Формування фонду погашення облігацій

Оцінка вартості облігаційної позики.

Така оцінка проводиться на основі умов емісії і включає такі елементи розрахунку, як середньорічну ставку відсотка, ставку податку на прибуток, рівень емісійних витрат відносно обсягу емісії й інші. За результатами оцінки вартості облігаційної позики визначається порівняльна ефективність залучення позикового капіталу з цього джерела в зіставленні з іншими альтернативними джерелами його залучення.
7. Визначення ефективних форм андерайтингу.

Якщо до розміщення емісії облігації залучаються андерайтери, підприємству необхідно визначити їх склад, узгодити з ними ціни початкового продажу облігації і розміри їх комісійної винагороди, сформувати графік надходження засобів облігаційної позики.

У даному випадку використовується формула розрахунку платежів у вигляді ануїтету, тому що такі відрахування здійснюються у фіксованій сумі через рівні проміжки часу протягом терміну дії облігації. Формула ануїтетних платежів може бути використана і при обслуговуванні боргу за облігацією з періодичною виплатою суми відсотка.

34. Вартість і структура капіталу.

Вартість капіталу відбиває ціну, яку підприємство сплачує за його залучення з різних джерел у відносному виразі.

Приймаючи рішення про застосування (залучення) будь-якого джерела (ресурсу), важливо оцінити вартість цього джерела. Вартість капіталу (cost capital) - це відносна величина витрат на обслуговування складових капіталу. Окремі складові капіталу мають різну вартість. Ця вартість відображається у відносних величинах як процентна ставка (річні проценти).

Концепція ціни капіталу являє собою одну з базових в теорії капіталу. Але вона не зводиться тільки до визначення процентів, які підприємство мусить сплатити власникам за використання їх капіталу. Ціна капіталу характеризує ту норму рентабельності, нижче розміру якої підприємство не повинно приймати будь-яких рішень інвестиційного характеру.

Вартість капіталу використовується як:

- вимірювач дохідності поточної діяльності підприємства;

- базовий критерій ефективності фінансових інвестицій;

- механізм управління структурою капіталу;

- критерій ефективності лізингових операцій (якщо вартість обслуговування лізингу перевищує ціну капіталу підприємства, то застосовувати фінансовий лізинг для підприємства невигідно);

- вимірювання рівня ринкової ціни підприємства (ціна під­приємства - це величина власного капіталу). Зниження ціни капіталу супроводжується зростанням ринкової вартості підприємства, і навпаки. (Цей взаємозв’язок чітко проявляється в діяльності акціонерного товариства. Якщо ціна акцій на фондовому ринку змінюється (піднімається - знижується), то змінюється і вартість капіталу товариства.)

Отже, в основу управління вартістю капіталу має бути покладено підвищення ринкової вартості підприємства.

Ринкова вартість капіталу підприємства не зменшиться, якщо воно зможе забезпечити власникам певну дохідність.

Приймаючи фінансові рішення, менеджер мусить оцінити вартість кожної складової капіталу і комбінації різних елементів у загальній вартості капіталу. Ця загальна вартість капіталу підприємства, як ставка дисконтування під час приведення майбутніх грошових потоків до поточних умов (моменту), дасть змогу отримати поточну оцінку капіталу.

1. Економічна сутність інвестицій підприємства та їх класифікація.

Фінансові інвестиції — це вкладення коштів чи інших активів у цінні папери суб’єктів господарської діяльності з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Підприємства здійснюють інвестиції для ефективного використання тимчасово вільних коштів.

Дослівно термін “інвестиції” перекладається з латинського “invest” як “одягати, вкладати”. У найбільш широкому трактуванні інвестиціями є вкладення капіталу з метою поступового їх збільшення. При цьому приріст капіталу повинен бути таким, щоб компенсувати інвестору вкладені кошти, винагородити його за ризик, покрити втрати від інфляції в наступному періоді. Таким чином, головна ціль фінансового інвестування — одержання в перспективі прибутку від вкладень; перетворення вільних заощаджень у високоліквідні цінні папери; установлення офіційних відносин чи контролю над підприємством-емітентом.

Основні принципи оцінки та відображення в обліку фінансових інвестицій визначаються П(С)БО 12 “Фінансові інвестиції” та П(С)БО 19 “Об’єднання підприємств”.

Фінансові інвестиції — це активи, які утримуються підприємством з метою збільшення прибутку (відсотків, дивідендів тощо), зростання вартості капіталу або інших вигод для інвестора. Тобто фінансові інвестиції — це вкладення одного підприємства в цінні папери та капітал інших підприємств.

Інвестор — юридична чи фізична особа, що здійснює вкладення власних, позикових і залучених коштів у створення та відтворення основних засобів та інших довгострокових активів. Отже, фінансові інвестиції визначаються як активи, що утримуються з метою:

· одержання доходів (прибутку) у вигляді дивідендів, відсотків;

· набуття вигідних відносин з іншими підприємствами (взяття участі в управлінні їхньою діяльністю або контроль над їхньою діяльністю);

· отримання майбутніх вигод від зростання вартості здійснених інвестицій.

За видами фінансові інвестиції поділяються на:

· вкладення до статутного капіталу інших підприємств, включаючи дочірні та залежні підприємства;

· придбання цінних паперів інших емітентів;

· надання позик іншим юридичним і фізичним особам;

· переказ грошових коштів на депозити в банки.

Таким чином, до фінансових інвестицій належать: внески до статутних фондів підприємств (за винятком акціонерних товариств), акції, облігації, інвестиційні й депозитні сертифікати, векселі й інші цінні папери.

Цінний папір — це документ, який засвідчує майнове право чи відношення позики власника документа щодо особи, яка випустила такий документ. До цінних паперів згідно з Законом “Про цінні папери і фондову біржу” належать: “акції; облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик; облігації місцевих позик; облігації підприємств; казначейські зобов’язання республіки; ощадні сертифікати; інвестиційні сертифікати; векселі; приватизаційні папери”

Основні види цінних паперів — акції, облігації, інвестиційні сертифікати, векселі, депозитні сертифікати і т. д. Інвестиційні цінні папери поділяють на пайові, боргові та похідні.

Акція — це пайовий цінний папір, який закріплює права його власника на одержання частки прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів і на участь в управлінні цим товариством. Акція — безстроковий документ і існує стільки, скільки існує акціонерне товариство. Акція — це свідчення про внесок до статутного капіталу. Мета інвестора, що купує, — отримати дохід і брати участь в управлінні акціонерним товариством (пропорційно купленим акціям).

Власники акцій одержують дохід у вигляді дивідендів, які нараховуються власникам акцій із чистого прибутку після сплати всіх боргів і відрахувань. Акції бувають іменні та на пред’явника. Якщо придбаваються іменні акції, то ім’я їх власника обов’язково заноситься до книги реєстрації (реєстру), який веде або сам емітент, або реєстратор (депозитор). Якщо акції не іменні, то вони не реєструються і достатньо фактичного володіння ними для того, щоб її власник підтвердив, що саме він є акціонером даного товариства. Акція на пред’явника може випускатися як у документальній (паперовій), так і в електронній формі. Вона повинна бути обов’язково оплачена її власником.

Залежно від фіксованості доходу та участі в управлінні розрізняють звичайні (прості) і привілейовані акції.

Звичайна акція засвідчує: а) право власника на участь в управлінні справами акціонерного товариства; б) право на одержання дивідендів, причому не гарантованих і не фіксованих; в) право на певну частину майна, яке залишається після ліквідації акціонерного товариства.

Привілейована акція засвідчує: а) право власника на одержання дивідендів з фіксованим відсотком, який виплачується незалежно від результатів діяльності акціонерного товариства; б) переважне право власника на першочергове одержання дивідендів і на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства під час його ліквідації (якщо це передбачено умовами випуску акцій).

Облігація — це борговий цінний папір, що визначає боргові відносини між власником облігації та емітентом і підтверджує зобов’язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у погоджений термін, а також виплачувати визначений відсоток (винагороду). Відносини між вказаними особами трактуються як позика.

Облігація засвідчує таке: а) право на одержання у фіксований термін її номінальної вартості або іншого майнового еквівалента; б) право на одержання фіксованого відсотка від номінальної вартості облігації.

Акція та облігація належать до різних видів цінних паперів. Акція — це право на власність, а облігація — право на позику. Власник акції бере участь в управлінні (маються на увазі не привілейовані, а звичайні акції), а власник облігації такого права не має. Власнику облігацій гарантовано стабільний дохід (у вигляді твердої відсоткової винагороди), у той час як дивіденди можуть бути як великими, так і малими, або певний час взагалі не виплачуватися. Акції пов’язані з підвищеним ризиком, хоч, з іншого боку, обіцяють і більший прибуток. Вища надійність облігації супроводжується нижчим відсотком під час виплати з неї.

Сукупність різних цінних паперів, якими володіють інвестори, називається “портфелем інвестицій”.

Для цілей обліку, аналізу й планування фінансові інвестиції групуються за окремими ознаками.

Придбані цінні папери залежно від мети інвестування, терміну перебування на підприємстві та ліквідності поділяють на довгострокові й поточні фінансові інвестиції (рис. 1).

Рис. 1. Види фінансових інвестицій

Поділ інвестицій на довгострокові та поточні не має чітко визначених законодавчих критеріїв, але таке розмежування вкладень на сьогодні суттєве, тому що вони по-різному відображаються в обліку й звітності. Чіткого визначення критеріїв такого розподілу інвестицій у національних П(С)БО немає.

П оточні фінансові інвестиції — це інвестиції, які легко реалізуються та призначаються для утримання протягом терміну, що не перевищує одного року. Тобто вони використовуються для вигідного розміщення тимчасово вільних грошових коштів підприємства. В основному це інвестиції в легкореалізовані цінні папери.

Довгострокові фінансові інвестиції — це вкладення, які не можуть бути визначені як поточні, це інвестиції, що вкладені на термін більший за один рік у юридично самостійні підприємства заради можливого їх придбання, впливу на них або для одержання додаткового прибутку. Довгострокові інвестиції поділяються на:

· інвестиції, що утримуються підприємством до їх погашення;

· інвестиції в асоційовані та дочірні підприємства;

· інвестиції в спільну діяльність зі створенням юридичної особи контрольними учасниками;

· інші фінансові інвестиції.

Поточні фінансові інвестиції поділяються на еквіваленти грошових коштів та інші поточні фінансові інвестиції. Інвестиції можуть бути класифіковані як еквіваленти, якщо вони:

· вільно конвертуються у відому суму грошових коштів;

· характеризуються незначним ризиком зміни вартості;

· мають короткий строк погашення, наприклад протягом трьох місяців. Як правило, еквіваленти грошових коштів утримуються для погашення короткострокових зобов’язань, а не для інвестиційних цілей.

Інші поточні фінансові інвестиції — це:

· інвестиції, терміном менше одного року (крім еквівалентів грошових коштів);

· інвестиції в асоційовані й дочірні підприємства, які придбані та утримуються для продажу протягом 12 місяців;

· інвестиції у спільну діяльність, які придбані й утримуються з метою їх подальшого продажу протягом 12 місяців.

Залежно від видів придбаних паперів фінансові інвестиції також можна розподілити на дві групи: пайові (фінансові інвестиції, які надають право власності) та боргові (фінансові інвестиції, що не надають права власності) (рис. 2).

Рис. 2 Класифікація фінансових інвестицій

Інвестиції першої групи характеризуються тим, що вони:

· засвідчують право власності підприємства на частку в статутному капіталі емітента корпоративних прав;

· виступають у вигляді пайових цінних паперів (акцій) або внесків до статутного капіталу інших підприємств;

· мають необмежений термін обігу;

· утримуються підприємством для отримання доходу за рахунок дивідендів або придбані з метою перепродажу чи отримання доходу за рахунок зростання ринкової вартості інвестицій.

До другої групи належать інвестиції, які:

· мають боргову природу;

· виступають як боргові цінні папери (облігації);

· утримуються підприємством до їх погашення з метою отримання доходу у вигляді процентів або придбані для перепродажу й отримання доходу за рахунок зростання ринкової вартості інвестицій;

· мають установлений термін обігу.

Фінансові інвестиції поділяються також на прямі та портфельні.

Пряма інвестиція — господарська операція, яка передбачає внесення коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою особою.

Портфельна інвестиція — господарська операція, що має на меті придбання цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на біржовому ринку (за винятком операцій з купівлі акцій як безпосередньо платником податку, так і пов’язаними з ним особами в обсягах, що перевищують 50 % загальної суми акцій, емітованих іншою юридичною особою, які належать до прямих інвестицій).

Прямі інвестиції характеризуються безпосередньою участю інвестора у виборі об’єктів інвестування та вкладення коштів, а непрямі — придбанням частки в портфелі цінних паперів або майнових цінностей, як правило, через посередників.

За формою власності ресурсів інвестування виділяють приватні, державні, іноземні та спільні інвестиції.

Приватні інвестиції здійснюються громадянами, а також підприємствами недержавних форм власності, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, державні інвестиції — центральними та місцевими органами. Іноземні інвестиції здійснюються іноземними громадянами, юридичними особами й державами, спільні — громадянами та юридичними особами України й інших держав.

Внутрішні інвестиції — вкладення коштів в об’єкти інвестування, розміщені в територіальних межах даної країни, зовнішні інвестиції передбачають вкладення коштів за межами України.

Інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій суб’єктів (інвесторів та учасників) з реалізації інвестицій. Головним суб’єктом означеної діяльності, який приймає рішення про вкладення власних, запозичених або залучених майнових чи інтелектуальних цінностей у суб’єкти інвестування, є інвестор.

1. Інвестиційна політика підприємства.

В управлінні інвестиціями важливе місце виділяється проблемі інвестиційної поведінки підприємства, формування ним своєї поточної і довгострокової інвестиційної політики. У ринковій економіці інвестиційна політика підприємств визначається багатьма факторами: їхніми довгостроковими цілями і поточними завданнями, фінансовими можливостями, ефективністю інвестиційних проектів, існуючим фінансово-інвестиційним ризиком, реальною тривалістю окупності вкладеного капіталу, фінансово-економічною політикою держави, поведінкою основних і потенційних конкурентів і споживачів продукції та послуг.

Інвестиційна політика підприємства значною мірою визначається інвестиційною політикою держави, яка базується, на нашу думку, на таких положеннях:

По-перше, на довгострокових цілях і стратегічних програмах розвитку національної економіки.

По-друге, на зв'язках національної економіки зі світовою господарською системою і на тій ролі, яку відіграє країна в міжнародному поділі праці.

По-третє, вона обумовлена фінансовими можливостями країни, розмірами дохідної частини консолідованого бюджету, джерелами формування бюджетних ресурсів, грошово-кредитною і податковою політикою держави.

По-четверте, попитом та пропозицією на інвестиційні ресурси по окремих галузях і регіонах.

По-п'яте, економічною і політичною стабільністю в країні, злагодженою роботою законодавчої і виконавчої влади.

При розгляді суті інвестиційної політики підприємства необхідно враховувати такі положення:

а) інвестиційна політика підприємства — це не тільки частина фінансової стратегії, а й важлива частина виробничо-комерційної (збутової) і соціальної стратегії підприємства;

б) інвестиційна політика — це постійний процес управління інвестиційною діяльністю, спрямований не тільки на вибір і реалізацію найбільш ефективних форм різних інвестицій, а й на забезпечення можливості відтворення самого інвестиційного процесу;

в) інвестиційна політика в остаточному підсумку має на меті оптимізацію різних економічних інтересів у процесі формування і використання фінансових, матеріальних й інших ресурсів підприємства.

Інвестиційна політика підприємства — це частина загальногосподарської політики суб'єкта підприємництва, яка спрямована на реалізацію стратегії економічного розвитку за рахунок використання внутрішніх і зовнішніх ресурсів з метою розширення інвестиційних можливостей підприємства і підвищення добробуту його власників.

Основною метою інвестиційної політики підприємства є створення оптимальних умов для вкладення власних і позикових фінансових та інших ресурсів, які забезпечують зростання доходів на вкладений капітал, для розширення економічної діяльності підприємства, створення кращих умов для перемоги в конкурентній боротьбі.

Поряд з основною метою підприємства в процесі здійснення інвестиційної політики прагнуть до досягнення таких підцілей:

1) вироблення стратегії і тактики економічної діяльності підприємства на короткостроковий і довгостроковий період,

2) пошук найбільш ефективних об'єктів для інвестування;

3) вибір оптимального варіанта інвестиційного проекту;

4) пошук і оцінка альтернативних джерел інвестиційних ресурсів для здійснення інвестиційних проектів;

5) досягнення максимального результату в процесі реалізації інвестиційної політики при мінімально можливому обсязі капіталу, тривалості експлуатації активів і докладених зусиль.

Вироблення інвестиційної політики є невід'ємною частиною загальної системи управління інвестиційним процесом. Така система повинна бути спрямована на реалізацію кінцевої мети інвестування капіталу — максимізацію доходів і, у першу чергу формування чистого прибутку підприємства.

1. Управління реальними інвестиціями підприємства.

Реальні інвестиції (капіталовкладення) можуть здійснюватись в декількох основних формах:

Рис. 8.4. Форми реальних інвестицій

До нового будівництва відноситься зведення підприємств, споруд на нових будівничих майданчиках згідно із затвердженими проектами.

Розширення діючих підприємств передбачає витрати на будівництво за новим проектом другої та наступних черг реалізації даного підприємства, а також на будівництво та розширення діючих основних цехів, допоміжного та обслуговуючого виробництва і комунікацій на території даного підприємства або прилеглих до неї майданчиків.

Під реконструкцією діючого підприємства розуміється здійснюване за єдиним проектом повне або часткове переобладнання виробництва без будівництва нових та розширення діючих цехів основного виробничого призначення. Реконструкція може супроводжуватися будівництвом нових і розширенням діючих об’єктів допоміжного та обслуговуючого призначення, заміною морально застарілого та фізично зношеного обладнання, механізацією та автоматизацією виробництва, усуненням диспропорцій в технологічних ланках і допоміжних службах. Крім того, до реконструкції діючого підприємства, відноситься будівництво нових цехів та об’єктів тієї ж потужності або потужності, яка відповідає обсягу випуску кінцевої продукції підприємства, замість ліквідованих цехів та об’єктів того ж призначення, подальша експлуатація яких визнана недоцільною.

Технічне переозброєння діючого підприємства включає виконання у відповідності до плану технічного розвитку підприємства комплексу заходів по підвищенню технічного рівня окремих ділянок виробництва, агрегатів, установок шляхом впровадження нової техніки та технології, механізації та автоматизації виробництва, модернізації і заміни застарілого і фізично зношеного обладнання новим, більш продуктивним, а також інші організаційні та технічні заходи, що покращують показники роботи підприємства.

Така форма інвестування, як придбання інших підприємств здійснюється тільки великими підприємствами, так як вимагає великих обсягів інвестування коштів. Ця форма інвестицій призводить до зростання сукупної вартості активів обох підприємств і дає їм певні переваги перед конкурентами за рахунок взаємного доповнення технологій та номенклатури продукції, що випускається, за рахунок появи можливостей зниження рівня затрат шляхом економії на великих оптових закупках сировини та матеріалів за рахунок спільного використання мережі збуту тощо.

Необхідно виділити новий напрям довгострокових вкладень підприємств придбання нематеріальних активів: патенти, ліцензії, торгові марки, товарні знаки, інші права по використанню виробничої інформації, права на користування землею або природними ресурсами, програмними продуктами, права на інтелектуальну власність тощо.

Вибір конкретної форми реального інвестування залежить від багатьох факторів: завдань галузевої, товарної та регіональної диверсифікації діяльності підприємства; можливостей впровадження нових технологій; наявності власних інвестиційних ресурсів і/або можливості використання позикових або залучених ресурсів.

Процес реального інвестування включає в себе ряд етапів і стадій (рис. 8.5).

Рис. 8.5. Етапи реального інвестування

Процес здійснення реального інвестування починається з пошуку і вибору інвестиційної ідеї з врахуванням цілей розвитку підприємства. Рішення про здійснення реальних інвестицій може прийматися на підставі наступних цільових установок підприємства:

стримання або стимулювання частини ринку товару, що виробляється, або послуг, що надаються;

необхідність випуску нового товару або послуги;

формування або підтримка іміджу підприємства;

досягнення максимального використання ресурсів підприємства.

Також при визначенні інвестиційної ідеї підприємство враховує досвід проведення реальних інвестицій, галузеві особливості своєї діяльності, кваліфікацію персоналу, наявність фінансових ресурсів для інвестування тощо.

Вибір інвестиційної ідеї може здійснюватися за прийнятою в міжнародній практиці класифікацією вихідних можливостей для такого вибору. Ця класифікація включає в себе наступні складові:

наявність корисних копалин або інших природних ресурсів, що придатні для переробки та виробничого використання;

можливі в майбутньому зміни в попиті під впливом демографічних та соціально-економічних факторів або в результаті появи на ринку нових типів товарів;

структура та обсяг імпорту, що можуть стати поштовхом для розробки проектів, направлених на створення імпортозамінного виробництва;

досвід та тенденції розвитку структури виробництва в інших країнах;

потреби, які вже виникли або можуть виникнути в галузях-споживачах в межах вітчизняної або світової економіки;

інформація про плани збільшення виробництва в галузях-споживачах, або про зростаючий попит на світовому ринку на продукцію, що вже виробляється;

можливості диверсифікації виробництва;

доцільності збільшення масштабів виробництва з метою зниження витрат при масовому виробництві продукції;

загальноекономічні умови.

На підставі наведених можливостей підприємство може сформулювати ідею тільки укрупненого інвестиційного проекту, тобто обрати напрямок здійснення реального інвестування. В тому випадку, якщо обрана ідея відповідає концепції розвитку, вона опрацьовується більш ретельно, що передбачає збір та аналіз додаткової інформації і розробку конкретного інвестиційного проекту.

В подальшому, залежно від конкретного виду реального інвестування, підприємство деталізує вимоги до капіталовкладення в інвестиційному проекті. Він має особливо важливе значення при залученні зовнішнього фінансування. Інвестиційний проект дозволяє, в першу чергу, підприємству, а потім й іншим інвесторам всебічно оцінити очікувану ефективність і доцільність здійснення конкретних реальних інвестицій.

1. Управління джерелами фінансування реальних інвестицій.

Можливості залучення необхідних для реалізації інвестиційних проектів підприємства коштів є однією з головних передумов прийняття управлінських рішень. Фінансування інвестиційних проектів підприємств, насамперед підприємств виробничого профілю, дістало в останні десятиліття широку міжнародну практику і призвело до створення організацій, спеціалізованих саме на такому фінансуванні. Ця практика, відома під назвою ”проектне фінансування”.

Класифікацію основних джерел фінансування інвестиційних проектів за найважливішими ознаками наведено на рис. 8.3.

Класифікація основних джерел фінансування інвестиційних проектів

З а рівнем формування фінансових ресурсів

За приналежністю фінансових ресурсів

За формою залучення влас-них фінансових ресурсів

Цент-ралі-зовані кошти

Децент-ралізо-вані кошти

Власні кошти

Пози-кові кошти

Кошти, що залучаються з внутріш-ніх джерел

Кошти, що залучають-ся із зов-нішніх джерел

Рис. 8.3. Класифікація джерел фінансування інвестиційних проектів підприємств

З метою оптимізації джерел фінансування інвестиційних проектів у кожному випадку підприємству необхідно визначити вартість залучення інвестиційних ресурсів із різних джерел та розрахувати їхню середню вартість (середню вартість капіталу, що залучається). Щодо кожного із джерел фінансування мають бути використані всі резерви мінімізації вартості залучення їх. Ефективною слід вважати таку структуру джерел фінансування інвестиційного проекту, за якої середня вартість капіталу, що залучається, значно нижча за внутрішню норму дохідності за ним. Таке співвідношення слід вважати найважливішим критерієм можливості реалізації інвестиційного проекту за пропонованою схемою його фінансування.

1. Управління фінансовими інвестиціями підприємства.

Фінансові інвестиції – це форма використання тимчасово вільного капіталу.

Конкретними формами їх здійснення є:

1) вкладення капіталу в дохідні фондові інструменти (акції, облігації та інші цінні папери, що вільно обертаються на ринку);

2)вкладення капіталу в дохідні види грошових інструментів, наприклад, депозитні сертифікати;

3) вкладення капіталу у статутні фонди спільних підприємств з метою отримання не тільки прибутку, але й розширення сфери фінансового впливу на інші суб’єкти господарювання.

До основних фінансових інвестицій відносять акції та облігації. Саме вони є основними інструментами формування капіталу одними підприємствами і напрямами його розміщення для інших.

Сукупні вкладення інвестора в цінні папери розглядають як його портфель. Структура останнього відображає інтереси інвесторів, а також консолідацію ризиків за видами цінних паперів. Це дає змогу розглядати портфель як цілісний об’єкт управління, що в свою чергу, передбачає необхідність:

· визначення завдань щодо управління портфелем;

· розроблення і реалізації стратегії і тактики вирішення цих завдань.

Тип портфеля – це узагальнена характеристика з урахуванням виду паперів, які входять до нього. Виділяють такі типи портфелів цінних паперів.

· портфель зростання. Він орієнтований на акції, курсова вартість яких швидко зростає. Мета формування портфеля – приріст капіталу інвесторів. Тому власникам портфеля дивіденди виплачуються в невеликому розмірі чи зовсім не виплачуються;

· портфель доходу. Метою його формування є отримання високих поточних доходів. При формуванні такого портфеля відношення стабільно виплачуваного процента та курсової вартості цінних паперів, які входять у цей портфель, вище ринкового. Відповідно їх курсова вартість зростає повільніше;

· порт фель ризикового капіталу. Це портфель, що складається переважно з цінних паперів молодих компаній агресивного типу, які обрали стратегію швидкого розширення;

· збалансований портфель. Він формується частково з цінних паперів із швидкозростаючим курсом, частково – з високодохідних. У цьому портфелі можуть міститися і високоризикові цінні папери. Метою його є приріст капіталу й отримання високого доходу, відповідно до чого і загальні ризики будуть збалансованими. Такий тип портфеля частіше обирають інвестиційні фонди, оскільки він відповідає меті їхньої діяльності;

· спеціалізований портфель. У ньому цінні папери об’єднані за окремими критеріями(за видом ризиків, видом цінних паперів, галузевою чи регіональною належністю).

Тип портфеля не є постійним, він змінюється залежно від стану ринку і зміни цілей інвесторів.

Цілі портфельного інвестування можуть бути альтернативними відповідно до різних типів портфелів цінних паперів. Наприклад, якщо ставиться мета отримання високого процента, то перевага віддається ”агресивним” портфелям, що складаються із низьколіквідних і високоризикових цінних паперів молодих компаній, спроможних дати високий дохід у майбутньому. Навпаки, якщо найважливішим для інвестора є забезпечення збереженості і зростання капіталу, то в портфель включаються високоліквідні цінні папери, які емітовані відомими компаніями.

Кожний власник намагається сформувати оптимальний портфель цінних паперів.

Оптимальний портфель цінних паперів – це такий портфель, який би відповідав вимогам підприємства як за доходністю, так і за ризикованістю, що досягається збільшенням кількості цінних паперів у портфелі.

Основний принцип оптимізації портфеля цінних паперів – це диверсифікація вкладень, тобто придбання різних за інвестиційними якостями типів (видів) цінних паперів з метою зниження ризику втрат і підвищення сукупної прибутковості. Диверсифікація заснована на розбіжностях у коливаннях доходів – цін на об’єкти інвестування. Ризик суттєво знижується, коли активи акціонерного товариства розподіляються між багатьма видами цінних паперів.

Загальним правилом для обережних інвесторів, які розподіляють кошти, що вкладаються в різні фінансові активи, є врахування того, ці активи показали за попередні роки:

· різну тісноту зв’язку кожного фінансового активу із загальноринковими цінами;

· протилежний діапазон коливань цін на фондові цінності всередині портфеля.

Управління портфелем цінних паперів здійснюють відповідно до стратегії інвестора, яка визначається:

· типом і цілями портфеля;

· станом ринку, його активністю, динамікою відсоткової ставки та курсовою вартістю цінних паперів;

· чинним законодавством (передбаченими пільгами та обмеженнями);

· загальноекономічним станом країни (фазою економічних циклів, рівнем інфляції);

· необхідністю підтримування рівня ліквідності та мінімізації ризиків;

· типом стратегії (коротко-, середньо- та довгострокова).

Управління портфелем цінних паперів включає:

· формування його складу та структури;

· регулювання складу портфеля на основі моніторингу.

Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій має особливе значення, т ому що єдині підходи для різних підприємств відсутні. Кожне підприємство, що намагається розмістити вільні кошти на фондовому ринку, має свою шкалу оцінки ризику й дохідності. Висока дохідність для одного підприємства може бути низькою для іншого.

У нестабільній економіці України система цілей управління портфелем цінних паперів видозмінюється і може включати:

1) збереження і зростання капіталу відносно цінних паперів із зростаючою курсовою вартістю;

2)придбання цінних паперів, які за умовами обігу можуть замінити готівку(векселі);

3)доступ через придбання цінних паперів до дефіцитної продукції, майнових і немайнових прав;

4) розширення сфери впливу і перерозподілу власності, створення холдингів, промислово-фінансових груп та інших підприємницьких структур;

5)спекулятивна гра на коливанні курсів в умовах нестабільності фондового ринку;

6)другорядні цілі зондування ринку, страхування від надлишкових ризиків шляхом придбання державних короткострокових облігацій з гарантованим доходом.

Управління портфелем цінних паперів здійснюють через реалізацію таких завдань:

1. Вибір типу портфеля (портфеля, орієнтованого на першочергове отримання доходу за рахунок процентів і дивідендів; чи портфеля, орієнтованого на переважний приріст курсової вартості цінних паперів, що в нього входять).

2. Визначення найбільш прийнятного для підприємства ризику, питомої ваги цінних паперів з різними рівнями доходу і ризику. Ця задача розв’язується з врахуванням загального правила, що діє на фондовому ринку: чим вищий потенційний ризик має цінний папір, тим вищий дохід він повинен приносити власнику, і навпаки.

3. Оцінювання ліквідності портфеля (визначення спроможності швидкого перетворення всього портфеля або його частини в грошові кошти з мінімальними витратами на реалізацію цінних паперів); спроможності акціонерного товариства своєчасно погашати свої зобов’язання перед кредиторами, які брали участь у формуванні портфеля цінних паперів (наприклад, перед власниками облігацій).

4. Визначення початкового складу портфеля і його можливих змін з урахуванням кон’юнктури, що склалася на ринку цінних паперів (попиту і пропозицій фондових цінностей).

5. Вибір стратегії подальшого управління фондовим портфелем на основі таких підходів:

а) визначення фіксованої питомої ваги кожного виду цінних паперів у фондовому портфелі протягом місяця.

б)притримання інвестором гнучкої шкали питомої ваги цінних паперів у портфелі. Початково портфель формується на основі вибраних підприємством співвідношень між видами цінних паперів. Надалі ці співвідношення коригуються на основі аналізу ділової ситуації на фондовому ринку й очікуваних змін щодо попиту на цінні папери;

в)активного використання інвестором опціонних і ф’ючерсних контрактів для зміни складу портфеля відповідно до цін на фондовому ринку.

Iснує два способи управління портфелем цінних паперів: 1)самостійний; 2)трастовий(довірчий). Перший спосіб – це виконання всіх управлінських функцій, пов’язаних із фондовим портфелем, його утримувачем самостійно. Другий спосіб – передання всіх або більшої частини функцій з управління портфелем другій юридичній особі – трасту (довірчих операцій з цінними паперами). Такою довірчою особою є комерційні банки (їх трастові відділи); трастові компанії, що створюються банками; інвестиційні банки і фонди.

За першого варіанту (способу), коли утримувач фондового портфеля управляє ним самостійно, він зобов’язаний створити спеціальний структурний підрозділ(фондовий відділ),за яким закріпляється управління портфелем.

Функції фондового відділу акціонерного товариства пов’язані з управлінням фондовим портфелем цінних паперів зводяться до наступного:

1)визначення цілей і типу портфеля;

2)розробка стратегії і тактики управління портфелем;

3)оперативне планування руху цінних паперів в рамках заданих цілей;

4)реалізація операцій, що відносяться до управління портфелем;

5)аналіз і виявлення факторів, що впливають на склад, структуру і динаміку руху цінних паперів, що входять в портфель;

6)прийняття і реалізація практичних рішень, направлених на коригування складу і структури формування портфеля.

Відповідно до структури сформованого фондового портфеля інвестор може бути агресивним, консервативним чи поміркованим. Агресивний інвестор намагається отримати максимальний дохід від своїх вкладень, тому придбає акції промислових акціонерних компаній (корпорацій). Консервативний інвестор прагне придбати головним чином облігації і короткострокові цінні папери, які мають невеликий ступінь ризику. За структурою фондовий портфель кожного з інвесторів буде суттєво різнитися.

За результатами аналізу структури фондового портфеля приймається управлінське рішення про продаж (купівлю)певних видів цінний паперів. Iнвестиційні цінні папери продаються, якщо:

1)вони не принесли необхідному інвестору доходу і не очікується його зростання в майбутньому;

2)виконали покладену на них функцію;

3)з’явилися дохідніші сфери вкладення власних коштів.

У разі купівлі цінних паперів (акцій і облігацій) одного емітента інвестор виходить із принципу фінансового лівериджу (ФЛ) – співвідношення між облігаціями і привілейованими акціями, з одного боку, і звичайними акціями – з другого.

Облігації + Привілейовані акції

ФЛ = ---------------------------------------

Дата добавления: 2017-01-14