Соціальні характеристики концепції

Значення осьового часу для людини сьогодні ми виокремили в декілька рушійних тез:

· виділення того, що властиве всьому людству може призвести до об’єднання людства на підставі спільного досвіду (Ясперс взагалі схильний прогнозувати досить ідилічне майбутнє, яке хоча й залежить від людей, але за своєю ідеєю відповідає пророцтвам Біблії);

· існування 3х модифікацій закликає до комунікації між людьми різних культур, різних вірувань. Глибокий аналіз досвіду осьового часу, коли у трьох регіонах планети паралельно виникали і розвивалися духовні і релігійні концепції надзвичайно високого рівня, підштовхне людей до відмови від впевненості у винятковості якогось вірування.

Пробудження духу, вважає Ясперс, є початком буття загальної історії людства, яке до цього було поділене на локальні культури. З того часу людство неухильно йде цим спільним шляхом. Тому встановлення взаєморозуміння, відкритість різних типів суспільства, релігій і культур є життєво необхідним для людини. Звідси випливає особлива роль філософії, яка за допомогою філософської віри, що відкриває сенс і призначення історії, покликана об’єднувати людство на спільних духовних основах. [19. 57]

Після завершення осьового періоду людство продовжує розвиватись, нові народи приймають Великий прорив і таким чином нова епоха поширюється майже на всю земну кулю. Шляхи трьох епіцентрів прориву розходяться. Індія і Китай у своєму розвитку повторюють чи продовжують своє минуле, їх поступальний рух уповільнюється. Західна культура індоєвропейських народів у цей період починає відігравати провідне значення. Європейці починають опановувати світ. [21. 457]

У зв’язку з визначальною роллю Заходу Карл Ясперс приділяє досить значну увагу висвітленню тенденцій його розвитку. На його думку, віссю західної історії є Христос і саме християнська церква є найвищою формою організації людського духу (вона увібрала риси попередніх культур, високі ідеали). Цю думку не можна відкидати, оскільки християнство, безумовно, здійснило вирішальний вплив на розвиток Західної культури не лише у духовній, а й у політичній сфері. Завдяки йому історія Заходу пов’язана з гуманістичною формою свідомості.

Своєрідність Заходу визначається багатьма факторами:

· географічне розмаїття стало передумовою для розмаїття мов і народів, які розвивались в Європі. Індія і Китай теж неоднорідні в етнічному розумінні, але в Європі відмінності між народностями набули настільки важливого значення, що стали підставою для виникнення окремих держав з несхожими культурами;

· ідея політичної свободи. Вперше вона зароджується в Стародавній Греції і є унікальною. Східна цивілізація її не знала;

· раціональність, логіка. Здатність до мислення, раціонального осмислення дійсності характерна для всіх людей, але у західних людей вона стала переважати над іншими рисами;

· усвідомленість внутрішньої глибини буття особистості. Європеєць схильний до занурення у глибини свого “я”. Він усвідомлює складність і безмежність внутрішнього світу, його неповторність (це також спричиняє надмірний індивідуалізм);

· усвідомлення реальності світу, в якому стверджує себе людина і створення на цій основі трагедії;

· всезагальне не носить характеру догми, допускаються винятки, тому - постійний неспокій, незадоволення західної культури. Західна культура навіть у християнстві не була послідовною: безліч напрямків є тому доказом. Досягти ідеалу, який був би сприйнятий усіма раз і назавжди, для цього світу, напевно, неможливо;

· претензія на виняткову істинність релігійних вчень, що спричиняє посилення напруги в західному світі, протистояння, яке породжує рух, пошуки. І ці пошуки часто призводять до нових проривів у свідомості людей, винаході компромісних рішень. Водночас протистояння пов’язані з агресією, що має трагічні наслідки;

· рішучість (проблеми доводяться до логічного завершення). Європейська культура не сприймає напівтонів, напіврішень, і це теж є поштовхом для протистоянь і пошуків;

· розмаїття самобутніх індивідуальностей. Жодна зі східних культур не відзначається такою кількістю видатних осіб. Західну ж історію рухають уперед сильні постаті;

· індивідуальна любов.

Європеєць відрізняється, але не має переваг над іншими народами. Водночас для західної культури Схід завжди виступав певною протилежністю, полярністю. Європейці звертаються до Азії за тим, чого їм не вистачає. [9. 211]

Визначальна роль романо-германських народів - у створенні науки і техніки, і тим самим здійсненні прориву глобального характеру. Зокрема, в історії Європи другою віссю стали 1500-1800 рр (науково-технічні і культурні досягнення), коли були закладені підгрунтя сучасної культури.

Сучасна ситуація являє собою реальну єдність людей на землі. На цьому етапі, великою мірою завдяки останнім досягненням людини, планета перетворилась на цілісний світ, кожна точка якого легко досяжна для людини. У зв’язку з цим, відокремлене життя окремих общин, народі, країн стає фактично неможливим. Всі проблеми набувають глобального, тобто вселюдського звучання, і розв’язання їх можливе також лише шляхом об`єднання зусиль всього людства.

Серед таких проблем Карл Ясперс називає, насамперед, той факт, що народи перетворюються на маси, воля яких стає вирішальним фактором у сучасному світі. Маси виникають там, де люди позбавлені свого істинного світу, коріння і підґрунтя, де ними керують і замінюють одне одним. Маса позбавлена власних ознак, вона розчиняє в собі окремих людей, що втрачають свою індивідуальність, іншими словами, маса - це пустота. Небезпека її і в тому, що вона є об’єктом переконання і примусу, не відає відповідальності і живе на найнижчому рівні свідомості. Добре відомі не контрольованість натовпу, бездуховність “публіки” (не вдячних слухачів, а саме публіки, від свавільної волі якої залежить доля митців); маси поєднують в собі їх негативи і додають своїх, стаючи символом сьогоднішньої доби.

Ясперс називаю можливі шляхи розв’язання цієї проблеми, такі як одухотворення мас через виховання і освіту кожної людини, підвищення міри свободи. Але поки ці фактори не спрацьовують, відбувається катастрофічний розпад традиційних цінностей, перехід від релігії до безвір’я, нігілізму. Віра занепадає, і у цьому процесі можна виділити ряд типових тенденцій: вироблення мислення, заснованого на ідеології, глобальне спрощення (прикладом є безкінечні лозунги, псевдонаукові теорії), заперечення як основа світогляду.

Така криза пов’язана не лише з технічним переворотом. Її передумовами були й інші фактори, історичні події. Так, на думку Ясперса, епоха Просвітництва, яка розкрила для людей нові культури і релігії, досі невідомі, у поєднанні з неповнотою і недосконалістю освіти, викликала недовір’я до своєї власної релігії, певний скепсис. Велика Французька революція з її глобальною переоцінкою цінностей, ствердженням всемогутності розуму, філософський ідеалізм з його видимістю тотального знання теж зробили свій внесок у формування безвір’я.

Філософ вважає, що вичерпно висвітлити всі причини і передумови цього явища неможливо, і тому він лише констатує, що сьогоднішня ситуація разом з глобальним технічним розвитком і все зростаючою єдністю світу відзначається і глибоким духовним і душевним регресом, спустошеністю як ознакою епохи.

Висновки до розділу

Осьовий час розглядається як перехідний період цивілізаційного процесу, який пов'язують із різноманітними сферами життєдіяльності людини, що нарешті визначила себе як індивід.

В осьовий час відбулося також відкриття того, що пізніше почали називати розумом і особистістю: те, що досягається окремою людиною, не стає загальним надбанням, людина відкрила у собі витоки, які допомогли їй піднятися над собою та над усім світом.

Оскільки Ясперс визнає важливе значення розуму та науки, він з раціоналізмом і Просвітництвом, але оскільки він обмежує знання, щоб, як і його попередникКант, залишити місце вірі, він проти раціоналізму та Просвітництва. Єднання людей буває найбільш глибоким і гуманним лише в тому випадку, якщо воно, за Ясперсом, засноване на незнанні: люди, об'єднані навколо трансцендентної таємниці, останнього незнання, виконані смирення і подиву, а не фанатизму і самовпевненості.
Ось чому, звертаючись до трьох основних наук про людину - соціології, психології та антропології, - Ясперс вказує на можливу небезпеку там, де вони, спираючись на раціоналістичний тезу про безмежні можливості людського пізнання, будують теорії, які претендують на те, щоб бути керівництвом у практичному житті, нехтуючи при цьому історичною традицією, морально-релігійними законами і уявленнями минулих поколінь. До таких теорій Ясперс відносить у сфері соціології марксизм, у сфері психології - психоаналіз Фрейда, в сфері антропології - расову теорію.

Ясперсово поняття екзистенціальної комунікації, як ми тепер бачимо, зазнало певну еволюцію. Якщо проблема можливості екзистенціальної комунікації спочатку ставилася філософом в особистісному плані, то пізніше вона отримала значення всесвітньо-історичного завдання. Це переростання проблеми з плану індивідуального в загальнолюдський призвело до перетворення питання про екзистенціальної комунікації в питання про філософську вірі. Якщо умовою екзистенційного спілкування є, з точки зору Ясперса, загальна доля, "загальна ситуація», що робить можливим взаєморозуміння двох, трьох, декількох людей, то умовою загальнолюдської комунікації Ясперс вважає спільний духовний витік усього людства - "осьову епоху" як-корінь і грунт загальноісторичного буття. Якщо людство відречеться від цієї своєї спільності в долі і вірі, від спільності вищих духовних цінностей, які рятують людину в найважчих, прикордонних ситуаціях, то можливість людського спілкування і взаєморозуміння обірветься, а це може, згідно з Ясперсом, закінчитися світовою катастрофою; атомним пожежею або екологічним катаклізмом. Тому проблема загальнолюдських цінностей, взаєморозуміння, відкритості одне одному різних типів суспільств, народів, релігій - не розкіш, а життєва необхідність.
Звідси випливає і особлива роль філософії в сучасному суспільстві. Філософія, як каже Ясперс, перестає бути справою тільки вузьких гуртків або університетських курсів; вона сьогодні набуває особливої ​​функції - зв'язати всіх людей за допомогою філософської віри, яка, за задумом Ясперса, повинна служити протиотрутою проти раціоналістичних утопій, які претендують на створення раю на землі, але в дійсності руйнують моральні і культурні традиції і вкидали в пекло братовбивчих воєн і взаємної недовіри тих, хто ці утопії намагається реалізувати.

Висновки

Осьовий час - термін, введений німецьким філософом Карлом Ясперсом для позначення періоду в історії людства, під час якого на зміну міфологічному світогляду прийшло раціональне, філософське, сформувало той тип людини, який існує понині. Ясперс датує осьовий час 800-200 роками до нашої ери. На його думку, всі навчання «осьового часу» відрізняються раціоналізмом і прагненням людини до переосмислення існуючих до цього норм, звичаїв і традицій. Деякі доосьові цивілізації (Древній Єгипет, ассиро-вавилонська цивілізація) не змогли пристосуватися до змін і припинили своє існування. Останні дослідження підтверджують обгрунтованість виділення періоду 800-200 рр. до н. е. в якості особливої епохи в еволюції світової системи - у цей період, наприклад, на порядок виростає рівень світової урбанізації, грамотності, а світова система відчуває фазовий перехід в якісно новий стан.

Малюючи схему світової історії, К. Ясперс виділяє чотири гетерогенних періоди: Прометеївська епоха, епоха великих культур давнини, епоха духовної основи людського буття («осьовий час») і епоха розвитку техніки. Людина чотири рази як би відправляється від нової основи. Спочатку від доісторії, від ледь доступною нашому осягнення прометеївської епохи (виникнення мови, знарядь праці, вміння користуватися вогнем), коли він тільки стає людиною. У другому випадку від виникнення великих культур давнини. У третьому - від осьового часу, коли повністю формується справжній чоловік у його духовної відкритості світу. У четвертому - від науково-технічної епохи, чиє перетворює вплив ми відчуваємо на собі.

Осьовий час було тієї спільною історією, яка зумовлює можливості майбутньої людської комунікації. У архітипах різних цивілізацій завдяки «сьовому часу» закладені надійні підстави для універсальної комунікації людей. Прецедент осьового часу демонструє можливість духовного єднання людства. Але якщо за часів прориву відбувалося взаємодія культур по горизонталі, сьогодні до цього додається і завдання взаємодії по вертикалі, тобто мова йде про більш складному і опосередкованому вигляді взаємодії, суттю якого є історична спадкоємність.

Осьовий час дає змогу зрозуміти всю людську історію, її структуру. Тим, що відбулось тоді, людство живе і сьогодні. Епохи Відродження - це повернення до осмислення осьового часу. Не можна абсолютизувати досягнення осьового часу, слід визнати, що і пізніші епохи принесли немало духовних здобутків. Але він дає масштаб для оцінки цих пізніших епох, для виявлення того, що дійсно було духовною цінністю.

Осьовий час обмежується 3-ма сферами: Китай, Індія, Захід, але історично став всеохоплюючим: доісторичні народи або сприймають його, або вимирають.

Між трьома сферами існувало глибоке взаєморозуміння і схожість, вони являють собою багатоманітність одного й того ж у трьох коренях історії, яка стає єдиною лише у сучасну добу. Між ними не лише окремі співпадання, а глибокий паралелізм.

У виявленні причин цього явища існують різні підходи:

· досягнення людиною певного ступеню духовного і фізичного розвитку;

· взаємопроникнення культур, обмін здобутками;

· певна невідома спорідненість цих культур;

· спільні соціальні умови.

Жодне з пояснень, на жаль, не спроможне виявити всю повноту причин і передумов, пояснити всі таємниці того часу. Ясперс у своїй роботі не дає власного пояснення, він акцентує увагу на тому, що така складність проблеми свідчить про складність розгляду історії взагалі, що розвиток людства не може бути зображений простим поступальним графіком.

Отже, обґрунтувавши феномен «осьового часу» як початок історії, К. Ясперс структурує історичний процес. Він визначає період, який передував подіям «осьового часу», як доісторію. Доісторичний період характеризувався біологічним становленням людини, початком використання знарядь праці, вогню та прирученням звірів. Події післяосьового періоду історії відзначалися становленням історії народів, які змогли трансформуватися, відповідно до вимог «осьового часу». Саме протягом післяосьового періоду історичного розвитку відбулося становлення певних рис західного типу свідомості: раціоналізації, винахідництва та усвідомлення світу як певної даності. Саме ці риси сприяли інтенсивному науково-технічному розвитку та формуванню загальносуспільного прогресу.

Визнаючи переваги Заходу в розвиткові науки та техніки та в формуванні всезагального прогресу, К.Ясперс не надає виняткового значення народам Заходу у формуванні історичної картини. Для нього усі народи, які здійснили прорив «осьового часу», є виключно важливими для розвитку загальної картини історичного поступу людства. Він наголошує на відсутності пріоритету того чи іншого народу чи континенту у формуванні картини єдиної історії.

Можна зробити висновок, що сучасна К. Ясперсу історична епоха створена європейським прогресом та раціональністю. ХХ століття охарактеризоване вченим як епоха техніки та початку глобалізації. Вчений розглядав техніку та науку як чинники, які справили грандіозний вплив на формування історичної ситуації ХХ століття. Окрім того, перевага технічного фактору у суспільстві призводила до утвердження апарату забезпечення та перетворення народу в маси. Поряд із проблемою становлення апарату забезпечення та нівелювання народу до рівня мас, ХХ століття, на думку К.Ясперса, постає як епоха утвердження нігілізму, який стає новою соціальною релігією, сприяючи швидкому перетворенню людини в маси. Користуючись термінологією постмодерністської теорії розвитку історії, можна визначити епоху ХХ століття як апогей Модерну.

Розгляд розробленої К.Ясперсом концепції «осьового часу» в умовах сучасного суспільного поступу визначає соціально-філософський контекст цієї концепції. Вважаємо, що розроблена К. Ясперсом концепція «осьового часу» має евристично – методологічний потенціал та вмотивовує дослідження можливих проявів «нового осьового часу», що постає як актуальна та цікава проблема. Сучасний глобальний цивілізаційний процес конституюється в межах утвердження Постмодерну як моделі суспільного світосприйняття. Постмодерн поступово приходить на зміну іншій суспільній теорії - Модерну. Трансформація Модерну в Постмодерн відбувалася в досить вузьких хронологічних рамках. Можна припустити, що теорія Модерну знайшла практичну реалізацію протягом другої половини ХХ століття, коли проявилася залежність людини від Машини – універсалії технократизованого Розуму.

Становлення Постмодерну як однієї із моделей суспільного світосприйняття супроводжується формуванням нового типу особистості – людини епохи Постмодерну, завданням якої є збереження власної природи, переосмислене використання надбань науково–технічного, суспільно–політичного розвитку. Таким чином можна зробити припущення: сучасний етап історичного розвитку суспільства постає як «новий осьовий час».

В основі філософії історії Ясперса лежить ідея єдності, цілісності історичного буття людства, що має "єдине першоджерело і одну мету". Як пізнати й усвідомити це першоджерело і цю мету? Історичні, політичні і філософські дисципліни й пов'язані з ними історико-філософські концепції виходять із того, що рішення такого пізнавального завдання можливо лише на шляху об'єктивного пізнання, підлеглого критеріям науковості. Ясперс категорично відкидає подібний підхід у самих його підставах, затверджуючи, що суть, мета, першоджерело історії взагалі непідвласні об'єктивістському пізнанню.

Поняття осьового часу служить у Ясперса для конституювання єдності світової історії людства. Він переконаний в тому, що історія людства повинна бути єдиною. Якщо ми не хочемо, щоб історія розпалася для нас на ряд випадковостей, на безцільні появу і зникнення, на безліч помилкових шляхів, які нікуди не ведуть, то від ідеї єдності в історії відмовитися не можна. Питання полягає в тому, як осягнути цю єдність. Ясперс не сприймає погляду, за яким єдність людей виводиться з єдності людської природи, так чи інакше зрозумілої. Він вважає, що єдність людини реалізується лише в історії. Ця єдність не є для нього німою єдністю, що присутня в людині у вигляді спільності тих чи інших його рис, але воно має актуальний характер, висловлюючись в прагненні до єдності, в усвідомленні і мотивації. Так сприйнятим єдності, звичайно, суперечать факти постійної ворожнечі і конфронтації людей. І Ясперс вважає, що єдність людини знаходиться не в минулому і не в сьогоденні, а в майбутньому. Єдність людини і історії носить трансцендентний характер і пов'язане з поданням про прихований сенсі історії. Цей сенс проступає в «осьовому часі», але звернений у майбутнє.

Дата добавления: 2015-07-13