Поняття оренди землі за законодавством України. 2 страница

6) Порушення власником панівної земельної ділянки умов користування сервітутом.

При встановленні земельного сервітуту чітко визначаються межі (умови) користування власником пануючої земельної ділянки визначеною частиною обслуговуючої ділянки. Власник (користувач) пануючої ділянки не має права в односторонньому порядку змінювати умови земельного сервітуту. Якщо ж він допускає відхилення від умов встановленого сервітуту, то він порушує умови користування цим сервітутом. Наприклад, якщо при встановленні сервітуту у формі права пішого проходу чи проїзду на велосипеді через обслуговуючу земельну ділянку власник (користувач) пануючої ділянки почав здійснювати прохід чи проїзд не по тій частині обслуговуючої земельної ділянки, яка була визначена при встановленні сервітуту, а по іншій його частині або ж він почав не тільки проходити чи проїжджати через таку земельну ділянку, а ще і проганяти через неї худобу, то такий власник (користувач) ділянки явно порушив умови земельного сервітуту. Порушення умов земельного сервітуту можуть бути підставою для його скасування. Факт порушення умов користування сервітутом особою, в інтересах якої він був встановлений, повинен бути підтверджений рішенням суду, якщо така особа заперечує факт допущення нею зазначеного порушення. Скасування земельного сервітуту здійснюється органом державної реєстрації прав на землю.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки щодо якої встановлений сервітут, дія його може бути припинена у судовому порядку у таких випадках:

1) припинення підстав встановлення земельного сервітуту – це може проявлятися в усуненні недоліків пануючої земельної ділянки, які компенсувалися (усувалися) шляхом надання її власнику (користувачу) права обмеженого користування сусідньою (обслуговуючою) земельною ділянкою.

2) неможливість використання земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, за її цільовому призначенням. Якщо в результаті використання обслуговуючої земельної ділянки власником (користувачем) пануючої ділянки відповідно до умов установленого сервітуту виникне ситуація, при якій власник (користувач) обслуговуючої земельної ділянки не зможе використовувати її за цільовим призначенням, то в останнього виникає право вимагати припинення земельного сервітуту.

Важливим способом забезпечення земельних прав суб'єктів є вирішення земельних спорів, яке здійснюється компетентними органами у встановленому порядку. Земельні спори — це особливий вид правових відносин щодо розв'язання конфлікту, який виникає у зв'язку з порушенням прав та законних інтересів власників земельних ділянок, землекористувачів, у тому числі й орендарів земельних ділянок та інших суб'єктів земельних правовідносин. Земельний спір виникає з приводу дійсного або можливого порушення конкретних земельних прав суб'єкта, причому в останньому випадку розгляд спору триває до фактичного з'ясування обставин, що підтверджують відсутність дійсного порушення земельного права. Сутність вирішення земельного спору компетентним органом полягає у з'ясуванні змісту і меж повноважень сторін спору та встановлення їх обов'язків щодо певних правовідносин. Предметом земельного спору є заявлена вимога суб'єкта цих правовідносин до компетентного органу щодо забезпечення реалізації належних йому суб'єктивних прав, а в деяких випадках — щодо зобов'язання інших суб'єктів спору додержуватися обов'язків, визначених законодавством. Враховуючи зміст, суб'єктів спору та інші підстави, їх можна класифікувати на окремі групи. Так, земельні спори можна класифікувати за їх суб'єктним складом. З урахуванням цього критерію земельні спори можуть виникати: між громадянами, юридичними особами, територіальними громадами, адміністративно-територіальними одиницями, між громадянами та юридичними особами, спори за участю державних та інших органів, які наділені повноваженнями щодо вирішення земельних спорів. Якщо за основу класифікації взяти особливості змісту спорів, то можна виділити такі спори: пов'язані з приватизацією земель державної і комунальної власності, спори про належність земельної частки (паю); майнові спори, які пов'язані із земельними відносинами. Стаття 12 Кодексу відносить вирішення земельних спорів до повноважень сільських, селищних, міських рад. Ці органи місцевого самоврядування вирішують лише ті спори у межах відповідних населених пунктів, які ввійшли до переліку ч. З ст. 158 Земельного кодексу. Цей перелік включає спори щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. Певними повноваженнями щодо вирішення земельних спорів наділені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Так, відповідно до ч. 4 ст. 158 Земельного кодексу вони вирішують спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів. Порядок розгляду земельних спорів зазначеними органами встановлений ст. 159 Земельного кодексу. У цих випадках суб'єктами, що беруть участь у вирішенні земельного спору, є заявник, відповідач або уповноважені ними представники, суб'єкти, які вирішують спір, а також суб'єкти, які не заінтересовані у розгляді спору, але їх участь є допоміжною у вирішення спору (експерти, свідки) та ін. Вирішення земельного спору пов'язане з додержанням вимог певної процесуальної форми. Вона здійснюється у межах таких стадій: порушення справи; підготовка до розгляду; розгляд і вирішення спору по суті та винесення рішення; оскарження рішення; виконання рішення. Щодо земельних спорів, сторонами яких виступають юридичні особи або громадяни—суб'єкти підприємницької діяльності, то вони вирішуються господарськими судами. При цьому має враховуватися Роз'яснення Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування” від 27 червня 2001 р. у частині, що не суперечать новому Земельному кодексу. Виконання судового рішення передбачає заходи щодо забезпечення відновлення порушених прав і законних інтересів власників землі, землекористувачів, орендарів земельних ділянок і здійснюється відповідно до Закону України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 р.

12. Важливим способом забезпечення земельних прав суб'єктів є вирішення земельних спорів, яке здійснюється компетентними органами у встановленому порядку. Правові приписи, які регулюють це питання, зосереджені у розділі V кодексу “Гарантії прав на землю” Земельного кодексу. Це свідчить про те, що інститут земельних спорів є одним з різновидів гарантій прав на землю.
Земельні спори — це особливий вид правових відносин щодо розв'язання конфлікту, який виникає у зв'язку з порушенням прав та законних інтересів власників земельних ділянок, землекористувачів, у тому числі й орендарів земельних ділянок та інших суб'єктів земельних правовідносин.
Земельний спір виникає з приводу дійсного або можливого порушення конкретних земельних прав суб'єкта, причому в останньому випадку розгляд спору триває до фактичного з'ясування обставин, що підтверджують відсутність дійсного порушення земельного права.
Дії, які можуть певною мірою впливати на права та інтереси суб'єктів і виступати причиною спору, можливі як з боку самих носіїв земельних прав, державних та інших органів, так і з боку сторонніх осіб. Вони можуть бути пов'язані із самовільним зайняттям земельної ділянки, створенням перешкод при її використанні, порушенням меж земельних ділянок тощо. Такі дії порушують суб'єктивні земельні права: право власності, право землекористування та ін. Порушуватися водночас можуть одне або кілька земельних прав суб'єкта. Але ці права мають бути чітко визначені та індивідуалізовані.
Сутність вирішення земельного спору компетентним органом полягає у з'ясуванні змісту і меж повноважень сторін спору та встановлення їх обов'язків щодо певних правовідносин.
Предметом земельного спору є заявлена вимога суб'єкта цих правовідносин до компетентного органу щодо забезпечення реалізації належних йому суб'єктивних прав, а в деяких випадках — щодо зобов'язання інших суб'єктів спору додержуватися обов'язків, визначених законодавством.
Земельні спори неоднорідні за своїм складом. Серед сукупності земельних спорів самостійне місце посідають спори: з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності; щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей; що виникають внаслідок незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів державної влади з питань земельних ресурсів чи органів місцевого самоврядування; що виникають з приводу оренди земельних ділянок.
Враховуючи зміст, суб'єктів спору та інші підстави, їх можна класифікувати на окремі групи. Так, земельні спори можна класифікувати за їх суб'єктним складом. З урахуванням цього критерію земельні спори можуть виникати: між громадянами, юридичними особами, територіальними громадами, адміністративно-територіальними одиницями, між громадянами та юридичними особами, спори за участю державних та інших органів, які наділені повноваженнями щодо вирішення земельних спорів.
Якщо за основу класифікації взяти особливості змісту спорів, то можна виділити такі спори: пов'язані з приватизацією земель державної і комунальної власності, спори про належність земельної частки (паю); майнові спори, які пов'язані із земельними відносинами.
Слід також враховувати, що земля є не тільки територіальним базисом і основним засобом виробництва, а й складовою єдиної екологічної системи. Тому земельний спір можна вважати різновидом еколого-правового спору. На цій підставі всю сукупність земельних спорів за своєю спрямованістю можна поділити на дві групи — суто земельні спори та земельні спори екологічного спрямування.
До першої групи належать спори щодо порушення вимог раціонального використання земель, прав і законних інтересів власників землі, землекористувачів, у тому числі й орендарів. Виникнення спорів другої групи пов'язане з негативним впливом на стан земель як елемент довкілля. Це спори з приводу псування сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими відходами, стічними водами та ін.
Класифікація земельних спорів можлива й за іншими ознаками.
Ці спори вирішують уповноважені органи у порядку, який встановленому законом. До таких органів ч. 1ст. 158 Земельного кодексу відносить: суди, органи місцевого самоврядування, органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Беручи до уваги конституційне положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини (ч. 2 ст. 124 Конституції), слід зазначити, що питома вага земельних спорів, які вирішують суди, зростає. Разом з тим, ч. 2 ст. 158 Земельного кодексу передбачає, що окрему категорію земельних спорів мають розглядати виключно суди. Так, судовому вирішенню підлягають земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Цей перелік є вичерпним.
Судовий захист забезпечує максимум гарантій носіям земельних прав. Практика свідчить, що відновлення порушених земельних прав суб'єктів у судовому порядку є більш ефективним і кваліфікованим.
Земельний кодекс не виключає вирішення земельних спорів і в адміністративному порядку, тобто уповноваженими органами місцевого самоврядування та органами державної влади з питань земельних ресурсів.
Стаття 12 Кодексу відносить вирішення земельних спорів до повноважень сільських, селищних, міських рад. Ці органи місцевого самоврядування вирішують лише ті спори у межах відповідних населених пунктів, які ввійшли до переліку ч. З ст. 158 Земельного кодексу. Цей перелік включає спори щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.
Певними повноваженнями щодо вирішення земельних спорів наділені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Так, відповідно до ч. 4 ст. 158 Земельного кодексу вони вирішують спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.
Порядок розгляду земельних спорів зазначеними органами встановлений ст. 159 Земельного кодексу. У цих випадках суб'єктами, що беруть участь у вирішенні земельного спору, є заявник, відповідач або уповноважені ними представники, суб'єкти, які вирішують спір, а також суб'єкти, які не заінтересовані у розгляді спору, але їх участь є допоміжною у вирішення спору (експерти, свідки) та ін.
Вирішення земельного спору пов'язане з додержанням вимог певної процесуальної форми. Вона здійснюється у межах таких стадій: порушення справи; підготовка до розгляду; розгляд і вирішення спору по суті та винесення рішення; оскарження рішення; виконання рішення.
Сторони спору згідно зі ст. 160 Земельного кодексу мають право знайомитися з матеріалами справи, особисто брати участь у розгляді спору, за власною ініціативою чи на вимогу компетентного органу надавати інформацію, яка має значення для вирішення спору, одержувати копію рішення щодо земельного спору тощо.
Повторна неявка без поважних причин сторони не може бути підставою для відкладення розгляду справи.
Рішення, що виноситься компетентним органом на основі розгляду земельного спору, має відповідати загальним вимогам, встановленим законом. Воно набирає чинності з моменту прийняття і передається сторонам спору у п'ятиденний термін після його прийняття.
Якщо сторона (сторони) не згодна з рішенням, вона має право оскаржити його до вищестоящого органу або у судовому порядку. Оскарження рішень органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів чи органів місцевого самоврядування у суді призупиняє їх виконання.
Вирішення земельних спорів у судовому порядку за участю громадян здійснюється у позовному провадженні. При цьому можуть використовуватися положення постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ” від 25 грудня 1996 р. у частині, що не суперечить чинному Земельному кодексу.
Винесене судом рішення можна оскаржити у місячний строк з наступного дня після оголошення у відповідному апеляційному суді.
Щодо земельних спорів, сторонами яких виступають юридичні особи або громадяни—суб'єкти підприємницької діяльності, то вони вирішуються господарськими судами. При цьому має враховуватися Роз'яснення Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування” від 27 червня 2001 р. у частині, що не суперечать новому Земельному кодексу.

13. «Причини більшості земельних спорів обумовлені прогалинами чинного законодавства та недоліками земельної реформи в Україні, є політичний характер регулювання земельних відносин, відсутність системності при внесенні змін до законодавчих актів та небажання прислуховуватися до проблем землекористувачів тільки поглиблюють кризу. При цьому, у зв'язку із значним підвищенням інвестиційної привабливості аграрного сектору та збільшенням інтересу вітчизняних та закордонних бізнес-структур до земель сільськогосподарського призначення в Україні, кількість земельних спорів між власниками землі, орендарями та органами влади буде тільки збільшуватися».
Відтак юрист рекомендує сільгоспвиробникам активізувати через власні об'єднання діяльність щодо узагальнення першочергових проблем землекористування та лобіювання внесення відповідних змін до законодавства.
Не занурюючись у теоретичні хащі земельного права, зазначимо лише, що розуміється під терміном «земельний спір». У найбільш поширеному розумінні земельним спорами вважають особливий вид правових відносин щодо розв'язання конфлікту, який виникає у зв'язку з порушенням прав та законних інтересів власників земельних ділянок, землекористувачів, у т.ч. й орендарів земельних ділянок та інших суб'єктів земельних правовідносин. Однак, якщо раніше традиційно вважалося, що особливою ознакою об'єкта земельних спорів виступає земля, то у сучасних умовах їх визначальною ознакою є те, що ці спори прямо чи опосередковано стосуються території України, земельної ділянки, її частини чи прав на неї, у тому числі й на земельну частку (пай), що випливає зі ст.2 Земельного кодексу України, звертає увагу у своєму дисертаційному дослідженні к.ю.н. Людмила Лейба.
Вирішенню земельних спорів присвячено окрему главу Земельного кодексу України (глава 25). Кодексом передбачено дві форми вирішення спорів у сфері земельних правовідносин: судову та позасудову (адміністративну).
Відповідно до ст.158 ЗК України до органів, що мають право вирішувати земельні спори, належать суди, органи місцевого самоврядування (виконавчі органи місцевих рад) та органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів (Держкомзем та його територіальні органи).
Розмежування компетенції уповноважених на вирішення земельних спорів органів відбувається таким чином.
До компетенції обласної, Київської та Севастопольської міських, районної, районної у містах, міської, селищної та сільської рад належить розгляд земельних спорів у межах населених пунктів щодо:
– меж земельних ділянок, які перебувають у власності і користуванні громадян;
– додержання громадянами правил добросусідства;
– а також спори щодо розмежування меж районів у містах.
Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори з приводу:
– меж земельних ділянок за межами населених пунктів;
– розташування обмежень у використанні земель;
– земельних сервітутів.
Винятково до компетенції органів судової гілки влади належать земельні спори, що виникають з приводу:
– володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб;
– розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.
Така виняткова підвідомчість цієї категорії справ означає, що єдиною можливою правовою формою вирішення перелічених земельних спорів є судовий розгляд.
Земельним кодексом передбачено, що в разі незгоди власника землі або землекористувача з рішенням згаданих органів, спір вирішується судом. Крім того, ЗК України передбачає ще низку випадків, у яких земельні спори можуть вирішуватися в судовому порядку: за заявою про право громадян на земельну частку (пай) при приватизації земель державних і комунальних с/г підприємств; про розподіл несільськогосподарських угідь при ліквідації сільгосппідприємств; про порядок спільного використання земельних ділянок з меліоративними системами; про припинення прав на земельну ділянку; про вирішення майнових спорів, пов'язаних із земельними відносинами; про відшкодування втрат сільсько– та лісогосподарського виробництва тощо (утім, здебільшого це стосується визнання недійсною відмови уповноважених органів у певній юридичній дії, передбаченій законом). Цей перелік не є вичерпним, адже згідно з Конституцією України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
При обранні позасудової форми вирішення спору особа, яка вважає, що її права порушені, може звернутися до уповноваженого органу за заявою, який розглядає її у місячний термін з викликом зацікавлених осіб.
Докторант Національного університету біоресурсів і природокористування України, к.ю.н. Андрій Мартин зазначає, що значна частина земельних спорів, перш за все, пов'язаних із порушенням меж земельних ділянок, визнанням права користування земельними ділянками, визначенням збитків, завданих власникам землі та землекористувачам, має вирішуватися на основі наявної земельно-кадастрової документації. Наприклад, втрачену межу ділянки можна відновити на основі координатних даних, що зберігаються у матеріалах кадастрових зйомок, ідентифікувати права і обов'язки власників можна на підставі державного реєстру земель тощо. В той же час, нинішній стан обліку земель в України залишає бажати кращого – належним чином зафіксовані у кадастрових базах даних відомості лише про третину земельних ділянок, а це істотно обмежує можливості для швидкого та ефективного вирішення конфліктних ситуацій у земельних відносинах. Нерідко, саме суду доводиться встановлювати межі ділянок, визначати їх правовий режим, фіксувати обов'язки власників землі. Критичної ваги набуває кваліфікація судових експертів, що залучаються до вирішення земельних спорів.
Водночас, юрист ЮФ «ILF» Ганна Жебелева відзначає, що хоча позасудова форма вирішення земельних спорів є коротшою та процесуально простішою, вона не знаходить широкого застосування на практиці, оскільки важко визначитися, які саме земельні спори можуть розглядатися в позасудовому порядку. Це спричинено тим, що поняття «спори щодо меж земельних ділянок» не має чіткого змісту і при бажані конкретний спір може бути визначений і як спір щодо меж земельних ділянок, і як спір з приводу володіння та користування земельною ділянкою, що за формальними ознаками може бути предметом розгляду винятково у суді.
«Незважаючи на те, що питання розмежування компетенції на сьогодні остаточно не вирішено, в будь-який момент підприємство може передати вирішення земельного спору в суд. Зокрема, відповідно до ст.124 Конституції України це можливо безпосередньо відразу після виникнення спору, так і після розгляду його в позасудовому порядку як можливість його оскарження в судовому порядку (згідно з ч.5 ст.158 Земельного кодексу України)», – коментує юрист.

14. Земельні спори - це спори, що виникають між фізичними чи юридичними особами з приводу володіння, користування чи розпоряджання земельною ділянкою, яка перебуває у них на праві власності чи користування, і які вирішують виключно суди, органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Крім того, земельні спори - це особливий вид правовідносин щодо розв'язання конфлікту, який виникає у зв'язку з порушенням прав і законних інтересів власників земельних ділянок, землекористувачів, у тому числі й орендарів земельних ділянок та інших суб'єктів земельних правовідносин.

Перелік органів, які уповноважені вирішувати земельні спори, передбачений ст. 158 Земельного кодексу України, зокрема, до них належать:

- центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Так, виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, вирішує земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.

У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом.

Таким чином, судам підвідомчі всі земельні спори, органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів уповноважені вирішувати лише окремі їх види.

Крім того, відповідно до Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" із змінами від 23.02.2012, функції щодо здійснення державного контролю за використанням та охороною земель покладено на Державну інспекцію сільського господарства України.

Лише після вирішення спорів у сфері земельних відносин вищевказаними компетентними органами або неприйняття ними у встановлені строки рішень з цих питань, у відповідності до вимог ст.21 Закону України "Про прокуратуру", перевірки за заявами фізичних чи юридичних осіб, зверненнями та запитами депутатів усіх рівнів, крім заяв та повідомлень про кримінальне правопорушення, здійснюються органами прокуратури.

15. Об’єктом земельних спорів є суб’єктивне право на конкретну земельну ділянку, тобто права на володіння, користування чи розпорядження нею.

Право володіння – це необмежена у часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності.
Право володіння земельною ділянкою має певну особливість, що обумовлена неможливістю відокремлення землі від навколишнього середовища, її тісний взаємозв'язок з іншими компонентами природи, неможливістю вилучення земельної ділянки з цього середовища, переносу в інше місце, здатністю грунтового покриву до саморозвитку та самовідновлення як екологічної системи та засобу виробництва.
Право розпоряджатися – це здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття планових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.
Право користування – це процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ.
Право власності на земельні ділянки набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного кодексу, а також інших законів. Земельні ділянки можуть перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Від форми власності залежить, кому земельна ділянка належить, хто її власник і хто розпоряджається результатами праці від її використання. Право приватної власності на земельні ділянки можуть набувати громадяни та юридичні особи, право комунальної власності – територіальні громади або органи місцевого самоврядування; право державної власності – держава, в особі органів державної влади.

16. земельні спори належать до спорів складної категорії, а їх різновиди характеризуються відповідними особливостями.

Основні з них пов’язуються із (а) законодавчим закріпленням і функціонуванням множинності форм власності на землю, (б) багатофункціональністю та специфікою об’єкта земельних спорів, (в) властивостями земель, що використовуються для різного цільового призначення, (г) наявністю екологічного фактора окремих земельних спорів, (д) особливостями, пов’язаними з суб’єктним складом земельних спорів. Крім того, земельні спори характеризуються важливою особливістю, яка полягає в тому, що вони завжди пов’язані з врегулюванням земельних відносин.

17. Класифікація земельних спорів” при дослідженні зазначеного в назві питання за основу беруться принципові положення, закріплені у ст. 5 Земельного кодексу. Йдеться про один із принципів земельного законодавства, сутність якого полягає в поєднанні особливостей використання земель як територіального базису, природного ресурсу й основного засобу виробництва. У зв’язку з цим усю сукупність земельно-правових спорів пропонується розділити на три загальні групи. Це (а) суто земельні спори, (б) земельні спори екологічного спрямування й (в) земельні спори, пов’язані з майновими відносинами. У межах кожної групи спорів можлива більш детальна класифікація, приміром, суто земельних спорів, критеріями якої можуть бути їх об’єктний і суб’єктний склад.

З урахуванням об’єкта земельних спорів виділяються спори, об’єктом яких виступають: а) землі в межах території України, наприклад, щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей, меж районів у містах; спори, які виникають у процесі розмежування земель державної й комунальної власності та ін.; б) земельна ділянка або її частина. Вони можуть виникати у сфері реалізації права власності на земельну ділянку чи права землекористування. До цієї групи належать, зокрема, спори з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб; спори про додержання громадянами правил добросусідства; спори, пов’язані з орендою землі тощо; в) права на земельну ділянку, її частину чи земельну частку (пай). Вони, як правило, пов’язані з набуттям, припиненням чи визнанням земельних прав. Йдеться про спори, пов’язані з правом громадян на земельну частку (пай) при приватизації земель сільськогосподарських підприємств; про встановлення і припинення дії земельних сервітутів та деякі інші.

Відповідно до суб’єктного складу земельних спорів пропонується класифікація їх на публічно-правові і приватно-правові. Зазначається, що їх учасниками можуть виступати фізичні і юридичні особи, держава, територіальні громади, Український народ, іноземні громадяни, органи місцевого самоврядування та державні виконавчі органи. Акцентується увага на тому, що останні можуть бути як учасниками спору, так і його сторонами.

18. Національне законодавство розрізняє власне земельні спори та майнові спори, пов'язані із земельними відносинами.

- спори між громадянами - власниками житлового будинку, інших будівель і споруд та земельної ділянки на праві спільної власності щодо порядку використання й розпорядження земельною ділянкою;

- спори з приводу розмежування території сіл, селищ, міст, районів, областей;

- спори з приводу сумісного землекористування громадян;

- спори, пов'язані з вилученням (викупом) земельної ділянки у землекористувача без його на те згоди,"