Особливості управління необоротними активами 2 страница

3. Капітал є головним джерелом формування добробуту його власників. Він забезпечує необхідний рівень цього добробуту як у поточному, так і в перспективному періодах. Споживаюча в поточному періоді частина капіталу виходить із його складу, будучи направленою на задоволення поточних потреб його власників (тобто перестаючи виконувати функції капіталу). Накопичена частина покликана забезпечити задоволення потреб його власників у перспективному періоді, тобто формує рівень їх майбутнього добробуту.

4. Капітал підприємства є головним вимірювачем його ринкової вартості. У цій якості виступає, перш за все, власний капітал підприємства, що визначає обсяг його чистих активів. Разом із тим, обсяг використаного підприємством капіталу характеризує і потенціал залучення ним позичених фінансових засобів, що забезпечують отримання додаткового прибутку. У сукупності з іншими, менш значними факторами, це формує базу оцінки ринкової вартості підприємства.

5. Динаміка капіталу підприємства є найважливішим ба рометром ефективності його господарської діяльності. Можливість власного капіталу самозростати високими темпами характеризує високий рівень формування та ефективності розподілу прибутку підприємства, його здатність підтримувати фінансову рівновагу за рахунок внутрішніх джерел. У цей же час зниження обсягу власного капіталу є, як правило, наслідком неефективної, збиткової діяльності підприємства.

Висока роль капіталу в економічному розвитку підприємства і забезпеченні задоволення інтересів держави, власників і персоналу визначає його як головний об'єкт фінансового управління підприємством, а забезпечення ефективного його використання належить до найбільш відповідальних завдань фінансового менеджменту.

Капітал підприємства характеризується не тільки своєю ба-гатоаспектною сутністю, але й багатоманітністю образів, в яких він виступає. Під загальним поняттям "капітал підприємства" розуміють різноманітні його види, які характеризуються в наш час декількома десятками термінів. Усе це потребує необхідної систематизації термінів, що використовуються. Така систематизація, здійснена за найбільш важливими класифікаційними ознаками, представлена на рис. 5.1.

Розглянемо докладніше окремі види капіталу підприємства, відповідно до представленої систематизації за основними класифікаційними ознаками:

1. За належністю підприємству виділяють власний і позичений види його капіталу.

Власний капітал характеризує загальну вартість коштів підприємства, що належать йому на правах власності й використовуються ним для формування визначеної частини його активів. Ця частина активів, яка сформована за рахунок інвестованого в них власного капіталу, являє собою чисті активи підприємства.

Позичений капітал характеризує залучені для фінансування розвитку підприємства на поворотній основі грошові кошти або інші майнові цінності. Усі форми позиченого капіталу, що використовуються підприємством, являють собою його фінансові зобов'язання, які підлягають погашенню в передбачені терміни.

2. За цілями використання в складі підприємства можуть бути виділені такі види капіталу: продуктивний, позичковий і спекулятивний.

Продуктивний капітал характеризує кошти підприємства, інвестовані в його операційні активи для здійснення виробничо-збутової діяльності.

Позичковий капітал являє собою ту його частину, яка використовується в процесі інвестування у грошові інструменти (короткострокові і довгострокові депозитні вклади в комерційних банках), а також фондові інструменти (облігації, депозитні сертифікати, векселі тощо).

Спекулятивний капітал характеризує ту його частину, яка використовується в процесі здійснення спекулятивних (що базується на різниці в цінах) фінансових операціях (придбання деривативів із спекулятивною метою тощо).

3. За формами інвестування розрізняють капітал у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, що використовується для формування статутного фонду підприємства. Інвестування капіталу в цих формах дозволено законодавством при створенні нових підприємств, збільшенні обсягу їх статутних фондів.

4. За об'єктом інвестування виділяють основні й оборотні види капіталу підприємства.

Основний капітал характеризує ту частину капіталу підприємства, яка заінвестована у всі види його необоротних активів (а не тільки в основні засоби, як це часто трактується в літературі).

Оборотний капітал характеризує ту його частину, яка заінвестована підприємством у його оборотні активи.

5. За формою знаходження у процесі кругообороту, тобто залежно від стадії загального циклу його кругообороту, розрізняють капітал підприємства у грошовій, виробничій і товарній формах. Характеристика цих форм капіталу підприємства буде докладніше викладена при розгляді циклу кругообороту капіталу підприємства.

6. За формами власності виявляють приватний і держав ний капітал, інвестований у підприємство у процесі формування його статутного фонду. Такий розподіл капіталу використовується у процесі класифікації підприємств за формами власності.

7. За організаційно-правовими формами діяльності виділяють такі види капіталу: акціонерний капітал (капітал підприємств, створених у формі акціонерних товариств); пайовий капітал (капітал партнерських підприємств — товариств з обмеженою

відповідальністю, командитних товариств тощо) та індивідуальний капітал (капітал індивідуальних підприємств — сімейних тощо).

8. За характером використання в господарському процесі у практиці фінансового менеджменту виділяють робочий і неробочий види капіталу.

Робочий капітал характеризує ту його частину, яка приймає безпосередню участь у формуванні доходів і забезпеченні операційної, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства.

Неробочий (або "мертвий") капітал характеризує ту його частину, яка інвестована в активи, що не приймають безпосередньої участі в здійсненні різноманітних видів господарської діяльності підприємства і формуванні його доходів. Прикладом цього виду капіталу є кошти підприємства, інвестовані в приміщення та обладнання, що не використовуються; у виробничі запаси для продукції, знятої з виробництва; в готову продукцію, на яку повністю відсутній попит покупців у зв'язку з втратою нею споживчих якостей тощо.

9. За характером використання власниками виділяють споживчий і накопичуючий (реінвестуючий) види капіталу.

Споживчий капітал після його розподілу на цілі споживання втрачає функції капіталу. Він являє собою дезінвестиції підприємства, що здійснюються з метою споживання (вилучення частини капіталу із необоротних і оборотних активів з метою виплат дивідендів, відсотків, задоволення соціальних потреб персоналу тощо).

Накопичений капітал характеризує різні форми його приросту в процесі капіталізації прибутку, дивідендних виплат тощо.

10. За джерелами залучення розрізняють національний (вітчизняний) та іноземний капітали, інвестовані в підприємство. Такий розподіл капіталу підприємств використовується у процесі їх відповідної класифікації.

1. Управління власним капіталом підприємства.

Власний капітал - це фінансові засоби окремого господарського суб'єкта, які належать Йому на правах власності і використовуються для формування певної частини Його активів [5. -С. 317].

Форми власного капіталу підприємства, які відображаються в його балансі

1. Статутний капітал.
2. Пайовий капітал.
3. Додатковий вкладений капітал.
4. Інший додатковий капітал
5. Резервний капітал.
5. Нерозподілений прибуток
6. Інші форми власного капіталу.

Політика формування власних фінансових ресурсів - це частина загальної стратегії формування капіталу підприємства, яка поля­гає в забезпеченні необхідного рівня самофінансування його виробничого розвитку.

Етапи розробки політики формування власних фінансових ресурсів підприємства

1. Аналіз формування власних фінансових ресурсів підприємства в попередньому періоді.

2. Визначення загальної потреби у власних фінансових ресурсах.

3. Оцінка вартості залучення власного капіталу із різних джерел.

4. Забезпечення максимального обсягу залучення власних фінан­сових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел.

5. Забезпечення необхідного обсягу залучення фінансових ресур­сів із зовнішніх джерел.

6. Оптимізація співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел формування власних фінансових ресурсів.

Фінансовий леверидж - це фінансовий механізм управління рентабельністю власного капіталу підприємства, який ґрунтується на оптимізації співвідношення власних і позичкових фінансових ресурсів

Основу фінансового потенціалу підприємства становить утворений ним власний капітал, що включає такі елементи: статутний капітал; резервний капітал; додатковий капітал; спеціальні (цільові) фінансові фонди; нерозподілений прибуток (покриті збитки).

Статутний капітал визначає мінімальний розмір майна підприємства, що гарантує інтереси його кредиторів. Він являє собою сукупність основних засобів, іншого майна, нематеріальних активів, а також майнових прав, що мають грошову оцінку, що вкладені в підприємство його засновниками та учасниками (юридичними і фізичними особами) пропорційно часткам, визначеним установчими документами.

Управління власним капіталом пов'язане не тільки з раціональним використанням накопиченої його частини, але й зі створенням власних джерел фінансових ресурсів, що забезпечують майбутній розвиток підприємства. Джерела формування власного капіталу в процесі управління поділяються на внутрішні та зовнішні. До складу внутрішніх джерел включають: нерозподілений прибуток; кошти, приєднувані до власного капіталу в результаті переоцінки (дооцінки) основних фондів; інші внутрішні джерела.

Амортизаційні відрахування також є внутрішнім джерелом формування власних грошових ресурсів. Однак величину власного капіталу вони не збільшують, а тільки служать способом його реінвестування.

До складу зовнішніх джерел коштів включають: мобілізацію додаткового пайового капіталу; залучення додаткового акціонерного капіталу; безоплатну фінансову допомогу від юридичних осіб і держави; конверсію позикових коштів у власні; кошти цільового фінансування, що надійшли на інвестиційні цілі; інші зовнішні джерела.

1. Управління позичковим капіталом підприємства.

Позичковий капітал - це залучені для фінансування розвитку підприємства на поворотній основі грошові кошти та інше майно.

Форми фінансових зобов 'язань підприємства, які відображаються в його балансі

1. Довгострокові зобов'язання:

а) довгострокові кредити банків;

б) інші довгострокові фінансові зобов'язання;

2. Поточні зобов'язання:

а) короткострокові кредити банків;

б) кредиторська заборгованість;

в) поточні зобов'язання за розрахунками;

г) інші поточні зобов'язання.

Класифікація позичкових коштів підприємства

1.За цілями залучення:

а) позичкові кошти, які залучаються для забезпечення відтво­рення необоротних активів;

б) позичкові кошти, які залучаються для поповнення оборотних активів;

в) позичкові кошти, які залучаються для задоволення інших потреб.

2. За джерелами залучення:

а) позичкові кошти, що залучаються із зовнішніх джерел;

б) позичкові кошти, що залучаються із внутрішніх джерел (внут­рішня кредиторська заборгованість).

3.За періодом залучення:

а) позичкові кошти, що залучаються на довгостроковий період (більше одного року);

б) позичкові кошти, що залучаються на короткостроковий період (до одного року).

4. За формою залучення:

а) позичкові кошти, що залучаються у грошовій формі (фінансо­вий кредит);

б) позичкові кошти, що залучаються у формі обладнання (фінан­совий лізинг);

в) позичкові кошти, що залучаються у товарній формі (комерційний кредит);

г) позичкові кошти, що залучаються у інших матеріальних або нематеріальних формах (фінансовий кредит).

5. За формою забезпечення:

а) незабезпечені позичкові кошти;

б) позичкові кошти, забезпечені гарантією;

в) позичкові кошти, забезпечені заставою.

Політика залучення позичкових коштів - це частина загальної фінансової стратеги, що забезпечує найефективніші форми й умови залучення позичкового капіталу із різних джерел відповідно до потреб розвитку підприємства.

Етапи розробки політики залучення підприємством позичкових коштів

1. Аналіз залучення та використання позичкових коштів у попередньому періоді.

2. Визначення цілей залучення позичковихкоштів у майбутньому періоді.

3. Визначення граничного обсягу залучення позичкових коштів.

4. Оцінка вартості залучення позичкового капіталу із різних джерел.

5. Визначення співвідношення обсягу позичкових коштів, що залучаються на коротко- і довгостроковій основі.

6. Визначення форм залучення позичкових коштів.

7. Визначення складу основних кредиторів.

8. Формування ефективних умов залучення кредитів.

9. Забезпечення ефективного використання залучених кредитів.

10. Забезпечення своєчасних розрахунків за отриманими кредитами

1. Управління емісією акцій підприємства.

Одним із способів збільшення власного капіталу є емісія власних цінних паперів підприємств акціонерної форми власності. Управління цим процесом доволі складне та витратне. Його мета - залучення на фондовому ринку необхідного обсягу власних фінансових ресурсів у доволі стислі терміни. Згідно із дослідженнями зарубіжних вчених, сам процес управління емісією можна розбити на декілька етапів: І. Дослідження можливостей ефективного розміщення припустимої емісії акцій: підставою для прийняття рішення щодо можливостей ефективного розміщення припустимої емісії акцій є аналіз кон'юнктури фондового ринку та оцінка потенційної інвестиційної привабливості власних акцій. Аналіз включає в себе характеристику стану попиту та пропозиції акцій, динаміку рівня цін їх котирування, обсягу продажу нових акцій та ін. Метою цього дослідження є визначення рівня чутливості на появу нової емісії акцій, а також оцінка поглинання імітованих раніше обсягів акцій. ІІ. Визначення цілей емісії та обсягу емісії: емісія акцій має насамперед сприяти досягненню стратегічних цілей розвитку підприємства та підвищення його ринкової вартості в майбутньому. Серед таких цілей можна назвати: а) потребу галузевої та регіональної диверсифікації виробничої діяльності (створення філій, нових виробництв тощо); б) покращення структури капіталу підприємства (підвищення рівня фінансової стійкості, забезпечення високого рівня кредитоспроможності та зниження рівня позичкового капіталу, підвищення суми ефекту фінансового левериджу та ін.); в) підготовка до поглинання інших підприємств; г) інші цілі, при досягненні яких необхідна наявність великого обсягу власного капіталу. Обсяг емісії акцій залежить від розрахованої потреби в залучених власних ресурсах за рахунок зовнішніх джерел. ІІІ. Визначення номіналу, видів та кількості емісійних акцій: номінал акцій залежить від наявності основних категорій майбутніх покупців. Треба зазначити, у випадку, коли номінал запланованої емісії відрізняється від номіналу попередньої емісії, необхідно провести деномінацію для того, щоб унеможливити випуск акцій різного номіналу. Як відомо, акції бувають прості чи привілейовані. В процесі емісії необхідно визначити доцільність випуску останніх та іх кількість, якщо необхідність в них обґрунтована. Також необхідно визначити співвідношення між акціями. Нарешті кількість емітованих акцій визначається виходячи з обсягу емісії та номіналу однієї акції. IV. Визначення вартості акціонерного капіталу, що залучається: при оцінці вартості акціонерного капіталу, що залучається необхідно керуватись двома параметрами. Перший - припустимий рівень дивідендів. Другий – витрати, необхідні для випуску акцій та розміщення емісії. Розрахункова вартість залученого капіталу порівнюється з фактичною середньозваженою вартістю капіталу та середнім рівнем ставки відсотку на ринку капіталу. V. Визначення форм андеррайтинга: визначення андерайтингу дає Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 року №3480-IV. Відповідно до нього андерайтингом є укладення торговцем цінними паперами договорів щодо відчуження цінних паперів та/або здійснення дій чи надання послуг, пов'язаних з таким відчуженням, у процесі емісії цих цінних паперів за дорученням, від імені та за рахунок емітента на підставі відповідного договору з емітентом. У випадку, коли інвестор безпосередньо не залучений до продажу акцій, то з метою ефективного розміщення акцій в стислі терміни визначається склад андерайтерів. При цьому визначається та погоджується з ними їх ступінь участі в розміщенні емісії, ціна початкового котирування акцій та розмір комісійної винагороди (спред). Також визначається та погоджується регулювання обсягів продажу акцій у відповідності з потребами в потоці надходжень фінансових ресурсів, які забезпечать ліквідність вже розміщених акцій на початковому етапі їх обертання. Як ми можемо бачити, світова практика залучення великих обсягів фінансових ресурсів дозволяє суб’єкту господарювання, а в нашому випадку акціонерному товариству акумулювати великі фінансові ресурси для досягнення власних цілей, якщо всі з вказаних етапів було визначено вірно та вчасно. Але виходячи з українських реалій можливі корективи цього плану відповідно до національних особливостей ведення бізнесу, а також особливостей конкурентної боротьби в ринковому середовищі нашої країни.

1. Управління залученням банківського кредиту.

При розширенні господарської діяльності підприємства пріоритетна роль належить банківському кредиту. Даний кредит має широку цільову спрямованість і залучається в найрізноманітніших видах. В останні роки в кредитуванні підприємств беруть участь не тільки вітчизняні, але й закордонні банки, особливо в кредитуванні спільних підприємств.
Під банківським кредитом розуміються кошти, надані банком у борг клієнту для цільового використання на встановлений термін під визначений відсоток.
Банківський кредит надається підприємствам на сучасному етапі в таких основних видах:
1. Бланковий (незабезпечений кредит).
2. Контокорентний кредит (овердрафт).
3. Сезонний кредит із щомісячною амортизацією боргу.
4. Відкриття кредитної лінії.
5. Револьверний (автоматично поновлювальний) кредит.
6. Онкольний кредит.
7. Ломбардний кредит.
8. Іпотечний кредит.
9. Роллеверний кредит.
10. Консорціумний (консорціальний) кредит.
1. Бланковий (незабезпечений) кредит під здійснення окремих господарських операцій, як правило, дається комерційним банком, що здійснює розрахунково-касове обслуговування підприємства. Хоча формально він носить незабезпечений характер, але фактично забезпечується розміром дебіторської заборгованості підприємства і його засобів на розрахунковому й інших рахунках у цьому ж банку. Крім того, даний вид кредиту є звичайно "тим, що сам ліквідовується", бо здійснена при його посередництві господарська операція генерує при її завершенні грошовий потік, достатній для його повного погашення. Даний вид кредиту дається, як правило, тільки на короткостроковий період.
2. Контокорентний кредит (овердрафт) дається банком звичайно під забезпечення, але ця вимога не є обов’язковою. При наданні даного кредиту банк відкриває підприємству контокорентний рахунок, на якому враховуються як кредитні, так і розрахункові його операції. Контокорентний рахунок використовується в якості джерела кредиту в обсязі, що не перевищує встановлене в кредитному договорі максимальне негативне сальдо (контокорентний ліміт). За негативним залишком контокорентного рахунку підприємство сплачує банку встановлений кредитний відсоток; при цьому договором може бути визначено, що за позитивним залишком цього рахунку банк нараховує підприємству депозитний відсоток. Сальдування надходжень і виплат за контокорентним рахунком підприємства відбувається через установлені договором проміжки часу з розрахунками кредитних платежів.
3. Сезонний кредит із щомісячною амортизацією боргу дається на формування перемінної частини оборотних активів на період їх зростання у зв’язку із сезонними потребами підприємства. Його особливість полягає в тому, що поряд із щомісячним обслуговуванням цього кредиту (щомісячною виплатою відсотка за ним) кредитним договором передбачається і щомісячна амортизація (погашення) основної суми боргу. Перевага даного виду кредиту полягає в ефективному використанні отриманих фінансових ресурсів у розмірах, що обумовлені реальними потребами підприємства.
4. Відкриття кредитної лінії. Потреба в короткостроковому банківському кредиті не завжди може бути передбачена з прив’язкою до конкретних термінів його використання, тому договір про кредит підприємство може оформити з банком у формі відкриття кредитної лінії. У даному договорі обумовлюються терміни, умови і гранична сума надання банківського кредиту, коли в ньому виникає реальна потреба. Як правило, банк установлює розмір комісійної винагороди (комісійний відсоток) за свої фінансові зобов’язання щодо надання кредиту в обсязі невикористаного ліміту кредитної лінії. Для підприємства перевага даного виду кредиту полягає в тому, що воно використовує позикові засоби відповідно до своїх реальних потреб у них. Звичайно кредитна лінія відкривається на термін до одного року. Особливістю даного виду банківського кредиту є те, що він не носить характер безумовного контрактного зобов’язання і може бути скасований банком при погіршенні фінансового стану підприємства-клієнта.
5. Револьверний (автоматично поновлювальний) кредит надається на визначений період, протягом якого вирішується як поетапна "вибірка" кредитних засобів, так і поетапне часткове або повне погашення зобов’язань за ним (амортизація суми основного боргу). Внесені за рахунок погашення зобов’язань засоби можуть бути знову запозиченими підприємством протягом періоду дії кредитного договору (у межах установленого кредитного ліміту). Виплата непогашеної суми основного боргу, що залишилася, і відсотків, що залишилися, провадиться після закінчення терміну дії кредитного договору. Перевагою даного виду кредиту порівняно з відкриттям кредитної лінії є мінімальні обмеження, що накладаються банком, хоча рівень процентної ставки за ним, звичайно, вище.
6. Онкольний кредит дається позичальнику без вказівки терміну його використання в рамках короткострокового кредитування. Згідно з даним зобов’язанням кредит необхідно погасити на першу вимогу кредитора. При погашенні цього кредиту звичайно дається пільговий період (у практиці – до трьох днів).
7. Ломбардний кредит може бути отриманий підприємством під заставу високоліквідних активів: векселів, державних короткострокових облігацій тощо, що на період кредитування передаються банку. Даний вид кредиту носить короткостроковий характер.
8. Іпотечний кредит може бути отриманий від банків, що спеціалізуються на видачі довгострокових позик під заставу основних засобів або майнового комплексу підприємств у цілому ("іпотечних банків"). Підприємство, що передає в заставу своє майно, зобов’язане застрахувати його в повному обсязі на користь банку. При цьому закладене в банку майно продовжує використовуватися підприємством. В умовах різкого скорочення видачі підприємствам незабезпечених банківських позик іпотечний кредит стає основною формою довгострокового банківського кредитування.
9. Роллеверний кредит є одним із видів довгострокового кредиту з процентною ставкою, що періодично переглядається у зв’язку зі зміною кон’юнктури фінансового ринку. У європейській практиці перегляд процентної ставки здійснюється один раз у квартал або півріччя (в умовах високої інфляції і частої зміни дисконтної ставки центрального банку періодичність перегляду процентних ставок за кредит може бути більш частою).
10. Консорціумний (консорціальний) кредит. Кредитна політика банку, система встановлених нормативів кредитування або високий рівень ризику іноді не дозволяють йому повною мірою задовольнити високу потребу підприємства-клієнта в кредиті. У цьому випадку банк, що обслуговує підприємство, може залучати до кредитування свого клієнта, інші банки, тобто створюється союз банків для здійснення таких кредитних операцій, який називається консорціум. Після укладання з підприємством-клієнтом кредитного договору банк акумулює засоби інших банків і передає їх позичальнику, розподіляючи суму відсотків при обслуговуванні боргу. За організацію консорціумного кредиту ведучий (обслуговуючий клієнта) банк одержує визначену комісійну винагороду.

1. Управління емісією облігацій підприємства.

Одним із джерел залучення позикових засобів є емісія підприємством власних облігацій. До цього джерела формування позикового капіталу, відповідно до нашого законодавства, можуть вдаватися підприємства, створені у формі акціонерних і інших видів господарських товариств. Акціонерні товариства можуть випускати облігації тільки після того, як цілком оплачені випущені акції.
Рішення про випуск облігацій підприємство приймає самостійно. Засоби від розміщення облігацій направляються підприємством, як правило, на цілі фінансування свого стратегічного розвитку.
Як кредитний інструмент, облігації мають переваги і недоліки.

Залучення позикових фінансових ресурсів шляхом випуску облігацій має такі основні переваги:
а) емісія облігацій не веде до втрати контролю над управлінням підприємством, як у випадку випуску акцій;
б) облігації можуть бути випущені при відносно невисоких фінансових зобов’язаннях за відсотками, тому що вони забезпечуються майном підприємства і мають пріоритет в задоволенні претензій за ними у випадку банкрутства підприємства;

в) облігації мають більшу можливість поширення, ніж акції підприємства, у силу меншого рівня їх ризику для інвесторів.

Водночас дане джерело залучення фінансових засобів має і ряд недоліків:
а) облігації не можуть бути випущені для формування статутного фонду і покриття збитків;
б) емісія облігацій пов’язана із суттєвими витратами фінансових засобів і потребує тривалого часу. У зв’язку з високим рівнем витрат з випуску і розміщення облігацій, їх емісія виправдана лише на велику суму, що можуть собі дозволити тільки великі підприємства;

в) рівень фінансової відповідальності підприємства за своєчасну виплату відсотків і суми основного боргу дуже високий, тому що стягнення цих сум при суттєвому простроченні платежів реалізується через механізм банкрутства;

г) після випуску облігацій під час зміни кон’юнктури фінансового ринку середня ставка ссудного відсотка може стати значно нижче, ніж установлений відсоток виплат за облігацією. У даному випадку додатковий прибуток одержить не підприємство, а інвестори.

Емітуємі підприємством облігації можуть мати різноманітні види. Класифікація облігацій підприємства за основними ознаками приведена в таблиці 16.

Таблиця 16

Види облігацій підприємства за основними ознаками

Ознаки	Види облігацій
За особливостями реєстрації й обертання	1. Іменні облігації. 2. Облігації на пред’явника
За формами виплати прибутків	1. Процентні облігації. 2. Дисконтні облігації
За терміном погашення	1. Короткострокові (до 1 року). 2.Довгострокові (понад 1 рік)
За можливістю дострокового викупу	1. Відкличні облігації. 2. Безвідкличні облігації

З урахуванням потреб підприємства в позиковому капіталі і розглянутій класифікації облігацій формується процес управління облігаційною позикою.

Основною метою управління емісією облігацій підприємства є забезпечення залучення необхідного обсягу позикових засобів шляхом випуску і розміщення на первинному фондовому ринку цінних паперів даного виду.

Управління облігаційною позикою створюється на підприємстві за такими основними етапами:
1. Дослідження можливостей ефективного розміщення припустимої емісії облігацій підприємства.

2. Визначення цілей залучення облігаційної позики.

3. Оцінка власного кредитного рейтингу.

4. Визначення обсягу емісії облігацій.

5. Визначення умов емісій.

6. Оцінка вартості облігаційної позики.

8. Формування фонду погашення облігацій.

1. Дослідження можливостей ефективного розміщення припустимої емісії облігацій підприємства.
Вибір облігаційної позики може бути продиктований, у першу чергу, низькою вартістю даного виду позикового капіталу й умовами швидкого розміщення припустимої емісії облігацій на фондовому ринку. Обидві ці умови пов’язані зі станом кон’юнктури фондового ринку і рівнем інвестиційної принадності, що намічаються до емісії облігацій. Тому принципове рішення про емісію облігацій може бути прийнято лише на основі всебічного попереднього аналізу кон’юнктури фондового ринку й оцінки інвестиційної принадності своїх облігацій.

Аналіз кон’юнктури фондового ринку включає характеристику стану попиту і пропозиції за борговими цінними паперами різних видів, характер обертання облігацій інших підприємств, умови їх емісії, динаміку рівня цін їх котирування, обсягів продажів облігацій підприємств нових емісії і ряду інших показників. Результатом проведення такого аналізу є виявлення діапазону вартості залучення облігаційної позики, визначення рівня чутливості реагування фондового ринку на появу нової емісії облігацій підприємства й оцінка потенціалу поглинання ринком даної емісії.
Оцінка інвестиційної принадності своїх облігацій проводиться з позицій можливих умов їх емісії і можливого їх кредитного рейтингу на фондовому ринку. У процесі оцінки визначаються мінімальні параметри умов емісії облігацій підприємства, що забезпечують високий рівень їх інвестиційної принадності порівняно з обіговими на фондовому ринку борговими цінними паперами інших емітентів.
2. Визначення цілей залучення облігаційної позики.

Основними цілями можуть бути:

· регіональна диверсифікація операційної діяльності підприємства, що забезпечує збільшення обсягу реалізації продукції;

· реальне інвестування (модернізація, реконструкція тощо), що забезпечує швидке повернення вкладеного капіталу за рахунок приросту чистого грошового потоку;

· інші стратегічні цілі, що потребують швидкої акумуляції позикового капіталу, залучення якого з інших джерел пов’язано з труднощами.

Дата добавления: 2017-01-14