхає так глибокодумно,

Немовби зауважити хотів:

— Це дуже сумно. Боже, як це сумно!

Адже ж цей світ —

Не кращий із світів…

Тим часом той, хто ловить у тенета

Сліпої влади — до оцих тривог

Додав своє:

— Одна жива планета? Ха–ха!

Тоді я неспростовний бог…

Це так йому припало до вподоби,

Що замість храму освятив тюрму.

І весь народ — учені й хлібороби

Молитись нині змушені йому.

І люди дякують в тупій покорі

За те, що дихання лишив їм дар.

А дехто стверджує, що навіть зорі

З його наказу світять із–за хмар.

Лиш дивний Всесвіт з краю і до краю,

Мов на весні закохане дівча,

Лукаво зорями–очима грає —

Він цих смішних тривог не поміча.

Де небо зажурилось над землею,

Де голос пташки завмирає в кленах,

Серед латаття водяна лілея —

Мов білий Сіріус між хмар зелених.

Але щоб дух людський у неспокої

Дістав наснагу від її цвітіння —

Серед намулу й гнилизни слизької

Повинно в муках корчитись коріння.

Раніш далеко від людського ока

Вона з коріння візьме лушу білу —

Лише відтак її мета висока

Підійме на поверхню, вже дозрілу.

Тож хай отам, де вільне сонце гріє,

Де люди звикли до безкарних творень,

Моя духовна квітка заяскріє —

Бо родить нині

Тільки чорний корінь.

Я в могильну пітьму не порину —

У глинозему цвинтарний клаптик.

Знаю: смерті нема —

Є нейтрино,

Що летить через товщу галактик.

Протинаючи сутність єдину,

Що вібрує між зорями туго,

Воно каже світам:

— Я — людина.

Я несу в собі радість і тугу.

Мого духу щоденну роботу,

Мого втілення тисячну спробу —

Все це згущено в зоряну ноту,

В променеве Зернятко-Особу.

Хмари пилу — як велетнів спини;

Жар галактик — мов бурхання креві.

Та ніщо мого лету, не спинить —

Поспішаю на поклик Любові.

У теплі, в материнському лоні,

Мене прийме далека планета —

Хай готують жіночі долоні

Пелюшкового царства тенета.

Син Людський, я ростиму нестримно.

Я світи і віки поєднаю.

І відкривши химерне нейтрино,

В нім нарешті себе упізнаю.

Як ми втішалися малі,

Коли в роки давноминулі

Борець заїжджий брав з землі

І рвав угору мідні кулі!

Що той борець вдававсь до гри,

Не помічав ніхто в народі —

Бо на плечах росли бугри,

Неначе гарбузи в городі.

Та згодом взнали: кулі ті

(Ми вдень продерлись за лаштунки)

Були всередині пусті

І навіть дзеленчали лунко…

Поет! Помазано перстом

Тебе в палацах урядових.

Та я продерся в грубий том —

Поза лаштунки рим чудових.

Є слів холодні блискітки

І є метафоричні м’язи;

Є припасовані рядки,

Де фраза тулиться до фрази.

І є ціна твого вінця:

Творіння на сторінці кожній —

Мов кулі клоуна-борця,

Які всередині порожні.

Дата добавления: 2015-07-13