Зародження адвокатури в Україні

РОЗДІЛ ІІ. ПЕРЕДУМОВИ ЗАРОДЖЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ АДВОКАТУРИ В УКРАЇНІ ДО СУДОВОЇ РЕФОРМИ 1864 РОКУ

Історія слов'янського права в цілому та українського зокрема, представляє нам цікавий факт: ні у одного із слов'янських народів не встигла розвинутися адвокатура в чистому вигляді. Тоді як в інших європейських державах правозаступництво і судове представництво виникли одночасно і продовжували існувати незалежно один від одного, у слов'ян ми знаходимо в якнайдавніші часи тільки другий з цих інститутів. Так, по Вінодольським законам (1288 р.), позовники могли присилати на суд замість себе повірених, що носили назву "одветников" або "одговорников". Рівним чином, Поліцький статут (XIV в.) дозволяє сторонам удаватися до допомоги "прокуратуров". У Польщі судові представники існували під ім'ям "прокураторів, адвокатів, пролокуторов", в Чехії "поручителів" або "річковиків", в Сербії "приставів" і "парцев"[45].

Що ж до правозаступництва, то воно довго не було відоме слов'янам і виникло не у вигляді самостійної установи, а у зв'язку з судовим представництвом і під його прикриттям: судове представництво мало-помалу перетворилося в професійне заняття особливого класу осіб, які, будучи кращими за інших знайомі з правом, почали виконувати в той же час роль правозаступників.

Таке явище відбулося і в Росії. Найдавніші пам'ятники права, як договори з греками і Руська Правда, абсолютно мовчать про судове представництво. Звідси можна з повним правом зробити висновок, що в цю епоху, як завжди буває на первинному ступені юридичного розвитку, в процесі панував принцип особистої явки без всяких помічників.

Отже, становлення і розвиток інституту адвокатури в Україні проходили під впливом загальних світових тенденцій розвитку кримінально-процесуального права. У Київській Русі (ІХ-ХІІІ ст.) роль захисників в судах виконували рідні і приятелі сторін, «послухи» (свідки порядного життя обвинуваченого) та «видоки» (свідки вчиненого стороною проступку або спірного факту). У цей період, коли Українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, робота захисника в судах мала характер громадського, товариського, а не професійного значення. Роль захисника полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони.

Для судочинства Київської Русі основним видом сприяння сторонам у процесі була самодопомога сусідніх громад («свод», «гонение следа»). Як заявляє М.О. Чельцов-Бебутов, змагальна (обвинувальна) форма боротьби сторін виросла з тих методів вирішення конфліктів, що існували ще в епоху родоплемінних відносин. «Суперечники» чи «сутяжники» інколи силою вирішували свої суперечки, сторонами були цілі родові групи. Природною видозміною цієї форми вирішення конфліктів – уже за участю органів виконавчої влади – була активна допомога родичів «сутяжників» та їх «суседей», «миру», оскільки родові громади перетворювалися в сусідські громади. Підставою для допуску в кримінальне судочинство осіб, які сприяли сторонам, були родинні відносини та здатність дати показання з приводу обставин справи або про особу. Яка виступала однією зі сторін.

Сутяжні справи вирішувались громадою в цілому, тому, по суті, всі ставали свідками безпосередньої події чи свідками порядного життя обвинуваченого. В той же час, поступово формуються процесуальні вимоги, тобто закладаються основи сучасного права. Наприклад, йдеться про те, хто може бути свідком, про їх обов'язкову кількість. Холопи і закупи та деякі інші категорії членів громад могли бути свідками подій і виступати в суді, однак не мали права виступати свідками порядного життя, тобто не могли бути захисниками.

Процесуальна змагальність мала відкритий характер, тобто таємниці захисту не існувало. Якщо якісь факти приховувались, то такі дії вважались умисними, а сама таємниця розглядалась як нерозкритість чи неможливість виявити обставини справи, отже, вона ще не формується як правова необхідність.

Свідченням відходу від звичаєвого права слід вважати відмову від кровної помсти, заміну її тілесним чи іншими видами покарання, наприклад, штрафом. Іншими словами, йдеться про засади кримінального процесу, поділу на кримінальний та цивільний процеси, хоча тоді цей поділ лише планувався.

Вперше згадується про судове представництво в законодавчих збірках XV століття. По Псковській Судній Грамоті (1397- 1467) залучати до справи повірених могли не всі, а тільки жінки, діти, ченці і черниці, дряхлі люди похилого віку і глухі, іншими словами, тільки ті особи, які по фізичній неможливості або по звичаю не могли прибути до суду особисто. Навпаки, Новгородська Судна Грамота дозволяє мати повірених будь-якій особі.

Обов'язки повірених виконували, по-перше, родичі позовників, а по-друге, всі правоспроможні громадяни за винятком тих, які, перебуваючи на службі, були викриті владою, поза сумнівом, щоб уникнути впливу з їх боку на суддів.

Перший клас осіб складали природні представники, а другий наймані. З останніх з часом сформувався інститут професійних повірених.

Спочатку пануючою формою судового представництва було родинне. Діти, брати, племінники, дворові люди, а потім друзі - ось особи, які в старих пам'ятниках найчастіше виступають в ролі представників.

Але разом з ними діють іноді і наймані повірені. Ще в Псковській Судній Грамоті зустрічається заборона повіреним вести більше однієї справи в день. Ця постанова, поза сумнівом, відноситься до найманих повірених і свідчить, що уряд бажав поставити перешкоду, розвиваючому професійному клопотанню по чужих справах. У пізніших пам'ятниках, саме в Судебниках і Укладенні Олексія Михайловича постійно згадується про найманих повірених, як про існуючий інститут. Такі ж згадки можна зустріти в численних указах, що увійшли до складу Повних Зборів Законів. Але марно було б шукати в них яких би то не було ознак організації професії повірених. Окрім декількох дрібних ухвал, що стосуються заборони клопотати по чужих справах чиновникам, як службовцям, так і відставним, або що вимагають здійснення письмової довіреності, наше законодавство аж до видання Зведення законів не містить в собі нічого, що мало б відношення до організації інституту повірених. Вперше Зведення Законів, надавши право всякому, "хто може згідно із законом бути позивачем і відповідачем, проводити тяжбу і позов через повіреного" і визначивши, що "повірений, діючи в суді замість довірителя, представляє його обличчя", точно позначив коло осіб, яким заборонялося займатися судовим представництвом осіб.

Саме повіреними не могли бути:

1) малолітні;

2) селяни у справах селян їх відомства (по решті справ з дозволу місцевого начальства;

3) духовні персони;

4) ченці і черниці;

5) чиновники;

6) особи будь-якого стану, які, були передані суду за злочини, з покаранням у вигляді позбавлення прав на майно або віддачею в солдати, або посиланням до Сибіру і публічними роботами;

7) особи, позбавлені судом доброго імені, хоч би вони і не були позбавлені всіх прав на майно;

8) особи, що згідно із рішенням суду за кримінальні злочини поддані тілесному покаранню, хоч би вони і не були виключені з міських і сільських громад;

9) чиновники і канцелярські служителі, виключені із служби за злочини або погану поведінку;

10) особи, що перебувають під наглядом поліції, і всі ті, кому за протизаконні вчинки заборонено клопотання у справах.

Решта всіх громадян, що не увійшли до цього списку, мала право бути повіреними.

Але на цьому і закінчуються ухвали Зведення Законів щодо судового представництва. Ніяких позитивних вимог, на зразок освітнього і етичного цензу, до повірених не пред'являлося; ніякої внутрішньої організації їх встановлено не було[46].

Дата добавления: 2015-08-31