Сюжетно-композиційна структура трагедії «Федра» Сенеки

Протистояння добра і зла у творах «Федра» Сенеки та «Гіпполіт» Евріпіда

У трагедії Сенеки «Федра» чітко простежується два основних конфлікти: Федра – Іпполіт і конфлікт, який у світовій літературі набув умовної назви – «батьки і діти».

Федра – мачуха Іпполіта, яка опинилася під впливом його краси. Цей зовнішній фактор і стає першопоштовхом для розвитку майбутнього конфлікту.

Композиційна структура трагедії	«Федра» Сенеки	Цитати з твору
Зав’язка	Федра усвідомлює свій фізіологічний потяг(кохання до Іпполіта),але ні здоровий глузд,ні попередження і заклики Годувальниці її не зупиняють.	«Годувальнице/ Все правда,знаю. Та безумство до гіршого/ Штовхає,до безодні дух жене все знаючи…»,на що отримує відповідь від Годувальниці («Я заклинаю: допоможи сама собі!/ Бажання зцілитись-до зцілення крок»[41, 41])
Розвиток подій	У названих поодиноких колізіях Годувальниця терпить поразку і виконує волю Федри, намагаючись переконати Іпполіта звернути увагу на жінок.	1.«Своє кожній порі / Визначив бог, наш вік ведучи сходинками: / Веселощі – юним, погляд суворий – старим. / Навіщо силою єства своє приборкувати?» [41, 46].
Але Іпполіт вступає в зіткнення з Годувальницею, а не прислухається до її порад.	2. «Всіх ненавиджу,всіх кляну,всіх уникаю./ То розум,чи природа,чи безумство,-/ Та ненавидіти солодко. Скоріше запалає лід,/ Підступний Сірт хвилею гостинною,/ Судна почне стрічати,на Заході далекому/ З хвиль Тефії постане день блискотливий/І вовчі пащі ніжні будуть з ланями,/Ніж дух упокориться,жінкою переможений/» [41, 49].
Названі зіткнення складають розвиток подій, який продовжує монолог Федри до Іпполіта,яка зізнається у коханні до парубка,на що він негативно відповідає.	3. «Лише для тебе,безгрішна і чиста ,/ Я змінилась,до благання принизилась./ Кінець сьогодні мукам-чи мені самій. Над люблячою зглянься.» [41, 52],на що отримує відповідь: Безсоромністю затьмарюєшь матір,що народила/ Чудовисько: розпустою заплямувала та/ Себе одну, але злочин таємний/ Двовидний доказ знайшов: / Немовля-напівзвір розкрило провину її./ Ти виношена тією ж утробою! / О, двічі, тричі ваша загибель щаслива, / Ви всі, кого підступництво чи ненависть/ Убили! Я тобі, батько, заздрю: / Моя страшніша за твою колхідську мачуху» [41, 53].
Кульмінація	Повернення Тесея, який зустрічає Федру з мечем у руках. У кульмінації розкривається визначальна риса характеру Федри – підлість, оскільки жінка звинувачує Іпполіта в «гвалтуванні тіла» [41, 58].	«Подруга ложа, чоловіка довгожданного/ Так ти зустрічаєш?/ Чому ти негайно ж / Не випустиш меча з рук і душу мені / Не заспокоїш, не відкриєшь, що тебе / Піти з життя примушує?» [41, 57].
Розв’язка	Розв’язкою – є смерть Іпполіта і самогубство Федри, яка визнала, що «збрехала» [41, 66].

По-іншому розгортається конфлікт у трагедії Евріпіда «Гіпполіт».

Сюжетно-композиційна структура трагедії Евріпіда «Гіпполіт»

Композиційна структура трагедії	Евріпіда «Гіпполіт»	Цитати з твору
Зав’язка	По-перше, варто відзначити, що драматург більше акцентує увагу на внутрішньому конфлікті Федри. На початку трагедії постає образ Федри – розбитої жінки, яка усвідомлює всю порочність своєї любові. У зверненні до хору розкривається душа і внутрішній конфлікт Федри	«Отже коли, любов / Відчувши в серці рану,я замислилась, /Як гідно повестися, Стала зараз же приховувать недугу і замовчувать/ Язик-бо річ-не певна:хоч може він/ /Остерегти чужого,напоумити, / Собі ж причинить болі непоправної./ А також я рішила ту жагу сліпу/ Розсудком подолати.І насамкінець, / Коли проти Кіпріди все це видастся / Безсилим, то померти; це, вважала я –найкращий вихід,і дарма перечити» [20, 114].
Розвиток подій	Розвиток подій складає ланцюг дій – основне з яких – це зрада Годувальниці. У діалозі Іпполіта з Годувальницею розкривається наступний конфлікт – Федри з Іпполітом	: «Як ти от хочеш, щоб на ложе батькове /Недоторканий рідний син поласився!.. / Таке почувши,хоч бери й вуха мий / Священною водою:наче бруд прилип» [41, 123].
Цей конфлікт неявний, тобто представлений опосередковано. Вчинок Годувальниці спровокував самогубство Федри.
Розв’язка	Отже, спільність розв’язки – самогубство, але спричинений різними рисами характеру жінки й ситуаціями. Спільні ознаки конфлікту «батьки й діти». Фесей не розібравшись вигнав сина з країни і він трагічно гине. Показуючи в «Іполіті» загибель героя, який самовпевнено противився сліпій силі любові, він попереджав про небезпеку для норм, встановлених цивілізацією, що містить у собі ірраціональне начало в людській природі. І якщо для розв'язання конфлікту йому так часто потрібна була несподівана поява надприродних сил, то справа тут не просто в невмінні знайти більш переконливий композиційний хід, а в тому, що Еврипід не бачив в сучасних йому реальних умовах розв'язання багатьох заплутаних людських справ.

Таким чином,різниця між образом Федри у Евріпіда і Сенеки, і в протистоянні доброго і злого начал конфліктів творів полягає в динаміці почуттів героїні, глибині її образу, силу характеру і волі. Еврипід показав глибину і неоднозначність почуттів, м'якість і страх. Сенека ж намалював жінку цілеспрямованою; пояснив її «хвороби» прагненням сімейності. Звісно, такі підходи прямо зумовлені світоглядними засадами, що визначали епохи, у яких творили ці автори трагедій.

Отже, Сенека, як і Еврипід, ухиляється від прямої відповіді на питання, звідки зло в світі, але тим рішучіше він відповідає на питання, звідки зло в людині: від пристрастей. Усе, що помірне, – є благим, а зло викликає лише людський «сказ», «безумство». «Хворобою» називає свою ненависть і свою любов Федра. Найгіршою з пристрастей Сенека називає гнів – з нього виникають зухвалість, жорстокість, сказ; любов також стає пристрастю, ведучи до безсоромності. Пристрасті слід викорінювати з душі силою розуму, інакше пристрасть повністю опанує душею, засліпить її, кине в безумство.

У ході роботи встановлено, що антична трагедія – досить різнорідне за змістом явище. Важливою класифікаційною ознакою, яка відрізняє трагедію від драми й комедії, є особливість побудови її конфлікту, тобто специфічне протиставлення слабкого добра й непереможного зла, яке веде до загибелі першого.

Однак таке розуміння трагедії відбулося не одразу й далеко не всі твори, що зберегла для нас історія, відповідають такій установці. Причиною відхилень виступають і фактори літературної моди, і світоглядні чинники епохи, і власні погляди письменника.

Загальна історія становлення античної трагедії – це відхід від прямого наслідування обрядово-міфологічних дій з метою створення самостійного виду мистецтва, не обов’язково театралізованого (як в Давній Греції), а можливо, й суто літературного (як у Давньому Римі).

Зміни в «побутуванні» трагедійних творів: збільшення кількості авторів, ускладнення структури сцени, застосування костюмів, масок, механічних пристроїв, зміни в ролі хору, урешті поява п’єс для читання (декламації) – неодмінно позначилися й на побудові їх змісту, передусім конфлікту.

Конфлікт класичної трагедії Давньої Греції однозначно споріднений із міфом – тільки його автори брали за вихідну точку, встановлюючи доброчинність і злочинність дій персонажів.

Проте новий суспільний світогляд – Давнього Риму – змушує складніше бачити світ, тому автори вже не прагнуть побачити добро і зло абсолютними антиподами, а показати їх залежність від людської діяльності.

Трагедії Луція Аннея Сенеки тісно пов’язані з його філософією. Говорячи про два способи виховання – повчання й приклад, – мислитель тим самим визначав роль власних творів у формуванні нової й необхідної суспільству, як він вважав, моралі – моралі міри, яка повинна була протистояти зруйнованим нормам суспільного співжиття.

Систему цінностей, які Сенека доводив своїми трагедіями, як і відмінності його творів слід вважати логічним продовженням аттичної трагедії, зумовленим новим часом і новими світоглядними установками, а не лише результатом його творчої активності.

1. Абрамович Г. Введение в литературоведение: Учебник для студентов пед. ин-тов. – М.: Просвещение, 1979. – 352 с.

2. Аникст А. А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга. – М.: Наука, 1967. – 456 с.

3. Антология мировой философии. В 4-х т. – Т. 1. – М.: Мысль, 1969. – 720 с.

4. Антология мировой философии. В 4-х т. – Т. 2. – М.: Мысль, 1970. – 776 с.

5. Антология мировой философии: В 4 т. – М.: Мысль, 1971. – Т. 3. – 759 с.

6. Антология мировой философии. В 4-х т. – Т. 4. – М.: Мысль, 1972. –

7. Аристотель. Сочинения: В 4 т. / Пер. с древнегреч. А. Доватура. – М.: Мысль. – Т. 4. – 1983. – 830 с.

8. Аристотель. Поэтика // Мыслители Греции от мифа к логике: Сочинения. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс; Харьков: Изд-во Фолио, 1999. – 832 с.

9. Борев Ю. Эстетика. – 2 изд. – М.: Высшая школа, 2002. – 511 с.

10. Брабич В., Плетнева Г. Зрелища древнего мира. – Л.: Искусство, 1971. – 80 с.

11. Будний В., Ільницький М. Порівняльне літературознавство. – К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2008. – 432 с.

12. Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные понятия и термины. – М.: Высшая школа, 2000. – 556 с.

13. Волинський П. Основи теорії літератури. – К.: Рад. шк., 1967. – 366 с.

14. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. – К.: Либідь, 2001. – 488 с.

15. Головенченко Ф. Введение в литературоведение. – М.: Высш. шк., 1964. – 319 с.

16. Горацій К. Твори / З лат. – К.: Дніпро, 1982. – 254 с.

17. Гуляев Н. Теория литературы: Уч. пос. для филол. спец. ин-тов. – М.: Высш. шк., 1985. – 271 с.

18. Г’Юм Д. Трактат про людську природу: Спроба запровадження експериментального методу міркування про об’єкт моралі. – К.: Всесвіт, 2003. – 552 с.

19. Душенко К. Мысли и изречения древних с указанием источника: Древние греки. Древние римляне. Библия. Учителя церкви. Мудрецы Талмуда. – М.: Эксмо, 2003. – 800 с.

20. Есхіл. Прометей закутий. – К.: Мистецтво, 1983. – 48 с.

20. Ильин И. О связанности людей в добре и зле // Психологический журнал. – 1993. – Т. 14. – №2. – С. 131-136.

21. История всемирной литературы: в 9 т. – Т. 1. – М.: Наука, 1983. – 584 с.

22. История зарубежного театра: в 3 кн. – Кн. 1. – М.: Просвещение, 1971. – 360 с.

23. Козлов А. В., Козлов Р. А. Азбука літературознавства: навчально-методичний посібник для студентів. – Кривий Ріг, 2001. – 200 с.

24. Крекшин И. Метафизика зла // Вопросы философии. – 2001. – № 12. – С. 128-139.

25. Кудрявцев М. Своє і чуже: історико-літературознавчі та компаративістичні студії. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2007. – 366 с.

26. Кудрявцев М. Концепції та міфи: питання історії, теорії та компаративістики. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2009. – 256 с.

27. Лесин В. М. Літературознавчі терміни: довідник для учнів. – К.: Радянська школа, 1985. – 252 с.

28. Літературознавча енциклопедія: у 2 томах / автор-укладач – Ю. І. Ковалів. – Т. 1. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 608 с. – Серія «Енциклопедія ерудита».

29. Літературознавча енциклопедія: у 2 томах / автор-укладач – Ю. І. Ковалів. – Т. 2. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 624 с. – Серія «Енциклопедія ерудита».

30. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ «Академія», 1997. – 752 с.

31. Мірошниченко П. В. Трансформація жанрових особливостей античної трагедії в українській літературі ХІХ – початку ХХ ст.: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Запоріжжя, 2002. – 20 с.

32. Мифология. Энциклопедия / Пер. с англ. Н. Гайдаш. – М.: Росмэн-Пресс, 2003. – 512 с.

33. Наливайко Д. Компаративістика й історія літератури. – К.: Акта, 2008. – 424 с.

34. Ницше Ф. Так говорил Заратустра. К генеалогии морали. Рождение трагедии или Эллинство и пессимизм. – Л.: Попурри, 2001. – 624 с.

35. Пахаренко В. І. Основи теорії літератури: навчально-методичний посібник. – К.: Генеза, 2007. – 296 с.

36. Реизов Б. История и теория литературы. Сборник статей. – Л.: Наука, 1986. – 320 с.

37. Руссо Ж.-Ж. Избранное. – М.: Дет. л-ра, 1976. – 190 с.

38. Сабиров В. Два лика зла (Размышления русских мыслителей о добре и зле). – М.: Знание, 1992. – 63 с.

39. Сенека Луций Анней. Трагедии. – М.: Наука, 1983. – 432 с. – Серия «Литературные памятники».

40. Сивокінь Г. Від аналізу до прогнозу: літературно-художній пошук і позиція критика. – К.: Дніпро, 1990. – 446 с.

41. Ситченко А. Навчально-технологічна концепція літературного аналізу. – К.: Ленвіт, 2004. – 304 с.

42. Сучасна літературна компаративістика: стратегії і методи. Антологія / За заг. ред. Д. Наливайка. – К.: ВД «КМА», 2009. – 487 с.

43. Теория литературы. Основные проблемы в историческом освещении. Стиль. Произведение. Литературное развитие. – М.: Наука, 1965. – 542 с.

44. Тимофеев Л. Основы теории литературы. – М.: Просвещение, 1966. – 479 с.

45. Ткаченко А. О. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства): підручник для гуманітаріїв. – К.: Правда Ярославичів, 1997. – 448 с.

46. Цицерон М. О пределах добра и зла. Парадоксы стоиков. – М.: Российск. гуманит. университет, 2000. – 474 с.

47. Ярхо В. Н. Драматургия Эсхила и некоторые проблемы древнегреческой трагедии. – М.: Художественная литература, 1978. – 301 с.

48. Ярхо В. Античная драма. Технология мастерства. – М.: Высшая школа, 1990. – 144 с.