У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом. 1 страница

Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.

Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

До ч.1. Відповідно до ч.1ст.124 Конституції України «[п]равосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.»

Проте, відповідно до ч.1. ст.158 ЗКУ, земельні спори вирішуються не лише (1) судом, а і (2) органами місцевого самоврядування та (3) виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Деякі вчені вказують на неконституційність даного положення. На їх думку, воно суперечить наведеній ст.124 Конституції України, за якою правосуддя здійснюється виключно судом.

На нашу думку, суперечність у даному випадку відсутня. Слід відрізняти поняття «вирішення спору» та «здійснення правосуддя». Вважаємо, що ці поняття співвідносяться між собою як ціле і частина. Відмежувальною ознакою правосуддя є те, що при його здійсненні вирішення спору характеризується остаточністю і неможливістю оскарження прийнятого рішення до іншої системи органів.

З іншого боку, на наш погляд, норми ст.158 ЗКУ, які дозволяють вирішувати земельні спори іншим органам, крім суду (а відповідно, і ст.159-161 ЗКУ, які регламентують різні аспекти вирішення спорів цими органами), є декларативними і не мають практичного застосування. Практично всі спори, вирішення яких віднесено до компетенції органів місцевого самоврядування та органів земельних ресурсів (ч.ч.3 та 4 ст.158 ЗКУ), підпадають під категорію спорів, вирішення яких ч.2 цієї ж статті віднесено до виключної компетенції суду – спорів з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками.

До ч.2. Як відзначає О.С. Снідевич, «залежно від способу захисту земельних прав позивача позови у справах, що виникають із земельних правовідносин, поділяються на позови про визнання, про присудження та перетворювальні позови»[1].

Відповідно до ст.125 Конституції України «система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації». Зміст цих принципів розкритий у ст.18, 19 ЗУ «Про судоустрій України».

Земельні спори розглядаються в порядку цивільного, господарського та адміністративного судочинства.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦПК, в порядку цивільного судочинства розглядаються справи щодо «захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин» та «інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства». Процесуальний порядок вирішення спорів в порядку цивільного судочинства визначається ЦПК. На деякі особливості його застосування звертається увага у Постанові Пленуму ВСУ від 16.04.2004 №7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ».

Земельні спори розглядаються також в порядку господарського судочинства. Відповідно до ч.1 ст.1 ГПК, «[п]ідприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням». Ч.2 тієї ж статті передбачає, що «[у] випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.»

Насамперед, господарським судам підвідомчі спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів «та з інших підстав» (ст.12 ГПК). Це, зокрема, спори, пов’язані з укладенням, виконанням та припиненням договорів оренди земельних ділянок, спори щодо встановлення земельних сервітутів, спори про захист права власності та користування земельними ділянками тощо. Особливості вирішення таких спорів розглядаються у Роз’ясненні Вищого арбітражного суду України №02-5/743 від 27.06.2001 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом права власності на землю і землекористування».

Спори, що розглядаються в порядку адміністративного судочинства, вирішуються відповідно до КАСУ. Серед спорів, на які згідно із законом (ст.17 КАСУ) поширюється компетенція адміністративних судів, слід виділити насамперед (1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також (2) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Щодо проблеми розмежування адміністративних спорів із спорами, що розглядаються в порядку цивільного та господарського судочинства див. також коментар до п.«г» ч.3 ст.152 ЗКУ.

До ч.3. Спори щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, згідно із коментованою нормою мають вирішуватися органами місцевого самоврядування. Дана норма має тлумачитись системно з урахуванням пп.5 п.«б» ч.1 ст.33 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні», яким вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом віднесено до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад (див. також п.«й» ч.1 ст.12 ЗКУ). Існує практика делегування повноважень з розгляду земельних спорів місцевими радами органам виконавчої влади. Так, рішенням Запорізької міськради від 15.10.03 №43 «Про делегування повноважень Запорізької міської ради районним адміністраціям щодо вирішення спорів з приводу суміжного землекористування» повноваження були делеговані місцевим державним адміністраціям[2]. В деяких містах діють комісії міських рад по земельним спорам (наприклад, у Житомирі[3], Костополі[4]).

Аналізувати законність описаної вище практики делегування та створення комісій не вважаємо за доцільне, оскільки «вирішення спорів» органами місцевого самоврядування дуже важко назвати повноваженням. Будь-яке рішення органу місцевого самоврядування не є остаточним і не має механізму примусового виконання, за вирішенням спору до органів місцевого самоврядування зацікавлені особи звертаються хіба що тоді, коли бажають формалізувати наявність спору, усунути можливість закриття провадження в суді через недоведеність його існування.

Разом із цим, відповідно до пп. 5 п „б” ч. 1 ст. 33 ЗУ „Про місцеве самоврядування в Україні” виконкоми сільських, селищних, міських рад наділені делегованим повноваженням з „вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом”. Формально таке положення не вступає в суперечність із коментованою нормою, оскільки виконавчий комітет ради створюється радою для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування і входить до системи місцевого самоврядування (ст. 5 ЗУ „Про місцеве самоврядування в Україні”).

Практика йде, зокрема, по шляху створення різного роду комісій з вирішення земельних спорів при виконкомах рад. Останні своїм рішенням затверджують результати роботи таких комісій. Проте, зважаючи на вже згадану відсутність механізму примусового виконання таких рішень, і як наслідок, неможливість досягнення мети вирішення спору, створення такого роду додаткових структур видається невиправданим.

Поняття «спори… щодо меж земельних ділянок» не має чіткого змісту, і при бажані конкретний спір може бути витлумачений і як суперечка щодо меж земельних ділянок, і як спір з приводу володіння та користування земельною ділянкою, що за формальними ознаками може бути предметом розгляду виключно у суді відповідно до ч.2 ст.158 ЗКУ. Крім того, повноваження з вирішення земельних спорів обласними, районними радами, передбачені ст.ст.8, 10 ЗКУ, чинним законодавством не конкретизуються. Поняття «земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок …» є невдалим, адже малися на увазі вочевидь не «спори в межах населених пунктів», а спори щодо «меж земельних ділянок, розташованих в межах населених пунктів». Традиційно невдалим є вживання у нормі терміну «громадяни», що обумовлює необхідність розширеного тлумачення норми (поширення її на інших фізичних осіб) тощо.

До ч.4. Можливість вирішення земельних спорів органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів (Держкомземом та його органами – див. ст.15 ЗКУ та коментар до неї) є декларативною, як і положення попередньої частини, і також характеризуються низкою техніко-юридичних недоліків.

До ч.5. Відповідно до ст.124 Конституції України «[ю]рисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». Іншими словами, будь-яке рішення органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, прийняте відповідно до ч.ч.3, 4 ст.158 ЗКУ, не є остаточним і може бути переглянуте у суді.

Крім того, протлумачивши ст.124 Конституції України, КСУ у рішенні по справі про досудове врегулювання спорів від 9.07.2002 №15-рп/2002 постановив, що «.. право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист».

Таким чином, навіть при наявності можливостей відповідно до коментованої статті звернутись за «вирішенням спору» до органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади, особа не може бути обмежена у своєму праві звертатись безпосередньо до суду.

36.Рекомендації Вищого Господарського Суду України щодо вирішення земельних спорів.
26 грудня 2011 року Пленум Вищого господарського суду України виніс Постанову №14 «Про внесення змін до постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 №6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин»
Діюча ж на сьогодні Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 №6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» містить вичерпний аналіз практики застосування господарськими судами норм матеріального і процесуального права, пов’язаних з набуттям і реалізацією права на земельні ділянки, вирішення спорів щодо окремих категорій земель та суб’єктів землекористування, підстав настання відповідальності за порушення вимог земельного законодавства Власне положення Постанови №6 Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011, до яких Постановою №14 запропоновано зміни, стосуються питань підвідомчості між господарськими та адміністративними судами спорів, об’єктом яких виступають земельні ділянки.Зокрема, Пленум Вищого господарського суду України визначив, що правовідносини у сфері використання і охорони земель, врегульовані розділами VI та VII Земельного кодексу України, можуть мати як приватноправовий, так і публічно-правовий характер, а тому спори, що виникають з відповідних правовідносин, можуть, у залежності від їх правового характеру та складу учасників, вирішуватись за правилами адміністративного або господарського судочинства.В Розділі 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 №6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин», сутність приватноправового характеру правовідносин у сфері використання і охорони земель досить детально описана і зводиться до того, що вказані відносини регулюються виключно нормами господарського та цивільного права і пов’язані із здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки та ґрунтуються на рівності суб’єктів, які беруть участь у цих правовідносинах. Це означає, що всі суб’єкти господарювання, зокрема, фізичні особи, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності, в тому числі, органи державної влади та місцевого самоврядування, які відповідно до положень статей 13, 14, 140, 142, 143, Конституції України, статей 11, 16, 167, 169, 374 Цивільного кодексу України, статей 2, 8, 48, 133, 148, 152, 197, 283 Господарського кодексу України, статей 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України, діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок, є рівними учасниками земельних відносин, а спори, що виникають між ними підвідомчі виключно господарським судам.

37.Виконання судових рішень щодо вирішення земельних спорів.
Порядок виконання рішення щодо земельного спору – це сукупність заходів та дій, що здійснюються органами та їх уповноваженими посадовими особами, у межах наданих законодавством повноважень щодо відновлення порушеного суб’єктивного права чи охоронюваного інтересу шляхом виконання прийнятого уповноваженим органом у позасудовому порядку рішення про розв’язання земельного спору. Земельним законодавством не визначається перелік заходів, необхідних для забезпечення виконання рішень щодо земельних спорів та суб’єктів їх здійснення.
Серед положень глави 25 ЗКУ не міститься правил про порядок виконання рішення щодо земельного спору. Однак, як випливає із ст. 159, 161 ЗКУ, орган, що розглянув земельний спір та ухвалив щодо нього рішення, визначає не тільки порядок його виконання, але й має вживати заходів для виконання свого рішення.
Виконання рішення щодо земельних спорів здійснюється тим органом, який прийняв таке рішення (ч. 2 ст. 161 ЗКУ). Цей нормативний припис означає, що орган місцевого самоврядування чи орган з питань земельних ресурсів не має права доручати виконання прийнятого рішення будь-якому іншому державному органу.

40. У сучасній Україні належний розгляд та вирішення земельного спору є однією з найважливіших гарантій забезпечення земельних прав, обов´язків та інтересів власників землі, землекористувачів, а також інших суб´єктів земельних правовідносин. Причини виникнення земельних спорів можуть бути різними: неврегульованість земельних відносин чинним законодавством; внутрішня неузгодженість норм земельного законодавства; суперечності між нормами земельного права та нормами інших природоресурсних галузей права; недостатня юридична кваліфікація осіб, які застосовують земельно-правові норми; розбіжності в праворозумінні та недостатня правова поінформованість учасників земельно-правових спорів тощо.

Відповідно до ч. 1 ст. 158 Земельного кодексу України земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Таким чином, розгляд та вирішення земельних спорів здійснюється в позасудовому та судовому порядку.

Судовий захист земельних прав громадян на сьогодні вважається найбільш кваліфікованим та універсальним. Одна з найважливіших його переваг — менша можливість необ´єктивного розгляду справи та відомчого впливу на остаточне вирішення питання.

Однак у контексті судово-правової реформи, що триває в Україні уже багато років, переваги саме судового захисту земельних прав можуть видаватися сумнівними. В першу чергу, питання виникають через надмірно ускладнені структуру судової системи України та формалізацію судових процедур. Внаслідок створення системи спеціалізованих адміністративних судів відбулося розпорошення судової компетенції.

Система відносин із приводу вирішення земельного спору в судах є частиною земельного процесу, який практично формується та регулюється за рахунок норм Цивільного процесуального, Господарсько-процесуального кодексів чи Кодексу адміністративного судочинства України. На сьогодні особливих норм щодо розгляду саме цієї категорії спорів у жодному з процесуальних кодексів практично немає, крім ч. 1 ст. 114 ЦПК України, яка встановлює виключну підсудність за позовами з приводу нерухомого майна за місцем його знаходження. Таким чином, застосовуються загальні правила судочинства. Важливим способом забезпечення земельних прав суб'єктів є вирішення земельних спорів, яке здійснюється компетентними органами у встановленому порядку. Правові приписи, які регулюють це питання, зосереджені у розділі V кодексу “Гарантії прав на землю” Земельного кодексу. Це свідчить про те, що інститут земельних спорів є одним з різновидів гарантій прав на землю.Ці спори вирішують уповноважені органи у порядку, який встановленому законом. До таких органів ч. 1ст. 158 Земельного кодексу відносить: суди, органи місцевого самоврядування, органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Беручи до уваги конституційне положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини (ч. 2 ст. 124 Конституції), слід зазначити, що питома вага земельних спорів, які вирішують суди, зростає. Разом з тим, ч. 2 ст. 158 Земельного кодексу передбачає, що окрему категорію земельних спорів мають розглядати виключно суди. Так, судовому вирішенню підлягають земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Цей перелік є вичерпним.Судовий захист земельних прав громадян на сьогодні вважається найбільш кваліфікованим та універсальним. Однак у контексті судово-правової реформи, що триває в Україні уже багато років, переваги саме судового захисту земельних прав можуть видаватися сумнівними. В першу чергу, питання виникають через надмірно ускладнені структуру судової системи України та формалізацію судових процедур. Внаслідок створення системи спеціалізованих адміністративних судів відбулося розпорошення судової компетенції. Крім того, нормативна база з питань регулювання земельних відносин залишається нечіткою і недосконалою.Система відносин із приводу вирішення земельного спору в судах є частиною земельного процесу, який практично формується та регулюється за рахунок норм Цивільного процесуального, Господарсько-процесуального кодексів чи Кодексу адміністративного судочинства України.На сьогодні особливих норм щодо розгляду саме цієї категорії спорів у жодному з процесуальних кодексів практично немає, крім ч. 1 ст. 114 ЦПК України, яка встановлює виключну підсудність за позовами з приводу нерухомого майна за місцем його знаходження. Таким чином, застосовуються загальні правила судочинства.

41.Відповідно до ст.158 ЗКУ, земельні спори вирішуються не лише (1) судом, а і (2) органами місцевого самоврядування та (3) центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин: «1. Земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Деякі вчені вказують на неконституційність даного положення в частині надання права вирішувати спори іншим органам, окрім судів. На їх думку, воно суперечить ст.124 КУ, за якою правосуддя здійснюється виключно судом.

Серед спорів, на які згідно із законом (ст.17 КАСУ) поширюється компетенція адміністративних судів, слід виділити насамперед (1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також (2) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом. Проблема. Питання розмежування юрисдикції між, з одного боку, адміністративними судами, та загальними та господарськими – з іншого вже тривалий час є складним, що обумовлено техніко-юридичними недоліками положень про підвідомчість КАСУ. Після складного і болісного періоду невизначеності в Україні усталилася практика, яку спрощено можна виразити такою формулою: всі справи (навіть у разі, якщо суб’єктом спірних правовідносин є суб’єкт владних повноважень), де йшлося про захист оспореного або порушеного цивільного права у земельних правовідносинах, повинні розглядатися за правилами цивільного або, залежно від суб’єктного складу спірних правовідносин, господарського судочинства

На наш погляд, такий підхід є цілком вірним, він повністю відповідає як ст.15 ЦПК, так і призначенню адміністративного судочинства: захистити в публічних правовідносинах «слабку» сторону – насамперед, фізичну особу, громадянина, і натомість обмежити жорсткими рамками «сильну» сторону - суб’єкта владних повноважень. Якщо йдеться про відносини, у якими сторони є рівними, а суб’єкт владних повноважень просто реалізує (як будь-який інший представник власника), напр., право державної власності на землю – жодного сенсу розглядати спір із таких відносин в порядку адміністративного судочинства немає.

42. у ст. 207 ЗКУ визначені умови відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва, відповідно до якої відшкодуванню підлягають: втрати сільськогосподарських угідь (ріллі, багаторічних насаджень, перелогів, сінокосів, пасовищ) як основного засобу виробництва в сільському господарстві внаслідок вилучення (викупу) їх для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським виробництвом; втрати, завдані обмеженням прав власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, або погіршенням якості угідь внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю громадян, юридичних осіб, органів місцевого самоврядування або держави, а також у зв'язку з виключенням сільськогосподарських угідь із господарського обігу внаслідок встановлення охоронних, санітарних та інших захисних зон.

Ще одним проблемним моментом у застосуванні ст. 207 ЗКУ є встановлення фактів, які є передумовою відшкодування вказаних втрат. За змістом зазначеної статті такими юридичними фактами є: втрати у разі вилучення (викупу) земельної ділянки для суспільних потреб, не пов’язаних із сільськогосподарським виробництвом.

втрати, завдані обмеженням прав власників землі й землекористувачів, у тому числі орендарів.

з ПОСТАНОВИ Пленуму ВС Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ Вирішуючи позови про відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, суди повинні мати на увазі, що при вилученні (викупі) сільськогосподарських угідь, лісових земель, чагарників для потреб, не пов'язаних із сільсько- чи лісогосподарським виробництвом, їх тимчасовому зайнятті для інших видів використання, встановленні обмежень щодо використання земельних ділянок, погіршенні якості грунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників, приведенні сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у не придатний для використання стан, неодержанні доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки, відшкодування збитків згідно зі статтями 156, 157 ЗК (2768-14) здійснюється органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та юридичними особами, які використовують земельні ділянки і діяльність яких обмежує права власників та землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу (в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими й іншими відходами та стічними водами). У випадках самовільного зайняття земельних ділянок, псування, забруднення земель чи вчинення інших порушень земельного законодавства шкода відшкодовується відповідно до статей 211, 212 ЗК (2768-14), статей 22, 623, 1166, 1172, 1192 ЦК (435-15) особами, що її заподіяли. При заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки її відшкодовує володілець цього джерела згідно зі статтею 1187 ЦК.

43. За загальним принципом, договірні відносини будуються за засадах рівності сторін, і право вимагати укладення з ним договору оренди земельної ділянки виникає у суб´єкта лише у випадках, визначених законом. Так, ч. З ст. 27 ЗУ «Про приватизацію державного майна» передбачає «пріоритетне право» власників «приватизованих об’єктів на довгострокову оренду (на строк не менше десяти років) займаних ними земельних ділянок з наступним викупом земельних ділянок відповідно до законодавства України. Місцеві господарські суди, задовольняючи позови про визнання договорів укладеними, іноді виходять із положень ч. 4 ст. 181 ПСУ, відповідно до якої «[з]а наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, тау двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.»ПЛЕНУМ ВИЩОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ УКРАЇНИ П О С Т А Н О В А Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин У порядку господарського судочинства вирішенню підлягають такі категорії спорів, засновані на положеннях статті 319 ЦК України - що виникають з укладення, зміни, розірвання, виконання договору оренди земельних ділянок, інших договорів користування земельними ділянками, в тому числі спори про стягнення заборгованості з орендної плати за договорами на користування земельною ділянкою; Системний аналіз норм законодавства України дає підстави для висновку про те, що орендна плата за земельну ділянку, яка перебуває в державній або в комунальній власності, має подвійну правову природу, оскільки, з одного боку, є передбаченим договором оренди землі платежем, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.У вирішенні спорів, що виникають у зв'язку з укладенням, зміною, розірванням, виконанням, припиненням договорів оренди земельних ділянок, інших договорів щодо користування земельними ділянками, у тому числі про стягнення заборгованості з орендної плати за договорами користування земельною ділянкою, господарським судам слід виходити з правил виключної підсудності, встановлених частиною дев'ятою статті 16 ГПК (1798-12), а якщо відповідачем у справі є орган, зазначений у частині п'ятій цієї статті, то така справа піддягає розгляду в господарському суді міста Києва.

44. У вирішенні спорів, пов'язаних з поновленням (пролонгацією) договорів оренди земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, судам слід враховувати положення статті 33 Закону України "Про оренду землі" (161-14) (в редакції Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (3038-17), який набрав чинності з 12.03.2011).

Частиною шостою зазначеної статті передбачено, що договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором, у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою і за відсутності протягом місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі.

Відтак господарським судам у вирішенні відповідних спорів необхідно з'ясовувати, зокрема, чи повідомляв орендар орендодавця у встановленому порядку про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк та чи заперечував орендодавець у строк, визначений законом, проти поновлення договору.

Разом з тим судам слід враховувати, що до спірних правовідносин має застосовуватися саме та редакція закону, яка була чинною на дату, з якої виникло переважне право на поновлення договору оренди земельної ділянки. При цьому, якщо відповідні правовідносини виникли між сторонами до внесення змін Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" (3038-17) (набрав чинності з 12.03.2011) до статті 33 Закону України "Про оренду землі" (161-14), судам слід брати до уваги, що попередня редакція зазначеної статті Закону України "Про оренду землі" (161-14) не передбачала автоматичного поновлення договорів оренди землі. Реалізація переважного права на поновлення договору оренди земельної ділянки державної або комунальної власності пов'язувалася з наявністю відповідного рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. { Підпункт 2.17 пункту 2 доповнено абзацом згідно з Постановою Вищого господарського суду N 8 (v0008600-13) від 29.05.2013 }

45. Частина 1 ст. 183¹ КАС України визначає, що право звернутися з адміністративним позовом про примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності мають органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які відповідно до закону можуть викуповувати ці об’єкти для суспільних потреб. Тотожне за суттю формулювання міститься у ч. 1 ст. 16 Закону, згідно з якою орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, що прийняв рішення про відчуження земельної ділянки, у разі недосягнення згоди з власником земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, щодо їх викупу для суспільних потреб відповідно до розділу II цього Закону звертається до адміністративного суду із позовом про примусове відчуження зазначених об’єктів.