Поняття і склад земель історико-культурного призначення

У ході історичного розвитку нашої країни було створено вели­чезну кількість пам'яток, які є нашою історичною та культурною спадщиною. Оскільки кількість об'єктів останньої внаслідок впли­ву різних факторів постійно зменшується, невід'ємним елементом політики України, як і кожної держави, має бути турбота про їх збереження.

Площа земель історико-культурного призначення нашої країни незначна — близько 45 тис. гектарів. Під охороною держави знахо­дяться понад 150 тис. нерухомих пам'яток історії та культури, у то­му числі близько 15 тис. пам'яток містобудування й архітектури1. Є багато пам'яток, що мають міжнародне значення. Нараховується 397 музеїв, які знаходяться у державній та комунальній власності, з яких 348 підпорядковані Мінкультури України.

Поняття земель історико-культурного призначення наведене у ст. 53 ЗК шляхом перелічення їх складу. Відповідно до неї до таких земель належать землі, на яких розташовані:

1) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, ме­моріальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

2) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскельні зображення, поля давніх битв, залишки фор­тець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

3) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, кварта­ли, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

Правовий режим земель історико-культурного призначення крім земельного встановлюється й законодавством про охорону культурної спадщини, що випливає зі змісту ч. З ст. 54 ЗК. Україна є учасницею Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16 листопада 1972 р. На виконання її зобов'язань за цією Кон­венцією прийнято Закон України "Про охорону культурної спадщи­ни". Усі об'єкти, перелічені у ст. 53 ЗК, згідно з цим Законом є об'єктами культурної спадщини. Незважаючи на те, що переліки ос­танніх, наведені у ст. 53 ЗК та в Законі "Про охорону культурної спад­щини", не збігаються, формулювання, що містяться в обох законах, дають підстави для їх розширеного тлумачення і віднесення усіх неру­хомих об'єктів, які мають історико-культурну цінність, до об'єктів культурної спадщини, для забезпечення охорони яких встановлюється правовий режим земель історико-культурного призначення.

Об'єктами культурної спадщини Закон визнає місце, споруду (витвір), комплекс, ансамбль, їх частини, пов'язані з ними тери­торії чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти, незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічно­го, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, науко­вого чи художнього погляду і зберегли свою автентичність. За ти­пами об'єкти культурної спадщини поділяються на: споруди (ви­твори); комплекси (ансамблі); в) визначні місця.

Для переведення земель у категорію земель історико-культурно­го призначення необхідні певні правові факти, які встановлювали б, що той чи інший об'єкт належить до об'єктів, перелічених у ст. 53 ЗК. Такими фактами є: 1) внесення об'єктів до Державного реєстру нерухомих пам'яток України; 2) встановлення охоронних зон цих об'єктів; 3) запровадження режиму їх заповідної охорони; 4) вста­новлення правового режиму охоронюваної археологічної території; 5) визначення правового режиму історичного ареалу населеного пункту, занесеного до Списку історичних населених місць України.

Законодавство України не передбачає жодних інших право­вих підстав встановлення правового режиму земель історико-культурного призначення. Наприклад, могили і кладовища, що не мають історико-культурного значення, відносяться до кате­горії земель житлової та громадської забудови. Склад земель історико-культурного призначення відповідно до ст. 34 Закону "Про охорону культурної спадщини" охоплює перелічені вище елементи.

Ознакою земель історико-культурного призначення є також те, що вони використовуються для розміщення і забезпечення право­вого режиму охорони історико-культурних об'єктів. З огляду на те, що охоронні зони і заповідники утворюються для охорони істори­ко-культурних об'єктів, включених до Державного реєстру нерухо­мих пам'яток України (тих, які мають правовий режим пам'яток), можна дати визначення земель історико-культурного призначення. Отже, землі історико-культурного призначення — це землі, призначені для розміщення, використання і забезпечення правового режиму охоро­ни історико-культурних об'єктів, включених до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, а також: для забезпечення режиму охоронюваних археологічних територій та історичних ареалів населених пунктів.

Згідно з попереднім ЗК землі історико-культурного призначен­ня включалися до єдиної категорії земель природоохоронного, оз­доровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Однак правовий режим перелічених складових донедавна єдиної категорії земель настільки різний, що законодавець у новому ЗК цілком обгрунтовано виділив землі історико-культурного призна­чення в окрему категорію (п. "д" ст. 19).

Специфікою правового режиму земель історико-культурного призначення є те, що це, мабуть, єдина категорія земель, яка має пріоритетний правовий режим порівняно з іншими категоріями земельного фонду. У разі настання одного з перелічених вище правових фактів землі, до якої б категорії вони не належали, підлягають переведенню у категорію земель історико-культурного призначення. Вказівка на це міститься у статтях 31 і 34 Закону "Про охорону культурної спадщини", а також в інших законодав­чих актах.

Джерела, рекомендовані до заняття:

Дата добавления: 2015-07-13