Особливості управління необоротними активами 1 страница

Низька мобільність коштів, вкладених у необоротні активи (основні засоби, нематеріальні активи, довгострокові фінансові інвестиції), не означає відмови від комплексу управлінських завдань. Але у цьому випадку процес управління суттєво відрізняється від розглянутого в цьому розділі механізму прийняття короткострокових фінансових рішень.

Основна мета управління необоротними активами полягає у забезпеченні їх своєчасного оновлення та ефективного використання.

У процесі управління необоротними активами вирішуються такі завдання:

• визначення можливих форм оновлення основних виробничих засобів на простій і розширеній основі;

• визначення потреби в нарощування необоротних активів для розширення обсягів діяльності;

• визначення можливих способів розширення основних виробничих засобів (будівництво, створення, купівля, оренда, лізинг);

• забезпечення ефективного використання раніше сформованих та нововведених основних засобів та нематеріальних активів;

• формування необхідних фінансових ресурсів для відтворення необоротних активів та оптимізація їх структури.

Організаційними формами оновлення виробничих засобів на простій основі є:

— поточний ремонт — часткове оновлення основних засобів (фінансується за рахунок витрат виробництва);

— капітальний ремонт — значне відновлення основних засобів і часткова заміна їх окремих видів (фінансується за рахунок частини накопичених амортизаційних відрахувань і списується на витрати підприємства);

— придбання нових видів необоротних активів — заміна зношених основних засобів у межах нагромаджених амортизаційних відрахувань.

При розширеному відтворенні формування (будівництво, створення, придбання) нових видів необоротних активів здійснюється із залученням додаткових фінансових ресурсів (зверх накопиченої амортизації): прибутку, довгострокових позик, випуску цінних паперів.

Для визначення потреби у прирості необоротних активів у випадку їх розширеного відтворення аналізуються:

— необхідні додаткові площі та потужності для збільшення обсягів діяльності (якщо не можна підвищити коефіцієнт змінності використання наявних виробничих засобів);

— залишок необоротних активів на початок планового періоду;

— планове вибуття необоротних активів у зв'язку з їх фізичним та моральним зносом.

При цьому необхідно володіти в достатньому обсязі інформацією про ціну ресурсів та облікові оцінки виробничих засобів, оскільки в практиці фінансового менеджменту приріст необоротних активів завжди визначається лише у вартісних показниках (для планування потреби у фінансових ресурсах).

Важливим джерелом простого і розширеного відтворення є амортизація основних засобів та нематеріальних активів.

Залежно від прийнятої на підприємстві облікової політики можуть використовуватися різні методи нарахування амортизації основних засобів:

1. Метод суми одиниць продукції передбачає, що початкова вартість основного засобу знецінюється з кожною виготовленою за його допомогою одиницею продукції. Цим методом доцільно користуватися у випадку, коли:

— строк корисної служби основних засобів безпосередньо визначається кількістю випущеної продукції;

— обсяг випуску продукції надійно визначається (поштучно);

— моральний знос основних засобів незначний.

2. Метод прямолінійного списання застосовується у тому випадку, коли знецінення основних засобів найбільшою мірою залежить від строку, протягом якого вони використовуються (будівлі та споруди, офісні меблі, устаткування).

3. Метод зменшеного залишку (прискореної амортизації) використовується для тих основних засобів, які мають максимальну віддачу на початку строку експлуатації. Це означає, що вартість активів зменшується набагато швидше під впливом морального зносу, ніж у процесі їх фізичного старіння. На користь цього методу свідчить і той факт, що в перші роки служби основні засоби можуть приносити більше доходу у зв'язку з меншими затратами на технічне обслуговування і ремонт. Ліквідаційна вартість при методі зменшеного залишку не враховується.

Проведення на підприємстві прискореної амортизаційної політики є важливим стимулом для розвитку науково-технічного прогресу та активного запровадження інновацій у виробничий процес. У результаті прискореної амортизації скорочується строк окупності обладнання, прискорюється вибуття старих основних засобів, інтенсивніше відбувається процес накопичення амортизації, що дає змогу вчасно купити нове обладнання й уникнути морального зносу технічних засобів.

Обґрунтовуючи доцільність використання окремих методів нарахування амортизації, фінансовий менеджер повинен намагатися максимізувати не лише обсяг накопиченої амортизації, а й забезпечити якомога більше значення чистого грошового потоку, що залишається у розпорядженні підприємства (сума чистого прибутку від основної діяльності та амортизаційних відрахувань у поточному періоді).

Водночас, важливим об'єктом фінансового управління є ефективність використання необоротних активів.

Постійний фінансовий моніторинг за ефективністю використання основних засобів необхідно здійснювати за допомогою таких аналітичних показників, як фондовіддача, фондорентабельність, відносна економія основних засобів у результаті підвищення фондовіддачі, приріст продукції за рахунок підвищення фондовіддачі і т. ін.

Водночас, фінансовий менеджер має забезпечувати ефективне формування грошових потоків, пов'язаних із придбанням та орендою (лізингом) основних засобів.

При виборі між цими альтернативними варіантами необхідно зважувати всі переваги і недоліки орендних (лізингових) операцій.

Під час оцінювання грошових потоків, пов'язаних із різними способами формування необоротних активів, перевагу надають тому варіанту, який забезпечує мінімальний потік платежів у періоді, що дорівнює строку оренди.

Порівнюючи окремі грошові потоки (придбання обладнання на умовах лізингу, за рахунок банківського кредиту, за рахунок власних фінансових ресурсів) керуються такими правилами:

• порівняння грошових потоків здійснюється шляхом їх приведення до теперішньої вартості;

• ставка дисконту береться однаковою для всіх альтернативних варіантів;

• для більш об'єктивного оцінювання альтернативних грошових потоків враховується можливість отримання податкової економії (при лізингу — за рахунок віднесення на собівартість продукції лізингових платежів, при купівлі за рахунок кредиту — за рахунок процентів за кредит та амортизаційних відрахувань).

1. Управління запасами підприємства.

Управління запасами - складова частина єдиної системи поточного управління оборотним капіталом, від ефективності цього процесу залежить можливість підтримки ліквідності та платоспроможності компанії. Загальним критерієм оцінки ефективності даної системи і одночасно цільовою установкою визнана мінімізація розміру витрат, пов'язаних з формуванням і використанням запасів. Ключовим завданням, яку вирішують фінансові менеджери, визнається скорочення наднормативних запасів матеріальних цінностей, що втрачають свою вартість і фактично представляють собою скарбничку "заморожених" коштів. Склалася ситуація стимулює менеджерів компаній до пошуку нових методів побудови системи управління запасами на логістичних принципах як одного з найважливіших факторів підвищення ефективності бізнесу в цілому.

Під управлінням запасами розуміють контроль за рухом запасів і прийняття рішень, спрямованих на економію часу і коштів за рахунок мінімізації витрат на утримання запасів, необхідних для забезпечення безперебійного процесу операційної діяльності компанії.

Які економічні вигоди компанія отримує в результаті ефективного менеджменту запасів?

Ефективне управління товарно-матеріальними запасами (ТМЗ) дозволяє:

o зменшити виробничі втрати із-за дефіциту сировини і матеріалів;

o прискорити оборотність цієї категорії оборотних активів;

o звести до мінімуму надлишки ТМЗ, які збільшують вартість операцій і заморожують дефіцитні кошти;

o знизити ризик старіння та псування товарів;

o знизити витрати на зберігання ТМЗ.

Поняття "запаси" є досить містким. Цей термін застосовується як до виробленим об'єктів, так і не виробленим (природним). Загальноприйнято його застосування в таких поняттях, як запаси корисних копалин, лісові запаси (деревина на корені), запаси водних ресурсів, запаси біоресурсів та ін.

Економічна трактування поняття "запаси" більш вузька: під ними розуміється сукупність товарно-матеріальних цінностей (предмети праці, частина засобів праці, кінцева продукція), що знаходяться в стадії очікування вступу в процес виробничого споживання, транспортування або продажу. З точки зору бухгалтера запаси - це частина оборотних активів, що перебувають у матеріальній формі, яким може бути дана вартісна оцінка.

Основні етапи управління запасами

Процес управління запасами включає кілька етапів:

1. Аналіз складу, структури, динаміки загальної величини запасів за підсумками попередніх періодів.

2. Оптимізація загальної суми запасів і розміру основних груп запасів, що включаються до складу поточних активів.

3. Побудова ефективних систем контролю за рухом запасів в компанії.

Поточний аналіз загальної величини запасів проводиться на базі фінансової та управлінської звітності, а також даних складського обліку.

Структура запасів аналізується в розрізі основних видів і груп з урахуванням впливу сезонних коливань на загальну величину запасів.

Ретельному аналізу піддаються обсяг і структура витрат по обслуговуванню запасів з метою їх мінімізації. В даному випадку мова йде про вартість виконання замовлення (адміністративні, транспортні, вантажно-розвантажувальні витрати) і витрати на зберігання запасів (витрати по складуванню, страхування, пов'язані із спадом і старінням, податок на майно). Крім того, компанія може понести збитки, пов'язані з нестачею запасів (перебої у виробництві, втрати в обсязі реалізації продукції).

Далі проводиться аналіз і дається оцінка ефективності використання запасів. До основних показників відносяться рентабельність запасів і тривалість обігу, розраховується в днях. Основна мета аналізу - пошук шляхів прискорення оборотності запасів за рахунок управління собівартістю реалізованої продукції (робіт, послуг) та вартістю запасів як елемента поточних активів.

Критеріями оцінки якості проведеної роботи стануть скорочення операційного циклу і підвищення ступеня ліквідності компанії (докладніше див. "Аналіз фінансової звітності").

Оптимізація величини запасів. У практиці управління запасами використовується достатній арсенал методів планування та оптимізації їх величини.

1. Управління дебіторською заборгованістю підприємства.

Дебіторська заборгованість — це елемент оборотного капіталу, сума боргів, що належать підприємству від юридичних чи фізичних осіб. Вона займає значну питому вагу у структурі оборотних активів підприємства. Збільшення дебіторської за­боргованості означає вилучення засобів з обороту та призводить до додаткових витрат підприємства, виникають збитки від безнадійної дебіторської заборгованості. Але зростання дебіторської заборгованості не завжди оцінюють негативно. Виділяють нормальну та прострочену дебіторську заборгованість. Фінансові ускладнення на підприємстві створює наявність саме простроченої заборгованості, тому що підприємство буде відчувати нестачу фінансо­вих ресурсів для виплати заробітної плати, придбання запасів, а також уповільниться обертання оборотного капіталу.

На дебіторську заборгова­ність впливають як внутрішні, так і зовнішні фактори. Внутрішні фактори - це кредитна політика організацій (підприємств), професіоналізм фінансового менеджера, структура розрахунків, види і стан контролю. Що стосується врахування зовнішніх факторів при роз­робці управлінських рішень, то до основних таких факторів треба віднести: стан розрахунків у країні, ефективність гро­шово-кредитної політики центрального банку та комерцій­них банків, фондів, фінансові ринки, рівень інфляції, види продукції та послуг, стан сегментів товарного ринку, фінан­сову стабільність і підтримку бізнесу тощо. Зовнішні факто­ри мають велике значення при створенні стратегії визна­чення дебіторської заборгованості.

На світовому ринку і в Україні діє механізм повернення дебіторської заборгованості, що передбачає декілька методів рефінансування дебіторської заборгованості.

1. Управління грошовими активами підприємства.

Управління грошовими активами або залишком коштів, що постійно знаходиться в розпорядженні підприємства, складає невід'ємну частину функцій загального управління оборотними активами. Розмір залишку грошових активів, яким оперує підприємство в процесі господарської діяльності, визначає рівень його абсолютної платоспроможності (готовність підприємства негайно розрахуватися по усіх своїх невідкладних фінансових зобов'язаннях), впливає на тривалість операційного циклу (а отже і на розмір фінансових коштів, інвестованих в оборотні активи), а також характеризує у визначеній мері його інвестиційні можливості (інвестиційний потенціал здійснення підприємством короткострокових фінансових вкладень).

Формування підприємством грошових авуарів (або грошових готівкових коштів) викликається рядом причин, що покладені в основу відповідної класифікації залишків його коштів (рис. 3.2.15).

ВИДИ ГРОШОВИХ АВУАРІВ ПІДПРИЄМСТВА:

1. Операційний (або трансакційний) залишок грошових активів

2. Страховий (або резервний) залишок грошових активів

3. Інвестиційний (або спекулятивний) залишок грошових активів

4. Компенсаційний залишок грошових активів

Рис. 3.2.15. Основні види грошових авуарів, формованих у складі оборотних активів.

Операційний (або трансакційний) залишок грошових активів формується з метою забезпечення поточних платежів, пов'язаних з виробничо-комерційної (операційної) діяльністю підприємства: із закупівлі сировини, матеріалів і напівфабрикатів; оплаті праці; сплаті податків; оплаті послуг сторонніх організацій і т.п. Цей вид залишку коштів є основним у складі сукупних грошових активів підприємства.

Страховий (або резервний) залишок грошових активів формується для страхування ризику несвоєчасного надходження коштів від операційної діяльності в зв'язку з погіршенням кон'юнктури на ринку готової продукції, уповільненням платіжного обороту і з інших причин. Необхідність формування цього виду залишку обумовлена вимогами підтримки постійної платоспроможності підприємства по невідкладних фінансових зобов'язаннях. На обсяг цього виду залишку грошових активів значною мірою впливає доступність одержання підприємством короткострокових фінансових кредитів.

Інвестиційний (або спекулятивний) залишок грошових активів формується з метою здійснення ефективних короткострокових фінансових вкладень при сприятливій кон'юнктурі в окремих сегментах ринку грошей. Цей вид залишку може цілеспрямовано формуватися тільки в тому випадку, якщо цілком задоволена потреба у формуванні грошових авуарів інших видів. На сучасному етапі економічного розвитку країни гнітюче число підприємств не має можливості формувати цей вид грошових активів.

Компенсаційний залишок грошових активів формується в основному за вимогою банку, що здійснює розрахункове обслуговування підприємства і надає йому інші види фінансових послуг. Він являє собою незнижувану суму грошових активів, що підприємство відповідно до умов угоди про банківське обслуговування повинне постійно зберігати на своєму розрахунковому рахунку. Формування такого залишку грошових активів є однією з умов видачі підприємству бланкового (незабезпеченого) кредиту і надання йому широкого спектра банківських послуг.

Розглянуті види залишків грошових активів характеризують лише економічні мотиви формування підприємством своїх грошових авуарів, однак чітке їхнє розмежування в практичних умовах є досить проблематичним. Так, страховий залишок грошових активів у період його незатребуваності може використовуватися в інвестиційних цілях або розглядатися паралельно як компенсаційний залишок підприємства. Аналогічним образом інвестиційний залишок грошових активів у період його незатребуваності являє собою страховий або компенсаційний залишок цих активів. Однак при формуванні розміру сукупного залишку грошових активів повинний бути врахований кожний з перерахованих мотивів.

1. Управління фінансуванням оборотних активів підприємства.

Чистий робочий капітал фірми – це сума грошей, яка залишається після віднімання: поточні активи - поточні пасиви.

Отже, чистий робочий капітал можна вважати частиною поточних активів. Коли поточні пасиви лишаються незмінними, чистий робочий капітал росте разом з поточними активами.

З двох фірм при рівних сумах активів кожної має вищу ліквідність та, у якої більше чистого робочого капіталу, бо в неї більше ліквідних активів для покриття короткострокових боргів.

Поточні активи фірми можуть значно змінюватись в різні періоди. Так, в ті місяці, коли товарооборот високий, фірми мають на балансі великі запаси товаро-матеріальних цінностей, значну дебіторську заборгованість та значні суми на рахунку. Періоди накопичення високих та низьких запасів готової продукції переважно залежать від самого товару (наприклад лижний інвентар).

Менеджери повинні знати щорічні очікувані мінімальні та максимальні рівні поточних активів. Мінімальний рівень можна вважати постійною складовою поточних активів, а різниці між мінімальним і максимальним рівнем називають сезонною складовою. Фіксована складова досить довго лишається на балансі, отже, її слід фінансувати за рахунок довгострокового боргу або власного капіталу, як фіксовані активи. Сезонну складову можна фінансувати на короткостроковій основі. Загальне фінансування фірми можна умовно поділити на дві частини: постійне фінансування та сезонне.

Сума постійного фінансування == Мінімальний рівень поточних активів + фіксовані активи

Сума сезонного фінансування == Поточні активи – мінімальний рівень поточних активів

Можна виділити три різні підходи до фінансування – консервативний, поміркований, агресивний.

При першому підході фінансові активи, мінімальний рівень поточних активів та частина сезонних потреб фінансуються за допомогою довгострокових позик та власного капіталу. За рахунок короткострокових позик фінансується лише частина сезонних потреб. Внаслідок цього вартість капіталу є дуже високою, а ризик залишитись без коштів – мінімальний.

При консервативному підході фінансовані активи та мінімальні поточні активи фінансуються за рахунок довгострокових позик та власного капіталу. При такому підході більшість майбутніх фінансових потреб покривається за рахунок довгострокових позик. За рахунок короткострокових позик фінансуються лише сезонні потреби.

При агресивному підході фінансовані активи і тільки частина мінімального рівня поточних активів, фінансуються за рахунок довгострокових позик та власного капіталу. Всі сезонні потреби, а також частина мінімального рівня поточних активів покриваються за рахунок короткострокових позик. Вартість капіталу тут є мінімальною, проте ризик є досить високим у зв’язку з ліквідністю.

До джерел короткотермінового позикового фінансування оборотних активів підприємства належать:

• короткотерміновий банківський кредит;

• товарний (комерційний) кредит;

• внутрішні джерела залучення позикових коштів (частина поточної кредиторської заборгованості підприємства).

До внутрішніх джерел залучення позикових коштів зараховують:

• приріст заборгованості з оплати праці;

• приріст заборгованості в розрахунках з бюджетом та позабюджетними фондами;

• приріст заборгованості в розрахунках зі страхування тощо. причому безкоштовним. їх збільшення дає змогу зменшити потребу підприємства в щодо його обслуговування.

1. Управління фінансуванням необоротних операційних активів підприємства.

Фінансування відновлення операційних необоротних активів складається з трьох варіантів:

1. Весь обсяг відновлення даних активів фінансується за рахунок власного капіталу.

2. Змішане фінансування відновлення операційних необоротних активів (власний і довгостроковий позиковий капітал).

3. Відновлення активів за рахунок фінансового кредиту (фінансовий лізинг).

Вибір даного варіанта здійснюється з урахуванням таких факторів:

· достатність власних ресурсів для забезпечення економічного розвитку підприємства в майбутньому періоді;

· досягнення співвідношення використання власного і позикового капіталу, що визначає рівень фінансової стійкості підприємства;

· доступність довгострокового фінансового кредиту для підприємства.

Одним з найважливіших завдань у процесі фінансування відновлення окремих видів операційних необоротних активів є вибір альтернативного варіанта, тобто придбання даних активів у власність або їх оренда.

Орендні чи лізингові операції можуть здійснюватися у формі оперативної фінансової, поворотної й іншої форм лізингу (оренди) необоротних активів.

Оперативний лізинг – це господарська операція, яка передбачає передачу орендарю права користування основними засобами, які належать орендодавцю, на термін, що не перевищує їх повної амортизації, з обов'язковим їхнім поверненням власнику після закінчення терміну дії лізингової угоди. Основні засоби, передані в оперативний лізинг, залишаються на балансі орендодавця.

Фінансовий лізинг – придбання орендодавцем на замовлення орендаря основних засобів з подальшою передачею їх у користування орендаря на термін, що не перевищує періоду повної їхньої амортизації з обов'язковою наступною передачею права власності на ці основні засоби орендарю. Основні засоби, передані у фінансовий лізинг, включаються до складу основних засобів орендаря.

Поворотний лізинг (оренда) – господарська операція, яка передбачає продаж основних засобів фінансовому інституту з одночасним зворотним одержанням цих основних засобів в оперативний чи фінансовий лізинг. У результаті цієї операції підприємство отримує фінансові кошти, які може використовувати на інші цілі.

Переваги лізингу (оренди):

1. Збільшення обсягу і диверсифікованість господарської діяльності підприємства без істотного розширення обсягу фінансування його необоротних активів.

2. Економія фінансових ресурсів на початковому етапі використання орендованих основних засобів.

3. Зниження ризику втрати фінансової стійкості (оперативний лізинг не веде до росту фінансових зобов'язань, а є позабалансовим фінансуванням основних засобів).

4. Зниження потреби в активах, у розрахунку на одиницю реалізованої продукції, тому що орендовані види основних засобів перебувають на балансі орендодавця.

5. Зниження бази оподаткування прибутку підприємства. За чинним законодавством орендна плата включається до складу собівартості продукції, що знижує розмір балансового прибутку підприємства.

6. Звільнення орендаря від тривалого використання капіталу в незавершеному будівництві при самостійному формуванні основних засобів (фінансування наукових розробок, будівельно-монтажних робіт, освоєння нового виробництва).

7. Зниження фінансових ризиків, пов'язаних з моральним старінням і необхідністю відновлення основних засобів.

8. Найпростіша процедура одержання й оформлення в порівнянні з одержанням і оформленням довгострокового кредиту.

Недоліки лізингу (оренди):

1. Подорожчання собівартості продукції, тому що розмір орендної плати вищий, ніж розмір амортизаційних відрахувань.

2. Прискорена амортизація може бути здійснена лише за згодою орендодавця.

3. Істотна модернізація устаткування і майна неможлива без згоди орендодавця, що обмежує швидкість його відновлення з метою підвищення рентабельності використання.

4. Недоодержання доходу у формі ліквідаційної вартості основних засобів при оперативному лізингу, якщо термін оренди збігається з терміном повної їхньої амортизації.

5. Ризик непродовження оренди при оперативному лізингу.

При прийнятті управлінських рішень про придбання чи оренду певних видів основних засобів головним критерієм є порівняння сумарних потоків платежів при різних формах фінансування відновлення майна.

Результати розробленої політики управління необоротними активами відображаються в зведеному плановому документі – балансі потреби у відновленні і фінансуванні необоротних активів.

1. Економічна сутність капіталу підприємства та його класифікація.

Капітал — одна з фундаментальних економічних категорій, сутність якої наукова думка з'ясовує протягом багатьох століть. Термін "капітал" походить від латинського "сарitalis", що означає "основний, головний". У найперших роботах економістів капітал розглядався як основне багатство, основне майно. За мірою розвитку економічної думки це первісне абстрактне та узагальнене поняття капіталу наповнювалось конкретним змістом, що відповідав панівній парадигмі економічного аналізу розвитку суспільства.

Так, відповідно до принципів наукового світобачення меркантилістів, під поняттям капіталу як основного багатства розумілось золото, гроші та інші скарби у будь-якому вигляді. При цьому основним джерелом формування капіталу меркантилісти вважали позитивний торговельний баланс.

Економічна школа фізіократів під поняттям капіталу як основного багатства розуміла землю і вкладеш в неї кошти ("аванси"). Відповідно джерелом формування капіталу фізіократи вважали сільськогосподарське (землевласницьке) виробництво.

Представники класичної політекономії (у першу чергу А. Сміт і Д. Рікардо) серйозно поглибили дослідження сутності капіталу, розширили сферу його розгляду галуззю промислового виробництва. Під капіталом вони розуміли накопичені запаси засобів виробництва, які призначені для подальшого виготовлення товарів. Основні суттєві риси економічної категорії капіталу, сформульовані класичними економістами, були прийняті за основу всіма наступними її дослідниками.

У системі марксистського вчення дослідженню категорії капіталу належить центральне місце. За допомогою цієї категорії К. Маркс пояснював всю систему загальноекономічних відносин капіталу. Джерелом формування капіталу він вважав додаткову вартість, створену додатковою працею найманих робітників виробничої сфери. Відповідно капітал, в економічному розумінні марксистів, виступав як засіб експлуатації найманих робітників, а виробничі відносини капіталістичного суспільства — як відносини з приводу розподілу додаткової вартості.

Неокласичні економічні теорії капіталу суттєво розвинули його сутнісні характеристики, пов'язані з кількісними пропорціями його формування і характером ринкового обороту капіталу.

Наведений історичний огляд показує, що парадигма капіталу як економічної категорії, що характеризує систему й особливості її пізнання, визначається глибоким генезисом і значною широтою підходів.

Однак, не дивлячись на велику увагу дослідників до цієї ключової економічної категорії, наукова думка до сьогодні не виробила універсальне визначення капіталу, яке б відповідало потребам як теорії, так і практики. "Капітал отримав настільки різноманітні визначення, — писав один із економістів XIX століття Н. Сеніор, — що можна себе запитати: чи має це слово значення, яке було б прийняте всіма?" Справедливість цього зауваження зберігає свою актуальність у наші дні.

З позиції фінансового менеджменту капітал підприємства характеризує загальну вартість засобів у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, інвестованих у формування його активів.

Розглядаючи економічну сутність капіталу підприємства, необхідно, у першу чергу, виділити такі його характеристики:

1. Капітал підприємства є основним фактором виробництва. В економічній теорії виділяють три основні фактори виробництва, які забезпечують господарську діяльність виробничих підприємств: капітал; землю та інші природні ресурси; трудові ресурси. У системі цих факторів виробництва капіталу належить пріоритетна роль, оскільки він об'єднує всі фактори в єдиний виробничий комплекс.

2. Капітал характеризує фінансові ресурси підприємства, які приносять дохід. У цій своїй якості капітал може виступати від виробничого фактора — у формі позикового капіталу, що забезпечує формування доходів підприємства не у виробничій (операційній), а в фінансовій (інвестиційній) сфері його діяльності.

Дата добавления: 2017-01-14