Характеристика системи управління зовнішньоекономічною діяльністю

Сучасна система управління зовнішньоекономічною діяльністю охоплює широке коло об’єктів і може бути загалом охарактеризована і розбита на розділи (сегменти) з використанням ряду критеріїв і аналітичних ознак.

Зовнішньоекономічне управління на національному і світогосподарському рівнях охоплює такі галузі і процеси економічного життя:

- імпорт і експорт (у тому числі методи, види та форми операцій щодо їх здійснення);

- валютні ринки, об’єкти, механізми та інструменти валютного регулювання;

- іноземні інвестиції та інвестиційні інституції;

- вільні економічні зони;

- міжнародні фінансові організації (у тому числі напрямки й умови діяльності);

- міжнародні товарні ринки (товарні біржі, товарні аукціони, торги, ярмарки, виставки) [40, с. 70].

Країна самостійно формує систему та структуру державного управління зовнішньоекономічної діяльності на її території. До органів управління ЗЕД в Україні відносяться: Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; Національний банк України; Центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики (Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції); Державна митна служба України; Антимонопольний комітет України; Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі.

До органів місцевого регулювання зовнішньоекономічною діяльністю належать: ради (представницькі органи місцевого самоврядування) та їх виконавчі та розпорядчі органи, територіальні підрозділи (відділення) органів державного регулювання ЗЕД України.

До недержавних організацій, які сприяють розвитку ЗЕД підприємств відносяться насамперед торгово-промислові палати (ТПП). Торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, яка об’єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об’єднання. Діяльність ТПП в Україні регулюються Законом України “Про торгово-промислові палати в Україні” [72]. Вони створені з метою сприяння розвиткові народного господарства та національної економіки, її інтеграції у світову господарську систему, формуванню сучасних промислової, фінансової і торговельної інфраструктур, створенню сприятливих умов для підприємницької діяльності, всебічному розвиткові всіх видів підприємництва, науково-технічних і торговельних зв’язків між українськими підприємцями та підприємцями зарубіжних країн.

Одним із головних суб’єктів ЗЕД є підприємство. Підприємство – це самостійний суб’єкт господарської діяльності, який виготовляє продукцію або надає послуги з метою задоволення потреб суспільства та одержання прибутку. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства базується на можливості отримання економічних вигод виходячи з переваг міжнародного поділу праці, міжнародних ділових відносин. Це пов’язано з тим, що виробництво певного товару, його збут або надання певного виду послуг в іншій країні має більше переваг ніж така діяльність всередині країни. Таким чином, ЗЕД здійснюється в тій країні і з тими партнерами, які є найвигіднішими [22, с. 39].

До причин, що спонукають підприємство займатися зовнішньоекономічною діяльністю, відносяться:

- особливості розвитку внутрішнього ринку, до якого вигідніше вкладати капітал за кордоном. Це – насиченість ринку товарами; посилення тиску конкурентів; зростання залежності від посередницької торгівлі, особливо в питаннях якості, цін, капіталовіддачі та розширення виробництва;

- зростання зборів, пов’язаних із захистом навколишнього середовища; труднощі дотримання соціального законодавства, нестабільність політичного та економічного становища в країні: погіршення інвестиційного клімату, низькі темпи економічного зростання; недосконалість національної законодавчої бази, що регулює комерційну діяльність. Підприємницьке середовище в різних країнах має суттєві відмінності. Підприємці намагаються здійснювати свою діяльність у тих країнах, які характеризуються ліберальними податковими та митними режимами;

- нестабільність національної валюти, можливість отримання прибутку в твердій іноземній валюті і компенсація коливань валютного курсу шляхом організації часткового виробництва і збуту у відповідних країнах;

- конкуренція зі сторони іноземних компаній, що діють на внутрішньому ринку;

- можливість зниження ризику втрати доходу за рахунок зменшення залежності від внутрішнього ринку і “розсіювання” його шляхом завоювання іноземних ринків, в тому числі розв’язання проблеми залежності фірми від сезонних коливань попиту на внутрішньому ринку;

- пошук унікальних ресурсів, яких немає у власній країні;

- вигідне географічне положення. Метою перебування в якій-небудь країні підприємство може вибрати її економічно вигідне місце розташування (між континентами, між морями, на пересіканні великих транспортних магістралей);

- можливість отримання більшого прибутку від кращого використання виробничих потужностей. Так, розширення ринку дає можливість завантажити наявні або додатково створені потужності;

- отримання доступу до новітніх технологій завдяки діяльності з іноземними партнерами;

- зростаючий попит потенційних зарубіжних клієнтів;

- можливість придбання на зарубіжних ринках більш дешевих ресурсів, диверсифікація джерел постачання, зниження загального ризику шляхом їх віднесення на більший обсяг продукції, частина з яких виготовляється на власних зарубіжних фірмах.

Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності є невід’ємною частиною, структурним елементом системи загального менеджменту підприємства. Він включає сукупність принципів, методів та форм управління виробництвом, реалізацією продукції, послуг, зорієнтованих на максимізацію прибутку, здійснення довгострокових економічних інтересів підприємства.

Основними моделями ЗЕД підприємства є зовнішньоторговельна та виробничо-інвестиційна. Існування таких двох моделей базується на поділі зовнішньоекономічних зв’язків за структурною ознакою, яка визначає їх груповий склад щодо відтворювання сфери економічних інтересів та основної мети ЗЕД підприємства.

Зовнішньоторговельна модель включає комплекс експортних та імпортних операцій, які пов’язані з торгівлею товарами, послугами, продукцією інтелектуальної праці.

Експортні операції – це діяльність, яка пов’язана з продажем і вивезенням за кордон товарів для передачі їх у власність іноземного контрагента.

Імпортні операції – це діяльність, що пов’язана із закупівлею і ввезенням іноземних товарів для наступної реалізації їх на внутрішньому ринку своєї країни.

Таким чином, експортно-імпортні операції вважаються здійсненими, якщо товар пропущено через державний кордон країни контрагента, для чого необхідне виконання визначених митних формальностей і процедур.

Правовою формою проведення зовнішніх торговельних операцій є міжнародна торгова угода, під якою розуміється договір між двома чи декількома контрагентами, що знаходяться в різних країнах, щодо постачання визначеної кількості та якості товарних одиниць, надання послуг, обміну науково-технічними знаннями, оренди.

Виробничо-інвестиційна модель ЗЕД підприємства включає комплекс операцій, пов’язаних із міжнародним лізингом, міжнародною виробничою кооперацією, діяльністю спільних підприємств.

Управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства включає (рис. 1.1) [54, с. 99]:

Рис. 1.1. Управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства

Розглянемо більш детально формування системи управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства за вище зазначеними складовими.

Організація ЗЕД – дуже складна і клопітка робота. Вона вимагає уважного опрацювання таких питань як коньюктура ринку, потенціальні покупці і продавці, встановлення ділових контактів з ними, проведених переговорів, підписання угод і т.д.

Організаційна структура управління ЗЕД як складова частина внутріфірмового управління визначається, насамперед, загальною стратегією підприємства, а також стратегією ЗЕД як її складової. Загальноприйнято вважати стратегію засобом виживання фірми шляхом адаптування до середовища, а структуру – конструкцією, що її підтримує. Ланки ланцюга «середовище – стратегія – структура» взаємопов’язані і взаємозумовлені. Якщо вони не відповідають одне одному, то під загрозу ставиться саме існування фірми [25, с. 35].

Організаційна структура управління ЗЕД визначається тією метою і завданнями, які вона покликана вирішувати. Її мета – максималізація прибутку на довготривалий період за рахунок ефективної участі в міжнародному підприємництві. Організаційна структура управління ЗЕД, як і внутріфірмового управління, повинна постійно розвиватися і вдосконалюватися, пристосовуватися до змін у зовнішньому середовищі і сфері управління. Її форми і методи не можуть залишатися незмінними.

На формування організаційної структури управління ЗЕД значний вплив здійснюють такі фактори [50, с. 89]:

- розмір фірми;

- значення і характер зарубіжної діяльності;

- ступінь диверсифікації і складність продукції, що випускається;

- характер експортної і виробленої на іноземних підприємствах продукції;

- специфіка ринків приймаючих країн і рівень конкуренції на них та ін.

Організаційні форми управління ЗЕД на виробничих підприємствах в Україні багато в чому індивідуалізовані. Разом з тим можна виділити деякі загальні риси.

На виробничих підприємствах, що приймають активну участь у зовнішньоекономічній діяльності, зовнішньоекономічний апарат в даний час існує в основному в двох формах:

1. Відділу зовнішньоекономічних зв’язків (ВЗЕЗ) в рамках діючого апарату управління.

2. Зовнішньоторгової фірми (ЗТФ).

Відділ зовнішньоекономічних зв’язків (ВЗЕЗ) не являється самостійним структурним підрозділом підприємства. Він являє собою частину апарату управління. Його головне завдання полягає в управлінні ЗЕД як елементом єдиної цілісної системи внутріфірмового управління. Цей відділ не займається безпосередньо транспортуванням вантажів, митними процедурами і т. д. Він створюється, як правило, для планування, організації і координації ЗЕД (хоч на практиці зустрічаються й інші варіанти).

Головними завданнями ВЗЕЗ підприємства можуть бути:

1. Участь в розробці стратегії ЗЕД підприємства.

2. Сприяння розвитку ЗЕД підприємства з метою прискорення його соціально-економічного розвитку.

3. Управління експортним потенціалом підприємства, постійне його зміцнення й розвиток.

4. Забезпечення виконання зобов’язань, що випливають з договорів та угод із зарубіжними партнерами.

5. Вивчення коньюктури іноземних ринків, збір і накопичення відповідної інформації.

6. Організація експортно-імпортних операцій, забезпечення їх ефективності.

7. Здійснення рекламної діяльності.

8. Організація протокольних міроприємств та ін. Відповідно до завдань визначаються функції ВЗЕЗ і формується оргструктура управління. ВЗЕЗ зазвичай очолює начальник відділу. Відділ складається із ланок (груп, секторів, бюро і спеціалістів) [40, с. 72].

Кожен із секторів (груп) має свої конкретні завдання і виконує відповідні функції.

На практиці організаційна структура управління ЗЕД підприємства може бути побудована трохи інакше.

Організаційні принципи побудови управління ЗТФ залежить від її завдань і функцій, зображених в уставі.

Розроблення ринкової стратегії фірм різних видів і форм власності. Виробниче підприємство на зовнішньому ринку – це якісно нове явище для української економіки. Вихід на зовнішній ринок самостійних господарюючих суб’єктів повинен сприяти пристосуванню економіки до системи світогосподарських відносин, до формування економіки відкритого типу. Зовнішньоекономічна діяльність фірми здійснюється за такими основними напрямками:

- вихід на зовнішній ринок; експортно-імпортні поставки товарів, послуг і капіталу; валютно-фінансові і кредитні операції;

- створення й участь у діяльності спільних підприємств;

- міжнародний маркетинг;

- моніторинг національної економічної політики й економіки світогосподарських зв’язків.

Прагнення дістати прибуток більший, ніж усередині країни, спонукає фірми виходити на міжнародний ринок. Незважаючи на присутність чинника непевності в новому середовищі (нові конкуренти, мінлива ринкова кон’юнктура, коливання валютних курсів, політична нестабільність та ін.), підприємство прагне нарощувати свою присутність на світовому ринку.

Відчувши на собі недоліки перших, скоріше спонтанних і імпульсивних, дій, підприємство починає застосовувати стратегічне планування. Успішне його використання дає можливість фірмі досягти ефективної підприємницької діяльності на зовнішньому ринку.

Планування ринкової стратегії здійснюється фірмою на трьох різних рівнях:

Глобальний рівень. Планування тут здійснюється в найбільш довгостроковому аспекті, визначаються важливі для підприємства цілі, які сприймаються як єдине ціле;

Стратегічний рівень. Планування здійснюється на рівні керівництва підприємства і дає уявлення про довго- і середньострокові варіанти розвитку;

Фактичний рівень. У цьому разі планування зосереджується на визначенні конкретних заходів, необхідних для вирішення питань ефективного використання наявних ресурсів при реалізації глобальних цілей на тих ринках, де діє фірма.

Планування стратегії фірми має на меті насамперед попередити несприятливий вплив зовнішніх чинників. Найважливішою його функцією є прогнозування майбутнього. Визначаючи бажані і можливі орієнтири своєї майбутньої діяльності на світовому ринку, фірма зменшує можливість непередбаченої дії основних чинників, що діють на світовому ринку. Складність економічних явищ і процесів у світовому господарстві і посилення впливу зовнішніх чинників на підприємство роблять стратегічне планування обов’язковою умовою господарської діяльності. До того ж, потреба в зваженій, ефективній політиці і передбачення ходу зовнішньоекономічної діяльності фірми зростає зі збільшенням кількості ринків, де вона здійснює свою комерційну діяльність.

Відправним моментом у стратегічному плануванні є вибір стратегії. Вихідними даними для вибору базової стратегії, як вже зазначалось, служать як макроекономічні чинники, так і внутрішні можливості підприємства, що визначаються циклом його розвитку, а основне завдання, що вирішується при цьому, полягає у забезпеченні узгодженості між цілями і ресурсами. Відзначимо, що при попередньому аналізі необхідно застосовувати методичний прийом, пов’язаний зі стратегічною сегментацією діяльності підприємства і визначенням стратегічних зон господарювання, які і виступають у якості об’єктів аналізу. Стратегічні зони господарювання (далі СЗГ) розглядаються як окремі сегменти зовнішнього середовища, на які підприємство має або хоче одержати вихід (рис. 1.2) [22, с. 205].

На першому етапі аналіз полягає у виборі СЗГ і їхньому дослідженні у відриві від існуючої структури і номенклатури продукції. Це дозволяє оцінити перспективи, що розкриваються в певній СЗГ з погляду можливостей розвитку, прибутковості, стабільності, і вирішити, як підприємство може конкурувати в цій зоні з іншими фірмами.

На другому етапі здійснюється аналіз номенклатури продукції з якою підприємство вийде на ринок у визначених зонах.

Для цього використовують різноманітні інструменти аналізу при формуванні прогнозної номенклатури експортованої продукції

Таким чином, планування стратегії фірми не є наслідком лише складних ситуацій на ринку й в управлінні. Воно визначається насамперед заінтересованістю фірми в зовнішньоекономічній діяльності.

Рис. 1.2. Модель аналізу та стратегічного планування зовнішньоторговельної діяльності підприємства

Планування ринкової стратегії залежить також від рівня інтернаціоналізації підприємства. Підприємство-новачок насамперед прагне вибрати найбільш адекватний ринку товар і встановити оптимальну ціну. Досвідчене ж підприємство переважно піклується про вирішення на зовнішньому ринку проблем рівноваги використовуваних ресурсів, запуску або зняття з виробництва продукції, поширення на ринках своєї продукції або виходу з них.

До проведення маркетингових досліджень на зовнішньому ринку фірми спонукають різні причини. З одного боку, це послаблення можливостей збуту або зміна кон’юнктури на внутрішньому ринку, обумовлені сповільненням темпів зростання валового національного продукту, проведенням урядом антипідприємницької політики, уведенням непомірних податкових платежів, підштовхуванням державою підприємців до виходу за рубіж із метою збільшення надходжень іноземної валюти і скорочення зовнішньоторговельного дефіциту. З іншого боку, фірми можуть бути залучені до зовнішньоторговельної діяльності зростанням можливостей, що відкриваються для їхніх товарів в інших країнах. Не покидаючи внутрішнього ринку, вони можуть знайти для себе і привабливі (навіть попри додаткові витрати і проблеми, пов’язані з операціями за рубежем) зовнішні ринки. Головним завданням служби маркетингових досліджень є розроблення основних напрямків і методології ринкових досліджень, визначення характеру і джерела необхідної інформації, здійснення планування і контролю конкретних дослідницьких програм, узагальнення отриманих результатів і підготування необхідних рекомендацій. Дослідження ведуться за допомогою обчислювальної техніки. Багато великих фірм створили багатопрофільні інформаційні системи (“банки даних”), де зберігаються відомості про ринки, товари, покупців, розрахунки з постачальниками і покупцями, про збутову мережу, а також інша комерційна інформація.

Фірма, що наважилася на діяльність за рубежем, повинна розібратися як в обмеженнях, так і в можливостях системи міжнародної торгівлі. У своїх спробах організувати збут в іншій країні вона наштовхнеться на різні обмеження. Найпоширенішим із них є митний тариф. Він являє собою податок, яким іноземний уряд обкладає деякі ввезені в його країну товари. Митний тариф може мати на меті збільшення надходжень (фіскальний тариф) або захист інтересів вітчизняних фірм (протекціоністський тариф). Крім того, для експортера може бути встановлена квота, тобто кількісна межа товарів певних категорій, які дозволено ввозити в країну. Цілями квоти є збереження іноземної валюти, захист місцевої промисловості й охорона зайнятості. Граничною формою квоти є ембарго, при якому окремі види імпорту виявляються повністю забороненими. Не сприяє торгівлі і валютний контроль, за допомогою якого регулюють обсяги готівки в іноземній валюті та її обмінний курс на інші валюти. Фірма може наштовхнутися і на низку таких нетарифних бар’єрів, як дискримінація її пропозицій і наявність виробничих стандартів, дискримінаційних щодо її товарів. Водночас нині ряд країн утворили економічні співтовариства, у межах яких вони прагнуть до зниження митних тарифів і цін, до зростання зайнятості і капіталовкладень. Кожна країна має свою специфіку, і її треба знати. Готовність країни купити ті або інші товари і послуги та її привабливість як ринку для закордонних фірм залежить від існуючого в ній економічного, політико-правового і культурного середовища [11, с. 405].

Плануючи вихід на зовнішні ринки, спеціаліст із міжнародного маркетингу повинен вивчити економіку кожної країни, що його цікавить. При цьому важливо, щоб дослідження різних країн базувалися на аналізі матеріалів, побудованих за заздалегідь продуманим методом. Отже, фахівець із міжнародного маркетингу розглядає світ як один величезний ринок із великою кількістю сегментів. Основне його завдання – визначити подібні характеристики ринків чи їх особливості. Інакше кажучи, він повинен класифікувати світовий ринок за групами країн, схожих за своїм економічним середовищем. Різні країни відрізняються одна від одної своїм політико-правовим середовищем. Вирішуючи питання про встановлення ділових відносин із тієї або іншою країною, слід враховувати принаймні чотири чинники. Деякі країни ставляться до таких закупок дуже прихильно, інші – різко негативно. Одні країни залучають до себе капіталовкладення, пропонуючи іноземним вкладникам пільги і послуги при виборі місць розміщення підприємств, інші – вимагають від експортерів дотримання імпортних квот, блокують деякі валюти, ставлять за умову введення в керівництво створюваних підприємств великої кількості своїх громадян тощо. У кожної країни свої звичаї, свої правила, свої заборони. Перед тим, як розпочати розроблення маркетингової програми, продавцю треба з’ясувати, як сприймає закордонний споживач ті або інші товари і як він використовує їх. Незнання культурного середовища знижує шанси фірми на успіх. Відрізняються країни одна від одної і прийнятими в них нормами поведінки в діловому світі. Перед проведенням переговорів в іншій країні бізнесмен повинен проконсультуватися стосовно цих особливостей. У кожній країни (і навіть в окремих регіонах усередині країни) свої культурні звичаї, свої переваги, які діяч ринку повинен знати.

Зовнішньоекономічна діяльність припускає активний пошук партнерів за рубежем. Проте навіть успішний пошук закордонного партнера, готового налагодити перспективні взаємовигідні відносини, залишиться безрезультатним, якщо не буде укладений відповідний контракт. У міжнародній комерційній практиці контрактом називають договір закупівлі-продажу товарів у матеріально-речовинній формі. Це документ, що оформляє зовнішньоторговельну операцію, містить письмову домовленість сторін про постачання товару: зобов’язання продавця передати певне майно у власність покупця і зобов’язання покупця прийняти це майно і сплатити за нього необхідну грошову суму або зобов’язання сторін виконати умови товарообмінної операції.

При укладенні зовнішньоторговельного контракту сторони повинні обумовити, право якої держави застосовуватиметься для регулювання форми угоди і прав та обов’язків сторін. За українським законодавством права й обов’язки сторін за зовнішньоторговельним контрактом визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні контракту або в результаті подальшого узгодження. За відсутності такої угоди до контракту застосовується право країни, де засновано, розташовано штаб-квартиру чи основне місце діяльності сторони, котра є: продавцем у контракті купівлі-продажу; комітентом (консигнантом) – у договорі комісії (консигнації); довірителем – у договорі доручення; перевізником – у договорі перевезення. У міжнародній торговельній практиці існують найрізноманітніші контракти, їх зміст залежить від угоди, яку мають намір здійснити контрагенти. Але, незважаючи на всю розмаїтість видів контрактів, в основі кожного з них лежать положення класичного контракту купівлі-продажу, основні умови якого розглядаються в цьому розділі. Контракт купівлі-продажу відповідно до Конвенції про міжна­родні договори купівлі-продажу може бути укладений у письмовій, усній, в частково письмовій і частково усній формах. Зовнішньоекономічний договір (контракт) матеріально оформлена угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів і спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності [26, с. 49].

Однією з умов, які повинні бути передбачені у зовнішньоекономічному договорі (контракті), є окремий розділ “Умови платежів”. Цей розділ має важливе значення, оскільки визначає спосіб, порядок і терміни здійснення розрахунків, а також гарантії виконання сторонами зовнішньоекономічного договору (контракту) взаємних платежів. Міжнародні розрахунки – це система організації, регулювання та здійснення платежів за грошовими вимогами й зобов’язаннями, які виникають при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності між державами, підприємствами і громадянами різних країн. Міжнародні розрахунки охоплюють зовнішню торгівлю товарами й послугами, міжкраїнний рух факторів виробництва, а також некомерційні операції. Міжнародні розрахунки включають, з одного боку, умови та порядок здійснення платежів, вироблені на практиці і закріплені міжнародними документами та звичаями, а з іншого – щоденну практичну діяльність банків щодо їх здійснення. Більшість розрахунків проводиться безготівково, через записи на банківські рахунки. У сучасній міжнародній економіці діє розгалужена система способів, форм і засобів платежів, що формують цілісний, гнучкий і ефективний механізм розрахунків. Спосіб платежу залежить від механізму оплати товару з огляду на момент його фактичної доставки. В міжнародній практиці застосовуються такі основні способи платежу: готівковий платіж, авансовий платіж, платіж у кредит, комбінований (поєднує три попередні).

Цінова стратегія фірми на зовнішньому ринку, як правило, починається з визначення власного підходу до концепції ціни, що виробляється на основі загальної ринкової стратегії компанії. Цілеспрямована цінова політика (оперативне рішення завдань) – це встановлення таких цін і їх зміна залежно від ситуації на ринку, щоб: а) оволодіти певною часткою ринку, б) розширити обсяг продажу, в) одержати планований обсяг прибутку (у коротко-, середньо- або довгостроковій перспективі), тобто забезпечити реалізацію товару на певній фазі його життєвого циклу. Сучасна практика великих компаній, що здійснюю продаж величезних обсягів продукції на зовнішньому ринк свідчить про застосування ними у своїй господарській діяльності чотирьох основних стратегій:

– орієнтація на низькі витрати;

– унікальність характеристик товарів, що виробляються;

– змішана стратегія (об’єднання двох підходів);

– стратегія пристосувань до цінової стратегії сильної в інноваційному плані фірми [54, с. 111].

Транспорт є основною сполучною ланкою між продавцем і покупцем. Мета транспортування – своєчасна доставка вантажу в належному стані в кінцевий пункт призначення. Перевезення, незалежно від виду транспорту, може істотно впливати на зміну кінцевої вартості товару. Тому важливо забезпечувати перевезення безпечним маршрутом, із кращим сервісним обслуговуванням і за найменших витрат. Базисні умови зовнішньо-торговельного контракту купівлі-продажу називаються так тому, що встановлюють базис ціни залежно від того, чи включаються витрати на транспортування (та інші витрати) у ціну товару чи ні. Щоб виключити, або хоча б зменшити наслідки таких непорозумінь, Міжнародною торговельною палатою (International Chamber Commerce) були розроблені міжнародні правила тлумачення торговельних термінів – “Інкотермс” (“International Commercial Terms”). Вперше вони були опубліковані в 1936 році. Інкотермс виглядає як зібрання умов згідно яких укладаються контракти купівлі-продажу між сторонами (продавцем та покупцем), комерційні підприємства яких знаходяться в різних країнах. Кожна з умов передбачає зобов’язання покупця та продавця, розподіл витрат та ризиків, а також відповідальність сторін за виконання контракту. Правила Інкотермс визначають, яким чином продавець та покупець розподіляють відповідальність, витрати та ризики при реалізації торговельного контракту. Згідно з цим всі умови включені до Інкотермс 2010 р. (як і в Інкотермс-90) розподіляються на чотири групи – починаючи з умов, за яких практично вся відповідальність покладається на покупця, і закінчуючи тими, за якими продавець несе всі витрати та ризики.

Підприємства несуть певну відповідальність за порушення в сфері ЗЕД. Порядок притягнення до відповідальності, здійснення та звільнення від відповідальності визначається законами України. До українських підприємств та іноземних суб’єктів господарської діяльності застосовуються спеціальні санкції у випадку порушення валютного, митного, податкового, іншого законодавства, пов’язаного з їх зовнішньоекономічною діяльністю.Види спеціальних санкцій такі: накладання штрафів (фінансові санкції), застосування режиму ліцензування та тимчасове зупинення ЗЕД.

Таким чином, як ми з’ясували, що сучасна система управління зовнішньоекономічною діяльністю охоплює широке коло об’єктів і може бути загалом охарактеризована і розбита на розділи (сегменти) з використанням ряду критеріїв і аналітичних ознак, які є достатньо широкими щодо їх висвітлення і потребують окремих досліджень.

Дата добавления: 2015-08-31