Історія феномена глобалізації

Науковий дискурс феномену глобалізації започаткували у 80-х роках ХХ ст. британські соціологи Роланд Робертсон, Ентоні Ґіденс, Зиґмунт Бауман, німецький соціолог Ульріх Бек, шведський соціолог Джонатан Фрідман, австралійський соціолог Малколм Вотерс. В українській науково-філософській думці це поняття набуло категоріального статусу лише наприкінці 90-х років минулого сторіччя. Щоб зрозуміти сутність глобалізації, доречно проаналізувати її витоки, причини і джерела, які, за Р. Робертсоном, Дж. Фрідманом і М. Вотерсом, сягають ХV-VІ ст. На їхню думку, глобалізація феномен західної, індустріальної цивілізації.

Дослідники глобалізації виокремлюють три етапи в її становленні. Перший етап (ХV-ХIХ ст.) глобалізації – колонізація, появі якій сприяла промислова революція в ХV- ХVІ ст. з’явилися технічні винаходи, що істотно вплинули на формування індустріальної цивілізації, – компас, порох і пароплав. Європа, вважає швейцарський культуролог Дені де Ружмон (1906–1985) географічно об’єднала світ, власне вона його відкрила, дослідила, приручила, розбудила, змусила вирушити до своєї єдності. Європа розпочала з того, що поєднала континенти, які до її появи нічого не відали про взаємне існування. Вона дала змогу людству усвідомити свою єдність. Відкриваючи нові землі, здійснюючи географічну та промислову експансію, Європа залучала їх до сфери власного впливу, модернізувала життя народів світової “периферії”, експортуючи свої суспільні практики, господарські та політичні форми, капітали й техніку. Європейці заселили найвіддаленіші куточки планети, виготовили карти всіх континентів й океанів, назвали острови й моря своїми іменами. Покинувши рідні країни, вони принесли європейську культуру й цінності, до яких долучали “периферію”, оскільки були переконані, що вона з часом стане частиною їхньої цивілізації. Усвідомлюючи власні переваги над колонізованими народами, європейці прагнули не лише їх “цивілізувати”, а й наблизити до свого способу життя.

Перед Європою постали два шляхи розвитку: або її дезінтеграція на суперницькі націоналізми, що неминуче призведе до тоталітаризму, або федеральна інтеграція націй, які відмовляються від догми їхнього абсолютного суверенітету і в тій чи тій формі приймають спільну структуру. Федералізм – єдина відповідь на виклик історії, оскільки ґрунтується на пошануванні численних елементів, які творять Європу і водночас забезпечує їхню плідну конкуренцію в умовах миру.

У повоєнні 40-ві роки розпочався другий етап глобалізації європеїзація. Євроінтеграція на засадах федералізму почалася зі становлення Європейського Співтовариства (ЄС) на основі Римського договору (1957), за яким до ЄС увійшли Бельгія, Франція, Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди. За цим договором заснували Європейський спільний ринок, що сприяв формуванню інтернаціональних економічних і політичних зв’язків на рівні національних інститутів (держав, міжурядових і неурядових організацій тощо).

Наступний етап євроінтеграції розпочався в 70-ті роки. Він зумовлений, з одного боку, науково-технологічною революцією, а з іншого, початком економічної кризи. Перед країнами ЄС постало завдання об’єднати ресурси для подолання відставання від США та Японії в галузі мікроелектроніки, біотехнології та виробництва нових матеріалів. На цьому етапі відбулося географічне розширення ЄС, яке сьогодні об’єднує 27 країн. Принципи євроінтеграції закріплені в Маастрихтському договорі (1991), який передбачає свободу переміщень у рамках ЄС капіталів, товарів, послуг, робочої сили та інформації. Важливе значення для практичної реалізації концепції євроінтеграції мають положення Маастрихстського договору про громадянство в ЄС.

Аналізуючи процеси євроінтеграції, Богдан Гаврилишин у доповіді Римському клубові “Дороговкази в майбутнє” (1980) висунув концепцію створення загального “світового порядку”, в рамках якого людство може дати раду і нинішнім проблемам, і тим, що виникнуть у майбутньому. Незважаючи на те, зазначав він, що у світі існує приблизно 160 націй-держав, які різняться між собою, у нас спільна доля і ми приречені на співіснування. Безперечно, світ переповнений конфліктами, а міжнародні інституції надто слабкі, однак є всі підстави вести мову про “спільну долю” і “світовий лад”.

Зразок такого спільного порядку демонструє Західна Європа, де об’єднання в європейські економічні і політичні структури дає змогу зберігати повну культурну незалежність, життєздатність і контролювати розв’язання питань, що стосуються народів цього співтовариства. Євроінтеграції притаманні:

-співіснування різних культур, релігійних вірувань, переконань, способів життя;

- політичне правління базується на співпраці у владі за умови відсутності сильної верхівки і наявності постійних коаліцій на всіх рівнях правління, що функціонують на засадах колегіальності;

- істинно федеральний характер політичних інституцій зі взаємопов’язаними відповідальністю і винятковим правом на ухвалення рішень на різних рівнях суспільної ієрархії світовому, регіональному, країни, провінції, округу, громади;

- надзвичайно децентралізована структура влади за широкої участі громадян в ухваленні рішень із “представницькою демократією” на вищих рівнях і “прямою демократією” на нижчих рівнях правління.

Таким чином, під європеїзацією, раніше розуміли розширення сфери дії європейського права. Цей термін також використовувався для опису наслідків міграції європейців в ті країни, де вони потім ставали етнічною більшістю. Останнім часом дане поняття застосовується насамперед для позначення розширення сфери застосування принципів, прийнятих у Європейському союзі.

На думку Б. Гаврилишина, до світової інтеграції, а не лише європейської, спонукають такі чинники:

- загроза тотального фізичного знищення людства;

- розвиток транспортних і комунікативних технологій, що скорочують віддалі;

- нерівномірність розподілу природних ресурсів, що зумовлює економічну інтеграцію.

Запровадження нового устрою необхідне для виживання людства. У ХХІ ст. розпочався новий етап євроінтеграції, який пов’язують із запровадженням єдиної грошової одиниці(євро) та розвитком інформаційних технологій. Вільний обмін інформацією відкриває нові перспективи “електронної Європи”, пріоритетами якої є освіта, підвищення кваліфікації, електронна торгівля. Кіберсфера (телевізуальна /інформаційна) об’єднує локальне і глобальне, надаючи світу ознак гіперреальності. Усі нації більшою чи меншою мірою втягнуті в одну й ту саму транснаціональну тенденцію інформаційного обміну в кібернетичних просторах і залучення до глобальних мереж.

Поряд з євроінтеграційними процесами, які демонструють прагнення до керованої глобалізації з відновленням партнерських взаємин Європи з іншими регіонами світу, у 40-х роках американці запропонували свій варіант глобалізації який має ґрунтуватися на американських ідеалах свободи та ринкового регулювання економіки.

Після Другої світової війни для США полем гри раптом став увесь світ, адже суперництво з Радянським Союзом точилося за кожну частинку світу. Міжнародна система “холодної війни” та її конкуренція за вплив та гегемонію між капіталістичним Заходом і комуністичним Сходом до 90-х років визначала стратегію розвитку світу.

Третій етап глобалізації розпочався в 90-х роках ХХ ст. У цей час формується глобальна капіталістична система. Самобутніми атрибутами сучасного етапу глобалізації є інтеграція та мережі. У цій новій ері глобалізації, зазначає американський експерт із міжнародних відносин Томас Фрідмен, домінує американська потуга, американська культура, американський долар і американський флот. Америка перетворилася на глобальну силову структуру, яка стимулює й розвиває інтегративні тенденції. Щоправда, експерти доповіді “Глобальні зміни світу – 2025 стверджують, що до 2025 року міжнародна система стане глобальною і багатополюсною. США поступово втрачатимуть свою активну позицію як провідної держави світу. Уже до 2025 року Китай стане другою за величиною економікою світу. Завдяки економічному зростанню Індія також претендуватиме на статус ще одного полюса в новому багатополюсному світоустрою.

Дата добавления: 2015-07-13